четвер, 16 червня 2011 р.

Кодак


Все в природі повинно мати своє ім’я. Запроектувавши малоповерховий мікрорайон на Київщині, шукали йому назву. Перебрали різні варіанти і зупинилися на назві першого порогу на Дніпрі – Кодак. Назва красива, але треба ж з’ясувати, що вона в собі несе.
Було перебрано усі офіційні і неофіційні версії. Сказати, щоб вони нас переконали, то ні. І тоді згадали, що поважний пан Дніпренко писав книгу про розкуркулених і виселених в далекий Хабаровськ хліборобів з села Любимівка, котре біля порогу.
Світ не без добрих людей. Були знайдені родичі тих українських селян. На запити вони відповіли більш переконливо ніж краєзнавці нашого міста. Відповідь мала наступний зміст: “…Кода – это лента на старом украинском языке. Окончание -ак обозначает действие, то есть делать ленты. Аналогично гоп – гопак, дыво – дывак… В начале порога было много водяной пыли, которая образовывала радуги… У меня жив ещё в Иларионово троюродный брат Иван 1909 года рождения, кличут его Гамаюн. Найти просто: он вяжет веники… Он у нас был в 1988 году. В прошлом году было письмо от него. Передайте ему привет. С уважением, Мария Божко 1924г года рождения. ”
Отака вичерпна відповідь прийшла від шановної Марії Харитонівни Божко( за дівочим прізвищем), в минулому – учительки молодших класів з далекого Хабаровська.
Знайшов я діда Івана. Він сидів серед розкладених віників на ринку. Високий і сутулуватий, життя, видно, на плечах довелося поносити. Очі глибокі, ніс картоплиною, кучерів не залишилось.
- Доброго дня, діду.
- Ти хто?
- З сусіднього села хлопець.
- Тоді здравствуй.
- Сестра Марія з Хабаровська вітання передавала.
- Ти там був?
- Ні, листувався.
- А. Що говорить?
- Говорить, що стара вже, бачити гірше стала. Діти радують. Внуків семеро. Правнуків четверо.
- Яка вона стара. На 15 років менша за мене. Дякую тобі.
- Діду, то ще не все.
- А що?
- Казала вона, що ви про поріг Кодак знаєте.
- Нащо тобі?
- У вас є внуки?
- Є?
- От і мене колись будуть. Запитають про поріг, а я не знаю.
- Тоді питай.
Сів поряд з дідом на лавку і почав подорож у ті далекі часи його молодості.
- Кода – то стрічка?
- Так.
- До ДніпроГЕСу Дніпро пам’ятаєте?
- Аякже!
- Ви на поріг ходили.
- Ходив. Перед порогом був хутір. Там у мене дівка Галька жила в нім.
- Діду, давайте не про Гальку, а про поріг.
- Підожди нікуди твій поріг не дінеться. Така дівчина… Коса. Талія. Нижче талії.
- Вище талії?
- Вище талії теж все гаразд.
- Ну все, діду, Гальку я вже представляю давайте про поріг.
- Давай, питай.
- А, що за стрічки робив Кодак?
- Перша лава розбивала в пил воду, і стояло багато веселок над порогом. Коли стояти так, щоб сонце за спиною було і дивитись на поріг, то людина, яка іде по камінню, як Бог, уся в сяйві.
Я на мить представив таку красу і шум порогів, лоцманів на сплаві в тих веселках і дітей на березі.
- Самі, діду, ходили через поріг?
- Ну а як же! Коли води літом мало було, то ходив.
- Точно ходили?
- Та ходив. У мене в Кам’янці люб’язна Євка жила.
- О діду… Давайте тепер про Євку розкажіть.
- Євка. Євка то…
Тут діда треба було зупиняти, бо його спогади переходили в міфологізацію його парубоцьких можливостей.
- Діду Іване, давайте повернемося до історії.
- Та куди твоя історія дінеться! Слухай, ото я ще на гармошці грав…
- Діду, куди нам до Вас. Тоді продукти кращі були і вода чистіша. І глина була не така, як зараз.
- Да. Хіба зараз глина? От раніше глина була…
- Діду гальмуйте.
А дід все розповідав, і я його вже не зупиняв.
Можна було б на цьому закінчити нарис про назву порога, та випадково відбулася ще одна зустріч. В розмовах із місцевими старожилами виявилось, що та баба Галя з хутора ще жива і мешкає поряд – в селі Чаплі біля Придніпровська.
Не відкладаючи справу по вивченню питання, зустрівся з бабусею. Сухувата, висока, розсудлива, з повільною мовою. Вона підтвердила вище написані факти про поріг, лиш доповнивши епізодами зі свого дитинства та розповіддю про війну. Наостанок я вирішив запитати, чи не пам’ятає вона діда Івана.
- Баба Галя, а чи не пам’ятаєте ви діда Івана, що Гамаюном кличуть.
- Він з Любимівки чи з Чаплів?
- З Любимівки. Говорив , що такий справний парубок був. На гармошці грав, чоботи дорогі мав, червона сорочка була.
- Іван? Іван?
- Говорив, що Вам підсвистував.
- Ванька! Той, що біля церкви в Любимівці жив?
- Напевно.
- Бреше. Годину стояла, він так і не обняв.
Я втратив мову і не міг усвідомити сказане. Минуло сім десятків років. Нині в цих людей по дев’ять десятків за плечима… І баба Галя пам’ятає, що не обняв. Життя, життя… Яке ти цікаве.

Писано в 2011 році про події 1998 ріку.

середа, 8 червня 2011 р.

Пам'яті Юрія Іллєнка


По ту сторону Канева за Дніпром, йшов хлопчик босоніж. Переліском, степом, через луки, а на зустріч сивий дід в полотняній одежі.

- Доброго дня діду!
- Доброго. А ти хлопча звідки?
- З Прохорівки.
- А звати як?
- Юрко.
- Куди шлях тримаєш ?
- В Прохорівку. А як Вас величать і куди ви йдете діду?
- Дід Юрко. Іду в рідне село Прохорівку.
- І давно йдете?
- Все життя йшов. І тепер іду.
- А тепер як довго?
- Вічно хлопчику.
- Так вона ж за лісом, поряд.
- Вона то поряд, а шлях вічній.
- А що ж то за шлях такий довгий, коли вона поруч.
- Чумацький.
- Так він на небі, а Ви тут.
- А я по ньому йду тут.

І дивився хлопчик в слід старому діду, котрий йшов по стежині. А та стежина починалась світитися іскорками. Ті іскорки перетворювалися в Чумацький шлях. І по них старий дід Юрко піднімався в небо. І піднімаючись ставав меншим і меншим. А далі взагалі став хлопчиком зовсім схожим на малого Юрка , що дивився йому вслід. А поперед того Юрка на чумацькому шляху виднілася в садках сільськими хатами Прохорівка, над Дніпром перед Каневом.
І дивувався хлопчик як то Прохорівка і там на небі, і тут за лісом.
Крикнув хлопчик до дуба
- Дубе , хто то?
- Мамай Юрко…
Крикнув хлопчик до Дніпра
- Сивий Славутиче, хто то ?
- Мамай Юрко…
Мамай Юрко… - підхватили Канівські гори, Черкаський бір, за ним Ірдинь з Тясьмином, Холодний Яр, дзвони на Мотроні і в Суботові, птахи на замковій горі. Мамай Юрко - поніс відлуння Дніпро по порогам…
Тоді хлопчисько наважився і крикнув до Прохорівки.
- Хто то ?
- Малий Юрко, унук старого Іллєнка.
- А як то?
- А отак-то воно є коли людина Божа. Коли Людина з Україною в сердці.

Стояв хлопчисько і дивився в небо. На Прохорівку, що на Вкраїні посеред Чумацького шляху. І бачив він там у Ірію, полк Перуна. В котрім під жовто-блакитними хоругвами їхали вершники. Придивляючись впізнавав серед них Залізняка і Гонту, Нечая і Сковроду, Тютюника і Симиренка, Кирпоноса і Довженка …. І звісно Мамая Юрка на рижій кобилі , у вічнім поході за Україну. Вічна пам'ять козаче…

неділя, 5 червня 2011 р.

Дзвін кіс


Друга половина травня 70-х років в українському селі . Які пензлі та фарби не візьми, а змалювати її неможливо… Цей чарівний вир подій в природі і в житті села приходить у ві снах і згадках. Хочеться говорити з людьми, яких вже нема, хочеться бігти босоніж по молодій зеленій траві, хочеться кричати на повні груди кружляючим над ставом лелекам. Хочеться сісти за стіл з дідами і слухати їх, затамував подих.

Хочеться. Хочеться…, та не вернути ті весни! Прийдуть нові, подібні, та не такі, без тих людей, яких з роками дедалі більше розумієш і поважаєш.

Травень, минув Великдень, посаджено і посіяно городину. Наближається пора косовиці. Цей час неможливо забути, передати словами. Трава ще не викинула колос, повна поживних сил, м’яка, запашна, ясно-зелена. Корови-годувальниці майже не відходять від села, пасуться на одному місці.

Кожен в селі має свій клин сіножаті. Дід Антон - на лузі в лісі, де найнижча трава в пояс, дід Василь - у верхів’ях балки…Так склалося, кажуть, за батьків -дідів, а то, може, й раніше. Косовиця - то не робота, то дійство, яке повторюється щороку. Кожен має свій секрет , свої навички, в кожного коса - мистецький витвір.

По сантиметру, по міліметру під свій зріст, під свої руки. Кожен косив по своєму, і впізнати людську вдачу можна було по манері косити. Оцій довгожданій порі косили, ворушили дерев’яними граблями валки, на левадах з’являлись, виростали, мов гриби після дощу, копиці.

А потім сіно їхало до господ. Їхало, як могло, на всьому ,що рухалось. На машинах, тракторах, мотоциклах і підводах, у в’язанках на спинах господарів… Село наповнювалося запахом сіна , до якого у надвечір’я приєднувався аромат матіоли і чулося, що десь недалеко вже Зелені Свята.

Такими вечорами я любив слухати, як лаштувалися коси на другий день. То було незвичайне дійство, музичний твір, з яким грала луна в балці та лісі. Десь о пів на восьму вечора діди починали клепати коси. Всі робили це однаково і кожен по-своєму. Коли не перший рік живеш у селі, то ніколи не сплутаєш, хто клепає, навіть, якщо він не дома. Починав розноситися дзвін з одного двора, потім до нього приєднувалися інші.

Дзвін наростав, замовкало все живе в селі, навіть птахи затихали. Був тільки дзвін, в ньому переплітались віки, мовою дзвону сталі говорили з пращурами, поставало перед очима прожите життя. У супроводі вечірніх дзвонів пропливала перша світова, молоді роки в дивізії Костя Пестушка, голодомори та колективізація, друга світова, друзі і рідні, які загубились на цій дорозі. Я любив дивитися в лицем дідам, як вони клепають коси. В їх очах був смуток і радість, надія і приреченість, глибокий розум і великий життєвий досвіт…

Мої односельчани, які почали свій життєвий шлях на початку минулого століття навічно повинні бути записані в нашу історію Того, що вони пережили, стачить на добрий десяток поколінь. У них , при неоднаковій вазі і рості, є спільні риси, немов поле плугом, поорані зморшками обличчя. Глибокі, як копанки очі, мовчазність і смуток.

І руки. Руки, які важко забути. Руки, які сіяли, косили, орали і тримали зброю.

Які ніжно гладили наші дитячі голови, ніби хотіли захистити нас від прожитого ними життя.