середу, 25 січня 2012 р.

Кадрова політика


Теплого осіннього вечора, в колгоспнім саду, закінчилась розширена нарада фахівців господарства. Душа голови колгоспу перебувала у хорошому настрої і літала поміж стиглих яблук в кронах дерев. А коли вона прилетіла до альтанки, де вечеряло тіло Василь Мусійовича то він попросив залишитись молодих фахівців для бесіди. Старші спеціалісти раптом непомітно зникли. Ми ж повсідались колом біля голови.
Після ліричних відступів про молоді свої роки Мусійович почав розпитувати про наше бачення своїх перспектив у господарстві.
- А розкажи Петро, як ти бачиш своє майбутнє, - звернувся голова до механіка садової бригади.
- Хочу стати завідувачем центральної ремонтної майстерні.
- Добре, Петю. Ми Івана Йосиповича до головного інженера піднімемо. А ти старайся — і тоді займеш його місто.
У Петра загорілися очі, і задоволено засяяло обличчя.
- Ну а ти, Юрко, як думаєш жити? – звернувся до мене, молодого бригадира саду, голова.
- Наберуся досвіду і мрію про посаду головного агронома.
- Сміливо. Правильно. У нас Локтіонович уже і так на пенсії.
Слова голови змусили мене відчути себе вже майже на тій посаді.
- Іване, що ти надумав? Не вік же тобі помічником завідувача птахоферми бути. Женитись треба і рости.
- На третьому відділені хочу управляючим стати, як Гнатович вийде на пенсію.
- Справишся?
- Не святі горщики ліплять. Підучусь.
- Я тебе за рік переведу до нього обліковцем, вчись у нього, бригаду вивчай.
Потихеньку підійшла черга і до комсорга колгоспу, мого тезки Юри.
- Як, Юрко, ти себе бачиш у майбутньому?
- Я, Мусійович, колгоспом керувати хочу. Вас зміню, як на пенсію йтимете за пару років.
- А парторгом не хочеш бути?
- Ні. Я головою хочу бути.
Посиділи ще, погомоніли та і розбрелись по домівках.
Колгосп справа копітка: з рання та до вечора. Всі поринули у виробничі клопоти. Якось і бесіда та з головою підзабулася. Та десь за місяць, заскочивши до контори, побачив красиво написаний плакат на дошці об’яв: “Вітаємо секретаря комсомольської організації Юрія Петровича Максименка з призначенням його на посаду інструктора обкому комсомолу! Бажаємо успіхів на новій посаді”.
Великим стратегом був Василь Мусійович у кадровій політиці.

пʼятницю, 6 січня 2012 р.

Тракторист-машиніст широкого профілю


Шлях до батьків – то відстань у дві з половиною сотні кілометрів. Для легкової автівки “Москвич-412” поїздка вже нерядова. Консиліум старих водіїв колгоспного гаража після перегляду технічного стану мого транспортного засобу дав заключний висновок: “Їхати можна”. То я і вирушив.
З гори та на гору. От і дві третини шляху до батьків позаду. З Дніпропетровських степів та в Кіровоградські. Трасою поміж степових сіл, ланів, курганів. По сірому асфальтному шляху.
На узбіччі, біля повороту на Червону Кам’янку, стоїть струнка і худорлява бабуся з двома відрами фруктів. Гальмую. Підвезти подорожню сільську людину – то святе.
- Синку, візьми до Олександрії.
- Візьму.
- То можна сідати?
- Вмощуйтесь.
- Я баба Катерина. Доброго дня.
- А я Юрко. І Вам доброго.
Поїхали знову під гірку і з гірки. Баба Катерина – до дочки в Олександрію, а я – ще далі, до Чорного лісу. Колеса міряють шлях, бабця дума свою думку, а я слухаю двигун і думаю свою. Та раптом тишу перервала бабуся.
- Ти б, Юрку, підтягнув вижимний підшипник і зазор на клапанах подивився.
Я розгубився. Чесно скажу, що не чекав від бабусі порад щодо покращення технічного стану автівки. Після паузи зібрався з думками і запитав.
- Бабусю, а звідки такі пізнання у техніці?
- Я тракторист-машиніст широкого профілю. Після війни на дизелі працювала, чоловіків мало було. А в шістдесятих декілька років на ГАЗ-51 поїздила. Голова змилувався , сказав щоб пересіла на вантажівку, все таки легше, ніж на дизелі.
- І в місто вантажівкою їздили, чи тільки полями?
- А як же! Фрукти на Курськ возили з колгоспу, до Кіровограда й Дніпропетровська за посівним матеріалом.
- Скільки ж у Червоній Кам’янці таких як Ви?
- Після війни до десятка було в МТСі, а потім одна лишилась.
- Село велике завжди було?
- А хто знає. Були, кажуть, хутори, потім злилося все, і стало велике село.
Виринули будівлі. Олександрія. Місто шахтарів і машинобудівників.
- Олександрію добре знаєте?
- Так. Наш районний центр. Ти мені зупини, де тобі зручно.
- Завезу Вас до центру. Мені ще гостинців на ринку докупити треба.
Пішла баба Катерина з двома відерцями гостинців для доньки. А в мене не йшов з голови її заключний висновок щодо технічного стану мого “Москвича - 412”.
За якісь хвилин сорок заганяв я вже автівку на яму до знайомого, в гаражах залізничного відділку. Мовчав про пригоду в дорозі, говорив з товаришем про новини останнього часу і скоса поглядав на майстра, котрий вивчав технічний стан “Москвича”.
Яка ж повага була у мене до баби Катерини після висновку майстра: “Пригониш завтра на десяту “Москвича” . Відрегулюємо клапана і будемо міняти вижимний підшипник.”
Не царицям треба пам’ятники ставити у наших степових містах, а отаким жінкам . Бо вони святі ще за життя.