середу, 12 грудня 2012 р.

Ландшафтний дизайн



       Місто в ранці біжить. Біжить з однією думкою: встигнути. Воно утворює живі ріки на тротуарах і водовороти на майданах. Воно заплигує в громадський транспорт і кидається під колеса автівок на пішохідних переходах. Єдине слово, що лунає в потоці людей   -вибачте, вибачте, вибачте…. Ранок у будні -  той час, коли місто взагалі не думає, воно навіть не вітається, воно мріє встигнути, хоча б в останню секунду.
      Одного дня, посеред вранішнього хаосу неквапливо йшов чоловік. Під його ногами стелився кленовий лист.  Той чоловік ніс документ в одну із державних структур на підпис.  Я точно знаю , що він не спішив і в нього було з годину часу, щоби подолати пів кілометра до відкриття віконця для прийому документів. Я навіють знаю, що у нього було в думках і що по обіді він пройде ще раз цим шляхом за підписаним документом. То був я.
      На розі центрального проспекту і Виконкомівської вулиці, біля гастроному, мою увагу привернули четверо людей, котрі теж випадали з ритму ранкового руху міста.  Два молодих робітники у красивому спецодязі з гучними написами на спині  Віртуози ландшафтата дві жіночки середнього віку.  Жіночки вели між собою бесіду, а вірніше бесіда була схожа на монолог. То був монолог ландшафтного дизайнера перед директором магазина.  “ Ми вигідно відрізняємось від своїх конкурентів. У нас працюють тільки професійні ландшафтні дизайнери відповідного рівня та престижною освітою …  Для кожної ділянки ми розробляємо індивідуальний, неповторний проект ландшафтного дизайну  У вашому магазині вхід поміж квітників з південного сходу. Це, по феншую, - запорука надійного привертання матеріальних благ і фінансового підйому... Фахівці студії ландшафтного дизайну з радістю звільнять Вас від турбот  Директор магазину, професійно оперуючи термінами  – “залишок на складі”, “дефіцит”, “дозвіл”, явно не встигала осмислювати сказане.  Оцінюючи майстерність дизайнера в умілості переконати биту життям радянського і пострадянського часу  “торгівку “,  пішов далі в справах.
      За годину, на зворотньому шляху,  вже спостерігав за дивом створення ландшафтної композиції на двох квадратних метрах. Молоді люди у красивих комбінезонах з гучними надписами Віртуози ландшафтастаранно висаджували іриси і декілька кущів самшиту. Вони старались працювати акуратно, підсипали польських добрив у лунки. То не важливо, що кореневі шийки самшитів були вище рівня ґрунту, - важливо те , що виглядало все як якесь надзвичайне дійство.
     В день місто заспокоюється. Відмітившись на робочому місці й віддихавшись від ранкового спринту, живі ріки втрачають швидкість. Місто вже не так спішить. Воно ходить  у виробничих і власних справах, сигналить у пробках… Місто живе своїм повсякденним повноцінним життям .
      По обіді того ж дня, по жовтому кленовому  листу,  повторював ранковий маршрут з метою отримання підписаного документа.  Біля відомого гастроному два робітника у неелітному спецодязі, старанно, на дві поліетиленові підстилки, викопали рослини і вийняли з клумб грунт.   Їх займав ретельний  пошук у клумбах дротів, які, очевидно, забули вчасно зєднати…
      В переосмисленні основ ландшафтного дизайну і феншуя,  провів час на шляху до установи. В голові крутились терміни, якими ландшафтний дизайнер сипала перед директором магазина – дендроплан, посадкова відомість, розбивочне креслення, балюстрада” , видова точка”,  декоративність”, ландшафтна композиція”… Я намагався помістити усі ці почуті терміни на двох клумбах площею у два квадратних метри, обабіч сходів до гастроному.
      Зворотній шлях подарував мені  четверту дію цієї міні вистави…  Два працівники в неелітному спецодязі ретельно підмітали навколо двох клумб… у яких були висаджені іриси та декілька кущів самшиту з правильним рівнем знаходження корневої шийки відносно ґрунту…
      Такі події дійсно відбувались одного осіннього дня двотисячного року біля гастроному Екатерининський, на розі центрального проспекту та Виконкомівської вулиці. І ті дві клумби, пересаджені електриками, мали гарну декоративність та добре росли


пʼятницю, 7 грудня 2012 р.

Небо в Дніпрі



Небо упало в Дніпро.
Зорі лежали на порогах під водою.
Сірий мокрий дощ гасив по хвилях  одинокі відблиски берегових вогнів.
Ніч вкрала скелі, дерева, річку, небо, зорі, і принесла дощ, що переходив у мокрий сніг.
Дніпро із зорями в серці, вкритий небом, лежав під дощем.
Лише маяк на Кодацькім порозі вперто крізь морок посилав своє світло, котре крала мокра ніч.
Він, як кинутий солдат, до останнього виконував наказ: указував баржам шлях до вирію – до теплої води.
Важкими льодяними краплинами по небу в Дніпрі йшла від нас Осінь.
Важкими крижаними сніжинами по небу в Дніпрі йшла до нас Зима.

вівторок, 27 листопада 2012 р.

Політтехнолог



   Він навчався в інституті на відмінно. Списував товсті зошити лекціями та конспектами першоджерел. Був відрадою викладачів “Історії КПРС”, “Політекономії”, Марксистсько-ленінської філософії ”, “Наукового комунізму”.  Його настільки любили ці викладачі, що інколи самі ходили домовлятись, аби йому підтягнули до максимальної оцінку з інших дисциплін. Він був членом  комітету комсомолу і мав підвищену стипендію.
   Він став асистентом кафедри історії КПРС. Вступив до аспірантури , вибрав тему кандидатської дисертації. Його відвідували думки про трансформацію свого прізвища на нове, із закінченням -ов, а далі – й повну зміну національності, відповідно до прізвища.   Він вже бачив себе незабаром доцентом, по тому – завкафедри, а може й секретарем райкому чи, навіть, обкому.
   …1991 рік… Доля майже зламана. Навколо – тисячі людей, котрі не думають про закінчення –ов у своєму прізвищі… Котрі говорять не городською мовою. Котрі радіють Незалежності, не розуміючи, що це слово існує тільки тоді, коли діють три чинники – розум, праця й любов до рідної землі.
    …Він викладав Політологію, його товариш по аспірантурі Історію України.
       Він вважав себе росіянином, практично корінним москвичем, просто тут він – на все життя… І, навіть не виправивши закінчення у прізвищі – на -ов, був іншим. Він викладав студентам їхню меншовартість і розповідав про «тридев’яте царство» зі «стольним градом» на Півночі.
       Його товариш – розповідав студентам про зламану калину й надкушений каравай. І теж  викладав меншовартість.
       Їхні голови були повернуті у минуле. Вони його не аналізували, а вихваляли. Вони вчили людей кричати імена вождів. Ними керували емоції. Ними керував заробіток на волевиявленнях громадян. Вони знали відповіді на усі питання, крім одного – що далі?
    …А далі – було так,  як сьогодні і вчора: розділяй та володарюй.  Панотці з різних церков  читали прокльони з однієї книжки одне одному і не своїм паствам. Народ ділили по вождях, прізвищах, діалектах, річках, горах, лісах, … Ділили і владарювали.
     Він відчував себе надлюдиною, жонглюючи малозрозумілими для широкого загалу термінами. Він міг творити хаос. Він осягнув глибину глибин – для політики достатньо  емоцій та вічних розчарувань.  І його товариш, котрий читав Історію України, розумів це не гірше за нього.
     …Перемога. Навіщо вона? Далі потрібен розум, який мусить працювати на багато років вперед . А де його брати і навіщо він потрібен? І як потім на життя заробляти?...
     Правильна мета – напівперемога або напівпрограш.  Вічна революція – заробіток. Прийти до мети – позбавити себе заробітку - неписана істина для політтехнолога.  
     …З різних сторін майдану стояло дві сцени під різними прапорами.  І з них – два колишніх аспіранти закликали до вічного хаосу…
      А посеред площі стояла молода людина з жовто-блакитною стрічкою на комірці. Стояла і думала: «Боже, як же ж вас, заробітчани, позбутися разом із вашими спонсорами? Я хочу тут жити, і моє тридев’яте царство – саме тут. Не женіть мене з моєї країни! Сьогодні ввечері ви побіжите звітувати до сусіднього царства про те, як опанували мене...
А я – не ваш. Я – батьків своїх і землі своєї син. Я –  Українець!».




четвер, 15 листопада 2012 р.

Осінь в Протовчій

    Пізня осінь…  Сонце кидає свій погляд у  плавні - простір, де час і думки рухаються в іншому вимірі. Тут навіть сонячні промені змінюють свою швидкість і сутність. Вони граються з останнім листом шовковиці, малюють в осінній воді портрети дерев, а потім зникають у зеленій траві голого лісу. В траві, що піднялась восени, аби забрати з собою в зиму ці промені, які, перезимувавши, зійдуть весною і посміхатимуться первоцвітами.

       Тиша. Протовче. Перетин часів «І пішли на конях і в лодіях, і прийшли нижче порогів, і стали у Протовчому, на Хортичім острові» . Ось їхні лодії в затоці. Я їх уявляю, ні, я їх бачу. Виснажені шляхом, статечні чоловіки важко йдуть берегом, повз мене. В руках - зброя, кольчуги. В очах втома і невідома доля.  Біля броду коні. То спішені варяги рухаються бродом до острова. Сонячні промені губляться у цьому всьому, навіть, не відблискуючи на кольчугах і у каламутній воді переправи. Чим чи ким вони повернуться незабаром?
       Може їхні душі то сьогоднішня зграя диких качок на озері з пізнім виводком, котрий не може відлетіти у Вирій. А може – ті акації з покрученим вітром гіллям. Бог один знає, у що, чи у кого сонячні промені перенесуть душі лицарів війни. Подарують спокій  чи неспокій.
      Осінь у плавнях. Пройти стежкою може кожен, а увійти в осінь ні. Не кожному Протовче показує свою вічність. Чайки поміж чайками. Весла поміж крилами. Богдан Федорович Мамай під парусом думку гадає. Тріпає вітер парус і чуби лицарям війни. Хмара. Хмара над водою забрала всі чайки і промені сонця. У спокої – неспокій.  Протовче - нескінченний ланцюг вічності.
      З  цього місця ніхто нікуди не пішов.  Душі людей із різних часів навічно прив’язані тут.  Вони невтомні у своїй нескінченній справі.  Іду дамбою, збудованою у війну для залізниці. Іду серед стомлених  тяжкою працею жінок і дітей…  Тиша. Розплився туман по очеретах і, розірвавшись на шмаття, злетів білими чайками в небо…
      Безмовна історія плавнів говорить більше, ніж можна сказати.  Хитають святі дерева кронами над старим кромлехом, безмовними обсерваторією і календарем.  Теплі й холодні каміння, як чорні і білі смуги життя, як доля і недоля, читають свої тексти буття, даруючи розуміння, що Ви – ланка нескінченного ланцюга історії цієї землі.
     Ми покидали Протовче ніби виходили з невідомої хмари, що існує у нашій уяві. Очевидно, господарі міста нас дійсно приймали – то, значить, ще не втрачені наші степові Душі.
       Осінь у плавнях вишивала жовтим кленовим листом по зеленій осінній траві. Сонячні промені малювали портрети дерев у холодній воді. Зима вже десь готувала новий білий аркуш для продовження літопису. Плавні проводжали нас, не прощаючись.


...................................................................................................................................................................
- «І пішли на конях і в лодіях, і пришли нижче порогів, і стали у Протовчому, на Хортичім острові». Це – з нагоди розміщення тут війська великого князя Святополка Ізяславовича перед переможною битвою з половцями 1103 року
-  1493 року Богдан Федорович Глинський ( Мамай) разом із «царевичем Уздемиром» ходив походом на Низ, здобув і зруйнував новопоставлене  місто Очаків.Нападників Глинського хан називав козаками черкаськими
- В період другої світової війни в плавнях Хортиці була побудована дамба, по якій проходила залізниця - завдовжки 650м. На будівництві було задіяне цивільне населення Запоріжжя.