субота, 22 жовтня 2011 р.

Сон


Спекотне літо в українських степах: безхмарне синє небо, листочки на деревах ані ворухнуться. Все ніби завмерло, зупинилося, притихло. Навіть птахи поховалися в густих кронах дерев у чеканні вечірньої прохолоди. Городина і садовина позгортала листя в намаганні щонайменше віддавати вологи і тільки молоді соняхи, ще не обтяжені вагою насіння, сміливо дивляться сонцю в вічі.

Старенька бабуся Наталка з ґанку пильно видивляється внука.

- А йди-но, внучок, в хату, трішки поспи, бо ще на сонці перегрієшся.

Слухняно підходив, знаючи, що спротив ніякої користі не дасть, тому що бабуся приспить все одно.

- Бабцю, гілля кленового наламати?

- Аякже, наламай, ось там, за хатою.

І вже за якісь хвилини ми з глиняної хати з закритими віконцями кленовими віниками виганяємо мух. Повторивши три рази це дійство, бабця прихиляє вхідні двері і ставні. В хаті настає темна та прохолодна «ніч».

- Лягай на дідове ліжко. Хто в обід спить, той на горошинку підростає.

Вмощуюсь на ліжку під старим годинником і картинкою, на якій куми-козаки тримають по чарочці оковитої. Напроти- темна піч, де я мешкав зимою. Бабця клала свою руку мені на голову і стиха щось говорила. Під бабине неголосне бубоніння засинав.

І вже, уві сні, я біжу по нашій вулиці босоніж, підстрибуючи щоразу вище і вище, в кінці вулиці відриваюся від землі і лечу над толокою. Озираючись, бачу, як дід несе від криниці воду, а я все вище і вище відлітаю — від нього, від хати, аж під самі хмари, як птах. Внизу в дзеркалі ставка грається літнє сонце своїми відблисками, по понад берегом у комишах стоять на одній нозі лелеки і чекають поживи. Сусіднє село, череда на тирлі, а далі місто, вулиці, на них поодинокі вози і машини, люди. Що я лечу, ніхто цього не бачить, і мені так легко та вільно, ніби моє тіло втратило вагу. Я тут був, я все це знаю, не раз ми їздили з татом та мамою до цього містечка.

Он церква блакитна з хрестами, до неї з бабцею ходили, вона там свічки ставила, і перед іконою Божої Матері тихо молилась. А там, далі ,між левадами, тече струмок до вкритої вербами річки Сугоклії. В зеленій траві пасуться кози, біля струмка качки і гуси спочивають пополудні. Порожній базар, над ним спустошений Собор без вікон, на дзвіниці деревце проросло і… тиша. Тиша, немов усі німі: і люди, і птахи, і вітер, і струмок з річкою, а я над усім отим лечу.

По березі Сугоклії — обросле мохом каміння, суха трава, на перекатах срібним блиском грає вода. На тих перекатах ми головнів ловили, он їх навіть видно проти течії, на камінцях. Коло великого каменя степовий орел упіймав гадюку і несе до гнізда пташеняті своєму. Лисичка з лисенятами розляглись під кущем глоду. На галявині сімейство куріпок підставляє спини сонцю. Своє життя по березі річки, у кожного свої справи, своя доля у цих бур’янах, у воді, поміж камінням.

Звертаю до «большака» — пора додому. Піді мною Полтавка — велике село. Дід Дмитро, мій другий дід, додому вертається з колгоспу, а баба удома, під кленами, обід готує на бригаду дорожніх робітників. Хочу щось крикнути їм, а не можу і далі лечу . Повзуть, наче черепахи, машини — і тихо, ні звуку.

Ставок, старенькі хати в зелених садках, кузня. Там дід схиливсь і щось кує з помічником, кажись вісь для возу, а звуку не чути. Аж раптом голос:

- Розіспався, вставай, внучку. Межи днем і вечором не треба спати.

Іду босоніж на світло відчинених дверей, а там знову літо. Слухняно стою, поки бабця вмиває. З майстерні чую голос діда :

- Наталко, а де ти поклала зельдерську воду, що Павлік привіз?

- Зліва, в дальньому кутку.

- Ти б борщику зварила. Може під вечір Федя приїде?

Так добре стало, ось дід з бабцею, а через город, у Лаврів, будять брата. Такий цікавий вечір попереду! За городами на валках пшениці пострибаємо через голову, дорогою колесо покачаємо, а як приїде дядько Федір, то і на мотоциклі покатаємось!

Тепер лише згадую ті сни — як над землею лечу, над дідовою кузнею, а він кує, не зважаючи на мене. А на землі-дерева кучеряві, зелені луки. Річка, лелеки, степ і чиста вода у криниці.

неділя, 16 жовтня 2011 р.

Серіали



Небайдужість сільської людини до чужого горя описана в багатьох творах наших митців. Ця риса характеру не покидає селян ні в погані часи, а ні трішки кращі.
Чому жінка, немаюча матеріальної впевненості, буквально в завтрашнім дні, читає книгу про нещасне кохання графині щиро плаче? При чому це кохання бідкається між двох багатих парубків. Дуже багатим молодим і надзвичайно багатим пристаркуватим в передсмертній комі. В муках вибору, вийти відразу за молодого, чи на певний час за старого, а потім за молодого графиня дуже вагається. Героїня твору вибирає, а сільська жінка плаче над її горем. Забувши на якийсь час про свої повсякденні проблеми.
І ото наші і іноземні митці такі “страждання” періодично підкидують в виді своїх творінь. На початку дев’яностих років з’явився новий різновид такого плану творів від митців, для жіночих страждань. Звався він – серіал. І принесло його з далекої Латинської Америки в вигляді сотень серій несамовитих переживань.
Все б було нічого, та перетнулося те мистецтво з технологією виробництва. І це був другий удар по нашому сільському господарству після фермерства. Тільки пристосувались до нових фермерів, родичів бувших партійного і радянських органів, як на тобі заморська зброя в вигляді серіалів. Сильний удар, не менш тяжкий ніж попередній.
Конфлікт був в часі виходу на екрані телеприймачів страждань. В вісімнадцять годин тридцять хвилин, кожного дня, на телеканалі “Просто Марія” – вирок тваринництву. Враховуючи початок доїння корів о вісімнадцятій ціла трагедія. Не видоєних корівок доїли спеціалісти бригади і чоловіки котрі не піддавалися зброї психологічної дії під назвою мексиканський серіал. Та. що там говорити свої корівки чекали поки скінчиться серія і буде обговорена з сусідкою доля героїв. Надої падали катастрофічно, а за ними і прибуток господарства.
На прохання керівництва галузі тваринництва було скликано терміново правління господарства. По єдиному питанню слово з доповіддю мав зоотехнік
- Керівництво галузі випробувало всі педагогічні і дисциплінарні засоби. Ми знаходимося в скрутному стані і пропонуємо. Направити лист до районного сільськогосподарського управління з проханням підтримати нас другими господарствами в питанні: “Направлення листа на телебачення з пропозицією перенести час серіалу”.
Питання було підтримане і лист направлений. Та все ж вирішили не чекати і не сильно надіятися. Технологи радилися про синхронне перенесення в часі всіх трьох доїнь.
У нашому селі час доїння корів не змогли змінити ні перша, а ні друга світова війна, не змінили той час і інші історичні негаразди, а серіал зміг. Зоотехнік вперше з дня заснування колгоспу порушував святе святих - час усіх трьох доїнь за день. Я навіть не можу міському жителю з чимось це порівняти щоб він зрозумів. Це настільки основоположний камінь сільськогосподарського тваринництва, що його не подумували навіть чіпати з моменту організації колгоспу.
Добрим це все не скінчилось, бо перенесення біологічних процесів то не перенесення часу виробу якоїсь деталі. За “Просто Марією” прорвався цілий косяк таких творінь і вже не до витримання технологічних процесів було.
А за два-три роки проходячи по фермі читав написи на табличках. Треба пояснити, що над кожною корівкою висіла металева табличка де було написано крейдою: ім’я, кількість лактацій, отрималось у неї останнього разу з бугайцем чи ні. Якщо так, то коли телитися, а якщо ні то коли знов до бугайця… Отож іду і читаю: Рамона, Марія, Ізаура, Лорена, Кармен, …, замість знайомих Квіток, Берізок, Чайок… А в самому кінці ряду, з великими кільцям в носах, повільно жували сіно бугаї Вандерлей, Маркос та Дієго На їх табличках були відмічені їх парубоцькі подвиги.
Сумно згадувати бо це був один з останніх років тваринництва в нашому господарстві, та і самого господарства. Більшість тих фермерів, причетних до бувших партійних і радянських органів, побачивши легкий заробіток на корівках поклали на них око. Ні технологіями вони не стали займатись. Вибудувавши схеми, почали за безцінь відбирати і вивозити велику рогату худобу на м’ясокомбінати. То був третій удар по сільськогосподарському виробництву, ще був четвертий і п’ятий аж доки не прийшов кінець підприємствам.
По різному можна ставитись до колгоспів і радгоспів, десь вони були вдалі десь ні. У всякому разі залежало від людей котрі там працювали. Але в тім, що їх знищили якісь чужі сили мене ніхто не переконає. Бувші члени КПРС нищили їх, як в свій час члени їх партії нищили селянина одноосібника в кінці двадцятих минулого століття, просто селян в голодомори, просто людей на протязі свого панування. І це не рядові комуністи, а більшість їх керівництва. З низів і до самого верху.

неділя, 2 жовтня 2011 р.

Пенсія



Скінчилися колгоспи, майно їх поділили, документи звітності спалили чи загубили, а на пенсію людям треба виходити. І пішли питання: Де працювали? А як докажете? А чи не поїхали б ви туди за новою довідкою?
     Осіннього дня заїхав в справах до районного пенсійного фонду, знаю службовців і керівництво. Не складає великих труднощів вирішувати якусь частину проблем по цій службі. Де гумором, а де і знанням законів схиляю працівників на бік вирішення питання.
   Отак рухаючись по установі в одній із кімнат помітив жіночку. Вона сиділа в кутку і тихо плакала. Загляну в її метрику викладену на столі. Там було написано імя, по батькові, прізвище і місце народження. Народилася в селі Раслово  Компаніївського району Кіровоградської області. Дивно, яка рідкість, жива людина з села котре вже не існує з 60-х років минулого століття.
  -     Як Вас звати?
  -     Ганна Олексіївна.
 Підняла голову,  крізь сльози дивилась на мене не розуміючи що я хочу.
-          Я, Юрій Миколайович. Які у Вас складнощі.
 Жінка сприйняла мене за одного з керівників цієї установи.
-          Я на пенсію хочу йти, а стаж не хватає?
-          Ви не працювали?
-          Ні я багато працювала. Спочатку наше село відносилося до колгоспу у Доліловці, там і сільрада була. Потім укрупнили з колгоспом у Полтавці і туди приєднали колгосп і сільраду перевели. На цьому шляху у мене загубилось чотирнадцять  років стажу.
В цих краях. На Дніпропетровщині. З восьмидесятих.
-          А що трудової книжки тоді не давали?
-          В колгоспній конторі вони були, тоді не то що трудової і паспортів не давала щоб не позбігалися з села.
-          Так в Полтавці в архіві контори може що є?
-          Ні, ще в Доліловці все у конторі згоріло, пожежа була.
     Коли ми говорили ця бесіда з працівників пенсійного нікого навіть не зацікавила. Можливо величезна кількість таких випадків зробила їх черствими до людських долей, а можливо це  лице чиновника в гіршому розумінні.
-          Оксано! Звернувся до однієї з працівниць батьки котрої жили в нашому господарстві.
-          Що Юрій Миколайович?
-          Іди сюди, справу будемо вирішувати.
     Неквапливо підійшла працівниця, сіла біля нас за столом не звертаючи увагу на жінку поглянула на мене в чеканні викладу проблеми.
-          Ти бачиш цю жінку?
-          Так, вона ходить вже з місяць до нас.
-      Її звати Ганна Олексіївна. За своє життя вони висапала таку кількість гектарів на колгоспних ланах, що вашій конторі навіть не уявити. З її питанням знайома.
-          Стажу не хватає?
-          Що робити?
-          Треба їхати до тих країв, збирати підписи трьох свідків, затверджувати це і везти сюди.
-          І все?
-          Так у неї села вже того нема де вона жила, хто їй підтвердить?
-          То може в  сусідньому селі хто є.
-          А, що ви за неї так бідкаєтесь? Вона вам, що рідня?
-          Асфальтна ти душа Оксана. Хоч і родилася в селі.
   Ганна Олексіївна вже  висохлими від сліз очима спостерігала за ромовою не розуміючи причин котрі спонукали мене допомогти їй в цій безнадійній конторі.
-          Не треба мене соромити. Що треба?
-          Пенсію цій жінці нарахувати?
   Оксана сходила до свого столу, принесла зразки документів котрі поклала перед жінкою. І сухою конторською мовою почала мову.
-          За тиждень справитеся і привезете безпосередньо мені отакі документи. І свідки бажано щоб  керівниками або депутатами були.
-          Дякую. Все. Що змогла промовити жінка.
     Вона квапливо зібрала речі і пішла. Було враження, що до рідних країв вона вирушить уже сьогодні.
         Дивлячись в спину Ганні Олексіївні Оксана запитала
-          Юрій Миколайович, а де це Раслово.
-          На красивій річці Сугоклеї. Отак Оксано біжить річечка по камінцям і поблискує на сонці. По берегам скелі одна красивіша іншої.  Я в дитинстві головників любив там ловити. Село їхнього не застав, до мене воно історії свою зупинило. Люди там добрі. В основному вихідці з Скаліватки, Єрок,  що на Звенгигородщині Черкаської області та з Полтавщини.
-          Вона вам рідня?
-          Ні. А може і далека, мої прадіди з  Звенигородських сіл. У всякому разі я зріс недалеко на такому ж хуторі. Вербова зветься, там ще хат двадцять зосталось.
-          Не переживайте зробимо їй пенсію.
-          Не зробимо, а оформимо. Вона сама собі Оксано її зробила багаторічною працею.
-          Оформимо.
-          Оформи Оксано. Я твоїм батькам пошлю трактора зорати город.
-          От добре.
-          Зачекай Оксано.  У вас небайдужі в пенсійному працюють?
-          Ну що ви. Такі не витримують. Тут як підуть з ранку з своїми проблемами то й з розуму зійдеш, як тут нормальний будеш.
  Отак все життя проробила жіночка і по людські на пенсію піти не може. Що за відношення? Чому все в цій країні тільки на особистих звязках, або через нерви. 

1998 рік