середа, 25 січня 2012 р.

Кадрова політика


Теплого осіннього вечора, в колгоспнім саду, закінчилась розширена нарада фахівців господарства. Душа голови колгоспу перебувала у хорошому настрої і літала поміж стиглих яблук в кронах дерев. А коли вона прилетіла до альтанки, де вечеряло тіло Василь Мусійовича то він попросив залишитись молодих фахівців для бесіди. Старші спеціалісти раптом непомітно зникли. Ми ж повсідались колом біля голови.
Після ліричних відступів про молоді свої роки Мусійович почав розпитувати про наше бачення своїх перспектив у господарстві.
- А розкажи Петро, як ти бачиш своє майбутнє, - звернувся голова до механіка садової бригади.
- Хочу стати завідувачем центральної ремонтної майстерні.
- Добре, Петю. Ми Івана Йосиповича до головного інженера піднімемо. А ти старайся — і тоді займеш його місто.
У Петра загорілися очі, і задоволено засяяло обличчя.
- Ну а ти, Юрко, як думаєш жити? – звернувся до мене, молодого бригадира саду, голова.
- Наберуся досвіду і мрію про посаду головного агронома.
- Сміливо. Правильно. У нас Локтіонович уже і так на пенсії.
Слова голови змусили мене відчути себе вже майже на тій посаді.
- Іване, що ти надумав? Не вік же тобі помічником завідувача птахоферми бути. Женитись треба і рости.
- На третьому відділені хочу управляючим стати, як Гнатович вийде на пенсію.
- Справишся?
- Не святі горщики ліплять. Підучусь.
- Я тебе за рік переведу до нього обліковцем, вчись у нього, бригаду вивчай.
Потихеньку підійшла черга і до комсорга колгоспу, мого тезки Юри.
- Як, Юрко, ти себе бачиш у майбутньому?
- Я, Мусійович, колгоспом керувати хочу. Вас зміню, як на пенсію йтимете за пару років.
- А парторгом не хочеш бути?
- Ні. Я головою хочу бути.
Посиділи ще, погомоніли та і розбрелись по домівках.
Колгосп справа копітка: з рання та до вечора. Всі поринули у виробничі клопоти. Якось і бесіда та з головою підзабулася. Та десь за місяць, заскочивши до контори, побачив красиво написаний плакат на дошці об’яв: “Вітаємо секретаря комсомольської організації Юрія Петровича Максименка з призначенням його на посаду інструктора обкому комсомолу! Бажаємо успіхів на новій посаді”.
Великим стратегом був Василь Мусійович у кадровій політиці.

середа, 11 січня 2012 р.

Лящ по-англійськи


У нашій сільській школі вчитель іноземної мови - особа переважно тимчасова. Після педінституту жодна краля більше року не затримувалась. А найверткіші з них виходили заміж навіть серед навчального року і покидали нас на старого викладача військової підготовки. Отак і вчили ми: спершу англійську, потім -німецьку. На відміну від дівчат, котрі англійців не бачили, вчитель військової підготовки у полоні бачив живих німців, тому німецький ми знали краще. На рівні здатись в полон або взяти полоненого, пред’явити документи і ще кількох фраз для повсякдення. З такими знаннями двох іноземних мов я і закінчив десять класів.
В інституті, слава , Богу, іспиту з іноземного не було. Тому вступив.
Викладачка іноземної, поважного віку пані, стежила без надії за моїм успіхом в її предметі. Хоча я старанно купував два часописи “Московських новин” англійською і російською. Прикладав карбованя до колонки тематичної статті, під ним якраз ховалось тисяча знаків, а потім доповідав з невідомим в Англії акцентом.
Було в мене дві оцінки з іноземної мови. Коли в кабінеті квіти политі добре то “трійка”, а коли погано то “двійка”. Так я дополивав квіти до іспитів. Справа серйозна. Тим більше, коли з усіх предметів “п’ятірки”, а з іноземної “двійка”.
Враховуючи загибель квітів у двох горщиках, перспективи здач іспитів виглядали кволими. Засумував я, як в такої принципової людини здати ісптит. Рішення миттєвого освоєння англійської підказали лаборантки з кафедри. За їх планом наступного дня в вечері, коли вся кафедра піде в театр, я мав піти до чоловіка викладачки. План ризикований, але інших варіантів не існувало.
Того визначального дня намічалося дві вистави. Одна в театрі, друга - вдома у викладачки англійської. Під вечір поплентався вирішувати безнадійну справу. Батько товариша працював директором рибгоспу, тому прихопив великого копченого ляща, якого ми заради такої важливої справи героїчно не з’їли. Не зважаючи на інтерес до мого апетитного ляща майже всіх мешканців нашого гуртожитку, я все таки його доніс до місця призначення.
Третій поверх. Двері. Стук мого серця в тиші, Набравшись сміливості, я натиснув на кнопку дзвінка. Двері відчинилися майже миттєво і з’явився стрункий дідусь.
-Ви до кого?
-Я до Вас. Здраствуйте.
-Здраствуйте. А Ви не помилились? З якого ви питання?
-Ні. Я до Вас англійську здавати.
-А , то Ви до дружини. Вона в театрі.
-Ні я не до дружини. Я до Вас.
-А, що так безнадійно все?
-Як не здам - батько вб’є.
Дідусь глянув на мене, потім подивився в очі лящеві, що виглядав з пакета, знову зиркнув на мене . Я відчув плечима холод.
-Заходь.
-Дякую.
Більше години ми сиділи на кухні. Він випив дві чарки, а я його меншими нормами підтримав. Бесідували на різні теми. Ляща він заховав на балконі. Добрий козак той дідусь виявився. На прощання пообіцяв зробити все можливе.
Вночі якось і не спалось, точніше сказати дрімалось. Думки різні. Гірші гнав, добрі душу гріли. На ранок я з’явився на кафедрі. Серце стукало як минулого дня перед квартирою. Коли побачив викладачку, то воно, здається, зупинилось взагалі. Відкрив рот привітатись, але голос покинув мене. Викладачка, глянувши на мене, мовила
-Заліковку.
Схилившись ,зробила в ній запис, закрила і віддала…
Закривши очі відкрив заліковку, потім очі… В залікові стояло “хорошо”. Соромно, але отак ми з лящем заробили оцінку. Котра за значимістю була не менша за п’ятірки, котрі красувались поряд.

пʼятниця, 6 січня 2012 р.

Тракторист-машиніст широкого профілю


Шлях до батьків – то відстань у дві з половиною сотні кілометрів. Для легкової автівки “Москвич-412” поїздка вже нерядова. Консиліум старих водіїв колгоспного гаража після перегляду технічного стану мого транспортного засобу дав заключний висновок: “Їхати можна”. То я і вирушив.
З гори та на гору. От і дві третини шляху до батьків позаду. З Дніпропетровських степів та в Кіровоградські. Трасою поміж степових сіл, ланів, курганів. По сірому асфальтному шляху.
На узбіччі, біля повороту на Червону Кам’янку, стоїть струнка і худорлява бабуся з двома відрами фруктів. Гальмую. Підвезти подорожню сільську людину – то святе.
- Синку, візьми до Олександрії.
- Візьму.
- То можна сідати?
- Вмощуйтесь.
- Я баба Катерина. Доброго дня.
- А я Юрко. І Вам доброго.
Поїхали знову під гірку і з гірки. Баба Катерина – до дочки в Олександрію, а я – ще далі, до Чорного лісу. Колеса міряють шлях, бабця дума свою думку, а я слухаю двигун і думаю свою. Та раптом тишу перервала бабуся.
- Ти б, Юрку, підтягнув вижимний підшипник і зазор на клапанах подивився.
Я розгубився. Чесно скажу, що не чекав від бабусі порад щодо покращення технічного стану автівки. Після паузи зібрався з думками і запитав.
- Бабусю, а звідки такі пізнання у техніці?
- Я тракторист-машиніст широкого профілю. Після війни на дизелі працювала, чоловіків мало було. А в шістдесятих декілька років на ГАЗ-51 поїздила. Голова змилувався , сказав щоб пересіла на вантажівку, все таки легше, ніж на дизелі.
- І в місто вантажівкою їздили, чи тільки полями?
- А як же! Фрукти на Курськ возили з колгоспу, до Кіровограда й Дніпропетровська за посівним матеріалом.
- Скільки ж у Червоній Кам’янці таких як Ви?
- Після війни до десятка було в МТСі, а потім одна лишилась.
- Село велике завжди було?
- А хто знає. Були, кажуть, хутори, потім злилося все, і стало велике село.
Виринули будівлі. Олександрія. Місто шахтарів і машинобудівників.
- Олександрію добре знаєте?
- Так. Наш районний центр. Ти мені зупини, де тобі зручно.
- Завезу Вас до центру. Мені ще гостинців на ринку докупити треба.
Пішла баба Катерина з двома відерцями гостинців для доньки. А в мене не йшов з голови її заключний висновок щодо технічного стану мого “Москвича - 412”.
За якісь хвилин сорок заганяв я вже автівку на яму до знайомого, в гаражах залізничного відділку. Мовчав про пригоду в дорозі, говорив з товаришем про новини останнього часу і скоса поглядав на майстра, котрий вивчав технічний стан “Москвича”.
Яка ж повага була у мене до баби Катерини після висновку майстра: “Пригониш завтра на десяту “Москвича” . Відрегулюємо клапана і будемо міняти вижимний підшипник.”
Не царицям треба пам’ятники ставити у наших степових містах, а отаким жінкам . Бо вони святі ще за життя.