Який у вас урок діти?

Кінець 80-х. Обласний центр. Заїхав після своїх справ до одного із закладів управління освіти, щоб забрати завуча нашої школи. Завуч ще був зайнятий, і я зайшов до однієї з кімнат, щоб зачекати. В кімнаті за одним зі столів сидів дуже літній пан, гортаючи сторінки часопису.

Впізнав цього пана. Коли я вчився в третьому класі, він приїздив до нашої сільської школи з перевіркою. Привітався з ним. Попросив дозволу поставити йому запитання. Звісно, він не пам'ятав одну зі сотень своїх перевірок. Але школу знав і залюбки говорив, відповідаючи на запитання і запитуючи сам. Я ж ставив, як мені здавалося тоді, розумні запитання, переходячи від одного до іншого. І між черговим і наступним запитанням, щоб перехід не був різким, задав майже підсвідомо хтозна-яке питання.

-  А який критерій для поділу вчителів на категорії?

- Я не знаю, Юрію, того критерію і того, як ділять. Знаю інше. Вчителем треба народитися. Якщо ти, Юрію, будеш багато працювати над собою, то можеш стати викладачем. Ну а коли, Юрію, тобі нічого не дано, то будеш педагогом.

У цій бесіді того дня це було найнедолугіше запитання і найцінніша відповідь. Як технолог я зрозумів один з освітянських секретів.

Повертаючись додому, слухав завуча про нараду, а в пам'яті згадував нашу першу зустріч із літнім паном 1976 року. Тоді я був серйозним чоловіком, котрий закінчував третій клас. Носив сандалі, піджак і штани на виріст. Мав моднячу зачіску — «чолочку».

Того року одного весняного дня на урок до нас прийшов цей пан. Привітавшись, він спитав дозволу у нашої учительки поставити нам запитання.

-  Який у вас урок, діти?

-  Математика! — хором відповіли ми.

- Добре. А скажіть мені, скільки буде дев'яносто дев'ять плюс дев'яносто дев'ять?

- Двісті мінус два... — хором відповіли ми.

- Які розумні дітки й хороший вчитель.

Подякувавши, він попрощався й пішов.

Це нині я розумію, що гірше було б, якби ми почали додавати в стовпчик. Він перевірив нашу логіку і те, чи вчитель вчить нас думати. Затративши на це всього декілька хвилин.

Повернувшись зі споминів, продовжив мовчки слухати завуча про нові журнали позашкільної роботи та правила ведення документації, котрі їм доводили на нараді.

Лелеки, лелеки, куди ви літали?

Березень. Здавалося, ще не так давно лежав сніг, а вже за кілька днів день побільшає, і лелеки принесуть на своїх крилах тепло.

За школою, посеред луків, під лелечим гніздом стояв Микола і чекав на лелек. Вже цілий тиждень поспіль він тікав зі школи. Дивився в небо, шукав відповідей на запитання: як лелеки будують гніздо, чому його вітер не зриває? як вони для нього знаходять таке місце, щоб блискавка туди не била?..

... Нарешті вони прилетіли. Лелека кружляв у небі над гніздом, а Микола кружляв левадою під гніздом, наслідуючи рухи крил рухами рук. І бігли діти зі школи у леваду, щоб приєднатися до хороводу Миколи та лелеки.

Крізь вікна за цим дійством спостерігали сивий директор і його стара школа. Спостерігало все довкола: левади, луки, за луками — куток села.

На тому кутку виріс директор. На тому кутку стоїть хата, де росте Микола. І все це всіяне крихітками тепла, принесеного на крилах лелеками.

Березень…

* Лелеки-лелеки, куди ви літали?

— За море, далеко, — лелеки сказали…

(Уривок з вірша Платона Воронька).

Шкільний товариш

Сашко — мій шкільний товариш, з яким ми спочатку вчилися в різних класах, а в четвертому я його наздогнав. Він прийшов удруге до четвертого класу і сів зі мною за парту.

З його появою життя в класі пожвавішало, чудеса почалися відразу з першого вересня. Вже за тиждень мій рівень навчання почав по похилому вектору рухатися до рівня знань Сашка. І якщо рівнем навчання ми не могли похвалитися, то рівень позашкільної діяльності був у нас на висоті.

П’ятого вересня він мене вже навчав палити цигарки. Наука проходила на городі в соняхах, курили ми сигарети з фільтром «Новость». Але повністю навчання не вдалося. Щойно я скінчив курс «паління не в затяжку», як був спійманий батьком з материної подачі.

Тато був мудрою людиною. Не знаючи про відкриття лікаря Довженка, він досконало володів цим методом. На літній кухні мій погляд зустрівся з татовим. З очима нестриманого психоаналітика він щосили опустив свій кулак на край столу і почав процес кодування. Пам’ятаю тільки початок, як покидав я кухню разом з одвірками; що було далі, не пригадую. Після кодування жив днів три на сіннику, ні на які звуки не відгукувався, мама залишала їжу під дверима.

Явився на світ десь на четвертий день. Репресій, на подив, не було. Відмили, перевдягли, дали портфель і відправили до школи.

Успішність покращилася, курити зовсім не тягло, і навіть в організмі виробилися стійкі антитіла до згубної звички. Кодування вистачило років на чотирнадцять.

Та пригоди тривали: пійманий на колгоспному баштані старшокласник домовився за цукерки з Сашком, що той помститься сторожеві. Помста була організована без затримки!

На ранок хлопці нашого класу ветеринарними шприцами зробили кавунам «щеплення» солодкої рідини з дріжджами на трьох сотках навколо куреня. Як тільки скінчили операцію, перестали давати корм собакам охоронника і гайнули до яру.

За годину ми вже сиділи як ні в чому не бувало за партами на першому уроці. А на четвертому до школи приїхав агроном, про щось говорив з директором, і якось одразу прийшли по наші душі класний керівник із завучем. А ще через годину стояли всі ми біля куреня на баштані. Агроном розповів, як дідові Матвієві, сторожеві, зробилося зле по обіді, коли той несподівано побачив, що кавуни ворушаться. У директора та класного керівника агроном питав про стан виховної роботи, а колгоспний обліковець рахував збитки.

Кавунів ми не їли довго. Батьки виплачували вартість втраченого врожаю. Підтримали цукерками тільки діди, потішаючись, як ми пожартували над їхнім товаришем Матвієм. Вони просили обліковця переповісти ще й ще раз той момент, коли Матвій побачив довкола куреня, як кавуни стали ворушитися. Нагрівшись на сонечку після наших «щеплень» в них почався процес бродіння.

І знову спокійне життя виявилося недовгим. Велике враження склав на нас кінофільм про партизанів, що демонструвався у клубі, і Сашко запропонував постріляти з батькової мисливської рушниці. Вибрали час, коли його рідних не було вдома, взяли рушницю і набої та стали шукати ціль. Стіна клуні, дерев’яний паркан, новеньке відро — все з якоїсь причини не підходило. І ось нарешті знайшли — копиця сіна. Я відійшов і затулив вуха, а товариш зарядив два патрони й поцілив у сіно. Постріл, ще постріл, перезарядив та ще двічі вистрелив…

З сіна почав здійматися димок, він швидко почав густішати, і з поривом легенького вітерцю диму ставало більше. Сашко, мабуть, злякався, бо кинув рушницю і гайнув у ліс. Я ж зостався з палаючим сіном віч-на-віч. Розуміючи, що сам нічого не зроблю, почав гукати людей. Оскільки свідків моєї причетності до пожежі не було, я почувався впевнено й активно брав участь у гасінні вогню.

Швидко горіло сіно теплого осіннього дня, та, незважаючи на зусилля селян, вогонь перекинувся на клуню. Поливали з відер клуню й сіно, обливали будинок, щоб на нього не перекинувся вогонь. До приїзду районної пожежної бригади таки вдалося все загасити. Будинок врятували, а від сіна та клуні зосталося саме попелище.

Дільничний інспектор описав та забрав мисливську рушницю, прочитав у школі лекцію про вогнепальну зброю. Мене шанували за те, що помітив вогонь і сповістив про нього. А Сашка не було…

На чолі з дільничним інспектором прочісували всім класом відроги Чорного лісу, та щоразу старанно звертали від того місця, де була наша землянка і Сашко. Ввечері приносили йому їсти й безрезультатно просили повернутися. Дня четвертого старий фронтовик, викладач військової підготовки, вислідив нас, і Сашко був приведений додому. Після виховної роботи він підняв навіть рівень навчання.

У мене в школі серйозних неприємностей не було, якщо не рахувати запису в щоденнику, зробленого самим директором: «Шановні батьки! Ваш син на перерві грав у карти. Зайдіть, будь ласка, до школи».

Ходив до школи батько, говорив з директором, потім зі мною. В карти я не граю й донині: погана гра і погані наслідки гри в неї, шахи й шашки набагато кращі.

На День учителя Сашко подарував велетенський букет директору, у якого після такої уваги навернулася сльоза і він випив таблетку валідолу. На татове прохання нас розсадили, і Сашко взявся за виховання нового сусіда по парті.

А батько взявся за поглиблення моїх знань. Було куплено півтора десятка кролів, відремонтовано старі клітки. Я зразу підозріло поставився до цієї покупки, та всю суворість зрозумів трішечки пізніше. Батько ж, розсадивши кролів по клітках, сказав таке: «Синку, як будеш вчитися на п’ять, то я їх тоді виведу, а зараз приймай — це твоє господарство». Я ніколи не думав, що кролі так багато і так часто їдять, а як перестаєш їх годувати, то гризуть дошки. Рвав траву і вчився, вчився і рвав траву, зі страхом думав, що п’ятірок не досягну, а кролі наплодяться. Вже приглядався, що і корова їсть менше, ніж ці вухаті істоти, та й порося не така ненажера.

Книжки ковтав, те, що не розумів у школі, при виді кролів само собою роз’яснювалося. Досяг відмінного навчання і відмінної поведінки не без кролячої допомоги.

З Сашком вже не бешкетував. А завдяки батьковій науці кінчав школу на першій парті в прямому і переносному розумінні.

А тепер мені інколи сниться та осінь, що йду я до нашої одноповерхової старенької школи. Йду, як усі хлопчаки того часу, в підкочених штанах, окремо від піджака, доганяючи куплені на виріст сандалі, а кролі стадом біжать за мною. Біжать і підганяють до науки.