четвер, 20 березня 2014 р.

Код Степу


                                                         Товаришу Олександру Капіносу.
    
    Потрачено багато сил і часу на пошук Української Національної Ідеї. Одні шукають її, інші – заважають шукати. Не можу претендувати на остаточну істину. Можу висловити своє бачення. Воно базується на роках роботи в сільському господарстві, на тисячах кілометрів шляху Наддніпрянщиною,  на ментальності степовиків, котрі стрічались на цих шляхах.
      Бачив, слухав, читав,  думав, аналізував, заперечував, доводив, запитував у розумних людей і знову думав.  Очевидно, наша ідея є та, з якою борються усі, хто не бажає нам добра. Кістка в горлі незалежність країни, мова, історія, культура,…. Але найнещадніша боротьба – із самодостатністю українця.
      Самодостатність – це те, що дозволяє нам бути і залишатися повноцінними і незалежними людьми. Самодостатня людина твердо знає, чого вона хоче, як вона буде це робити. Самодостатність – це гідність і спроможність.
       Ми в степах – Мамаї. Сидимо по своїх “хуторах”.  Хто пшеницю вирощує, хто рибалить, хто ремісничу майстерню має, хто дітей навчає, хто лікує… Кожний має свою “територію хутора”, де самостійно забезпечує свою маленьку незалежність. Виникає питання – сходяться Мамаї, вирішують і по своїх “хуторах” розходяться.  На Січі навіть звань військових не було. Вибрали на посаду, знімали з посади люди. Замість медальок і зірочок – степовик мав Честь і наживав доброї Слави. Закон Степу такий.
     Самодостаність  намагаються локалізувати масштабами села і клеють ярлики.  Це не так. Самодостатня людина і в місті  залишається незалежною.  Має майстерню, приватну практику,  бізнес,  високий професійний фах… Має  “територію хутора”,  на якій  будує свою маленьку незалежність, що є складовою Гідності. 
     А кому з ворогів цієї землі таке сподобається? Їм треба злиденний обірваний українець, у котрого забрали все, включно із завтрашнім днем.  Щоби можна було кинути на підлогу копійчину – нехай підбирають і гризуться. Щоби гнилописці за пів копійки паскудили своїх пращурів. Мета – повна залежність  економіки і особистості. Навіть більшість бізнесів, при відходження від бюджетної річки або державної дозвільної системи, просто не здатна існувати.  Всіх у чергу – вона принижує і дисциплінує… “Через коліно” записується  новий код нації – залежність.
    “Калину поламали, коровай надкусили” - не наша національна ідея. Ми не герої поразки. В Степу могла жити тільки сильна, самодостатня людина, котра поважала Звичаєве Право Степу. Ця людина й на новому місті будувала хатину, заводила господарство, ростила дітей і вчила їх. Погляньте на освіту козаків. Батько намагався передати, перш за все, сину книжку. У всі часи освіта дітей була на першому плані. 
     Васи;ль Олександрович Сухомлинський, Володимир Миколайович Челомей,  Микола Степанович Вінграновський, Юрій Михайлович Котермак, Хведір Кіндратович Вовк, Микола Микола;йович Миклухо-Маклай, Левко Платонович Симиренко, Параска Плитка-Горицвіт, Петро Іванович Прокопо;вич, Плато;н Ілларіо;нович Майборода, Гео;ргій Іва;нович Нарбут, Олександр Петрович Довже;нко, Остроградський Миха;йло Васи;льович, Олександр Олекса;ндрович Богомолець, Максимович Михайло Олександрович, Іван Іванович Огієнко, Юрій Фе;дорович Лісянський, Опанас Георгійови Сластіон, Сергій Павлович Корольов, Христина Данилівна Алче;вська, Микола Федорович Гамалія, Федір Трохимович Моргун, Олександр Степа;нович Шеремет, Левко Макарович Мацієвич… Це ми, Українці.  
    Під якими тільки назвами нам не нав’язують рабство? Тільки би вбити самодостатність. Вона – як кістка – поперек горла.  На ґрунті Самодостатності будується довговічна держава. Залежність же є основою “чужинців-тимчасівців“, котрі розпродують державу.
    Можливо, дійсно, наша Національна Ідея – Самодостатність, і будувати державу потрібно на її фундаменті?...

понеділок, 17 березня 2014 р.

Поважне панство нашого двору


Здорове харчування.

    З того часу, як на зміну товарознавцю прийшов маркетолог, на упаковках стали писати дрібніше. Так дрібніше, що навіть людині з нормальним зором не змога  читати. Отож бідкаються покупці біля прилавку в супермаркеті з проханням один до одного, а чи не може він розгледіти опис товару. Непорядок.
   З тим непорядком бореться Тамара Іванівна, пенсіонерка, колишня шкільна вчителька хімії та біології.  Бореться на комерційній основі. Її бізнес іде в розріз з планами продаж  місцевого супермаркету.  На  мобільному столику, біля новітнього продмагу, основний товар - збільшувальні скельця. Що дрібніше маркетологи пишуть на упаковці, то більший у неї виторг.
    Але не все так безхмарно в її бізнесі. Коли б тільки вона ті лінзи продавала, а то ж і про харчові добавки розповість  і про консерванти пояснить своїм клієнтам. Кому ж  в супермаркеті  таке сподобається?  Її лікбез – в розріз з рекламною політикою. Час від часу забороняють Тамарі Іванівні торгово-просвітницьку діяльність біля крамниці. Та світ не без добрих людей. У неї є учень. Вічний двоєчник, дільничний інспектор, котрий вчительку скривдити не дасть.
   Отак і борються за здорове харчування в нашому мікрорайоні вчителька-пенсіонерка Тамара Іванівна і її учень двієчник- дільничий Олег Андрійович.

Тотальний контроль.

   Років зо три, як над сантехніком нашого ЖЄКу Олександром  Сергійовичем зійшлись планети і він не вживає. Придбав мотоцикла з люлькою, інструменти і взявся за розум. А коли по-чесному, то ті планети над ним, очевидно, звела його дружина Світлана Іванівна, а, звівши, взялась  за його розум.
   З того часу  вони вдвох на мотоциклеті рухаються між підіздами будинків на виклики. Олександр Сергійович - за кермом, Світлана Іванівна в нього за спиною, а в  переобладнаній люльці необхідний інструмент. Така собі сімейна бригада швидкого реагування по сентехнічних проблемах.
   Світлана Іванівна прийняла мудре рішення: навіщо кошти віддавати лікарям, коли все можна самій взятии під контроль? Останній рік Олександр Сергійович навіть не домовляється і про ціни на послуги. Це парафія його дружини.  Він працює, вона веде фінансову частину. Яка там горілка! На моє запитання: «Сергійовичу, що коштує?..» Сергійович, не повертаючись до мене, махнув рукою, вказавши на дружину.
   Я дивився в вікно на мотоциклет, в котрім їхало подружжя… 

Рятівниця

     Маленька будочка під кленом. В ній вогник затемна і схилена 
над черевиками дівчина.
Біля віконця з порваним сандалем у руках шановний пан.
-       Тьоть Віта , а так щоб мама не побачила зашити можна?
-       Футбол?
-       Я два гола забив.
-       От горе ти…давай, бо мама дома черевиком відлупцює.
       Маленька будочка під кленом. В ній вогник затемна. А біля неї, в одному черевику, стоїть шановний пан, чекаючи на другий.
       

Двірник

    Проста трудова людина влаштована так, що весь час шукає стабільності у нестабільному світі. Не розуміючи, що люди, не подібні їй, живуть за рахунок нестабільності  і сорому від того не мають.
     Ото ж наспотикавшись по життю, заглибився у себе і роботу Іван Сергійович. Покинув  завод, влаштувався двірником. Сміття, сніг, листя,… то не найгірше в цім житті.  В якому б стані він не був, роботу виконує щоденно на відмінно. Завжди заметено і прибрано. Любить працю і з повагою слухає людей. Одні з ним говорять на рівних, а інші повчають. І, як правило, у повчаючих розуму не більше ніж у нього, хоч і освіта краща.


 Громадянин Петро

     На вихідні з приміського села приїздять в наші двори дідусь з онуком. Мова про внука. Йому дванадцять років і величати його Петро. Батько і мама на заробітках. Живе з дідусем і бабусею. У їх селі закрили школу цього року, ходить в сусіднє. Тримають великий город, дві корови і інше господарство. На його руках великий кусок праці по господарству.  Приторговують з дідом виробленим у господарстві: овочі. фрукти, молоко у  них завжди якісні і не несуть загрози для життя. Де ще купляти мамам для діток молоко, як не в Петра і таких трударів,  як вони з дідом?
    Заробляють цього місяця  кошти, щоб отримати кадастровий номер на ділянку,
  котрою вже володіє їхнє третє покоління. Петро поважає владу, він чемно вітається з дільничним  і правильно дає здачу податківцям, він знає ціну життю.  Дідусь Петра сплачує усі платежі вчасно і наперед. Вони патріоти, мають державний прапорець в автівці і на задньому склі назва їхнього села....

    Дивлячись на Петра, виника єдине запитання: чи достойна наша влада такого громадянина країни?
                     

четвер, 13 березня 2014 р.

Музика кохання

     Вібрація всієї струни дає основний тон, а коливання її частин створює обертони,  що загалом утворюють гармонічний ряд. При цьому висота звуку забезпечується частотою, сила звуку — амплітудою, а тембр — формою коливань.  Звучання струн утворюють музичні твори. А всі музичні твори – про кохання. 


Сюїта
В історії пишуть про безвладдя у Херсонських степах під час громадянської війни. Про принесення на штиках законності та правосуддя. Про таке безвладдя повідала учасниця тих подій вже у вісімдесяті роки. “Вийшла я заміж, дитину народила. Господар хату почав будувати, а я поїхала до батьків на Самару, за Дніпро. І так «забудувався» чоловік, що висватав собі молоду багату дівку. До попа прошеніє вінчатись у церкві подав. Та світ не без добрих людей, звістку передали. Я за три дні доїхала із Самари до хутора й хутко – у  сусіднє село до церкви. Батюшка, дізнавшись про все, так озлобився, що викликав сільського отамана. Удвох порадились і дали моєму господарю 20 палиць. Додому в ряднині його принесли. Молодій діваcі дали «вовчий квиток» на рік. Могла вона жити не більше місяця в одному селі, а далі йти в інше і там найматись на роботу. Після того ми з чоловіком душа в душу жили аж поки він не помер”.

Аллегро
Три сестри. Три степовички. Майже ровесниці століття. Коли їм було: дев’яносто три, дев’яносто п’ять і дев’яносто сім – у їхніх сім’ях  ніхто не мав вагомішого слова за них. Вів бесіду з найстаршою.
Хто ж із вас останньою заміж вийшов?
Нас у мами було троє. Я, Уляна і Наташка. Спочатку заміж вийшла я, а потім меншу Наташку Іван взяв. Уляна, середня наша, ніяк не виходила. Ухажор із Зірки був геть не рішитєльний. То ми з Уляною пішли, набили його і він согласився.
Дівчата і тоді серйозні були. За щастя боролися завжди.

Реквієм
Молоду призначає Бог… Та і йому, виявляється, не все підвладно. Є на світі злі особи, котрі не шанують ані Господа, ані людей. Радість вони мають від горя інших.
        Зводив Господь на шляху дев'ятнадцятирічних молодят Івана та Параску. І все якось вроді й сходилось. “Іван – хазяйновитий син”, – говорили у Поліщуків. “Параска – дівка роботяща. Та ще й рукодільниця. Буде гарною дружиною для нашого Іванка”,  - гомоніли між собою Іванові батьки.
         Діло до весілля йшло, Параска рушник вишивала. І долі їх повинні були поєднатись у
1933 році. Помер Іван, злі люди обірвали струни його життя…
        Вишивала Параска на рушнику виноград, а коли дійшла до голубків то розвернула їх – вже не дивилися голуби одне на одного як на весільних рушниках. «Милий, покидаєш мене. Смерть не страшна мнє. За що сльози ллюця. Любов дорога». Під цим зізнанням у коханні вишила дати: «1914» — рік їхнього з Іваном народження і «1933» — рік смерті коханого та його ініціали: «Ів» та «С». Не судилось Івану та Парасці разом воркувати й діточок наживати.
        Все життя берегла Параска Семенівна Поліщук той рушник і кохання до свого нареченого. Так і померла вона у шістдесят вісім років незаміжньою...


Адажіо
Аби літня людина розповіла про те, про що запитуєш, - треба питати зовсім про інше. І через те, інше, обов’язково прийдеш до того, про що запитував.
Транспортування скринь було однією зі складових чумацького промислу. З одного Охтирського повіту за рік вивозилося на продаж більше тисячі скринь. Отож, шукаючи відомостей про скрині та чумаків,  котрі їх возили продавати, будував план, як вивідати більше інформації від Ірини Сергіївни.  Зайшов з далеку.
- Ірино Сергіївно, а як Ви зі своїм дідом познайомились?
- На танцях. Я його примітила, а він – мене.
- Відразу примітили?
- Не примічала, а потім примітила. Він одного разу говорить мені : "Ірко, я прийду ввечері, вигукаю тебе."
- Чекали?
- Чекала. У нас кукурудза серед двору була. Якраз звезли в двір. Я причепурилась, сіла і лузаю її у відро. Чекаю. Менший братик і сестрички побігли на куток виглядати, чи не йде. Лузаю, а його не чути. Коли це прибігає сестричка і говорить: чоботи чистить! - і побігла. Я вже закінчую друге відро лузати кукурудзи. Прибігає братик і говорить: просить дядька Мусія, щоб підстриг! - і побіг. Лузаю. Прибігають братик і сестрички і радісно викрикують: підстригся, йде по вулиці! А я вже четверте відро лузала.
- Ну, бабусю, що далі?
- Говорить: Ірко, виходь постояти. А я говорю: та мене мама можуть не пустити, - а в самої ноги вже за ворітьми...
    Це яка ж культура висока була! Парубок чоботи почистив, підстригся, Мусій на сто грам заробив, дівчина пристойно себе повела…
А скриня у Вас була вже?
Була. Звідки знаєш?
Баба Галя з нижньої вулиці говорила, що в неї – найкраща в селі, а у Вас – теж непогана…
    Я не буду вдаватись до тонкощів і деталей народної мови щодо характеристики баби Галі та її скрині, а також інших подій далекого минулого… Скажу лише, що ледь встигав вихвачувати із загальної цінну інформацію по моєму питанню. Але, бува, другорядні речі мають повне право на увічнення. І вони не менш цікаві, аніж головні.

Вальс
Хведір Вовк у своїх студіях писав, що, за старим повір`ям, на тому на Небі сидить Бог і в`яже до пари шматки кори – це шлюбні пари… і як він зв`яже – так і буде. І ото в момент, коли він склав чергові два шматочки, сталася подія. 

- Так Ви кажете, заміж при Хрущові виходили?
- Ага.
Розпитував  і розглядав на стіні  фото баби Галі, коли їй було років 20-ть. Які слова, краля. Одні коси розпущені чого варті!

- А на фото у вас одежинка красива. Тоді такий фасон у продажу був?
- Та що ти! Який продаж? Коли німці в 1950-ім повертались в Германію, то залишили нам свою робочу одежу. Ми її перешивали, матеріал добротний був, чужий.
- А з дідом як познайомились?
- На толоці. Глину місили, валькували. Я якось встала спину розігнути, а він дуже близенько був. І так сталось, що я соприкоснулася з Петькою своїми грудьми. А в його серце як затукало!...
В думках майнуло: мовчіть, бабо Галю! Я дивився на фото і в мене серце теж стукало...


                                                     Соната
Світанок. Новий день. Не буденний,  святковий. З першими променями – на стіні літньої кухні з’явився малюнок. Сині квіти на білій стіні, навколо віконця. А посередині – підпис: “Зозулі накували 80, а у двох прожили 60.”
Це – знатний петриківський пан привітав свою дружину з Днем народження. І не факт, що шекспірівські герої могли у своїх почуттях злетіти до петриківського перестуку сердець закоханих шість десятиліть.


Етюд
Мій старий знайомий вже років сім-вісім як розлучений. На хліб заробляє будівництвом, має пару бригад. Якось він виконував замовлення по облаштуванню паркана навколо приватного будинку самотньої жіночки. Та так виконував, що запав їй в око, і вже рік як живуть вони разом.
Гостював у них. Мій товариш – як пристойний приймак, весь у садівництві та господарстві.  Розмовляли за столом про погоду, врожай... І тут господарка каже:
- Яка ж я дурна, Юрку. Не могла рік почекати!... Скільки грошей за паркан віддала, а так би безкоштовно зробив господар... Я ж думала, коли приютила його коло себе, що він усі гроші ще не потратив…
Кохання – воно таке...

Рінгтон
Приходила провідати дружину її колишня учениця. Дівчина швидка, кмітлива з поспішним говором та сільською щирістю. Розповідала про себе, про батьків, про односельців... Дружина розпитувала про все, адже у селі другорядних подій не буває. Запитала і про справи у її братика:
Як Діма, не знайшлась ще така дівчина, що впала йому в око?
Знайшлася. Уже впала і випала з ока.
А що це за така вертихвістка?...
Вона у нього весною ще завелася. Він такий до неї уважний був. У кіно ходили, в театр і на концерти, в городі по проспекту гуляли. На море, в Кирилівку, возив  її на три дні. У мами гостювали майже кожних вихідних. Мама харчів їй збирала: городини, молока, сиру, сметани, яєць, курей та качок. І вона, вроді, така положитєльна була. А перед першим вересня сказала: “Діма, вибач. У мене до тебе пропали почуття."
У мене по спині пробіг холодок, а потім стало жарко…  У голові плуталися думки: а молоко, а сир, а сметана, а курочки з качечками?... А вона - “Діма, вибач. У мене до тебе пропали почуття…" Та що ж це за молодь така пішла, несерйозна?...

Мелодія
Василь Іванович після робочого дня повертався додому, в приміське село. Літній дощ заливав лобове скло його автівки, двірники ледь поралися. Місто скінчилось, до домівки лишалося пару кілометрів.
   
  На узбіччі йшли, обійнявшись, молодята. Він – худий сутулуватий, у мокрій наскрізь одежі і вона – невисока, у літному платтячку, котре червневий дощ майже анулював. Вони йшли, обійнявшись, не прискорюючи ходу, ніби цієї зливи і не було взагалі. Якісь безбатченки, а може випивохи чи ще гірше... Ну, в таку зливу діти порядних батьків не будуть шлятись, - розмірковував собі Василь Іванович.
      Ось вони вже порівнялися з автівкою на узбіччі… Господи! Це ж – мій син Артем! Василь Іванович дивився, як його син і незнайома дівчина йшли крізь червневу зливу, ніби й не було того дощу… І справді, для цих молодять  не було перешкод на шляху їхніх почуттів…  Дощ у дорогу – на добро.

Мелодіії кохання....