пʼятницю, 20 червня 2014 р.

Ранок після війни

       Ніч не спала. Дніпром, між Шевськими і Становим островами, лоцмани сплавляли плоти. Тихою течією, збирали веслами зорі в воді, ішли  на Кодак. Ішли в своєму столітті через нинішнє, зшиваючи історію в один великий розділ.
       Темінь і світло боролись в сірості світанку, сіяли тривогу в сни жителів міста.  На острові Старуха домовлялись Доля і Недоля. Сірість гасила вогні, а вони загорялись і загорялись. Надія на спокій і віра в надію гукали світанок нового дня. З майдану розтікалась мелодія, проганяючи сірість. 
      На майдані нашого міста грав скрипаль.  Грав з самого ранку, а не ввечері, як завжди. І скрипка звучала трішки по-іншому.  Вона плакала і сміялась крізь сльози, ніби гукала людей до себе. Одинокі перехожі змінювали  шлях, обступали  скрипаля. А він грав безупинно.  Грав для них, для міста, для Дніпра, для вранішнього Сонця, котре з-за спин будинків, через голови людей дивилось на майдан. І  навколо цього скрипаля було все більше і більше дніпрян.

    … посеред майдану, оточений людьми, грав скрипаль, а перед ним танцювала маленька дівчинка.  Це був  перший ранок без війни.  




неділю, 15 червня 2014 р.

Берізка


    Серед тиші і степу, недалеко від блокпосту, на зеленій траві паслася корова.  Круторога пані
мала міцний цеп і повні очі доброти.  Її красу, червоної степової породи, можливо в якомусь поколінні, підправив хтось з голштино-фризької породи.  Одним словом, вона була повноцінною місцевою степовою красунею.
   Поклавши руки на бетонні блоки, як школяр на парту, розглядав господиню, котра вносила в пейзаж степу один позитив. Голос солдата повернув мене з роздумів на блокпост.
-          Юрію Миколайовичу, ми все розвантажили.
-          Добре.  А , що це за корівка?
-       З крайньої вулиці, бабуся прив’язує тут.  В обід доїть і нам молоко віддає.  Комбікорму нам би для Берізки.
-          Ти б ще бронежилет і шолом їй попросив.
-      На тих блоках капітан намалював її  в бронежилеті і шоломі. Каже, вона учасниця АТО.
   Пішов  з цікавості до блоків. Там дійсно була намальована  Берізка,  нагадуючи вікінга шоломом і рогами. Схожість зображення, на аматорськім малюнку з  оригіналом на випасі, була присутня. Повз мене, в напрямку корівки, ніс два відра  води худенький солдат років двадцяти. Я зовсім провалився в степ. Навіть дві сороки, що затіяли суперечку, не могли відволікти  мене від спостереження за молодим бійцем і красунею степу.  Коли б не рука на плечі і голос офіцера, то моя душа нізащо не повернулась би на асфальт,  до блоків…
-          Миколайовичу, дякуємо!
-          Та нема за що. Вам дякування люди передавали.
-          Армія народна.
-          Народ і підтримує армію в антитерористичній операції.
-          Це не АТО. Це російсько-українська війна нового зразка.
-          Дурна війна.
-          Що на мирній землі?
-          Пшеницю скоро коситимуть.
    Діалог таки перервали сороки, котрі не на жарт сперечалися між собою, не звертаючи уваги навіть на проїжджаючу повз блокпост вантажівку. 
-           А солдат ваш  з таким натхненням порається біля корівки.
-      То Сергій. На асфальті виріс, а тут такий сільський! Поїть її, комбікорм у фермера місцевого випросив і стільчик бабці зробив, щоб з дому не носила. Говорить, що Берізка як Батьківщина. Велика, тепла і годує. Сяде коло неї, любить, як вона дихає в обличчя.
    Повз блокпост і військову техніку йшла по стежині літня жіночка з відерцем.  Берізка, витягнувши голову, вітала її, гукаючи до себе...