“Були тільки німі задніпровські горби, пологі схили, що зеленіли озиминою, а по схилах, по тому зеленому всюди темні цятки, цятки, цятки... Стояли гуртиком діти притомлені, причаєні під шелюгами, сторопіло дивились на той бік Дніпра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, сліди мін, сліди вибухів снарядних чи... І враз аж змоторошніли від страшної догадки: та то ж вони! В піджаках! Батьки наші!!!”. (Олесь Гончар)
В тиші сутінок дід Микола намагався переконатись, що
хлопець його зрозумів. Він повторював блідому від страху юнаку:
- Іване! Чуєш мене? Коли пліт відійде від берега за півтори
сотні метрів, я тебе штовхну у спину.
Падай у воду, і під убитими, що поспливали, пірнай потроху до
берега. На березі в очеретах полеж на спині та наберися сил. Далі обережно іди понад балкою до хутора, що у
верхів’ях біля могили.
От і темінь окутала пороги. Відштовхуючись
жердинами, між убитими, котрих прибила
течія до берега, рушили плоти. У чорній
ночі чорною водою чорні піджаки й
картузи.
… на Солонянській стороні
спалахують вогні…
- Стрибай, Іване! – і поштовх в спину.
Двічі Іван вибирався на берег. Першого
разу піймали й знов посадили на пліт. А другого вже сам стрибав. Між водяних
стовпів, колод і мертвих тіл, вдалось дістатись берега. Відлежався, а далі – у верхів’я балки до хутора. Там і ховався по старих ямах пасік.
… коли хто думає , що ночами в дніпровій
воді відблискують зорі, то не так. То
дивляться з темної води дніпрових порогів в небо утоплені душі. І дідова душа зорею
споглядає в небо.
Р.S. Мав можливість
чути про одну із хибних переправ 1943 року від Івана Лозицького, котрий в
замітці і є юнак Іван (На момент опитування мешкав в Солонянськім районі. Опитування початок 1990-х. ).
