(Епізод
кіносценарію)
Залізничний вокзал. Пізній осінній вечір. Шлях у місто крізь дощ. Готель. За вікном мокрий і сонний Львів, котрий змушує заплющити очі, передаючи свою мокру сонливість. І в тій сонливості приходить до мене львівський сон.
Йду
від готелю вулицями міста. Де йшов і чому? З якими думками? Йду бруківкою, між
мокрих стін будівель під низьким небом. І бачу собор. Увійшов у його
сіро-золотий простір. Зліва, під стіною, навколо священника з десяток чоловіків
у військовій формі. За ними дошки з фото, над котрими березовий хрест і Христос
на жовто-блакитному прапорі. Священник читає молитву. Чоловіки, схиливши
голови, тихо за ним повторюють. Обвітрені обличчя, глибокі очі, придавлені
плечі… Фронтовики. Поминають товариша, котрий не прийшов із
російсько-української війни.
Запалив
я свічку. І разом із фронтовиками за священником повторював: «…Хай вороги
наші будуть перед лицем воїнства нашого, вірного Тобі, як порох перед лицем
вітру, й Ангел Твій сильний хай зневажає і проганяє їх. Хай попадуть вони в
сіті, яких не сподіваються, і хай попадуть у пастку приховану, страх хай
сповнить їх, і хай впадуть вони під ноги синам Твоїм, воїнам і захисникам
нашим, і хай переможені нами будуть».
Знов
мокрі стіни будівель. Мовчазні перехожі. Бруківка. Другий храм. Великий
простір. Тиша. І лише священник і середніх років пан. Той пан схилив голову і
склав долоні, просить благословити. Можливо на справу, можливо в дорогу…
Запалив
я свічку. «І вчинить тебе Господь головою, а не хвостом, і ти будеш тільки
верхом, а не будеш долом, коли будеш слухатися заповідей Господа, Бога свого,
що я сьогодні наказую тобі, щоб додержувати й виконувати».
Бруківка…
І третій храм із темними стелями, стінами й темною позолотою. У нім люди, чию
совість викрив гріх, чекають на сповідь. У кожного своя доля й у кожного своє
горе. Стоять у надії на примирення з Богом. Кожен хоче пройти через сповідь і
каяття. Кожен хоче випросити в Господа кращої долі.
Запалив я свічку. «Пошли мені ясне пізнання того, чого від мене жадаєш, і зміцни волю й силу все те виконувати. Захорони моє серце перед спокусами і навчи мене пізнати Твою волю і вірно сповняти її в моєму житті. Господи Ісусе Христе, умилосердися наді мною».
Крізь
сірість неба — сонце. Знову вулиці і місто, трамвайні колії… У четвертому храмі
вінчання. Перед вівтарем люди, і священник благословляє на подружнє життя.
Господь своєю присутністю з’єднує душі в єдине ціле.
Запалив
я свічку. «…у мирі і злагоді, благословенно й щасливо прожили разом усе своє
подружнє життя. Через Господа нашого Ісуса Христа, Якому належить вся слава — з
Отцем і Святим Духом, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь».
І
був у п’ятому сімсотлітньому храмі, там дитину хрестили. Щасливі батьки,
щасливі хрещені батьки. І чутно мені було: «Господи Ісусе Христе, Сину
Божий. Назви мене хрещеним батьком…, назви мене хрещеною матір’ю і благослови
на допомогу чаду у важкі дні…»
І
ще в першому храмі горіла свічка, коли я запалив свічку в п’ятому. «Отче
наш, сущий на небесах!…» І було переді мною п’ять церков. І було переді
мною п’ять служб Божих. І горіло перед очима моїми п’ять свічок. І були перед
очима люди: такі, як вони в храмах, і поза ними. І було в мене перед очима
життя…
Вранці
йшов у справах, роздумуючи над сном. Розглядав будівлі й бруківку під ногами,
зазвичай вітався з військовими, що йшли назустріч. А за пів хвилини я став як
вкопаний. Озирнувся — військові входили в храм. Підсвідомо я вже йшов за ними.
Увійшов у сіро-золотий простір храму. Зліва, під стіною, навколо священника з
десяток чоловіків у військовій формі. За ними дошки з фото, над котрими
березовий хрест і Христос на жовто-блакитному прапорі…
І
було переді мною п’ять церков. І було переді мною п’ять служб Божих. І горіло
перед очима моїми п’ять свічок…
