субота, 30 січня 2016 р.

Степовики

    

     Наддніпрянщина.  Дітлахи в ній- як місцеві вітри в цих степах. Їх думки мають непередбачувану логіку. Їх мрії одночасно чисті і наївні, а нерозуміння того , що навколо них те, про що  мріють в великих містах, викликає посмішку. Підсмажені на сонці, обвітрені , розмірені як течія степових річок, і запальні як літня гроза. Три зустрічі зі степовиками.

   Новгородка
   Шлях в степу. Їду, підіймаючись на пагорби і скочуючись з них, одним словом по хвилях степу і серед хвиль, що біжать ланами стиглої пшениці. Позаду Кривий Ріг, попереду Кіровоград. Щоб перепочити, звернув до Веселих Боковеньок. Блукав алеями тінистого парку, розглядав з містка фото хмар у воді,  рушив далі. На шляху Новгородка. Зупинився придбати щось для чистки черевиків. Типовий ринок в невеликому райцентрі- прилавки, неспішний люд, видно, що люди знаються між собою. В пошуках потрібного товару зустрів двох  хлопців, років десяти і дванадцяти.  Симпатичні підлітки смакували хот-догами. Сказати , що хот-доги були великі, то нічого не сказати. Все було дуже по богатому, інградієнти утопали в кетчупі  поміж рум’яними злегка підсмаженими частинами булки . Одним словом, цю різновидність ход-дога можна назвати "райцентрівський". Після вітаннь і їх відповіді на моє запитання про місце продажу потрібного товару, я не втримався і продовжив бесіду.
- Хлопці, а звідки ви ?
- Ми з Митрофанівки, а тут допомагаємо батькові продавати кабана.
Хлопці пішли далі , а я стояв в роздумах над продажею кабана і купівлею хот-дога…  Сам такий був.
Тепер, коли бачу ларьок з вивіскою “Хот-дог ”, то згадую себе, хлопців і уявляю їх митрофанівського кабана.

   Мандриківка
   По берегам Дніпра, що не село, то сторінка, а то і дві  в історії України. Мандриківка, одна назва говорить про серйозність цього населеного пункта і панства, котре в ній мешкає. Мав бесіду з молодим чоловіком вищеназваного поселення, заснованого в незапам’ятні часи.  Бесіда була настільки серйозна, наскільки вона могла бути між двох людей з різницею в роках  чотири десятиріччя.  Модерновий пан з компьютером у сумці через плече закінчував рахувати перший десяток років. Повний планів на першу половину другого десятиліття, з цікавинкою розглядав мене як людину з минулого століття.
- Максиме, а ти знаєш яке село нижче по Дніпру за Мандриківкою.
-Лоц-Камянка.
- Чув, що там раніше лоцмани жили.
- Так. Вони за південним мостом тримали відділення Нової пошти і возили плотами посилки в Запоріжжя.
-…..?!
   В принципі правильно.  Добавити особливо нічого. Видно, що пан Максим володіє темою.

  Стара Огрінь
   Переді мною стояв реальний  олігарх пан Андрій з Старої Огріні.  Він мав за спиною два класи і рюкзачок. В рюкзачку були його активи – магніт, збільшувана лінза, ліхтарик,  дзвінок до велосипеда, набір гачків і поплавків, ….,  самі необхідні інструменти, якими можна було щось від чогось відкрутити. Життєрадісний його погляд  давав зрозуміти, що до кінця канікул у нього ціла вічність для добрих справ і пригод.
- Андрію, ти багата людина.
- В мене ще дві верші в Шиянці і дідовий човен в городі на березі.
- Нема слів… Давай я тебе пригощу морозивом.
- Дякую. У мене є сім гривен.
   Переді мною стояв реальний олігарх.  Нехай він ще не довчив грамоту і про нього ще не писала районна газета, але за цим точно діло не стане. Його вік був позначений цифрою  “вісім”. Його активи оцінюються дорожче за мільярди у панів, котрим вже ніколи не позначити однією цифрою “вісім” свій вік.

    Степ. Він скрізь. Навколо вас, в вашій душі і ви в нім. 



четвер, 14 січня 2016 р.

Вчителька з-під Бахмута

   Ми гворили на різні життєві теми в бахмутських степах. Жіночка розповідала, а я запитував і думав - чим відрізняється сільська вчителька з-під Бахмута від сільської вчительки з-під Дніпра.  Одні і ті ж проблеми - школа, учні, корівка, город, в район за покупками, приїзд дітей , зібрати сумки власним дітям,... В принципі нічим, крім однїєї суттєвої поправки - у вчительки з-під Бахмута за сусідніми селами війна. І всі її розповіді з поправкою на війну.
    Ми говорили.  Я помічав для себе, що на запитання Олена Леонідівна відповідає простіше і пряміше ніж відповідав би я. Зрештою  наважився на запитання більш глобальне.
- Щоб відійти від Росії і наблизитись до Європи, що треба зробити?
- Подивитись, що пов'язує нас з Росією і послабити ці ланцюги.
- А що об'єднує на Вашу думку?
- Крадійство і алкоголізм.
- Почекайте, а література? А слов'янство? А галузеві зв'язки?
- Нас література об'єднує з поляками , татарами, канадцями теж. Слов'яни, коли глянути на мапу, в більшості мешкають з іншої сторони від Росії до України. Галузеві зв'язки в виготовленні товарів минулого століття чи потрібні на сьогодні взагалі?
- А перемога над фашизмом?
- З різних сторін наші люди були. Питання правильніше ставити – хто змусив вбивати українців один одного?
- Так все-таки, на Вашу думку, алкоголізм і крадійство?
- Уяви собі, що цього нема в Україні. Або уяви, що воно хоч вдвічі менше, ніж є.
- ... як просто?
- Не просто.
- Але зменшення цих показників прямопропорційне збільшенню відстанні від Росії .- І шлях до Європи коротший?
- Та навіть не до Європи, а до гідного населення в гідній країні.
- Ви як політолог.
- Я вільна мислительниця.
- ...алкоголізм і крадійство... Ви, Олена Леонідівна, не політолог, ви дійсно хвілософ.

    Бахмутські  гори і степи, села, котрі по балкам туляться до річечок і ставків. Колись в 1546 році путивльський  воєвода повідомляв  московському цареві: "Ныне, государь, казаков на поле много: и черкасцов, и киян, и твоих государевых. Вышли, государь, на поле из всех украин"


понеділок, 4 січня 2016 р.

Різдвяний степ

     Коли вечір для Різдвяної ночі над степом розкочує темну ковдру, коли перша зірка шукає між хмарами прогалину, щоб заглянути на землю,  народжується надія, котру оберігатиме і роститиме віра. Та надія складається з багатьох маленьких іскринок-надій.
     В цей вечір маленькі ангели несуть листи від діток батькам на фронт.  В тих листах любов і надія,  частинки тепла і тому сніжинки, що падають на них, відразу розтають. Ідуть маленькі ангели-поштарики на світло хатніх вікон. Від села до містечка, від містечка до міста, від міста до села. Ідуть і збирають в свої торби листи.
      Над  Різдвяним степом зірка, над Різдвяним степом ніч.  І веде та зірка маленьких ангелів на схід. Несуть вони в своїх торбинках віру в надію. Не підібратись злим людям до торбин, з яких іде тепло частинок щирих дитячих душ. От і злиться Ірод, шле заметіль, щоб не видно було вогників у хатніх вікнах, запалює в небі вогнища, щоб загубилась в їх вогнях зірка.
      Сходяться шляхи маленьких-листонош , тепла стає більше і розтає сніг на стежинках. Злиться Ірод. Карає своїх слуг, котрі не перешкодили листоношам. Та запізно. Вже видно вогники На Сіверськом Дінці і за Бахмутом, у верхів’ях Вовчої і до самої Домахи. Це вогники, де чекають листонош.

       Різдво.  Перемогла зірка злість Ірода, перешкоди його злих слуг, вказала шлях. Цього дня народжується надія і віра в надію. Коляда вже підіймає Сонце вище. Завтра народиться новий місяць. А тепло дитячих листів зігріватиме душі батьків.  І звучить над Різдвяним степом колядка:
 “Ірод московський, щоб нас обдурити,
Хотів червону зірку засвітити.
Та нам її не треба, хочем світла з неба,
Хочем щастя в наш край, і нам, Боже, помагай!”



Домаха - козацька фортеця з 1594 року. В подальшому місто Маріуполь.