неділя, 30 грудня 2018 р.

Батько приходив

   Всю ніч важкі осінні хмари висіли над степом. Жодної зорі. Тільки вузька смужка заграви над горизонтом, десь там, над Горлівкою. За якісь півгодини на зміну ночі прийде сірий ранок, і буде господарювати під тими ж важкими хмарами пізньої осені.  Змінена варта на блокпосту, є пару годин для сну.
- Сержант! За старшого зостаєшся. Мої пару годин сну за розкладом.
- Відпочивайте, пане командир.
   Командирський кунг.  В буржуйці потріскують дрова. Тепло і сон обіймають разом ...
... я бачу край хутора. Пасіку в в яблуневім саду. Дерева обтяжують стиглі яблука. Під однією з яблунь батько за столом, у сірій лляній сорочці. На столі лежить його солом'яний капелюх і стиглі яблука.  За пасікою понад річкою толока. На ній пасуться кози понад берегом. За ними  річка, чиста і швидка  між кам'яними берегами. Зі швидкою  течією борються риби, їх спини видно над водою. За річкою  дубовий гай. І я між цим усім блукаю, а до батька дійти не можу. А він сидить під яблунею і дивиться на гай. І раптом з гаю через толоку вітер в сад влітає. Свистить, шумить, а яблука не падають. Батько встав з-за столу і пішов між вуликів вглиб саду - в лляних одежах, тримаючи в руках солом'яний свій бриль. Сивий аж білий, як за життя.
   Прокинувся. Злива і вітер. Важкі краплини осіннього дощу стукотять по металевій обшивці кунга. Поглянув на годинник - замість двох годин я спав чотири. В буржуйці потріскують дрова, і тиша в рації. 
   Відкрились двері кунга.  У них зі зливи увійшов сержант наступної зміни варти.  
- Сержант, чому не розбудили за часом?
- Нештатних ситуацій нема. Тільки ви пішли відпочивати, почалася злива і не зупиняється. Степ так розвезло що ним ніхто не пройде. Дров підкидали у буржуйку. Дали вам відпочити. 
- Ви заступаєте на варту?
- Так.
   Я йшов за сержантом по  глиняній багнюці. Йшов, обнятий зливою в пізній осені. З голови не йшла думка - батько приходив, дощ приносив, батько приходив - дощ-зливу приносив, щоб дати сину поспати. Поспати пару зайвих годин...
(Одинадцять років як вже нема батька. В місцевості де виріс, є повір'я - рідня, котрої нема з нами,  сниться на дощ.)



Із записок пана Бродника

вівторок, 18 грудня 2018 р.

.....

   То була моя друга і остання  зустріч зі школярами, як учасника бойових дій. Коли в перший я якось не дуже основний був, то в цій довелось говорити з дітьми. Завуч перед дітьми говорила про Україну, а я  сидів поряд з класним керівником, в роздумах розглядаючи учнів.
   Учні 7-х класів. Що їм говорити? Про що говорити? Як говорити? На ці запитання я не міг знайти жодної відповіді.
Я починав розуміти свого діда – ветерана другої світової. Три роки у піхоті сформували йому світогляд, на основі якого він ніколи не ходив виступати перед дітьми. Згадав ветеранів господарства, в котрім працював. Так, тільки тепер, коли сам пройшов першу лінію війни, почав розуміти відразу, - хто де був і яка книжка про війну ким написана.
   Що їм казати? Про спалений степ, про розвалені хати, про біженців, - про що? Хто ці діти?
- Олексію Івановичу, а цих дітей війна зачепила? - тихо запитав класного керівника.
- Частину ні. А частину так. Декого з вчителів зачепила. Сергій, крайній за другим столом, втратив батька. Тамара, біленька дівчина, має серйозно пораненого татка.  У Микити , чорнявий хлопець біля вікна, батько грошей заробив на війні. В Андрійка, той що під плакатом між вікнами, тато покинув сім'ю… В Олени, ось поряд дівча, збідніла сім'я – бізнес втратили, на фронт віддали багато свого… У Тані, - з косичкою перед завучем, - говорять, хтось з двоюрідної рідні в ДНР навіть служить. Рому, ось біля нас, сім'ю війна не зачепила, але рідня з Росії регулярно шле їм прокльони. У Оксани Іванівни брат в полоні був…
   Класного керівника перервав голос завуча:
- А зараз перед Вами виступить ветеран…
   Я стояв і дивився дітям у вічі. А потім повільно почав говорити:
- Давайте з Вами поговоримо про те, яку Україну ми хочемо збудувати.
   Я їх запитував. Вони відповідали. Хто  здивовано, хто зацікавлено. Розумів, що не знаю, на який час, - але це остання моя зустріч. Не зможу я «про броню кріпку і танкі наші бистри». Та і чи потрібно про це без спеціальних знань про дитячі душі, кожну з котрих війна переїхала по-своєму?
А діти будували Україну. Їх Україну в центрі Всесвіту…


субота, 10 листопада 2018 р.

Птаха війни


   
   Птаха війни. Вона над моєю хатою в Діброві літає на схід і повертається на Кодак.
   В уяві, замість звуку її двигуна я чую стогін поранених, голоси лікарів і тиху молитву пілота. Серце обливається кров'ю. А ці птахи літають по двоє і по троє в зграї. Мігрують кожного дня зі сходу на захід до нашого міста. А потім у зворотньому напрямку.  Страшно стає, коли приїздиш на схід, туди де птахи беруть "вантаж 300". Але стає страшніше в нашому місті... 
   Летять швидкі з летовища містом. Летять крізь шансон з матами і галіму попсу країни окупанта, феєрверки свят і гомін народних гулянь. Летять до лікарні, де чекаючи їх моляться люди в білих халатах. 
   Здається, що величезна кількість населення живе в паралельному світі. І над тим світом не літають ці птахи. Місто стає мені чуже. Для нього я теж чужий і воно виштовхує мене. 
   Ввечері телеканали розкажуть про скандали і світське життя, поллють брудом на останні світлі п'ятна,  включать шансон з матами і галіму попсу країни окупанта. В новинах сухо зачитають коротке звернення з фронту і швидко переключаться на джинсу або шоу, де ментальні негромадяни країни боротимуться з  ментальними громадянами країни.  
   ... такий нині Світ.  Боже! Врятуй тих, кого понесла птаха на Кодак.
                                                    

неділя, 21 жовтня 2018 р.

Важлива розмова


    Одне з передмість Дніпра. Там в приватному будиночку мешкає з родиною мій товариш. 
    Одного дня ранок був як ранок. Усі новини прилетіли ще вчора і до вечора були усвідомлені та проаналізовані. Ранкові думки крокували вже сьогоднішнім днем. У батьків попереду праця, а у сина заняття в університеті. Другий курс не з легких. І усі справи покотились би того дня по задуманим планам, та сталась неочікувана подія. Йдучи на заняття, син затримався на мить біля дверей, промовивши батькам: "Ввечері я вам скажу щось дуже серйозне". Син пішов, а тато і мама в шоці мовчки дивились один на одного... Ця фраза закреслила усі плани того дня. Не скажу, що перше повернулось до батьків, тяма чи мова. Можливо навіть одночасно, але не відразу. 
    Найперше, що прийшло на розум - у нас буде внук або внучка. План на день був переписаний миттєво. Проаналізована в радіусі досяжності наявність незаміжніх дівчат. Досліджена порядність сімей в декількох поколіннях, у кого дівчата на видані. Уявно складена мапа, в яких напрямках син ввечері ходив на гуляння. Допитані  бабусі на своїй і сусідській вулиці на предмет баченого і почутого. Шалений темп. До обіду в голові панували думки - Хто вона? Чи порядна? Чи батьки порядні? Та Бог з тими батьками, коли б дівчина була тільки  не вертихвостка, а нормальма. Але десь ближче до обіду почала з'являтись ще одна думка. Вона все активніше витісняла інші - "внук, а може внучка". І вже якось акцент змінявся в більш позитивну сторону. Думки заспокоювали переживання - "другий курс, ну нічого, якби жили", " встигнемо весілля зіграти чи  вже потім?", ..... ," "Все ж таки, хто вона? "Дід і баба", "Внук чи внучка",..... Під вечір вони готові були до нового покоління у їх роду.
   Вечір. На дивані сиділи тато і мама, тримаючись за руки. Напроти них сидів син розглядаючи збентежених батьків. Бесіду розпочав батько.
           -Синку, що ти хотів нам сказати?
           -Розумієте, навесні мені подарували електронну сигарету. І я її палю.
          - Електронна сигарета- то таке. Що ти хотів дуже серйозне нам сказати?
          - Оце і хотів сказати.
… на дивані сиділи тато і мама, котрі за сьогодні пережили не абияке життя. В їх очах був розпач, написаний словосполученням у формі запиту: “А внук?”
P.S. Історія ця реальна і мала місце в житті.

четвер, 27 вересня 2018 р.

...


...Майже порожня зала університецької бібліотеки. Серед читачів, в дальньому кутку, наполегливо працює пан середніх років. Його цікавлять події початку 1900-х років у нашому місті. Навколо нього розкладені підшиви старих газет початку минулого століття, книги. Періодично він підіймається сфотографувати потрібні статті в газетах і знов поринає в читання. Відходить до сусіднього столу працювати за копьютером, знов повертається до газет початку 1900-х років. Він готує матеріал для монографії, а можливо в подальшому і дисертації про події сторічної давнини у нашій місцевості. Нарешті він зуниняє працю щоб перепочити, підіходить до вікна і розглядає університецький двір...
У своємо ноуті я відкрив сторінку новин сьогодення 2018 року. Пробіг очима по заголовкам новин і уявив такого ж історика майбутнього. Котрий буде писати історію на основі розкритих переді мною новин через сто років. І той історик буде сперечатись з іншими істориками. І можливо вони будуть приходити до конценсу в якихось питаннях. І історія буде така, яку вони напишуть на основі цих новин, що розгорнуті на екрані мого ноута. Я став уявляти варіант історії сьогодення на основі інформації в нинішніх мас-медіа. І чомусь здавалось, що через сто років писатиме нашу історію не історик. Її писатиме на основі цих матеріалів психіатр. (((

середа, 29 серпня 2018 р.

Божа мелодія



  Буковецький перевал. Тиша. Передзвін тронок. Знову тиша. Потім знов передзвін тронок. Повна імпровізація.  Мелодію, котру можна слухати годинами. Тихий дзвін хвилює відлуння гір. Виконавці переходять з зеленого килиму полонини на пухову перину хмар, а потім знову на полонину. І мелодія передзвону тронок заповнює простір між горами аж до неба. Божа мелодія.

  Божа мелодія. Вона звучить навколо Вас і всередині Вашої Душі. Чи то нею говорять янголи? Чи то нею говорять тіні забутих предків? Чи одні і другі одночасно? Між собою? А може з нами? Коли б розуміти що вони хочуть сказати? Від чого застерегти, що підказати? Ваша Душа, як перекладач,  намагається зрозуміти  мову дзвону. 

  Передзвін тронок на шляху до Писаного Каменю.  Той передзвін можна вимірювати різними одиницями виміру, навіть століттями. Божа мелодія в століттях… 




пʼятниця, 10 серпня 2018 р.

Три сестри



   У Компаніївських степах, між кинутих хуторів, понад шляхом росте три груші. Три напівдикі груші. Три сетри. Три господарки  степу.
   Говорять люди, що то не груші , а душі жіночі. Колись раніш жили на хуторах три жінки. Одна людей лікувала, друга хліб усім пекла, а третя грамоті вчила.
   Нині вже майже усі  люди пішли  з хуторів. Хто в більші села, хто далі у місто, а хто  у кращий світ.
   Три гіллястих пані стоять над шляхом. Стоять, щоб кожної весни квітнути в степу і зустрічати з вирію птахів, улітку пригостити подорожнього грушою з кислинкою і дати йому спочити під своїм гіллям.
   Хто ті жінки і як їх звали- ніхто вже не пам’ятає. Але вони були і Душі їх тут у степу біля хуторів.
   Зняв капелюха. Махнув ним трьом панянкам на прощання і поїхав.  …можливо їх звали Віра, Надія і Любов?

вівторок, 17 липня 2018 р.

Божі пензлики


     У Бога є велика стара торба. Наскільки стара, що геть зношена і в латках. А у тій торбі: гачки, пензлі, гребінці, веретена, сита, сопілочки, граматки, вуздечки, тронки, …   І ходить він з тою торбою по хмарам. А коли перестрибує з хмари на хмару, то з мішка через розірвану латку щось і випаде над селом. Коли впаде сопілочка- то у селі знатні музики, коли гачки- то рибалки, веретена- то прядиво,…
     Коли Бог проходив над річкою Чаплинкою,  з торби випали пензлики. І впали вони в селищі по березі річки.  Серед мальв, васильків, ромашок, …  Впали біля куща калини, на котрому виспівували птахи своїх пісень.    
     З тих пір у тому селищі  і навколо нього почали малювати. Малюють на стінах, полотнах,… Розмальовують посуд.  Малюють квіти, калину, птахів,… І ніяка сила вже не може зупинити їх сонячне малювання.  




пʼятниця, 27 квітня 2018 р.

Фонтан рівної нерівності


   Великий філософ вчив, що люди то є сосуди різного розміру. А Бог подібний фонтану котрий їх наповнює. І рівність сосудів в тому що вони усі є однаково повні. Люди ж є рівні в тому, що кожен може повною мірою розвивати здібності, закладені в нього Богом.
  Дзвін пустих сосудів хоч і гучний але то не переспів церковних дзвонів. Він як і сосуди, пустий. Недобрий дзвін. Не той дзвін. Дзвін-омана. Він викликає хаос і безлад. Люди починають розмінювати здібності закладені в них Богом на віру в ідолів. Надіються на них і підносять їх до небес. Ідоли ж вимагають людських душ і крові.  А далі люди проклинають їх і знаходять нових. І знов підносять до небес. Нескінченний рух по колу  і  пустодзвін.
  … на одній з центральних площ міста замість знесеного з постаменту  ідола, збудували фонтан “Рівної нерівності”.  Сосуди різной ємності наповнювались і гаснув пустодзвін. В місті зникав хаос і безлад.  Люди ставали щасливими.  Так як щастя для людини полягає в тому щоб діяти у відповідності до своєї природи.  А до нещастя призводить нерозумність людей, які діють всупереч їй.




четвер, 29 березня 2018 р.

Капелюх і тростина.


    За Звонецьким порогом , за островами Махартетами, впадає в Дніпро річка Ворона. І там, де річка Ворона з Дніпром ділить берег, примостилось село Воронівка. Старе село. Тут на порогах канівські міщани тримали уходи ще на межі пятнадцятого і шістнадцятого століття. Степ і Дніпро, кручі і острови, скелі.  
    Посеред цього усього на березі сидить рибалка.  Він сидить на кладці, закинув вудки в Дніпро і пильнує за поплавками. Вони практично над батьківським затопленим дворищем. Дворищем і хатиною, де виросло не одне покоління Лозицьких.
     Обережно по кладці підійшов до рибалки.
-       Доброго дня, діду!
-       Не лякай рибу.
-       Я біля Вас сяду.
-       Що треба?
-       Чув, що в вашій хаті, що за поплавками там, Яворницький ночував.
-       Було таке. Академік.
-       Бачили його?
-       Бачив.
      Дід випрямив спину. Не то хотів пильніше розгледіти поплавки, а не то заглянути за них аж до хати, що там колись була під водою.
-       Щось зосталось там під водою від будинку?
-       Ні. Років сорок ще тому трохи стін було, а тепер онук говорить, що нічого вже нема.
-       А про що Яворницький з Вашим батьком говорив?
-       Не памятаю, я тоді хлопчаком був. І десяти років не було.
-       Може про коней?
-       Може.
-       Може про рибу чи волів?
-       Може. За північ говорили, довго.
-       Невже нічого не памятаєте?
-       Миколайовичу, коли вони говорили, то я в сусідній кімнаті був. Одів академікового капелюха, взяв його тростину і дивився в дзеркало. Дивився і уявляв себе паном.

(Із записок пана Бродника. Записано в 90-ті роки. На фото тростина і капелюх Дмитра Івановича Яворницького. Можливо це ті, котрі приміряв малий Іванко)

Сон про колапс.


Крізь сон дивився новини. І сон перемагав …

    В одному місті створився колапс. Причиною тому стали об’єктивні і суб’єктивні обставини. Кількість людей, котрі не ствердились в житті перевищила тих, хто досяг  якогось результату. Активісти “нового” громадського суспільства множились і ділили простір як “діти лейтенанта Шмілта”. Вони були соціально активні, але соціально непорядні. Відсутність хоч якогось досягнутого результату в життті злобила їх. Злобила і штовхала до поливання брудом неподібних собі.  
    Активність їх залежала кількості отриманих або недоотриманих дипломів вищої освіти і різних тренінгів. Коли цей показник множити на стаж роботи за фахом і реальні знання, то результат невтішний. А точніше, вони знали все, але нічого не вміли. І тому усю свою енергію і невеликий набір модернових слів спрямовували на останніх громадян міста, котрі були повною протилежністю їм. Одним словом, “нове” громадське суспільство розвивалось і ставало прибутковим бізнесом. Вже навіть вирахували його  дату народження – зупинка шостого призову у Збройні сили України.  
    Перемога для представників “нового” громадянського суспільства не була метою. Навіщо вона? Далі потрібен розум, який мусить працювати. А де його брати і навіщо він потрібен? І як потім на життя заробляти? Працею...?  Правильна мета – напівперемога або напівпрограш.  Вічний процес – заробіток. “Прийти до мети – позбавити себе заробітку” - неписана істина заполонила голови.      
    Місто вирувало відтінками жовтих кольорів в інформаційному просторі.  Експертів в військовій справі було більше, ніж кількість військових на фронті. Знавців економіки, непричетних навіть до невеличкого виробництва, ставало більше з кожним днем. Кількість екологів без стажу роботи  в рази перевищувала кількість хіміків. Реальний виробничий процес замінили презентації проектів мега космічного масштабу. Одним словом колапс котився і ріс як сніжний ком. Виробляти і надавати послуги вже не було таким прибутковим, як боротись проти когось чи чогось.  Люди, котрі не ствердились в житті, брали верх. Люди, котрі могли і уміли досягати результату, ставали старшими або ж їхали в інші місця. Члени “Нового” громадського суспільства, не зробивши нічого корисного в своєму житті, вже були у владі і  гризлись одне з одним в боротьбі за виживання…
   … проснувся. Вимкнув телевізор. Сон чи не сон ?

середа, 21 лютого 2018 р.

Йому було 33...

  43-му ОМПБ "Патріот"
  
  1983 рік. Хто знав тоді на Курганськім автозаводі, яка буде біографія їх чергового автобуса, виїхавшого з конвеєра на подвір’я підприємства? Хто знав?
  В степах понад Дніпром возив дітей у школу, жінок на ярмарку, конторських зі звітом в район. Попід хатами людей збирав до праці у поле і на ферму. Кухарок з обідом і вечерею  вивозив на посівну і косовицю. Возив призовників у військомат і роженець до районної лікарні. Звозив і розвозив гостей на свята. Навіть до столиці на сільгоськогосподарську виставку їздив. Возив і в останній шлях односельчан.   Отак  і прожив 31 рік в степах понад Дніпром.
  Хіба хто на Курганськім автобуснім заводі думав у далекім 1983-м році, що їх КАвЗ буде воювати на російсько-українській війні? Навряд.  
  2014- й повістка в армію. 43 ОМПБ. Солдат КАвЗ з трафареткою у вікні “Орель лідер”. Бахмутські степи. Постріляні і закриті дошками вікна. Війна. На третіх сидіннях за водієм роковий школярський напис - "Вовка дурак". Зацеве, Вуглегірська ТЕС, Курдюмівка, Авдіївка, Новгородське,...  
  2016 рік. Йому б трішки броні… Не витримав 152 калібр.  Солдат КАвЗ, 33 роки вірою і правдою служив в степах України людям.

( Із записної книжки пана Бродника)



субота, 3 лютого 2018 р.

Олександрівський музей

                                                                                                                                                                                                      Василю Вікторовичу Білошапці
   Близько 11-тої години 10 вересня 2012 року я стояв поряд з залізничною станцією Фундукліївка.  Літо вже попрощалось, але забуло забрати своє небо над Тясьмином. Його я і розглядав, намагаючись заглянути в вічі сонцю, котре пірнало в хмару, а потім з неї з’являлось.  Позаду шлях з Дніпра. Попереду зустріч з старшим товаришем, хранителем історії невеличкого містечка Олександрівка, Василем Вікторовичем Білошапкою.
  Олександрівський музей. Люди завжди підсвідомо чи свідомо хочуть, щоб їх село чи місто починало свою історію від створення світу і було причетне по максимуму до всього, що відбувається. Тут проблем з причетністю до максимуму подій в історії не було. Василь Вікторович систематизував і описував цю причетність. Будучи директором музею, він його творив, жив в нім, а правильніше-  музей жив в ньому. Одним словом, Хранитель історії. Старший за мене на сім років, народившись в Макіївці і закінчивши в Луганську педінститут, повернувся на берег Тясьмина, де виросли його батьки та діди. 
…і от він,  поправляючи лівою рукою окуляри, а правою тримаючи  учительську указку, починає екскурсію у часі і просторі:
 - Згідно самій поширеній думці, 88 мільйонів років тому через падіння на Землю метеорита утворився кратер. Вчені припускають, що наш Бовтишський кратер утворився в той же самий час, що і кратер Чиксулуб в Мексиці. Земля тоді була вражена відразу двома великими метеоритами. Після свого утворення кратер, діаметр якого дорівнює 25 кілометрів… В цьому кратері і розміщена більшість нашого району.
  Епохи, періоди, льодовик, флора і фауна,  перші люди в цій місцевості. Хранитель історії говорив, мій погляд ковзав по експонатам. Глечики, реманент, рушники,… Все прокодовано знаками- нанесеним різбленням, вишивкою, пензлем -  “дерево життя”, “дощ”, “вода”, “засіяне поле”, “птахи”, “домашні тварини”, “збіжжя”,… Люди малювали те, що їх турбувало. 
   Я переконувався ще раз і ще раз, що Світ обертається і повинен обертатись навколо кожної місцевості окремо. 
   Василь Вікторович розповідав, я ж ледь встигав сприймати і систематизувати - зарубинецька культура, чорноліська культура і жаботинський етап.  Тереножнкін, Іллінська, Рибаков … Кімерійці, скіфи, слов’яни, сармати, готи, гуни  … Ловив себе на думці, що він не відокремлює періоди, щоб сказати – “а тут з’явились і ми”. Він вів неперервну історію  від падіння метеорита. Так у його не зникає жодний період, жоден народ. І не повинен зникати  – “бо хто вам майбуття з минулим зв’яже”. 
  Ось він зробив паузу, щоб зрозуміти швидкість мого сприйняття інформації, посміхнувся і виважено продовжив: 
  -Тут в 1652-1653 роках  Богдан Хмельницький збирав військо. Тут  в Бірках поряд з Олександрівкою він писав три відомих своїх листа –польському королеві Яну Казимиру, гетьману коронному Станіславу Потоцькому, коронному канцлеру Стефану Корицінському. Тут він приймав послів… На думку багатьох, Бірки дуже старий населений пункт  і він є той Борград часів Київської Русі.
  Бовтишка,  Букварка , Вищі Верещаки, Головківка, Кримки, Михайлівка, Підлісне. Родниківка. Розумівка, Соснівка, Триліси... Цвітне, в яке заможні селяни Сіденки намагались власним коштом провести залізницю. Що не село- то сторінка історії України.  І кожне дало Україні непересічних особистостей. Я старався вникнути в кожне слово, в кожну думку Хранителя історії. Навіть, коли що пов’язувалось в його поглядах логікою чи якимось власним обґрунтуванням, то це було ближче до реальності, ніж в багатьох випадках офіційні нісенітниці. Це я в нього навчився описані в літописах події перевіряти через призму реалій, тобто через довідник “Норми виробітку на кінно-ручні роботи в сільському господарстві”…
  Слухаю далі:
   - Дитячі роки Міхал Грабовський провів в Олександрівці. Навчався в Уманській
гімназії. Через вільнодумство не закінчив гімназії і переїхав до Одеси. А 1825-го оселився в родовому помісті в Олександрівці, періодично виїжджаючи до Києва, Варшави, Відня переважно для своїх наукових занять.  Саме в «олександрівський період» свого життя став видатним істориком, літературним критиком і публіцистом.
 Так. Яка постать. Я ж дещо повністю, а дещо частково читав його – “Коліївщина і степи”, “Станція Гуляйпільська”, “Тайкури”, “Оповідання курінного”. З ним товаришував Пантелеймон Куліш і був тут декілька раз, обійшов усі хати, пасіки й левади, записував пісні, легенди, оповіді про старовину. Це звідси він писав в листі: “Я теперь хожу, как пчела по сотам, где только встречу седую бороду, не отойду от нее без того, что не выжать из нее пахучего цветка народной поэзии, или в предании, или в песне.”
 -Тут біля Нерубайського лісу в Підлісному народились Гнат Юра і Анатолій Авдієвський.
  Двоє метрів української сцени. Дві постаті української культури,  котрих навіть переоцінити неможливо.
  І знову постаті змінють віхи історії. Коліївщина, війна 1812-го, російсько- турецькі війни,  Холодноярівська республіка, Друга світова і нинішня російсько-українська. Семен Неживий, генерал Раєвський,  Пилип Хмара, Чорний ворон ( Микола Скляр),...
  Колись одному із адміралів Чорноморського флоту Російської імперії кинулось ввічі, що дуже багато матросів з Чигиринського повіту.  Він на мапі почав шукати цей повіт берегами Азовського і Чорних морів, аж поки не підказали, де той повіт й чиї нащадки ті моряки.  
  На стендах- фото від рядових до генералів різних армій. Ті командири, що при атаці рахували особовий склад підрозділу з собою і ті, що ні. Ті, що лягли в бою і ті, що ні. Ця земля пережила набіги, війни, гібридні війни. Чого тільки варта гібридна Новосербія? Коли частину рідні виселили, а в їх домівки поселили чужих людей. Ще ніхто не описав цю майнову нічну поножовщину. Вона тривала пару десятиліть, аж поки молоде покоління в родинах не перемішалось. Ловив себе на думці, що Василь Вікторович весь час говорить постатями минулого про майбутнє:
- Подивіться на автопортрет Тищенка Якова Андрійовича. Це наш селянин, призваний в Червону армію. Закінчив кавалерійські курси командного складу. Полюбив хімію і в 1934 році написав підручник для армії "Сучасна хімічна зброя на війні" Репресований в 1937. В 1955 повернувся в Олександрівку. Художник і письменник.
    Переді мною був портрет красивого чоловіка в вишиванці з жовто-блакитними китичками. Малюнок датований 1953 –м роком!  
   Я ніби пішки ходив по навколишнім селам за Хранителем історії. Соснівка. Іван (Павловський)- митрополит Української Автокефальної Церкви. Засуджений трійкою НКВС до розстрілу у 1936 році. Розумівка. Рушник Параски Поліщук із вишитими голубками і датою 1933 рік. Їй і Івану було по дев’ятнадцять. Той рік забрав у ней Івана. І знову люди і їх долі. Вони крізь своє щастя, горе, розум, працю, мрії  з усієї сили намагались майбутнім поколінням підставити своє плече, застерігаючи від злого  й нерозумного. 
   І знов крокую селами за Хранителем історії. Тими шляхами, котрими пішли в світ з цих сіл вчені і митці, військові і люди праці, вчителі і священники. Місцеві герої! Їх іменами повинні бути названі кращі вулиці, майдани, парки, школи. Ніхто не може бути такими взірцями, як земляки,  котрі “вийшли в люди”. 
  - В нашому містечку народився Левко Мацієвич- перший український авіатор, мав посвідчення авіатора за номером 178. Це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків…
Капітан Левко Мацієвич будував Чорноморський флот, розробляв підводні човни і авіаносці…   
Водночас він був одним із найвидатніших українських діячів початку 20 століття, одним із засновників і найактивніших членів Революційної української партії (РУП), послідовним і переконаним українським самостійником…
1910-рік. 33-ти річним загинув в авіакатастрофі під час польоту над Комендантським полем поблизу Санкт- Петербурга.
 Це ж про ного Микола Вороний писав у вірші Ікар: “Світлий образе, блискучий! Ти стоїш переді мною.” 
  Стенд музея з повітряною кулею над Олександрівкою. Повітряна куля «Генерал Заботкін» пролетіла 300 верст на висоті 3900 метрів і опустилась поблизу станції Фундукліївка в Чигиринському повіті Київської губернії 10-го вересня 1898 року о 15-й годині 15 хвилин. Пілотами кулі (аеронавтами) були капітан Олександр Матвійович Кованько та Василь Васильович Кузнєцов… З 1910 році Олександр Матвійович командував Навчальним повітроплавним парком у Гатчині, згодом перетвореним на Офіцерську повітроплавну школу. Під його керівництвом побудовали перший російський дирижабль, а потім – п’ять літаків. Господи! Капітан Олександр Матвійович Кованько! У письменника Кайтанова читаємо про 7 жовтня 1910 року: “Мацієвич заклопотано ходив навколо своєї птиці, щось підтягуючи в тому місці, де знаходилася перекладина для сидіння. Тут же у аероплана ходили ще кілька людей, серед них два інженери і організатор цього азартного атракціону, полковник Кованько.” За деякий час він вже розмахував руками від безвихідності на місці катастрофи, оточеної жандармами.
   10 вересня 2012 року о 15.00 вийшли з музея дві людини. Зупинившись на сходах, вони розглядали небо. До прильоту повітряної кулі залишалось 15 хвилин. Але ті 15 хвилин залишались 114 років тому. Попереду нова історія. Багато чого ми не можемо змінити, але багато чого і можемо. 
  Василь Вікторович Білошапка зачиняв музей. Завтра він його відчинить і поведе школярів на екскурсію. Олександрівський музей- як фільтр на шляху сьогодення в майбутнє через досвід минулого.