четвер, 25 серпня 2011 р.

Проводи літа


Тридцять першого серпня наш шлях пролягає до Діброви, на садибу. Їдемо проводжати літо. Понад Дніпром мимо ланів з майже стиглим соняхом, мимо полів з царицею кукурудзою, до села. По сірій асфальтовій дорозі, котра пірнає в зелений тунель з кленів та акацій. Біля нив де сіють перші гектари жита і готують землю під озиму пшеницю. Одним словом в Діброву.
Швидко приходить останній день спекотного серпня. По випаленій сонцем траві, босоніж по гарячій стежині, по зеленій тихій воді Дніпра. Отак просто бере і приходить. По свіже посіяному житом полі з шкільним портфеликом в руці. Туманом по березі, ранковою росою по траві. Жарким вітерцем по сухій кукурудзі.
І от він вже тут на садибі у нас, в Діброві. Сидить, в саду під черешнями розуміючи, що хотіли б його тут бачити чи ні, а він тут. Похазяйнує сьогодні, забере з собою літо і піде. Та це буде ввечері. А зараз йде оглянути околиці, щоб подивитись чи готові до осені наші терени.
Скрізь має справу останній день літа в околицях. Завертає череду на пашу в Скупуватій балці, з Яцевого кургану спостерігає за сівбою озимих. З рибалками на Вороній витягує невід, на баштані під Лоханською балкою скочує кавуни. Провіряє як на току готують посівне зерно. Піднімається на орлиних крилах щоб поглянути зверху на наші простори. Перевіряє в осінь справи.
Швидко добігає день і вже сонце не так далеко від горизонту повисає по ту сторону Дніпра над селом Волоським. Готується сховатися за обрій прихопивши з собою літо.
В той час притихає все в дворі, зупиняє свій подих вітер. На електричних дротах сидять рядами ластівки спрямувавши свій погляд на захід. Важка айва схиляючи гілля виглядає на захід сонця. Яблука та груші, на дереві і на землі, червоні, жовті і зелені прислухаються до сусідніх садів. Айстри з чорнобривцями, горобина і калина, стиглий виноград та городина. Все затамувало подих ловлячи останні літні промені сонця.
Сонце повільно опускається до горизонту. Вже постелило сонячну доріжку від лівого берега Дніпра до правого. Вона поблискує, грається на гладі води. І ото по тій стежині, пошумівши на прощання листом берізки, іде від нас літо. Іде до сонця котре гойдається на верхівках дерев Волоського гаю. Іде повагом, не поспішаючи і не оглядаючись назад. Крокує над Лоханським порогом, прощається до наступного року з старим рибалкою Гаржею, що біля каменя “Богатиря” розкидує сітки. От літо вже під скелями на тім березі. Сонце починає прибирати доріжку від нашого берега і доріжка зникає зовсім. А літо сівши на плече сонцю зникає в Волоськім гаї. Махаємо на прощання йому букетом польових квітів : “До зустрічі в наступному році Літо!”
Якась мить спокою і вітерець починає шелестіти листям в саду, життя продовжується.
Дим багаття, над котрим вариться куліш, вже має осінній запах. Ніч війнула теплою осінню, упала тяжка айва на землю. За нею почали гупати яблука й груші. Уже не літо але й ще не осінь. Кричить нічний птах:”Осінь, осінь,…”
А ранком з-за нашого городу з’явилося сонце. На плечі у нього сиділа осінь. Вона піднімалася вище і вище на нашим селом, Дніпром, полями, ярами, перелісками, а потім зіскочила на землю і пішла хазяйнувати. Розігнала туман на берегом Дніпра, взяла букет осінніх квітів і повела по доріжках до школи дітлахів. Осінь...

2002 рік

суботу, 6 серпня 2011 р.

Полювання на качок


На відміну від рибалок, які хоч і слабенькі, а все таки траплялися в нашому роді, мисливців у нас взагалі не було ніяких. От і надумав я змінити цю традицію. Відгукнувся на пропозицію друзів - полювати на диких качок.

Недільного дня в гумових чоботях, у вбранні, придатному для мисливства, під'їхав стареньким автомобілем «Москвич» до колгоспної контори.

На ґанку сидів дід Ілько і читав пожовклу від часу газету.

— Мої вітання вам, діду!

— Доброго дня, Миколайовичу.

— Що пишуть?

— Зміни в Політбюро.

— Таж партії вже два роки як нема.

— Так і газета за 1982 рік.

Дід згорнув газету, поправив картуза, тримаючи рукою поперек, підвівся.

— Відчиняти контору?

— Не тільки контору, а і касу.

— Навіщо?

— Рушницю братиму і набої.

— У тебе ж теща далеко, щоб її ганяти.

Ілько Григорович не міг второпати, чи жартую я, чи ні, знаючи мене як поважного молодого спеціаліста господарства.

— В армію мене беруть, діду.

— В яку? Ти ж, Миколайовичу, відслужив уже.

— У петлюрівську. Вчора президент Кравчук підписав указ, просив національно свідомих офіцерів запасу підтримати відновлення армії зразка Директорії, служитиму в полку імені Болбачана, як прадід.

— У пресі не писали...

— За 1982 рік не писали, а за вчора писали.

— Та нам учорашні газети аж на той тиждень привезуть.

— Сотника звання дали, призивають.

— Ти ба... Я знав, що наші повернуться. А що в армії зброї нема, що з колгоспною треба йти...

— Діду, та на полювання, на качку поїду.

— От бісова душа, Юрко, так обнадіяв, а тепер на полювання. Так хотілося вірити в те, що ти говорив, навіть підозри намагався відігнати, — жартома коментував дід.

— Несіть, Григоровичу, рушницю і набоїв з півтора десятка!.

Ілько Григорович, лаючи мене, виніс рушницю, набої.

— Якби не лови, то воно б ніколи і не стріляло. Ти ж тільки не так, як зоотехнік, що всією третьою бригадою по лісі рушницю два дні шукали. Удачі тобі.

Попрощавшись з дідом, поїхав до лісу на озера. На узліссі вже збиралася компанія. Усі в уніформі, все, що потрібно, в них є: зброя, патрони, горілка, харч, а в декого навіть мисливські собаки. Я, необізнаний у полюванні, все розглядав, розпитував, спочатку почувався поряд з такими професіоналами ніяково, але потім, згадавши свого діда, який на соняха з кумом ходив, підняв голову і осмілів. Старший мисливець повідав усім план операції щодо полювання на качок і закликав чітко його виконувати.

Йшли лісом тихенько усім фронтом до берега зарослого озера. Тільки потріскували під ногами гілки. Підходимо до очеретів. І тут раптово злітають сполохані качки, одна, друга, потім одночасно всі, що були по берегових заростях. Хто встиг на злеті одну, хто дві поцілити, а я стояв, не знімаючи з плеча рушниці, й дивився в небо. Там над озером кружляли качки, мисливці пострілювали, але дріб на висоті вже пернатих не діставав.

Я від щирого серця радів, що до качок не можна дострелити, як з протилежного берега почувся гучний постріл — і вниз каменем полетіла качка. Друзі загомоніли і почали обговорювати, з чого можуть так стріляти. Тут другий постріл — падає дві качки. Ніякі мисливські нерви такого нахабства витримати вже не могли. Пішли очеретами до другого берега дивитися. Подиву не було краю, на галявині лежав, уперши в пеньок приклад практично музейної кременівки, дідок. Ладні були все побачити, але це здивувало неабияк.

— Наші вітання, діду, вам!

— І вам, хлопці, добрий день.

— Як величати? В цих краях вас не бачили.

— Дід Олекса, я тут недавно, сина перевели меншого по роботі у ваші краї.

— Діду, а вас міліція не заарештує за таку зброю?

Дід уважно прицілився, пролунав постріл — ми аж поприсідали. До землі знов полетіла качка, за якою хутко побіг дідів рудий породистий песик.

— Так ото, хлопці, з меншим сином приїхав у ваші краї, військовим комісаром він у районі, а старший — прокурором в області.

Аргументи були достатні для того, щоб більше не ставити запитань такого плану, і ми стали розглядати рушницю. Дід підвівся й почав готувати новий набій для пострілу, засипаючи порох і дріб, старанно ущільнюючи їх.

— Ото, хлопці, як був молодший, на зайця ходив. Як побачу його, поставлю на рогатину зброю і стріляю в напрямку, куди побіг вухатий, дріб його й накриває. Втекти в сіромахи шансів ніяких, метрів за сто двадцять діставав без проблем, а то й далі.

Дід Олекса, цікавий чоловік, оповів багато інтересного. Про свого пращура, лебединського гайдамаку, який відібрав цю зброю в сутичці з новосербським підрозділом під Новомиргородом. Його дід цією кременівкою лякав небажаних гостей хутора в грома­дянську, батько у вітчизняну — мародерів, що блукали селом, а він оце інколи полює з нею.

Скінчились наші лови спільним столом, тостами за вдале полю­вання, розповідями, в яких качок не поцілили і які полювання були попередніх років. За старою ми­сливською традицією в пляшки стріляли на вихвалку. А після чарчини шостої вже стороння людина і не зрозуміла б, про що мова — про качок чи поросят, про війну чи полювання. Бо зву­чали такі фрази: «упав заєць в очерет», «ми йшли фронтом під Цвітним», «ми ж не знали, що той вепр не дикий, а. із свиноферми», «діду, ви про полювання, а не про Жукова розказували» і в такому дусі далі. По закінченні застілля тверезіші «завантажили» менш тверезих, і колона мотоцик­летів та автівок рушила до села.

Здав я вранці півтора десят­ка патронів та рушницю Ількові Григоровичу.

— Добридень, Григоровичу, приймай зброю!

— А чом же не стріляв, на кухні зоставили чи як?

— Ні, діду, в армії настріляв­ся, нехай живуть качечки і пло­дяться.

— Може, воно й так, Миколайовичу.

Діди в мене не були мисливці, батько не полював, дядьки байдужі до цього були. Тож не порушуватиму і я традицій роду.

вівторок, 2 серпня 2011 р.

Новоявлений ресторатор


   В моїй біографії  був зовсім короткий проміжок часу, коли мене знали як ресторатора…Навіть в столиці. Я стрімко ввірвався і наробив короткочасної тривоги та галасу серед певного кола власників закладів громадського харчування.
   Дві тисячі восьмий рік. Наше місто на Дніпрі готується до чемпіоната Європи з футболу. Пожвавлення бізнесу, плани, проекти, кредити, тендери. Не залишились осторонь і ми. Виграний тендер по благоустрою і озелененню стадіона “Арена Дніпро”. Працюю. Поринув весь в процес виконання робіт. За три місяці відкриття нової мегабудови.
   Одного дня дзвінок зі столиці.
- … Юрію Миколайовичу, а давайте якось вести діалог. Ви входите в ресторанний бізнес і доволі потужно...
- Я взагалі не ресторатор. Ви помилились.
   З часом другий дзвінок зі столиці.
-  … Юрію Миколайовичу, давайте переговоримо про перспективи розвитку ресторанного бізнесу і знайдемо цікаві шляхи, вигідні для усіх...
- Можливо є мій тезка який?  Вам помилково дали мій номер телефона.
   Дзвінок  та й дзвінок. Хтось неправильно записав номер. Весь в роботі, час невпинно летить до відкриття.  Кожний наступний день стає напруженіший і наближає до непересічної події.
   Одного такого дня на Арені Дніпро підійшов до мене молодий чоловік. Привітався. З посмішкою почав бесіду.
- Я Вам вчора телефонував і просив зустріч.
- Так.
- Ви не повірите. Я 15 хвилин тому підійшов до Вас і відійшов до східної трибуни. Весь цей час я істерично сміявся.
- Що викликало у Вас такі емоції?
- Мене прислали знайти і подивитись, чим Ви займаєтесь. Усі  наші в столиці думають, що Ви відкриваєте мережу китайських ресторанів …
   І тут я починаю розуміти, що для закріплення рулонних газонів (на схилах) закуплено двадцать тисяч пар китайських паличок і проплачено ще десять тисяч пар.

   Обдарований двома ящиками суші і деякими іншими гостинцями,  я прощався з менеджером, котрого прислали зі столиці знайти новоявленого ресторатора.