На узбіччі

Огрінський півострів. Шлях між мостами від Дніпра до Самари. Одні автівки цим шляхом летіли в місто, інші виривалися з нього. Повітряні вихори за ними підіймали опале листя з землі назустріч тому, що падало з дерев. Над шляхом — танок осені. Серед цього дійства, в очікуванні товариша, я стояв біля автівки на узбіччі.

      Навпроти мене, по той бік шляху, сидів у кріслі колісному інвалід. Бачив його і раніше, рухаючись цим шляхом, адже тут поруч пансіонат для таких людей. Тільки раніше проносився повз нього, лише пару разів зупинившись для того, щоб дати “копійчину” і нестися далі у вихор життя міста. Сьогодні у мене був вільний час, і я його роздивлявся.

      Як важливо інколи зупинитися, щоб розгледіти, подумати, глянути на себе збоку. Вихор міста призводить до величезної кількості зайвих рухів, непотрібних думок. Місто — це той майданчик, де в одному танку несамовитого темпу кружляють розум, праця, дурість, омана, лінь, хитрість, совість, бездушність, любов, ненависть… І кожне з них з усмішкою намагається виштовхнути інше за межі танцювального майданчика.

     Я тікав з міста. Тікав, щоб не бачити той танок. Зупинився на десяток хвилин, щоб передати товаришу папери, і все. Далі — на пару днів тиша, хутір, берег Дніпра зі своїми кручами в дубах і кленах, спокій думкам. Але це буде за годину, а в ці хвилини я дивився на людину в інвалідному візку по той бік шляху.

     Це був чоловік приблизно мого віку. Він жадібним поглядом зустрічав і проводжав автівки, які виринали на шляху з-за дерев і неслися в місто. В місто, де в несамовитому темпі танка кружляють розум, ідіотизм, праця, дурість, омана, лінь, хитрість, совість, бездушність, любов, ненависть… В місто, з якого намагаюся навіть за найменшої можливості втекти. Мавши Божу милість повернутися з фронту живим і неушкодженим, я тікаю. А цей чоловік в інвалідному візку поринув би в те шалене життя, не задумуючись.

- Доброго дня, дякую, що дочекався, — якось неочікувано підійшов товариш. Навіть не помітив, як він зупинив на узбіччі свою автівку.

- Вітання.

- А ти що, як наче в паралельному світі?

- Дивлюсь на того пана в інвалідному візку.

- Хвилинку, я йому коштів віднесу, завтра свято.

- Неси, зайвими вони йому не будуть. Але мріє він зовсім про інше. Про те, чого ми з тобою все більше жахаємося.

    Товариш глянув на мене, я дивився на людину по той бік дороги, людина проводжала поглядом автівки, що їхали в місто. Огрінський півострів. Осінь. Шлях. Життя.

Баба Таня

Нічна заметіль на ранок стерла вчорашні колії і сліди. У приладі для спостереження я бачив людину. Вона з'явилася з-за обрію на засніженому шляху, прокладаючи крок за кроком стежину. Цю людину неможливо було не впізнати за ходою — баба Таня. Їй було вісімдесят два роки. Усе життя працювала обліковцем у колгоспі. Роки змінилися, а хода — ні. Тільки нині замість косого сажня в руці костур.

Бабу Таню я вперше побачив восени, коли вона раділа подарованому пакунку пшеничної крупи. Раділа, що зварить каші собі, собачці й котику. З того часу кожної неділі і кожного церковного свята вона тримала свій шлях із сусіднього фронтового села повз нас до церкви. Божому шляху не були перешкодою ні сніг, ані дощ. Хлопці завжди бабі Тані раділи, клали в торбинку гостинці, слухали її.

Дивлячись у прилад для спостереження, підсвідомо вираховував швидкість руху. Ловив себе на думці, що, можливо, я від неї навіть відставав би. Усе-таки пів століття обліковцем за її плечима. Баба Таня ніколи мене не називала за військовим званням. Питала у хлопців: «А де ваш бригадир?» Вона підходила, а я гадав.

- Здрастуй, управляючий!

- Доброго ранку, бабо Таню. Що це Вас так рано по свіжому снігу примусило йти?

- Внучку з Єнакієвого ввечері привезли. Лякається, плаче. Йду в церкву, щоб батюшка почитав. Дівча зовсім знесиліло, лякане. Ледь не забула я, тобі хрестик принесла. Одягни...

Виробленою за пів століття ходою колгоспного обліковця баба Таня пішла далі до церкви. На моїй долоні лежав маленький хрестик віком десь у пів століття, а може, й століття...

..

Подорожні

Відмінність між міським водієм та сільським, що проїжджають повз місто, полягає в тому, що водій з міста їде короткою дорогою, а водій з села – головною. І хай вона буде втричі довшою, зате головна – всі повинні пропускати, поступаючись рухом. А ще водій з села намагається проїхати місто зрання, поки всі городяни сплять і не заважають. Отак і я стартував ще до перших променів сонця, щоб, коли сонце вигляне повністю з-за горизонту, бути за містом.

Шосе за містом – дуже рівна дорога з твердим покриттям – зустрічається між великими містами, інколи і між меншими. Мій «Москвич», як почув під своїми колесами таку рівну дорогу, помолодів років на п’ять. Поміняв голос. Скрип, котрий виникав при переїзді ям, зовсім зник. Стрілка спідометра вперлася в цифру дев’яносто і навіть заплигувала за неї, а з гори – і за цифру сто. Далі дорога розійшлася надвоє: прямо пішла до Кривого Рогу, а Київська повернула праворуч, звузилася і почорніла. В приймачі щось нечленороздільно гомоніло від невпевненого прийому радіохвилі.

Сонце того дня було безжалісним і спекотним із самого рання. Вітер, як на знущання, не подавав ніяких ознак свого існування взагалі. Сонце було безжальним до всього живого, як і поодинокі безнадійні хмарки, що десь з’являлися на горизонті і за ним же безслідно зникали. З радіоприймача автомобіля прорізався приємний жіночий голос, сповіщаючи, що на заході і на півночі йдуть зливи, а до нас не дійдуть. Бо зі сходу йде антициклон, який прожене в Європу те щастя, що ледь не дійшло до нас. А ніч добрих перспектив не несла, тому що вночі сонце ховалося, а спеку забувало. І блудила та спека темрявою, поки вранці її знову не підбирало сонце.

Швидко минув час до Саївки, в балочці з’явилося село і річка Саксагань. А за нею – і П’ятихатки. В кінці об’їзної дороги пригальмував біля діда. Він, стоячи на узбіччі, активно махав однією рукою, другою витирав на чолі й потилиці піт. Ногами тримав сумку, щоб не впала.

- Сідайте, діду.

- Дякую, ви до Жовтого довезете?

- А куди я подінусь, довезу.

- Не хвастай, поки не доїхав. Дорога — справа невідома.

- Правду говорите. Як вас величати?

- Яків Петрович. А скільки ти грошей візьмеш? Загнеш ціну, що й пенсії не вистачить…

- Даром довезу. Мене Юрком звати.

- От дякую тобі, пішов день зранку.

- А що робили в П’ятихатках?

- В енергонагляді був.

- Яким вітром Вас туди потягло?

- Видно, скрутно з грошима в них, то приїхали, не розбираючись, повідрізали дроти і штрафами налякали.

- Оштрафували?

- Ні, у мене плачено. Помилково відрізали.

- Підключать за гроші?

- Ні, так підключать.

- Такого не буває.

- Там заступник на нашій вулиці народився і до школи ходив. Я його ще до восьмої виждав, коли на роботу йшов, та пристидив, сказав: “У дитинстві тебе кропивою за кавуни лупцював, а тепер ціпка покуштуєш”.

Я від щирого серця в душі сміявся над методом вирішення питання Яковом Петровичем і з посмішкою допитував діда.

- Ну і що він?

- Після обіду, сказав, приїдуть хлопці — включать. Вибачався, просив, щоб його діду — моєму другу дитинства Івану — нічого не говорив, бо такого дасть йому, що мало не буде.

- Ой, діду, говорите за скільки довезеш, та я Вам ще доплачувати за такі бесіди повинен.

Сонце гріло на славу, не допомагали ані відкриті вікна авто, ані вентилятор, котрий, підхоплюючи нагріте над асфальтом повітря, заносив його до салону.

Дві теми, котрі можуть розговорити найбільш мовчазного сільського діда: “Чи був у вашому селі дощ?” та “Історія місцевості”. То я і почав з цього, щоб скоротити шлях бесідою і поповнити багаж знань усною історією.

- А що з дощем, був тут чи ні?

При словах “дощ” дід ожив і взявся за наболілу тему.

- Ти знаєш, наше село — як прокляте. Скрізь дощі ходять, а нас минають. По сусідніх селах ходять, а до нас ні. Оце з тиждень тому на Кіровоградщину такі дощі пішли! Хоч би не змило їх там. А в нас і не крапнуло. Скоро дітей на екскурсію будемо возити — показувати дощ.

- Так може, батюшку привезти, нехай молитву почитає.

- Парторг проти.

- Чому?

- Каже, батюшка і марксистська ідеологія — несумісні. А я думаю, що просто він йому конкурент на ідеологічному фронті.

- То сам нехай посвятить.

- Ага, вони вже насвятили — половину рідні за молодості на кладовище одвезли.

Я притих, не бажаючи розвивати цю тему.

- А що ти затих? Такий балакучий, а це притих. Гомони, так дорога швидше йде.

Щоб підтримати розмову, я перейшов до другої теми, котрою можна зачепити найбільш мовчазного діда: заглибитися в далеку історію, знаючи, як люблять старі люди розповідати про таке.

- Яків Петрович, то правда, що в Жовтому Богдан стояв перед битвою?

- Правда, у нас село й досі на сотні ділиться.

- А де вона безпосередньо була? Бо кого з істориків не питаю — ніхто тої місцевості не може показати.

- А вони і не покажуть. Ото сидять в університеті і виглядають у вікно. Переписують з книжки до книжки одне і те саме.

- Так що, їм не вірити?

- Ну звідки ті вчені знають, де Богдан ляхів побив? От як пас я корів у дитинстві, то мені дід показував. А йому його дід показував. То ж не була битва на одному місці. Вона тривала в процесі. Козаки пугнули, і ляхи давай тікати, а Богдан їх догнав і перед самим кордоном нинішньої Кіровоградської області розгромив. От і село Жовте з’явилося по дорозі.

Висадив діда біля пам’ятника гетьману, витяг його валізу з гостинцями, попрощався. Вдячно прийняв від нього подяку, в якій він згадав і моїх батьків добре. Добра людина Яків Петрович, щира. Закрив багажник, і тут з автобусної зупинки – голос.

- Синок, до Куколівки не підкинеш?

Біля зупинки стояв майже такий самий дідусь, як Яків Петрович, з двома сумками.

- Підкину, як доїдемо.

- От добре.

- Сідайте.

Завантажив речі дідові, посідали. Натиснув педаль газу, повернув ключ у замку запалювання, чхнувши, Москвич завівся, рушили. В голові промайнула думка перевірити останні метеорологічні дані, які повідав мені Яків Петрович, а потім історичну тему, яка небайдужа сільським дідам.

- Чого ви, діду, мовчите?

- Та оце сів і думаю, чи ти добра людина, чи пограбуєш. Зараз на дорогах всякого буває, різних чуток багато ходить.

- А я що, на злодія схожий?

- Наче ні, того діда, що привіз, випустив.

Сприйнявши дідові слова відразу за серйозні, я зрозумів, що він із притаманним селянам гумором жартує. Міцна людина – на такій спеці вистояв, і ще сил вистачає до жартів.

- Як, діду, звуть вас?

- Михайло Гурійович, говори просто Гурович – мене так у селі величають.

- Ви в гості чи з гостей?

- Сестру два дні провідував, додому їду.

- Що там на батьківщині з дощами?

Виявляється, що слово «дощ» оживляє в спеку сільську людину неабияк.

- Нема і не було, і, кажися, що ніколи не буде. А тут ідуть. Кожного тижня, як на замовлення. От раніше дощі були – бурякові поля на рівній землі змивали.

- Так попередній попутник казав, що тут нема, а у вас залива.

- Неправда. У них ідуть, то вони, щоб не зурочить.

Перевірка народної мудрості «В сусідньому селі дощі ідуть, а у нас нема» вдалася, і я перейшов до історичного питання про битву на Жовтих Водах.

- Той дідусь, якого підвозив, говорив, що Богдан розбив ляхів майже перед кордоном з Кіровоградщиною. Ви не чули, де те місце, а то вчені мовчать. Позначили номінально місце битви.

- Як ти сказав оте слово?

- Ну, номінально – ніби для галочки позначить.

- Ото саме так. Звідкіля ті вчені знають. Пишуть книжки один для одного. Потім їх читають і довигадують. Мені мій дід розповідав, де битва була.

Я зрозумів, що втрапив на нескінченну комору історичних фактів, забув навіть про спеку.

- А ну давайте, Михайле Гурійовичу, детально. Бо і я ж повинен щось онукам розповідати.

- Слухай. Ото Богдан як знявся з Жовтого, та й поїхав назустріч полякам до Княжих Байраків. Налякав їх на марші. Вони давай тікати. Він же їх догнав і битву дав таку, що від поляків один пух зостався. Все майно захопив і почав перемагати після того їх у всіх битвах.

- Гурович, а де безпосередньо ота основна битва була?

- Як де? У нас на Кіровоградщині, в Петрівському районі. Тільки перетнули війська кордон нашої області, і там остаточна битва організувалась.

Мене взяла гордість за цих дідів. Які патріоти! Кожен із них з таким натхненням тягнув до себе це історичне місце битви. Я навіть подумав, що з них були б добрі екскурсоводи в історичному музеї. Порівняно з сонними жіночками, що розповідають казенним голосом про ті часи, як про порох віків і щось далеке, що нас і не стосувалося.

- Діду Михайле, точно в Кіровоградській області?

- Ну що ти мені не віриш? Мені розповідав дід, а дідові його дід, чиста правда, науковий хвакт.

Промайнула думка, що як наступний дід буде з Черкащини то третім і остаточним місцем битви під Жовтими Водами буде урочище під Кам’янкою або Чигирином.

Трішки погомоніли з дідом Михайлом, час пролетів швидко, доїхали, з пагорба відкрилася балка, рідне дідове село. Попрощалися, побажали один одному всього доброго.

Минув Олександрію, проїхав Пантаївку, от і Знам’янка. Їхав вулицею з одноповерховими будинками, котрі тонули в зелені садків. Майже п’ять години дороги. Людей побачив і почув. У кожного свої проблеми, своє життя. Але за великим рахунком, як і всі, ці люди – різні й одинакові. Життя плине нашими степами однією течією по річці під назвою Життя.

За рогом з’явилася батьківська хата. Ворота були широко відчинені, посеред двору стояв в слом’яному брилі тато. Йому не треба було писати чи телефонувати, йому завжди все снилося і сон збігався з подією, котра повинна була статися. Він бачив у снах погоду і приїзд рідних, врожай, з якого вулика вилетить рій, мої успіхи чи невдачі на роботі…

- Тату заїхати до двору, чи що повинні привезти?

- Став машину в двір. Тобі відкрив.

- А звідкіля знаєте, що приїду? Я ж не писав.

- Сон снився синок…

1998 р

Степан Степанович

Навіть знайомий шлях несе кожного разу щось нове. Кожного разу дерева і річки, левади і переліски виглядають по новому. Кожна людина в дорозі з своїм світом душі. От і цього разу раптово з’явилася Адамівка, так як з’являється більшість степових сел. Дорога в степу між лісосмугами вискакувала на пагорб, а вниз по балці село з річечкою чи ставком. Праворуч зосталася двохсотрічна церква збудована в честь перемоги 1812 року і перетворена в колгоспне сховище. Внизу блиснув ставочок. Зелений очерет явно контрастував з висохлою травою в степу. На узбіччі, перед самою греблею, стояв з піднято рукою хлопчак, років чотирнадцяти. Я пригальмував.
- Хто тебе одного відпустив голосувати на дорозі.
- Тато.
- І куди оце тобі їхати.
- Тато послали на електричку в Щорск.
- А далі куди.
- До Дніпропетровська на Троїцький базар.
- І що купувати будеш.
- Нівелір, дві кельми, різного ще знаряддя тут написали на папері. З Західної України ми. Будуємо у колгоспі, нас ціла бригада.
- Що з Західної України я по мові зрозумів. Величати як тебе.
- Степан.
- А по батькові? Раз працюєш то заслуговуєш на повне ім’я.
- Степан Степанович.
- Круто. А діда як звали?
- Степан. А бабця в мене Степанида.
Меж поваги до цієї молодої людини в мене не було. Працює, такий поважний набір імен у його предків.
- Стільки ж в сім’ї вас,
- Восьмеро, я найменший.
- А татко якого року?
- Тридцять восьмого.
- То що ж він тебе так пізно надумав на світ явить.
- В мене сім сестер, всі при господарствах своїх вже. А батько кажуть щоб не продавали його хати, а хтось в ній поселився.
- Ну й поселився б з них хтось.
- Не хочуть ні вони ні діти старші їхні. То він сказав, що збереться силами і сина заведе, щоб його хата не спорожніла і до неї приїжджали.
На очі ледь сльоза не накотилася від оповіді хлопчака. Машинально поглянув на його мозолисті і роз’їдені будівельними сумішами руки. Майнула думка перевести розмову на діда з бабусею, в які роки жили чи пам’є їх.
- Діда з бабою пам’таєш?
- Ні, тільки по розповідям.
- А де жили?
- Біля Стрия.
- Дід ким був.
- Теслею. А як бабцю до Сибіру комісари забирали то він не давав. Вони його по голові рушницею вдарили то він до вечора стогнав, а на ніч представився.
- Комісара хоч посадили до тюрми?
- Хто ж його посадить, він комісар, партійний.
- Ну то що як комісар, можна людей убивати Степане?
- Комісарам можна було, їхня влада зверхня була.
Збентежила мене розмова з хлопчаком. Він так спокійно розповідав про смерть я навіть пригадав колись прочитану книгу про французьку революції. В ній писали, що коли вели в перший день на страту людей вони кричали, падали на землю. Коли вели третього дня то всі йшли мовчки. Добра влада була, що насильну смерть в будні перетворила.
- Степане, ну а з бабою що сталось, повернулась з Сибіру?
- Дали вісім років, потім ще трохи.
- Додому повернулась?
- Так, зустрів весною тато на станції її сиву, згорблену і стару. Бабця пожила до осені. Босою ходила, все говорила: “По своїй землі ходжу, нема за неї і життя нічого ціннішого”.А восени померла, на сухоти хворіла. Старша сестра Ївга так оповідала.
От і переїзд в Щорську, за ним на узбіччі дороги стали. Хлопчак витяг копійки, протягнув мені їх у жмені.
- Ти що Степане?
- Ні, дядьку візьміть, а то поїздка не в руку піде.
На розжатій долоні я вибрав п’ятак.
- Цього досить Степан Степанович, зачекай.
В сумці зібраній з дому дістав пару пиріжків і пляшку компоту.
- Тримай Стьопо, я доїду скоро, а тобі цілий день по спеці вештатись. В місті будь сміливіший, краще перепитуй щоб не блудив. На вокзалі сядь на перший номер трамваю і доїдь до ЦУМа, там побачиш церкву. Ото, а чи зліва, чи справа йди вище за неї поки не буде трамвайної лінії, там спитаєш то вже зовсім рядом. Хай щастить тобі.
- Спасибі дядьку, нехай Господь Вас боронить.
Дивився в слід йому і згадував як колись в кінці семидесятих вперше приїхав до Дніпропетровська. Тато тоді був на навчанні, а я на канікулах, то і рушив з села подивитися велике місто. Повинен був приїхавши сісти на перший номер трамваю, доїхати в кінцеву зупинку де чекав тато. Вийшовши з поїзда прийшов до трамвая, прочитав номер один на ньому, але як всяка сільська дитина виконав так як наказували.
Підійшов до молодички з синочком років на п’ять меньшим за мена та й запитав: “Доброго дня вам тітонько. А чи не підкажете, це точно той трамвай що їде до транспортного інституту.” На , що жіночка не відповіла нічого, тільки повернувшись до свого сина років шести –семи і мовила: “Синок, ти пасматрі етот мальчік совєршенно не умєєт разговарівать по гарадскому.”
Дай боже тобі хлопчику таких “гарадськіх” не стрічати, а то ще недільного дня весь настрій зіпсують. Пішов Степан Степанович, внук Степана і Степаниди, на платформу, я ж сів в автомашину та поїхав далі.
1998 рік