понеділок, 30 грудня 2013 р.

Через село

     ( коротенький кіносценарій)
      Що може бути чарівніше  за літо на початку червня ?
      Десь за пагорбами вище села  дощ.  Між небом і землею, опершись на степ - веселка.
      Від  дощу дорогою між ланами іде дід. Такий собі - середнього зросту, охайно одягнений в світлу одежину .  Перед самим селом, він зупиняється, обперся на вишневий посох  розглядає хати, сади, толоку. Вже можна добре розгледіти його сині, втоплені між зморшок обличчя, очі. Біле, в акуратній зачісці, волосся. Не з нашого села дід. Може йде далі на хутір, може до рибалок. Видно, добрі люди зі станції до роздоріжжя підвезли, от він з нього і йде до нашого села.
      Життя кожного двору озвучується в просторі. Звуки зливаються і організовують загальний сигнал села на планеті. Цей сигнал в залежності від проблем життя то притихає то гучнішає, набирає різних відтінків. В той галас і ввійшов подорожній.
     Перший хто зустрівся йому на краю села це незапам’ятного віку кінь. Впряжений в бестарку  на котрій тягнув через вічність і степ бочку води.  Порівнвшись з нашим дідом кінь зупинився. Їздовий , хлопчина старших класів, поклав вожжі і розлядає подорожнього.
-          Доброго дня діду. Попийте води.
-          Доброго. Дякую. Тільки пив. Не хочу.
-          Діду хоч пригубите кружку. Бо кінь не поїде. Він коло усіх зустрічних стає і поки не поп’ють води не іде далі. У нього така місія на цій землі.
-          Свята місія.  ( Дід поклавши вишневий посох в безтарку, двома руками тримає кружку і п’є воду. Далі набирає воду в свою флягу.)
-          От бачите яка у нас вода в криниці.
-          Райська.  Дякую вам. Добра справа у вас.  
     (Кінь починає іти, скрип коліс безтарки вливається в загальний звук села на планеті.  Дід  дивився вслід вічному водовозу поки він не порівнюється  з дикою грушею.)
    Тепер попереду в нього вулиця, з двостороннім рухом, через все село. Роль роздільної полоси виконує дорога. Вона вся в ямах, подекуди з залишками твердого покриття, обочинами котрої  дві ґрунтові зустрічні полоси.  Наш подорожній  іде вулицею. Вітається  з зустрічними.  Зліва, біля верб, продуктова крамниця.  Звуки, котрі делегує вона в планетарний сигнал села, явно не кращі.  Два чоловіки розливають вогняну воду. Дід зупиняється.
-          Вживаєте?
-          Вживаємо.
-          Так киньте.
-          Кинемо.
-          Брешете.
-          Брешимо.
-          Киньте хлопці.
-          От ти, діду, смішний.

     Попереду, за крамницею,  церква, біля неї люди.  До церкви переходить дорогу батюшка.  Наш  дід зупинився, щоб уступити йому дорогу.
-          Доброго дня.
-          Доброго. – батюшка автоматично протягнув руку і  поклав хресне знамення.
-          Дякую..
    Батюшка розмірним кроком пішов далі до прихожан під церквою, а до нашого діда підійшов дядько Андрій.
-          Здраствуйте!
-          Доброго здоров’я, чоловіче.
-          Ви до церкви?
-          Ні. Я до Степана рибалки за село.
-          Так він вроді дуже хворий і в лікарні.
-          Вже виписати Степана.  А чого люди в церкву зібрались?
-          Батюшка свідчити буде, “явлєніє йому було". Він так віру християнську укріпляє.
-          Вірити треба. Як без Віри? Без Віри не можна.
    Дядько Андрій пішов слідом за батюшкою до церкви.  А наш дід пішов далі. Він ішов сонячною стороною вулиці, під вишнями по споришу. З двору, що біля криниці, виводили до автівки сусідські баби Оксану. Виводили щоб везти в сільську лікарню. Оксана була така красива, що хоч би не народила ще на шляху до лікарні. Вмостивши її в авто,  Василь лагідно поїхав між ям на дорозі. Стояв дід поміж бабів дивився в слід Оксані і Василю.
-          Дівчинка буде (мовив дід,  коли зникла в провулку автівка)
-          Динька снилась Оксані. В тайні держали ми. Так Петька внучок усьому селу розповів.
-          Господарка буде
-          Було б біля чого господарювати в цьому житті.
        Баби гучно почали обговорювати все причетне і не причетне до цієї події. І в цей момент  їх голоси займають більшу частину інформаційного наповнення в планетарному позивному села.
         Дід вийшов з села. За крайніми хатами дорога розходилась. До річки дорога блукала толокою і опускалась там,  де дід Степан ладнав свого рибацького човна. В  березі грались діти.
З цієї сторони сільський  планетарний сигнал складався з голосів гусей і качок, сміху дітей , голосів череди під переліском та співу птахів.   З васильків до нього вийшов котик,  кульгаючи на ніжку і ліг біля ніг.  Дід його підняв, притиснув до грудей і розглядав все навколо. Поки ішов,  то дощ сусідньою долиною обійшов село і вже був не позаду , а попереду. Десь за переліском над злиттям річечок стояла веселка.
         Перепнувши козу, неподалік нижче по дорозі,  баба Марія спостерігала за подорожнім. Він відпустив котика і пішов на зустріч їй.
-          Здраствуйте.
-          Доброго дня,  Маріє.
-          Ви сестру бачили?
-          Бачив
-          Хочу поїхати до неї.
-          Поїдеш. Город висапаєш і поїдеш. Город несапаний не можна кидати.
    Дід пішов вниз до води. Говорив з дітьми, а потім сів з Степаном в човен. Діти їх відштовхнули від берега.  Марія ж стояла на пагорбі проводжаючи човен котрий плив у край веселки…
    Толоку край села залив дитячий сміх. Він домінував у планетарному звуковому сигналі села. Цей сміх не просто рухався, він крутився в танку, заповнював простір.
-          Баба Марія, а що то за чужий дід?
-          Господь то,  дітки.
-          Таке скажете.
-          Господь дітки. Він котика кульгавого на руки взяв, а відпустив ходячого.  За Степаном приходив.  Бачте забрав Степана. Забрав з човном, буде і там рибалкою.
       Бабуся тихо заспівала: “По горам, горам сам Господь ходив…  Сам Господь ходив та й все лагодив…”

      …в  сільській лікарні  в малого Петра народилась сестричка. Господь дарував нове життя. Вона плакала вплітаючи свій дитячий голосок в звуковий сигнал рідного села на планеті. (Під вікном палати на ослінчику стоїть малий Петро і заглядає в вікно на сестричку і маму.  

субота, 7 грудня 2013 р.

Віхола


Віхола… Посеред ночі й степу у вікні старої хатини на краю села – єдиний вогник. Він намагається своїм теплом зігріти світ. Щосили кидає жовте світло на кущі бузку, отримуючи натомість тисячі морозяних сніжин. Вітер грається скрипом згаслого ліхтаря на стовпі. Електричні дроти, мов струни контрабаса, затягують стогін, підспівуючи вовчому виттю заметілі. Жодного живого звуку, тільки фуга ночі у степу у виконанні вітру. Віхола…

По той бік віконця, за столом, сидить середніх років чоловік. За його спиною у плитці потріскують дрова. Відкинувшись на спинку крісла, він читає папери, щоби зимового вечора зігріти свою душу. Це – звіти учнів лісової школи. Вже читане – перечитує, аби поспілкуватися з дітьми. На аркушах зі шкільних зошитів – весняно-літні спостереження за народними прикметами. Щось почули від дорослих, а щось догледіли самі. А то вже – знання. І знання ті робитимуть із них людей. За вікном у чоловіка на три голоси лунає зимова ніч.
Це було моє вікно  і мої учні.
Звіт Павло Андрійовича Поляченка, 12 років. На аркуші в косу лінійку, із зошитів часів молодшої школи. Батьки його мають три корови. Господар.  Що ж пише: “… птахи на деревах облаштовують гнізда з північної сторони – то літо буде жарке… – це у діда свого розпитав, молодець! – “…птахи сидять грудьми до напряму завтрашнього вітру” – а це й сам міг помітити. Не чув цієї прикмети, треба перевірити. Коники в полі стрекочуть – на посуху. Чудовий хлопець. Пасе череду влітку. На травах знається, як знахарь. Його минулого року страшна гроза застала на пасовищі. Неподалік паслась череда сусіднього села, змішалися корови…  Ділили села тоді череду навпів, поки своїх корів порозбирали.  Було, що і відбивалась корівка від череди, тоді зазнавав він кепкувань від односельців... Така вже доля пастуха. Було і злетів, і падінь у його професійній діяльності... По суботах із дідом возить молоко, сир, сметану до міста. Продають у дворі одного з мікрорайонів.
 Петро Іванович Руденко, 9 років. Авторитет. Наймолодший. Фахівець із домашньої птиці.  У баби Наташки старий пес на суху погоду гавкає, а на сиру – кашляє.  Ну, це, однозначно, докторська дисертація! Після цього зізнання – півсела по бабиній собаці погоду вгадувати стала. Скільки ж років собаці? Його бабці віддали з контори, коли колгосп розпався. Ну, так, років  п’ятнадцять, чого б йому й не кашляти на сиру погоду?...
Вітер жбурляв сніжинки у вікно. Віхола вкрала усе: місяць, зорі, небо… Здавалося, що будинок летить в її круговерті через нескінчений простір під супровід троїстих музик. Завивав вітер, гули дроти, поскрипував ліхтар. Світло від настільної лампи заливало шкільні аркуші.
Катерина Семенівна Кравець, 14 років. Яка розумна дівчинка! Мамі в шкільній їдальні допомагає. Посуд миє, прибирає. Що ж вона пише? – Зозуля частіше починає кувати на теплу погоду. Птахи змінюють свій спів перед зміною погоди.  Ну, кому ж не знати, як птахи співають! Десь, видно, з парубком над річкою сидять і слухають.  В неї – відчуття на джерела. До десятка викопали за її спостереженнями. Знайде де мати й мачуха, осока, кропива  росте, відстежить, чи над ними стовпом в’ються комарі… Спостерігає на випасі, де у спеку любить собака пастуха лягати на відпочинок. Позакопує у тих містах цеглини, а через день-два повитягує й дивиться, як вони вологу набирають. Потім копаємо де цеглина всотала вологу. Катерина Семенівна – розумна дівчина, комусь добра господиня попаде.
Спостереження Максима Дмитровича Третяка. Цьому знатному рибалці 13 років. “… Коли риба вискакує з води і ловить комах, а чайки падають на воду і ловлять рибу, то буде дощ…” - є таке на воді явище. Здається, що всі Максимові  пращури від створення Світу, жили тут, на березі Дніпра. Цієї весни був туман упав на Дніпро і течія його знесла аж до островів. То додому малого доставила баржа, що йшла наверх по Дніпру.
О, а це бортник – Артем Григорович Микитенко. 12 років. Він повинен перевершити мене. Що пише? “…Бджоли різко повертаються до вулика перед дощем. Чим сильніше прополюсують щілини у вулику бджоли – тим суворіша буде зима…” Професіонал. Я йому розповів, що рій, злітаючи з пасіки, недалеко біля неї посидівши на дереві, летить у східному напрямку кілометрів два-три і падає у привабливому для себе місті на дерево. Тепер він вивчає дислокацію пасік і розвішує ящики зі старим воском. Роїв ловить вже більше, ніж я в дитинстві.
Аркуш за аркушем, я перечитував звіти спостережень. Перед очима ставали постаті їхніх авторів. Неперевершені особистості! Трударі й бешкетники, котрі саджають дерева і копають джерела, роблять годівниці й майструють шпаківні. Одним словом, роблять те, що й у кожній лісовій школі – вчаться бути гідними людьми, щоби змінювати світ на краще. 
     Віхола… Намагалась посеред ночі засипати снігом те єдине віконце зі світлом. Але їй не вдасться цього зробити. Бо з віконця, на променях світла, - тепло дитячих душ. І воно розтопить віхолу.
                               

неділя, 24 листопада 2013 р.

Дві історії

     По обіді другого дня  науково-практичної конференції Економічна еффективність розвитку фермерських господарств регіону”  з доповіддю виступав аспірант університету. В своєму виступі аналізував діяльність колгоспів і радгоспів, поринув в історію перших років Незалежності. Розповідав про законодавчу базу і виділення сільгоспугідь для створення перших фермерських господарств . Я намагався уважно слухати, але  в думках переносився в ті часи.
       Перші роки восьмидесятих.  Десяток років, як Василь відслужив в армії  і працює механізатором. Трактор, важка праця, поле, сім’я, горілка. А як же без оковитої. Оковита- то гріх. А грішними управляти, як ніяк, а легше. От і стояли ящики горілки в кінці посівної, в кінці жнив, прополки, оранки. В кінці чого тільки вони  не стояли. Стояли так часто в часовому проміжку, що інколи не можливо було й прохмелитись.
      Завідував тими ящиками парторг колгоспу. Ті ящики щільно вписувались в ідеологію управління. Випив, пошумів, дільничний акт поклав на стіл писати, а тут і парторг. Справу залагодив, і вже в нього є боржник. А гріховний боржник - справа потрібна в колгоспному житті, то  не вільний гордий степовик, а невідмовний раб.
       Ото ж, якось після років десяти праці у Василя появилось бачення своїх перспектив, відмінне від парторга. Одним словом, лінії їх уявлення Василевого майбутнього не сходились, а потихеньку почали перетинатись і ,навіть, стали перпендикулярними.
       Кинув Василь пити, а  потім і трактор колгоспний теж кинув. Влаштувався кочегаром в будинок культури. Працює позмінно. Час вивільнив. В господарстві почала подавати голос друга корівка, за нею вівці і інша живність. Благо хата крайня, за нею толока і став. Працює Василь вдома, по полям після комбайнів збирає кукурудзу і сонях . По вихідним до райцентру харчі продавати возить, в заготівельну контору здає. Дворище розбудовує. Хату перекриває.
       І така злоба по «політічєскім» мотивам засіла в душі парторга, що він з усією своєю комуністичною свідомістю почав боротись з цим буржуазним проявом на тілі колгоспного соціалізму. За його наполегливими проханнями був змінений проект газифікації села і вже трубопровід пройшов не за городом Василя, а по краю його городу, тим самим позбавивши його декількох соток землі. За Василевою хатою на толоці був наділена ділянка.   Односельчани не хотіли брати ділянку, тому на ній побудований був будинок для молодих фахівців. Важче стало Василю. Переглянув він, щоб менш залежним бути, спеціалізацію домашнього господарства. Бджіл завів. Гусей і качок, щоб на воді росли.
       Та чорні полоси в житті змінюються на білі , а коли не на білі, то хоч на сірі. Пішов парторг на підвищення в райвиконком. Полегшало Василю. Родичі в селі Василеві і парторгові перемирились після ідеологічного протистояння.  Дітей вчив, господарство вів.  Жінки чоловікам за приклад в селі почали його приводити. Одним словом, стояв Василь міцно навіть в період розвалу Радянського Союзу.
        В аудиторії почали обговорювати цифри виведеної на екран таблиці. Там порівнювалась врожайність перших фермерських господарств і колгоспів району в 1993-1995 роках.  Показники були разючі. Вони фіксували миттєве економічне диво і передсмертні судороги старої системи господарювання.
         Я знову поринув в спогади. 1993 року виділили з сільгоспугідь землі для перших фермерів. Народ сперечався, багато хто хотів спробувати почати господарювати. Та на їх превелику жаль, фермерами стали чужі  люди, крім однієї жіночки. А за толокою фермерувати стала якраз та єдина односельчанка - теща бувшого парторга. Правда в тому полі її ніхто так і не бачив, а от агронома на ділянках нових фермерів бачили частіше ніж на колгоспних. Та і що гріха таїти, кожен новий землевласник мав достатньо влади.
      Поїхали по  наділу парторгової тещі  колгоспні трактори, обробляючи землю. Повезли до елеватора автівки зерно з її лану і не тільки. Був врожай того року в колгоспної половини того поля 23 центнера з гектара, а в  фермерші на її половині поля 46 центнерів з гектара. І показники з собівартості такі, що дикому капіталізму і не снилось!
        Від спогадів до аудиторії мене повернуло питання
-       Юрій Миколайович, запитання є у вас?
-       Вам не здається, що в собівартості фермерської продукції частина затрат понесена колгоспами і радгоспами?
-       Ні. Таких даних нам не вдалось достатньо зібрати для аналізу.
-       Дякую.
        Дійсно. Ні  фермери , а ні голова з агрономом в суд на себе не подали. Документа нема – значить цього не було.
         Покотився час. Хтось вижив з тих перших фермерів, хтось ні. Прийшли фермери другої і третьої хвилі. Їх ментальність вже відрізнялась від фермерів першої хвилі.  Сильніші господарства протримались довше, а слабші розпались швидше. Може час такий прийшов. От тільки ті господарства остаточно знищували ті хто роками воював  з такими як  Василь.
       Знов до аудиторії мене повернув голос наукового керівника аспіранта:
-        Представлена робота глибоко аналізує і показує реальну картину….

P.S.
   Парторг господарства, дослужився в районі до голови райвиконкому. Назбирав нерухомості в райцентрі, здає в оренду. Вийшов на пенсію. Став дуже віруючим християнином.

   Василь. Прикупив крайню хату від толоки для сина, що збудував парторг. Назбирали з сином паїв колгоспних майже двісті гектар. Допомагає йому.
        

середа, 30 жовтня 2013 р.

Небесні і земні жаби

    

   Наш лелека ходив по хмарі. Ловив в ній небесних жаб. Та коли зайшло сонце, то хмара зникла і наш лелека ходив в калюжі і їв земних жаб. 

пʼятниця, 11 жовтня 2013 р.

Вона пасе кіз

   Вона пасе кіз…
   Це філософія її життя. Вона розуміє їх, а вони її. Мандрують світом своїм. І повірте їх світ  не самий гірший серед інших. В нім нема політики і серіалів, злоби і хитрості. Він наївний, з дитинством в душі і зморшками на обличчі. З вірою, що не обмануть.
   Вона пасе кіз… вона їх чує і вони чують її. Непродане молоко відносить в дитячий садок. Там серйозне панство ходить з чашками і козиним молоком на губах. І те серйозне панство знає по імені усіх її кіз. В її душі  нема жадоби і заздрощів. Така проста і щира  філософія її життя. 
   Її світ блукає степом між приїздами шестидесятирічного сина. Кожної суботи вона стоїть коло двору і виглядає рейсовий автобус. Після господарських робіт  вечеряють і довго гомонять. На ранок вона з козами проводжає його. І знов чекає.
   Вона пасе кіз. Вона йде з ними осіннім степом назустріч зимі.  І будуть вони зимувати. І будуть виглядати по вихідним автобус. І будуть з сином господарювати, вечеряти, а на ранок його проводжати .
   За зимою прийде весна. І піде вона з козами в степ. Своїм світом, не чужим.
   Вона пасе кіз…






неділя, 22 вересня 2013 р.

Світ ловив його та не впіймав

   Є люди, котрі все життя тікають від себе, а є такі, котрі все життя шукають себе. Є  і ті, що нескінченно то тікають,  то шукають, знаходячись у невпинному пошуку. Покоління хвілософів розгадували загадку вічного руху співіснування  в людині Душі і Розуму. Будували пояснення і самі ж їх спростовували.
    Спробуйте щось пояснити, коли кричить Душа Розуму –  Я тебе не хочу знати, а Розум у відповідь –“Я тебе не хочу чути”. І тоді таке утворюється блуканіє сомнєній, що вроді людина і є, а в середині неї ніякої устроєності і прєднамєрєна злость.
    Тиха течія Ворскли змушувала перейматись роздумами про життя. Річка з’являлась і губилась серед мальовничого лісу, обвиваючи стрічкою високу гору зі старим монастирем на вершині. Повз дерев'яний  місток пливли відображення берегів. Душа і Розум, заховавшись тут від Cвіту, не мали між собою непорозумінь.
     Чверть століття тому на цьому місті, постеливши шинель, я любив лежати дивлячись в небо. Заглиблюватись в думки про буття і майбутнє. 
     … от і майбутнє… Я витягую з автівки ліжник і стелю його під кронами кленів на тому ж місці. Дивлюсь в небо, заглиблююсь в думки про насущне і минуле. Оцінюючи плинність часу, підсвідомо починаю побоюватись майбутнього. Вже за плечима  шлях, на котрому зібраний якийсь досвід. От тільки кількість досвіду зворотньо пропорційна залишку часу... 
   Десь тут безперечно закопаний хвілосовський камінь.  Не дарма у цім саду Григорій Савич Сковорода любив занурювався  в світ роздумів над вічними питаннями.
   З боку Лебедина збиралися хмари. Запах дощу в повітрі хилив путника  з  Дніпровських порогів до сну. Заплющувались очі. Ще чутно спів птахів і шелест листя на кленах. А посеред Ворскли вже відкривається важкий занавіс сцени, де розпочинається вистава сомнєній ума й душі.
   На лісовій галявині, біля  банкомата штучного зеленого кольору, я побачив себе, натискаючого комбінації цифр. Під супровід скрипінь термінал викинув купюру, придбавши сутності новенькій банкноті. На ній поряд з цифрою п'ятсот красувався портрет чоловіка середніх років. Григорій Савич? Боже...Світ ловив його та не піймав. Яка помста? Світ так розлютився, що намалював його на банкноті. Світ намагався порівнятися з ним опустивши його до себе.
     Галявину залило сонячне світло. Кружляли в танку заграви. Закінчивши танок забрали ліс і банкомат. На то місць залишився  книжковий  ярмарок. Навколо книги на прилавках і зазивання продавців:  Класика!, Жіночі романи!, Детективи!,Дитяча література!, Підручники!,.. Тисячі книг старих і нових. Мій погляд зустрічається з поглядом худенької літньої жіночки.
-    Візьміть пане ці книги.
-    Чому ви думаєте, що вони мені потрібні?
-    Я рідко помиляюсь.
   На прилавках лежало повне зібрання Григорія  Сковороди.
-   Що просите?
-   Що дасте...
-   По нужді продаєте?
-   По нужді. Міняю хвілософа на тепло.

   Я протягнув в руці купюру. Зміняв глибину пізнань на папірець-еквівалент. Притиснув книги до грудей. … і знову повернулися заграви. Танок вогнів у воді. Вони кружляли й підійматися в небо, прихопивши  з собою ярмарок.
     Я вже глядач. З під кленів, пильную дійства. 
   На сцені  жебракиз різних служб. З протягнутими руками і переконливими поглядами звертались до жінки,  що  несла гроші за тепло.
    Не донесла… Пішла гуляти її купюра між  жебраками, а потім далі. Була у Харкові й Переяславі, на берегах Неви і за Карпатами, столицю не оминула. Господарів міняла. Жила у гаманцях, кишенях і конвертах.
    Таке волнєніє крутилось у ві сні, що холод проймав. Аж раптом стало тихо й темно. Посеред  Ворскли багатий зал. При тусклім світлі над столом чотири пани в карти грають. Святий отець, банкір, службовець і купець. Посеред столу на сукні моя купюра, що за книги заплатив.
Купець: Здавайте карти.
Службовець: Здаю.
Батюшка: Що там у нас?
Банкір: П’ятсот, з портретом філософа.
Купець: Добігався, а говорив, що світ його ловив та не впіймав.
Службовець: Світ піймає всіх. Хіба дурних не зловить.
Батюшка: Він не дурний. Насіяв смути в душі, що й досі упорядочить не можем.
   Лягали карти на сукно. Все менш ставало світла. Чотири пани грали. Розсудливо, холоднокровно, без запалу. Просто  щоб вбити час і збудувати свої  світи маленькі.
Купець: Мені хтось говорив, що пан філософ любив вино і сир голландський.
Батюшка: А хто його не любить?
Службовець: Жив при дворі.
Банкір: Дружив з генералом.
Батюшка: Та й пішки не ходив.
Банкір: Піар велика справа. Якого треба такого і зроблять. А що він написав крім того, що його ловили?
Службовець: А хто читав?
Батюшка: Смутьянін. Трактував не так як людям треба святі книжки.
Службовець: Ще жоден єретик не переміг. Ото ж і познущалися над ним. Лежить он на столі. Він то писав, та не для нас.
Банкір: Урок. Учив весь світ, а світ його впіймав й намалював. Світ то є бізнес, включаючи народження і смерть.
   Лягали карти на сукно. Вирішувались справи.  Гравці продавши совість, купляли гріх . Не розуміючи, що у Храм Душі до олтаря не підїжджають , а підходять. У диспуті шукали вади і гріхи, щоб якось прирівняти мудреця до себе. 
    А він лежав посередині  столу й мовчки їх ловив…
  Пориви вітру і грім не дали додивитись сон. Каплі дощу рясними крапками замалювали відображення у річці.
    З  Лебедина прийшла гроза. І злива мила Світ.

     

неділя, 8 вересня 2013 р.

Журавель

                                                                                                                                                                    Пантелеймонові  Журавлю

    Цього ранку старий Журавель почав косити леваду ще коли сіріло. Його не зупинив і вранішній туман, що стелився над землею по самі груди. Здавалося, дід Пантелеймон не косить, а пливе… Пливе над туманом з одного краю левади до іншого.
     Литовка, притискаючись  п’яткою до землі, викладала рівний валок. Яку сотню гектарів старий Журавель косив за своє життя – відомо одному Господу. Так косили усі його прадіди. Це було не просто косіння, а народний культовий обряд. Невідємна частина життя.
    Окраєць сонця з-за краю землі зазирнув на леваду. Легкий вранішній вітерець розігнав туман, дозволивши йому роздивитись косаря. Дід Пантелеймон глянув на обрій і пішов у сонце – косити останню загінку в леваді. Де в ручку, де у пів ручки підбирав край травостою. Сонце піднялося над обрієм, забираючи росу з трави. Прилетів на покіс журавель. 
   До краю – кілька десятків метрів. Дід Пантелеймон зупинився, перевернув косу, витяг брусок із холоші. Скрегіт камінця по сталі, ніби когось гукаючи,  прозвучав над левадою. Старий оперся двома журавлиними руками своїми на перевернуту косу. Глянув у кінець покосу, на дорогу, що вела за обрій – із села на сонце…
   …Ідуть люди повз дідову леваду ранком, вітаються з ним, а він – ніби й стоїть посеред покосу, а ніби його вже й нема… Застиг мовчазний Журавель посеред вічної левади, косити яку – ще не одному наступному поколінню...

   З левади злетів журавель. Злетів просто у Сонце. Душа Пантелеймонова на крилах здіймалася у Вирій.

            

вівторок, 20 серпня 2013 р.

Скриня

     На погрібнику, рясно вкритому килимом споришу, стояла скриня, підставивши свої темно-зелені боки, розмальовані квітами, сонечку. Здавалося, що вона – вершина вісі, навколо якої обертається двір з усіма його мешканцями й крамом. Біля скрині сиділа дівчина. Наспівуючи пісню, малювала пензликом квіти і соловейка. За цією чудовою картиною стежив кіт з-під клуні, господар двору – пес з-під бузку, і я – від воріт. Коли б не важлива справа і обмаль часу, то ніякі сили не змогли б мене змусити зіпсувати цю ідилію.
- Доброго Дня, Даринко.
- Ой! Доброго. Я так захопилася справою, що й не почула, як Ви підійшли.
- Батько казав, ти поступила до технологічного.
- Так. Пройшла по конкурсу.
- Вітаю. А де батько?
- Я зараз збігаю за ним. Він говорив, як приїдете, щоб я погукала. Він – за левадами, вербу розпилює. Блискавка в дерево влучила.
- Гаразд.
- Я бігом. Ви скриню початуйте. Фарба свіжа, голуби шкоди можуть наробити.
   Даринка поспішила за батьком у сам кінець вулиці, де починалися вже левади. Я неквапом обійшов скриню. Сів на стілець, розглядаючи малюнок і міцні ковані боки, мідні завіси.  Не просто розглядав – відчував її душу. Читав написану на ще  міцному корпусі її автобіографію…
     1918 року майстер Степан Тесля виготовив мене і моїх сестер. Знатна майстриня Галина Гненна розмалювала і продала того ж року на ярмарку. Петро Коваленко придбав для доньки Марії.
     1918-1920 роках Марія вишивала, шила, ткала й складала своє придане. Я була багатою скринею.
     1920 року висватав Марію міцний парубок Андрій Заремба. Молодь усім кутком перетягувала мене до хати свекрухи. Моя господарка була вправна майстриня, її рушниками замінили попередні під образами.
     1922 року молоді господарі рятувались від голоду, переїхала й я з ними до залізничної станції.
     1923 рік. Повернулася з господарями до села. Збагатіла на пелюшки.
     1925 року молоді господарі перенесли мене до нової хати. Стояла як пані під біленою стіною, накрита тканим рушником. А наді мною, в рамочці, висіли хвото всієї рідні.
     В 1925 -1930 роки не бідувала. Тримала в собі й одежину з рушниками, і грошенята, та й інший крам.
     1932 року раптово спорожніла. Господар зробив у мені подвійне дно і ховав там зерно.
      1933 року померла господиня моя Марія і менша дочка Горпина. Андрій зі старшою донькою Наталкою витягли з мене останню ряднину. В ній їх і поховали, по-багатому.
      1937 року конфіскували мене як майно ворога народу. Везли на підводі, як арештантку, до сільради. Заклеїли барвінок, жовті мальви та колоски агітками.
     1941 року, при відступі радянських військ, кинули мене у сільраді. Отримала перше поранення у правий бік німецькою кулею.
      В 1941-1943 роках зберігала зброю в комендатурі.
      1943 року, в грудні, отримала друге поранення. Кулю від радянських військ, що наступали. Сільрада згоріла. З дещо підкопченими боками мене забрала Наталя додому.
      1945 року сусідський дід поладнав мене,  Наталя підфарбувала боки, підмалювала мальви й барвінок, поновила колоски й соловейка.
      1946 року, завдяки моєму подвійному дну, вижила Наталчина сім’я.
      1949 зосталися з Наталкою та її маленькою донькою Анютою. Чоловік-інвалід, покалічений на фронті, кудись зник перед днем народження генерального секретаря.
       1950-1960 роки стояла майже порожня. Анютині шкільні зошити та Наталчин зошит із трудоднями лежали майже на дні. Любила я, коли Анютка старанно вчила на мені уроки.
       1965 рік. Як придане – була подарована Анюті на весілля.
       1969 рік. Поверх пелюшок, нашитого краму, зошиту з трудоднями, лягли новенькі паспорти.
        1970 року, розмалювавши новими фарбами, Анюта залишила мене Наталі й гайнула з чоловіком на заробітки в Донецькі краї.
        1970-1982 роки зберігала пожитки Наталлі, листи від дочки і гостинці внуккам. Бувало Наталля відкриє мене і дивиться як вікно часу.
        1982 року забрали одежину Наталі… Повернулася дочка з сім’єю. Чоловік Степан, сини – Олекса й Павло та дворічна донька Даринка.
         1986 року звели на подвір’ї нову хату. Але мене до неї не взяли. Стояла я у старій. То повна, з комбікормом, а то пуста.
         1998 року відремонтував мене господар. Почистив, завіси поновив. Виніс на погрібник, щоб Даринка помалювала. Придане складала...
- Дядьку, батько вже йдуть.
- Як ти швидко обернулась.
- Я прутка.
- Чатував на совість.
- Красива скриня у мене?
- Як ти, Даринко. Дуже красива!
- Приданого наскладаєш, найкращий парубок тебе посватає, щаслива будеш.
- Прабабця із нею заміж виходила.
- Намалюй соловейку пару, Даринко.
- Намалюю. А я думаю: чого недостає?...
Я не міг відвести очей від скрині, що прийшла з України – в Україну.


(Замітка написана на основі нотаток, зроблених наприкінці 90-х)
    

     

     

   
     

неділя, 18 серпня 2013 р.

Круглий стіл

     Велика бібліотечна зала. По під стінами стелажі з томами розумних  книг. Посеред зали величезний стіл. За ним сидить панство з громадських і релігійних організацій, політичних партій та науковці в сфері формування думки народу. На стінах портрети Канта, Бруно, Вернадського, Вольтера, Гегеля, Франко, Сократа, Сковороди та інших людей неабиякого інтелекту. Ці портрети роблять масовку зібранню, котре веде стрункий відомий політолог. 
     -   Шановне панство, нам необхідно розробити окремі теми. Втілити ідею цих тем в конкретні гасла для охоплення максимуму людей в містах і селах. Гасла повинні бути прямолінійними і якомога чіткіше сформульованими. Люди не повинні мати своєї думки. Ви керуєте їх думками…
   Зав’язалася дискусія. Одні хотіли зрозуміти, інші нав’язати своє бачення. Одним словом світ так поплутав цих людей на формуванні чужої думки, що вони відчували себе майже творцями того світу. Отці забувли, що кесарю кесареве, а Богу Богово”. Політики і громадські діячі що служать народу. Науковці захищали колись один раз висловлену свою думку згоджуючись поміняти тільки за кошти…
   Я не міг зрозуміти, що я тут роблю і чому сюди прийшов. Мовчки сидів і дивився як світ сходить з розуму. Як присутнє тут панство навколо стало одержиме однією мрією  – раптово обманути всіх не переймаючись наслідками цього обману.
   Перервав дискусію дзвінок   не вимкнутого мною мобільника. З сумки наростаючи в гучності лунала мелодія і слова : Каждому городу нрав і права, каждий імеєт свої ум голова
    …я глянув на портрет Григорій Савича. Мені здалось , що він сумно посміхнувся…


четвер, 20 червня 2013 р.

Доля і географія



На життєвій ниві людині трапляються знакові зустрічі. Ті зустрічі змушують замислитись, щось змінити в житті, інколи навіть перемінити шлях. Зустрічі такі можуть бути з невідомими, або з відомими вам людьми. Вони трапляються в той час, коли навіть ви самі не розумієте, що ваша душа чогось шукає, а доля хоче вас вивести на новий шлях, або вберегти від якоїсь загрози, помилки, просто дурниці... 

Старий водій Олег Пилипович був з тієї когорти, яка ще вміла користуватися кривим стартером. Я ж з тієї, яка бачила, як ним користувалися. Його життєві поради не раз ставали в пригоді. Якось на запитання про тривалість моєї поїздки зі столиці до Дніпра я сказав йому неправду. Як і більшість ровесників, полюбляв розповідати, що приїхав з Києва на пару годин раніше, ніж це було насправді. Старий замислено сказав: “От їхав би, Юро, спокійно... По дорозі заглянув би в цікаві міста, що поряд зі шляхом. Приїхав би на три-чотири години пізніше. Не втомлений, бензину менше б спалив. Молодий ти ще…
Скільки разів від того дня довелося з вдячністю згадати Пилиповича! На узбіччях великої путі від столиці до Дніпра виявилися: Корсуньський парк, музеї Кам’янки, Чигирина, Переяслава, Канівські гори… Краса раніше непомічених краєвидів вражала, і душа літала, насолоджуючись Україною. Згадуючи минуле, навіть соромно було за свої вихваляння та за минулий стиль їзди педаль в тапок і очі на лоба.
Багатими на цікаві міста виявились не тільки шляхи до столиці. Музеї, парки, замки, фортеці, а головне люди в різних куточках України дарували нові й нові відкриття.
Восени, вкотре простуючи до Дніпра, завернув до загубленого серед степів дендропарку. Обабіч шляху по долині річки, де колись були козацькі зимівники, розкинулось творіння рук людських. Старі хутори завжди розміщували по лінії ходження дощу, от і для парку місцина підійшла якнайкраще.
Парки в Україні зявляються після вдалого або невдалого кохання. Влучила стріла Амура в серце – парк закладений. Схибив малий – теж парк закладений. То в Росії відразу за пістолі і на дуель. Порахуйте, господа, двадцять кроків, повертайтеся і стріляйте… Тут інша ментальність в прояві сердешних почуттів. Пов’язана виключно з ботанікою.
 Парк – це окремий світ зі своїми мешканцями, зі своїм характером, зі своєю біографією. Історія цього парку була тісно пов'язана з трагічною історією кохання Миколи Давидова і Ганни Бурдзункевич – дочки поміщика з сусіднього села. Дівчина пошматувала серце пану Миколі, вийшла заміж за іншого, і померла молодою. Давидов же вислав дорогу від станції, куди привезли тіло померлої коханої, до кладовища пелюстками троянд. Микола Давидов так ніколи і не одружився, все своє невитрачене почуття він віддав парку.

Осінь стелила мені доріжку кленовим та березовим листям. Його шелестіння під моїми ногами розповідало історії парку. І тільки килимки барвінку намагались своїм зеленим листом опиралися тихому вмиранню осені, нагадували про літо…
Хмари на небі жене легенький вітерець, хмари в холодній воді несе течія. З ними змагають у швидкості жовті човники вербового листя. Верба стоїть над річкою, задивлена у її холодну воду. Вона проводжає лелечі ключі до теплих країв. Вона їх чекатиме навесні… Скільки вже поколінь тих лелек виросло біля неї на толоці, скільки років проводжала і зустрічала?
         
За містком жіночка середніх літ, у синьому халаті, обкопувала липи.
-          Вітання Вам, пані.
-          Доброго дня.
Жіночка втомлено розігнулася. Поправила хустину. Сіла на лавці, що стояла поряд на алеї. Вона не звертала на мене уваги, а я задививсь на неї. Щось в ній – у поставі, і обличчі, що змушувало мене не відривати очей, намагаючись те «щось» побачити.
  -    Я чумакую на Кіровоград, заїхав парк глянути, краса.
Жіночка порядкувала в своїй торбинці і мовчала. На вигляд була моя ровесниця.
            - Ви з цих країв? 
- Так, з сусіднього села. Працюю в парку. Більше нема де. От і копаю. 
- Колгосп розпався? 
- Я в школі молодші класи вела. Тепер школи нема, закрили. 
- Як Вас звати? 
- Людмила. 
- А по батькові... 
- Людмила Іванівна. 
- Я Юрій Миколайович. Можна присісти біля Вас? 
- Сідайте.
Переді мною були чорні свіжоскопані кола на багряному осінньому килимі. Темно-синє небо поміж жовті крони. Темна течія несла опале листя як залишки літа. Я хотів говорити з цією жіночкою. Вона була ніби проста, і в той же час, в ній було те «щось», що не міг ніяк розгледіти, і чого не було в мені...

-     -    Частина мого роду з цих країв. З Маржанівки.
-      -    Я теж місцева з пращурів.
-       - Тяжко в сільські школі було працювати?
-          Ні. Нам тоді зарплату платили, а в колгоспі не платили.
-          Я, Іванівно, мав на увазі – з дітьми?
-          Та ні. До кожної дитини я знаходила свій підхід.
-          Так їх же десятка півтора, то й два в класі?
-          Так. Я шукала з кожною дитиною про, що говорити.
-          Поясніть.
-         Шукала в кожній дитині ту хвіртку через котру можна зайти в двір її душі.
-          Сильно як сказано…
-         Одне дитя, наприклад, хлопчик, дуже любить рибу вудити. Я йому підбираю віршики про річку і верби над ставом, задачі риб порахувати, пісню про Ятрань. Друга дитина, дівчинка, любить вишивати. Я їй все підбираю про вишивку. Задачі - скільки піде ниточок на рушник. Оповідання про майстринь.
-          То ж півтора десятка особистостей. І до кожного ключ…
-          Так зате вони відповідають всією своєю душею і вчаться.
-         Схиляю голову. У мене син не в останній гімназії міста навчається. Я за вісім років, крім здати гроші в шкільний фонд і додаткові заняття, нічого й не чув.
-          Складне питання – вчителювання.
-         Мені добра знайома в Запоріжжі розповідала, що вчительки діляться на три категорії: квочки , зозулі і чайки.
-          Як це? – майнув швидкий та уважний погляд.
-         Квочки” ходять за дітьми, зозулі кидають на призволяще, а чайки летять, а дітлахи за ними.
В очах Іванівни я побачив посмішку і легке здивування.
-         Ви вчитель?
-         Ні. Я агроном.
-         А інші дівчата, які тут працюють, теж місцеві?
-         Так. Усі побираються отак. Таню на станції скоротили, Марія маму доглядає – з міста повернулась, Оля економістом в колгоспі працювала, поки він був.
-         Це єдине місце, де можна працювати в окрузі?
-         Так. В фермерському господарстві такі, як я не потрібні. До Кривого Рогу чи Кіровограду не наїздишся. Тримаємо дві корови, городину вирощуємо, та воно все копійки коштує. Вже ж за сорок… Тут народилася. Тут нажили господарства з чоловіком. Кому ми потрібні в місті. Правда, й тут нікому не потрібні…
Ми говорили про її школу, згадували, де її випускники навчалися, у які краї життя закинуло учнів і як склалися їхні долі. Про історію села і про людей… 

…Поїхав далі я своїми шляхами. Та не виходила з голови та зустріч. Я її згадував зимою. Уявляючи заметений парк, течію, котра промиває лід. Приходила в думки та зустріч і коли весною поверталися з вирію птахи. Вчителька повідала мені щось таке, що не говорилося вголос. Я став багатшийпісля зустрічі з нею.


Нинішнього року, на шляху до Кіровограда, завітав в парк. Біля центрального входу сидів дідусь, відповідальний за продаж квитків. На його столі були квитки, деревяна скринька для коштів і газета, котру він уважно читав, весь час поправляючи окуляри. Звернувся до нього в надії знайти знайому.
-         Доброго здоров’я.
-         Доброго дня. Десять гривен квиток для дорослих. З відкіля шлях держите?
-         З Дніпропетровська.
-         Велике місто. Був там. В 60-х роках на автозавод в командировку від сільгосптехніки їздив.
-         В парк пустите?
-         Так. У Вас без здачі?
Простягнув дідові десять гривень, - і зрозумів його інтерес до мене: старий клав до скриньки перші кошти. Переді мною відвідувачів ще не було, а час вже добігав обіду.
-         У Вас різноробочою, моїх років, колишня вчителька працює? Людмилою звати. Я її минулого року стрічав тут.
-         Може, й працює. Їх усіх директор відпустив на тиждень. Сінокіс нині.
-         Відповідальна пора. В дитинстві любив слухати як коси лаштують на наступний день.
-         От ти даєш! У нас тільки й кіс залишилося, що в Петра сліпого, кума Ілька та в мене.
-         А як же косять?
-         Мотокоса називається. Китай. Як задиринчать косарі, то тікає все живе з луків.
-         Прогрес. Нові технології.
-         У нас на свинокомплексі свиней по іностранній новій технології вирощують. Два кіла в день приросту дають. Закриєш очі – аптека. Відкриєш – свинарник. Ото запах гною тільки видає… А нащо тобі вчителька? Ти чоловік видний, купи в мене кіз.
-         Багато?
-         А хоч скільки. У мене на шерсть кози. В баби руки болять прясти. А твоя господарка ще молода, справлятиметься.
-         Мені пасти нема де. Я городський.
-         От той город. Скільки людей спортив...
-         Працівникам ділянки наділили косить сіно в парку, чи десь далі?
-         Частині в парку, частині далі по березі. Що ж тобі таке та Людмила наобіцяла, що через рік повернувся і шукаєш її?
-         Добра Вам.
-         Так кіз не купиш?
-         Ні, діду.
-         Ну хоч білет купив. А то ходять в парк мимо центральних воріт.
  

Блукав алеями і стежинами по луках. Стояв у роздумах, опертий на поручні містків. Розглядав віддзеркалений парк у чистій воді, хвильками якої гойдалася й моя скромна персона під солом’яним брилем. Спів птахів, кумкання жаб робили світ парку далеким і захищеним від зовнішнього життєвого хаосу…. Запахи свіжоскошеного сіна кликали забути про проблеми. Піді мною течія несла час.
Течія… Скільки по ній всього спливло. Ця річечка пам’ятає багато. Козацькі зимівники і покріпачені села, війни, голодомори, колгоспи.. Гірші часи і кращі. Десятки поколінь вирослих тут. Кожне з котрих мріяло виростити діток розумнішими і щасливішими за себе…
 Село – воно живе, коли кількість весіль, хрестин, заручин переважає кількість поминок. Скільки людей звідси пішло. Одні своєю волею, а більшість – чужим свавіллям... Одні комсомольські путівки чого варті, - найбільша депортація останніх часів.
Історія держави є вічна боротьба зі своїм селянством. І нині вона йде: витісняють селянина з його землі. Земля – надто ласий шмат для великого капіталу, з його мрією перетворити дрібного власника на наймита. Згадалася навіть цитата Джеймса Скотта: “Ці спільноти витіснялися, оскільки вони були небажані для держави за своїми нормативним основами, хоча вони мали і хотіли зберегти свою власну унікальну історію розвитку…”
Ми все-таки в цих степах Мамаї. Нас не можна вишикувати в шеренги і видати якість свідоцтва. В кожному з нас закладена самодостатність, котра є основою свободи. Ми сидимо по своїх “хуторах” при справах. Є питання чи проблема в когось, зійшлися, вирішили – і розійшлися знов по “хуторам”. 
В роздумах про сільське буття ішов час. Як же сильно залежить доля людини від географії! В місті молода дівчина, маючи трішки вроди і спідничку з високим розрізом, може влаштуватись на роботу, не маючи й знань особливих. Он в сусідній компанії Світланка працює в загальному відділі. Подивишся на неї - юпка мимо, кохта гола, як в народі говорять, а при справі, документи носить з одних дверей в інші. І зарплата в рази більша, як в сільської вчительки. В місті, як би там не важко було, а підробіток можна знайти…
Невже державі не потрібні фахівці? Ось тут, серед степів, такого рівня педагог!.. А скільки інших фахівців не мають шансу хоч на якусь реалізацію, на можливість принести користь людям, країні. Чи, може, та користь і не потрібна країні як для нинішнього часу?
У стані напівневагомості я приблукав під величні липи. Розсівшись на лавочці, як у партері, слухав симфонію. Тисячі бджіл колихали липовий цвіт, а ще більші тисячі висіли в повітрі, тримаючи чергу за тими, що колихають. Медовий запах лип водив мою душу стежками дитинства.
Бджолину симфонію порушив далекий сміх і говір. Вони наростали і з’явились з-за кленів. Спочатку роєм на галявину вилетіли діти, заповнюючи сміхом простір між барвінком і бджолами в кронах дерев. За ними цей простір почав наповнювати весільний гурт. Молодий в модному костюмі з трьома складками штанин над новими черевиками. Молода у фаті і білосніжній сукні, під якою, здається, сховався весь вітер. Свати і свідки, перев’язані рушниками, гості в костюмах і джинсах, без галстуків, і в галстуках, зав’язаних так, як можуть зав’язувати виключно в українських селах… Навколо цього панства, як сокіл, літав фотограф, щось гукаючи в невгамівну юрбу і ловлячи щасливі моменти для фото.
Весілля… Душа з крон лип повернулася, щоби стати учасником цього дійства. Радість переповнювала мене.
Весільний гурт зупинився. Поважний пан, перев’язаний навхрест рушниками, цокнув стаканом по пляшці. Тиша настала одночасно з його ритуальним дійством. З натовпу зявились у витягнутих руках стакани, числом кратним кількості в нім людей.
-         Усім налили? – гукнув сват.
-         Усім, усім, усім… – відповів дружній колектив невпопад
-    Хочу побажати. Щоб наш Петро з помічника машиніста дослужився до машиніста, а Людмила закінчила в цьому році педучилище і на осінь отримала перший клас в школі райцентру!!!...
    … У синьому небі над парком кружляла пара лелек. Вони підіймались вгору, потім знов опускались майже над верхівя дерев, кружляючи над гніздом. Батько і мати підняти в перший свій політ дітей, благословляючи на життя…