середу, 21 липня 2010 р.

Горобина ніч ( Горовина ніч)


У природі і в житті людини бувають явища, котрі формують характер, світогляд, душу. Одне таке явище - горобина ніч, таємне дійство невідомих сил, легенд, в які потай вірили. Можливо тому, що в школі вчителі хоч і розвіювали міфи таємничості, та десь підсвідомо й самі хотіли, аби те було правдою.

Одна з останніх липневих ночей спускалася на наше село, на ліс, на став, на левади з велетенськими вербами. Все ставало велике і казкове. Тільки крик сичів, що полювали кажанів, порушував тишу та далеко в полі гуділи на останніх гектарах пшениці комбайни. Тисячами зірочок світився вгорі Чумацький шлях. З нього зривалися і падали зорі, то долітаючи до землі, а то гаснучи посеред неба. На теплому, нагрітому за день камінні, сиділа дітвора. Змагалися, хто перший побачить падаючу зірку і загадає бажання.

- Моя бабця казала, - озвалась Оксана, - що зорі то душі померлих, які за життя багато добра зробили.

- Ні, то нехрещені діти.

- Та ви що! У нас у класі всі нехрещені! Забобони то все бабів неграмотних.

- Ніякі не забобони! Як людина вмирає, то з неба зоря падає. В кожної людини на небі є своя зоря.

- Он моя - гарна і яскрава.

- А он моя мерехтить.

- Зорі – то розпечені газові світила, такі, як Сонце. Підручник за п’ятий клас читати треба. Душі, нечиста сила!.. Ще про грецьких богів згадайте.

- Дід Антон говорив, що то ангели проганяють з неба злих духів.

- Та хіба то проганяють! Через кілька днів Ілля прийде, той проганятиме так, що тісно буде їм на землі і на небі.

Гомоніли півголосом. Згадували все, що знали про зорі і небо, доповнюючи астрономію легендами і навпаки. Літня ніч єднала зморених повсякденною працею дітей .

- Дивіться, - швидко мовила Христина, - зоря впала!

- Ти бажання загадати встигла?

- Ні.

- А я встиг, - похвалився Івась. - Загадав, щоб до нашого села нового автобуса пустили, бо на нашім, батько казали, що ще мамку їздили сватати.

Сміх порушив нічну тишу. Івась згадкою про сватання перебив містично-наукові сперечання.

- Ваню, років через сім і ти ним поїдеш, як наречену в райцентрі знайдеш. Не одного гарбуза привезеш додому нашим ЛАЗом.

- Та ну вас! За вами, дівчата, ще раніше тим автобусом приїдуть…

- Дивіться! Літак по Чумацькому шляху летить!

Нічним небом, з півночі на південь, летів між зорями літак.

- А я знаю, як відрізнити літак від супутника

- Як?

- Літак мерехтить вогнями, а супутник ні, я бачив.

Стихли в полі комбайни, бо з повітря солома набирала в себе вологи і молотити зерно вже ставало неможливим. Від ставу подув легенький вітерець, на обрії зажевріли таємничі вогники.

- Гляньте, біля Миколаївського лісу щось світиться. Правіше, он, вище степової дороги.

- Там скарби заховані. Треба щось у той бік кинути, аби скарб не провалився глибоко в землю.

- Які скарби? Стерню на полі хтось запалив, зараз її вітер як роздмухає, то й зорі погаснуть.

- Вітру нема, він полетів хмари зганяти Богу Горовині.

- Пора, вже за північ, каміння холодне.

- Ходімо спати, а то буде нам дома горобина ніч.

Стали розходитися, де-не-де погавкували на них собаки крізь сон. Далеко в полі горіла стерня, той нічний вогонь зможе зупинити густий туман, котрий за пару годин підійматиметься з балки. Десь за пагорбом сонце вже готувалося засвітити новий день, один із останніх у липні.

А за два дні, під вечір, прилетів вітер, і все було так, як казали старі люди.

Кружляв перед грозою вихор - за повір’ями то є сам диявол, який перетворився на крилатого змія. Літав і своїми крилами гнав чорні хмари, ламав дерева, трусив садовину, розкидав сіно з копиць, збивав зі шляху подорожніх. Густий присмерк опустивсь на землю, впали перші важкі краплини дощу. Посеред дворів люди клали хрестом лопати з граблями, щоб їх господи проминув град. По хмарах покотив чотирма білими конями, запряженими в колісницю, Бог Горовина. Від коліс лунав грім, коні дихали вогнем , з під копит вилітали іскри. Грізний Горовина тряс пугою, на небі було видно її вогненний слід. Об’їжджаючи лани, поціляв блискавками в нечисту силу, а та ховалася в солом’яних скиртах, під деревами в лісі, пірнала під воду в надії сховатися від кари. В той день всевишній показував, яке буде небо перед страшним судом. Найменша його частинка якби впала на землю, то спалила б її усю.

Перелякані, ми сиділи на ліжках, укрившись ковдрами з головою, іноді таки з цікавістю одним оком визирали з-під ковдри у вікно. На вулиці у сліпучо білому світлі на мить з’являвся сад і через страшну, коротку паузу над ставом, над полем і балкою чувся неймовірної сили розкотистий грім. Святий Ілля порядкував у своїх володіннях заледве не цілу ніч.

Під ранок все стихло: Горовина копи порахував, з нечистою силою повоював та й поїхав на своїй колісниці далі. Повітря ставало вологе і холодніше, час повернув на осінь.

Менше як за місяць шкільний дзвоник покличе нас за парти. Ми отримували та складали до нових портфелів підручники з фізики, хімії й астрономії, котрі мудро і зрозуміло пояснюють природні явища. А легенди живуть собі поза науковими доказами, щоб нагадувати про себе горобинною ніччю, падучими зорями і ще багато чим, незбагненним і прекрасним.
2007 рік

вівторок, 20 липня 2010 р.

Як правильно женитися

    Наш колгоспний завідувач гаража був не тільки фахівцем в автомобілях, але і людиною поетичної та філософської натури. Межі розвитку натури чітко окреслювала його дружина. Але що то за творча натура, у котрої є якісь межі?! Що то за творча натура, котра не виходить за розуміння твору в прийнятому класичному баченні?! Альтернативний погляд на поезію і прозу у нашого завгара зміщувався до більш приземистого бачення речей. Чого тільки вартувала його абетка на букву “о” про Онєгіна, Ольгу, Онєжське озеро і події що там відбувалися…
   Життєві поради, котрі давав завгар- то  окрема картина. Він – поважний чоловік років п’ятидесяти і я-  сухоребрик-восьмикласник в сандалях на виріст.
-      Отож, Юрко, слухай:
   Колись прийде час і захочеш женитися. Скажеш батькові про те. Батько візьме коштів і поїде до Решетилівки. В Решетилівці він знайде училище народних промислів.  Підійметься до приймальні директора. Запитає в секретарки, чи прийме директор (Опис секретарки це окремий літературний твір. В ній була вміщена вся жіноча краса в розумінні завгара). Зайде до директора.  Директор же буде сидіти за своїм столом і щось читати. Батько привітається. Розповість що його привело здалеку. Що син уже підріс і треба шукати пару - порядну дівчину та майстриню на усі руки. А де шукати як не тут?  
    Директор поправить окуляри. Підсуне до себе ближче рахівниці та уважно почне слухати батька. А батько говоритиме: “Нам би таку, щоб могла ряднинки ткати” – директор на рахівницях кісточкою “клац”. “Нам би таку, щоб кроїти й шити вміла” - директор на рахівницях кісточкою “клац”. І так батько говоритиме, а директор рахуватиме. У цій справі скупитися не варто.
   І от батько в кінці скаже останню вимогу – щоб у неї мама при пам’яті була. Тут директор візьме трішки більшу паузу. Подивиться у вікно, а потім на мапу що на стіні. Його погляд блукатиме  Великою Багачкою, Шишаками,  Лубнами, Оржицею, Козельщиною, Кобеляками, … Задумається і скаже: “Ще одна така є“. Потім кине три кісточки на рахівницях, подумає і добавить до суми ще дві кісточки. Батько витягне гаманець …
-     Дядьку завгар! А якщо я їй не сподобаюся?
-     Ну як ти не сподобаєшся? Трішки витягнешся вверх. То що ребра видно- не страшно. Відгодуєшся. На станції підстрижешся. От сандалі псують весь твій вид жениха. Заробиш грошей, пошиєш в Новій Празі чоботи-чорнобривці.  А в чоботях-чорнобрицях ще нікому не відмовляли.
     Пройшов час і якось по іншому подивився на цю розповідь. Скільки всього цікавого могла повідати творча душа завгара, коли б  дружина не зупиняла політ його хвілософських роздумів. )))

Фото. Чоботи-чорнобриці.  (Сап'янові чоботи мали чорний низ - пришву ( більш дорога шкіра) та халяви світліші ( з більш дешевої шкіри), від чого мали назву «чорнобривці».

пʼятницю, 16 липня 2010 р.

Легенда про отця Серафима


За Знам’янкою, десь на пів дороги до Чигирина, стояла церква. На пагорбі під лісом, край села. Правив в ній отець Серафим. Людина в розквіті сил, років сорока, високий, міцної статури, пудів шість вагою.

Славу добру мав, прихожан захищав, жив повноцінним життям громади і був її поводирем. Все б добре, та не в добрий час жив. Багато чоловіків з першої світової не прийшло, а тут тобі ще й круговерть революції і громадянської.

Хто тільки не приходив до села - більшовики, денікінці, мародери і бандити. Носився Пилип Хмара зі своїми хлопцями, відганяючи їх від кружних сіл, а вони йшли і йшли. Латиські стрілки і китайські робочі, башкирська кіннота та найманці з Дону. Всі поживитися були ладні селянським скарбом. Коли з Москви послали Будьонного до Польщі, то він відмовився грузитися в ешелони, а виторгував піший перехід, через Україну. Проходила його армія аж двадцять кілометрів в день, грабуючи і палячи все навкруги, як татари в свій час. Одна відміна - ясир не брали. До речі, козаки на марші долали триста кілометрів за три дні.

Всього було в той час в селі. Жителі, при загрозі, по лісам ховались. Там в кожного землянка була, в ній тримали небагаті пожитки, скот і самі мешкали.

Поверталася перша кінна з Польщі на Дон знову через Україну. Отримала з Москви наказ - повертати на Крим Перекоп брати. Який там Перекоп, грабоване польське та українське добро відвезти треба і відпочити. Та партія мудра була, сформувала другу кінну армію під керівництвом Миронова. І отримав Миронов наказ загнати Будьонного до Перекопу, щоб там вже з Врангелем розібратись.

Що тут сталось на Україні! Дві кінні армії паралельно рухаються до Криму, маючи сутички між собою. Грабують, палять, під шумок і мародери орудують. Десь хлопці в Холодному Яру не дають їм розвернутися, а південніше Олександрійська степова дивізія з останніх сил захищає села. Під Чорним лісом Пилип Хмара з селянами проти найманців воює. Та не встояти селянам без організованості, розпорошені вони. Петлюра далеко, Махно з червоними мову знайшов.

І ото, в той недобрий час, пізно звістка прийшла в село, що підрозділ першої, а не то другої кінної недалечко від села по шляху їде.

Стояв отець Серафим біля церкви і дивився, як вже котрий раз гонять односельчани скот до лісу, щоб зберегти, як ховаються люди на своїй землі. «Успіють! Ні. З другого боку в село вже кінний загін в’їжджає. Що ж робити? Можливо, Бог відміряв вік оце мені?» - думка, як блискавка промайнула. Пішов до олтаря, помолився. Із схрону за господарською будівлею витяг кулемета «Льюіса», набої до нього, ящик гранат, який ще перший Запорізький полк зоставив для захисту селянам і пішов на пагорб край дороги.

Пів години козак вистояв, багато бійців ворогу знищив. Порубали червоні Отця Серафима шаблями, приставився він того дня. Прив’язали на хрест, щоб люди лякались.

Вспіли селяни самі сховатись і скотину зберегти завдяки сину Божому Серафиму. Повернулись, а їх отець на Хресті стрічає. Поховали отця характерника-козака на тому пагорбі. Врятував село, та не надовго, бо вже в двадцять першому стукав Голод двадцять другого року в сільські ворота, а за ним всіляке горе. Як говорять, біда одна не ходить.

Таку легенду я чув в тих краях від старого лісника і можливо не вирішив би її записати. Та одне не дає спокою, в жовтні на тому пагорбі з’являлися хризантеми. На початку семидесятих років, говорять, з півтора десятків букетів, а далі менше і менше. А останній букет був в вісімдесят першому минулого століття. З тим букетом пішла і таємниця пагорба. Я ж записав те, що почув, а в кожній легенді є доля правди, а можливу і чиста правда.


понеділок, 12 липня 2010 р.

Сугоклія


Зі Звенигородщини, через брід на річці Сугоклії, ішла чумацька валка атамана

Яся Хоменка. Два десятки возів тягли сиві вгодовані воли, котрих підганяли засмаглі чоловіки. Далеко до Херсона. Довго ще сонце грітиме, а дощ обмиватиме їх у спекотних степах між Бугом та Інгулом, де Ясеві пращури козакували. Везуть товар чумаки на південь, незважаючи на загрози нападів та нелегкий шлях.

На горі, біля броду, верхи на сірому жеребці сам Ясь, вдивляється в степ, чи не криється де небезпека. Полотняна одіж на нім, при зброї, середніх років загартований життям чоловік славного козацького роду. Хоменки ще за Богдана в сотниках ходили, одного батько Хмель навіть у посольство до Туреччини посилав. Ясь, прямий потомок Йосипа Хоменка, сотника надвірної гетьманської компанійської хоругви, вів валку на південь.

Отак, чи може, трохи інакше було півтора століття тому. А правда те, що Ясь доводиться мені пра-пра-прадідом. Таланту мого на повість про чумаків замало, то хай невеличка оповідь буде згадкою про моїх пращурів.

Славний Ясь жив на хуторі Скаліватці в хаті, збудованій край балки. Подвір’я велике, садок, достаток, робота з весни до пізньої осені, взимку на печі, на свята у гостях. Синок на дворі бігає, Ясева втіха, для нього все.

І все гаразд, аж доки не надумали в далекій Москві, що Ясеві треба їхати воювати за царя і отєчество з Турецькою імперією. Зброю в руки доводилось брати і раніше - то валку захищав, то худобу в степу від злодіїв відбивав. Осідлав коня, обняв жінку, поцілував сина, та й поїхав чужу землю воювати цариці …

За півроку вернувся з пораненням. Турок ятаганом у бою шию розсік. Вижив, не смертельно зачепило, але голос пропав-шипів, як качур. Жаль, співав колись гарно, тепер же тільки слухав. Через той новий голос, що йому „викував" турок, стали звати Яся Хоменка „качуром". Легко далі було розслідувати родовід, бо всі нащадки від народження і до смерті були «качури». Отже, і я "качур" і мої діти теж «качуренята»- спадкоємці того отамана валки, що пантрував нападників у степу на березі річки біля перевозу.

Долю мого роду по батькові вздовж і поперек перетинала невелика степова річка Сугоклія. Тече вона до Інгула, ховаючись в очеретах, а далі хутко з’являється і стрибає по камінцях ,поблискуючи бистрою водою на сонечку.

Вертаюся від річки до нашого роду. Був у Яся син один, стрункий та смаглявий, вдачею козак. Освіту йому військову батько дав, та висватав, як говорила моя прабаба,"браву дівку". В яких баталіях він брав участь і скільки років служив государю російському, історія мовчить. Відомо, що мав достаток, а з тою «бравою дівкою» восьмеро діток.. Серед них мій прадід Полікарп.

Прадідова постать дійшла з розповідей родичів, які пам’ятають його.

У першу світову служив на флоті, стріляв із корабельних гармат по ворожих кораблях. Далекими землями ходив, не відаючи, навіщо він там і що робить."За нашого государя!, За великую Россию!", — кричали командири, — «За Империю!» І невтямки було Полікарпові, який стосунок мають ті заклики до його рідної Скаліватки, до його землі, до жінки, дітей і за тисячи верств від свого хутора треба стріляти з гармат по таких же, як його, хуторах.

Скінчилося … Мерщій додому, хліб сіяти, землю орати, до хати, до Батьківщини. Недовго господарювали з молодою жінкою Василиною. Закружляв вихор революцій та громадянської війни, посунули з різних боків усі, хто тільки міг. Грабують, стріляють, палять, проповідують, хочуть бути хазяями на Полікарповій землі. Змінив прадід моряцький бушлат на чорний жупан, та й пішов до Юрка Тютюнника, рідну хату захищати. Багато родичів і односельців теж подалися-хто до Петлюри в армію, хто до отаманів Чучупаки, Яблучка, Шепеля… Нічого з того не вийшло, голодомор 1922 року всіх з урочищ повиганяв.

Аби приховати минуле, зібрав Полікарп речі, взяв жінку з дітьми і поїхав до того чумацького броду, через котрий ще Ясь валки водив. Осів на новій землі біля Сугоклії. Дім збудував, діток побільшало, загосподарював.

Були і радощі, й негаразди, життя легким не назвати. Та Господь Полікарпові небагато віку відміряв, хоча подій в його житті вистачило б не на одне буття на землі. В 1933, за жменю зерна, принесеного хрещеникам, щоб не вмерли з голоду, повели вночі прадіда з кумом у балку, до того броду на Сугоклії. Таких, як вони, там вже з півсотні назганяли. Днів три, син Дмитрик носив йому макоржеників. На четвертий приніс, а татка нема… Гукало дитинча батька, бігаючи по березі, та його вже там не було.

Востаннє вмився Полікарп біля броду чистою водою Сугоклії і пішов по етапу до Харкова, до в’язниці. Дорогою думав, що далі: чи до Сибіру, а чи кулю присудять, та як сім’я виживе. Кілька днів їсти не давали. Гнали та й гнали , і аж десь чи то перед Кременчуком чи то за ним дали гарячої баланди поїсти…

Отам він і лежить, судимий за жменю ячменю, котрий виростив своїми руками і не мав чим урятувати опухлих дітей від голоду.

Врятувала й виростила Василина, прадідова жінка, діток. Вдруге заміж не пішла, пам’ятала Полікарпа. Нове горе, війна. Пішли хлопці на фронт. Пішов і Дмитро Полікарпович - дід мій. За спини не ховався, землю боронив, гнав фашиста до самого Кенігсберга. . Мав три поранення, під час лікування в шпиталі останнього зустрівся з рідним братом Андрієм. За тиждень Андрія накрила своя ж артилерія, а діда списали- трактористом у село. Орав і сіяв, косив та молотив на ланах по березі Сугоклії. А вона текла, стрибала по камінцях, притихала в очеретах, ніби вела бесіду з людьми, котрі до неї приходили. І жили поряд рід Хоменків і та річка, яка розповіла б іще багато всього, що бачила і чула.

Зосталося після війни троє Полікарпових дітей: дочки Настя й Ніна та син Дмитро, мій дід, коло них і мати, моя прабаба, Василина. Втрьох і прожили життя недалеко одне від одного. Дід після фронту ще й до технікуму фінансового вступив. Не такий вже й балакучий був, та інколи вдавалось його розговорити. Згадував, як виживали в 1947 році, як купив панчохи зі стрілками жіночці-екзаменатору з математики на вступний іспит, щоб прийняли до технікуму. Про війну почав розказувати років за три перед смертю, і розповіді його не сходилися з підручниками, які вихваляли геніальність полководців. Слухав я і не розумів, кому вірити, підручникові чи дідові, котрий пройшов від Москви до нинішнього Калінінграда в піхоті на передовій. Доки мав здоров’я працював там, куди пошлють. Робив експедитором, завгоспом, завідував гаражем, фермою. Легше написати, яку посаду дід-фронтовик не обіймав у господарстві на березі річки Сугоклії.

За святим звичаєм козацького роду, до якого належав, дід, доки фізично міг, шукав у Прибалтиці могилу брата. Ворушив архіви, їздив під Ригу і Юрмалу, ходив між братськими могилами, читав списки на них у надії знайти Андрія, вклонитись. Не вдалося, але наполегливість його заслуговує поваги і наслідування.

Востаннє пам’ятаю його здоровим і красивим в грудні 1987 року, коли проводив мене до строкової служби. Ввечері посиділа рідня, знайомі, друзі, на гармату мені грошей зібрали. В райвоєнкоматі Дмитро Полікарпович сів в автобус з призовниками, навіть воєнком не посмів заперечити і поїхав до області з нами на призовний пункт. Сидів попереду на кондукторськім кріслі, наче віз нас у якесь нове, доросле життя. Що на думці в нього було, відомо тільки йому.

На гармату грошей зібраних на проводжанні не вистачило, тільки на міну, то прийняли мене в сапери. Служив справно, як і належить, повернувся та дід був уже хворий. .

Отак і жив мій рід поряд з Сугоклією - час їх поріднив.

Перегородили греблями річку, сховалися перекати, затих її веселий дзвінкий голос. Відпустила вона і наш рід, який розсипався від Кіровограда до Запоріжжя. Та все одно тягне до того броду на Сугоклії, де пращури річку вбрід переходили, де Ясь валки переправляв, звідкіля прадіда Полікарпа погнали на загибель, де дід Дмитро пшеницю сіяв і жав, де батько босоніж бігав…

Сплелася та річка Сугоклія з нашим родом і тече як життя, відгукує в кожному поколінні, у вічному часі.

Буряки


Коли лунає слово «буряки», мені стає зле від споминів про цю сільськогосподарську культуру. Холодний піт виступає на чолі, німіють руки і перед очима виринає безкрайнє зелене поле коренеплодів. На ньому згорблені жінки із дітьми, а подекуди й чоловіки махають сапами, щоб у країні було достатньо «солодке» життя . Махають вони тими сапами з травня і по серпень, поки не висапають тричі свої наділи. Це вже зараз трішки застосування гербіцидів полегшило справу, та і то не скрізь, та і де з якою якістю їх внесуть.

Отже повернусь до тих злощасних цукрових коренеплодів, які в дитинстві наводили на нас жах.

Травень, після останнього дзвоника в школі являвся по під дворами односельців парторг колгоспу.

- Добрий день, Галина Харитонівно! — починав він лагідним і чуйним голосом свою бесіду.

- Здравствуйте, Степан Петрович!

- То як Ваше дорогоцінне здоров’я, як дітки?

- А Ви чи не ланку прийшли наділять, що такі ввічливі?

- Авжеж, по прогнозам очікується в цьому році великий врожай.

- Та він кожного року очікується, а от який в коморі буде, подивимося ще .- обірвала на півслові парторга Харитонівна. — Ви краще скажіть скільки гектарів щастя наділяєте?

- Чотири.

- О ні, більше двох не висапаю.

Степан Петрович, як ловкий корчмар під час ярмарку, на початку торгів накидав гектар зверху, а вже потім, йдучи назустріч співрозмовнику, його знімав. І в цьому була гнучкість партійної лінії в переговорах по наділу ланок. Господиня утішала ж себе, що все-таки не чотири, а три гектари і відчувала повною мірою те почуття, що зветься «колгоспна радість». То почуття, коли ще десять хвилин тому було зовсім погано, а тепер дуже погано — різниця невелика, та все-таки вроді полегшення.

В день розподілу ділянок в полі збирався люд, гомонів, сперечався, лаявся… Бригадир губив голос і хрипів, ділячи з обліковцем рядки між односельцями. А на вечір пів села були друзі у нього, а пів села — кровні вороги. В ворогах ходили ті, кому випали рядки на забур’янених ділянках та в полях далеко від села. Треба сказати, що до ворогів потрапляли односельці, які не належали до рідні бригадира або ж близькі, що не перебували на цей час в дружніх стосунках з ним. Кращі ділянки відводилися близькій рідні по сільським міркам (в селі близька рідня рахувалася в три коліна) а також кумам, сватам, ну і чомусь завжди до цієї когорти потрапляла тітка Ірина, котрій бригадир родичем не був, але дуже симпатизував і ніколи не обділяв її увагою.

Ентузіазму, про який писали в районній газеті, не спостерігалось, та масовість від безвихідності була. Поління буряків в робочий час виконувала тільки польова ланка. Більшість займалась цим в вільну від роботи годину за не таку вже й велику плату. Тим більше, що мало кому вона йшла в руку, так як болячок збирали на тім лані не менше, ніж коренеплодів.

Перше прополювання робили жінки. Сама відповідальна, сама складна з усіх. Треба було прорідити посіви, залишивши п’ять - шість рослинок на погонному метрі. Друге і третє поління звали перевіркою. На них виходила вся сім’я, а то і рідня з міста. Відбувалися маневри по повній програмі. Хто сапав, а хто махав сапою, як косою - це все звалося полінням.

Серед тих людей махав сапою і я. Сказати, що я не любив полоти буряки, це не сказати нічого. Я навіть згоден був копати картоплю, тільки б не полоти буряки.

А ще сказати, що місто не допомагало селянам в прополюванні, то образити ті підприємства, які чітко, згідно з графіком, доведеного райвиконкомом, надавали шефську допомогу. Люди з підприємств приїжджали автобусами, шикувалися фронтом на рядках… Ентузіазм їх остаточно закінчувався метрів за сто, максимум двісті, від краю поля. Потім вони починали полоти не по рядках, а кружляючи навколо бочки з водою. Коли прибувало керівництво підприємства з «районними батьками» поглянути на поміч селу, прибулі для надання шефської допомоги просилися на наші рядки за будь-якиу ціну. Перевіряючі, задоволені роботою, їхали далі. А шефи, бажали нам всіляких успіхів і швидко зникали степовою дорогою, здіймаючи куряву за автобусом.

В розвитому соціалізмі чомусь все було в гектарах і кожен технологічний процес - битва. З ким і за що, але весь час в напрузі. Посадили вдома на городі пів гектара картоплі, побігли садити все останнє, потім це полоти. А в колгоспі ще наділи соняха, кукурудзи, кабаків і коханих буряків… А потім на цих гектарах збирали все вирощене, перебирали, очищали, ховали до складів і підвалів, здавали в державу. Раділи за здане в засіки рідної Батьківщини. За дуже коротку зиму робили спробу відпочити і знову на гектари.

Повернуся в поле. Отож стою посеред гону в півтора кілометра і мрію бути космонавтом, щоб залетіти далеко-далеко від поля, щоб бачити ці рядки в ілюмінатор на безпечній відстані. Та до космонавта ще довго рости і вчиться, сапаю з мамкою від краю поля до краю, від бочки з водою до бочки, що в тіні стоять по краям гонів. І думка сумна в голові, що ще тільки шість класів скінчив, а попереду сьомий, восьмий, дев’ятий. А як скласти всі рядки в один, котрі світять в недалекій перспективі виполоти, то це до самих Черкас, а може й до Полтави відстань. Гектар то двадцять два рядки по кілометру, а тричі гектар виполоти… Від такого майбутнього сум охвачував мене і сапа випадала з рук. Тільки мама підганяла і підганяла мене, сама сапаючи нескінченний наділ.

Багато людей середнього та старшого віку скоротило своє життя від серцево-судинних захворювань, придбаних в спеку. Ніхто того обліку не вів та і в історії хвороб не писали правди. Було враження, що сільські жінки народжуються з сапою і з нею ж і помирають. Страшно насправді те, що написав, але гірка правда. З радістю досапували останні рядки з думкою, що це „щастя" облишає нас до наступного року.

І з завзятістю та наполегливістю бралися до навчання, а в успішності не останню роль грали висапані коренеплоди. Бо хотіли вивчитись і поїхати до міста, де нема наділів на майже безкоштовну добровільно — обов’язкову працю.

Приходив вересень, на перших уроках розпитував учитель про літо:

- Іване, що робив влітку?

- Допомагав пасти коней, полов.

- Пололи всі, ти це не згадуй, про табун коней розкажи.

І кожен з нас розповідав про все, крім лану, бо то було у всіх обов’язкове й спільне. А зайва розповідь про нього особливого задоволення не приносила. Та недовго нам доводилось учитись, бо починався збір коханої культури. Треба пояснити, що цукрові буряки у нашій зоні займали в господарствах десять відсотків від ораної землі. Оскільки колгоспи були великі, то клин бурячний був далеко за п’ятьсот гектар, а то і всю тисячу.

Розім'явшись на соняхах і кукурудзі, викопавши дома картоплю, починалося друге наше нашестя на клин цукрових буряків. Надворі стукав у двері жовтень. З кінця бабиного літа і до „перемоги" ми рятували наш врожай. Якщо перше наше нашестя звалось «пекельне», то друге - «полярне», бо рипіли вже холоди, поливаючи нас холодним дощем та посипаючи першим сніжком. Витягували й складали у бурти, вантажили і очищали коренеплоди. Не рідко відриваючи їх, примерзлі до землі, я знову мріяв стати космонавтом. І вже через знайомий з літа мені ілюмінатор дивитися на ці поля, знаючи що космонавтам рядки не ділять. А навколо холоди, всі одягнені як матрьошки у куфайки і роби. Сидять мовчки по під буртами і тільки рухаються руки, чистячи буряки. Яка то праця невдячна на матінці-землі! Тяжко металургу і шахтареві, але ж у них то заробіток є. А в полі практично безкоштовна битва за врожай. Працюючи в колгоспі, я з горем дивився на відомості по заробітній платі, де польова бригада отримувала по сімдесят карбованців. Оті сім червонців - ціна дешевого хліба й овочів, ковбаси і молока. Колись великий вчений сказав: «Ні звідки нічого не береться і нікуди не зникає». Отак і цукор дешевий був коштом копійок на зарплату жінкам у бригаді, за рахунок їх болячок, які ніхто не констатував як виробничі.

Вдалось втекти мені від буряків, та проїжджаючи мимо історичних моїх битв з бур’янами на посівах прискорюю швидкість підсвідомо. А то раптом з’явиться бригадир з краю поля і наділить рядки. Дитячий страх зостався, аж смішно, стільки часу пройшло, а він зостався.

Коли учився в інституті, на кафедрі організації сільськогосподарського виробництва доцент пропонував:

- Ви, Юрій, тему організації праці вирощування цукрових буряків не хочете дослідити в дипломній роботі?

- Ні! — як струмом вдарило мене. — Не хочу, я її давно вже дослідив. Я її дослідив від краю і до краю, від бочки і до бочки. Я її вивчив до останнього замерзлого кагату під Новий Рік .

- Тоді беріть іншу тему. — не розуміючи мою нетолерантність до буряків, рекомендував доцент.

Взяв я іншу тему по садівництву, писав диплом і захищав його. Прийшов в колгосп, а там … Одним словом — цукрові коренеплоди з картоплею в додаток. Не здійснилась мрія дитяча про ілюмінатор, прийшлось продовжувати вирощувати все це безпосередньо. «Таке життя»- писав один письменник і краще й не сказати.

Не працюю вже років вісім в сільському господарстві, працюю в місті. Частенько відвідую в питаннях виробництва підприємців. Там ввічливий секретар подаючи чай або каву завжди запитує

- Вам цукру дві чи три грудочки?

А я не можу зразу відповісти, перед очима пливе миттєво бурячний лан.

- Я перепрошую, Вам дві чи три грудочки цукру в каву?

- Пробачте, а просто мінералки можна?

- У нас бразильська кава.

Кава то бразильська, а буряки наші…

Трішки зле, трішки саркастичне, трішки песимістична вийшла розповідь, та хто на тім лані був, зрозуміє.

Піонер


Чи не кожен з нашого покоління проходив незабутні етапи шкільного політичного життя .

Вчитись починали безпартійними, потім приймали до жовтенят, далі до піонерів, за тим - до ленінського комсомолу. Кожен етап вимагав належної підготовки, знань з історії організацій і країни, доброго навчання. Не всім давалася та підготовка, але приймали майже кожного авансом. Сам прийом до жовтенят, піонерів, комсомольців проходив по святковому, з підбиттям підсумків, присягами, клятвами та обіцянками.

До цих дат пралося чи купувалося нове вбрання, підстригали чуба і робили зачіску - подія була нерядова. Я теж пройшов усі ці партійні свята і будні.
   Найяскравішою ж сторінкою закарбувався в пам’яті вступ до піонерської організації. Звечора мама випрасувала шкільну форму і нову білу сорочку, в портфель поклала червону пілотку та піонерський галстук. Батько розповів, як і він колись піонером був та добрі справи робив. А в мене перед очима виникали постаті тимурівців та піонерів-героїв Великої Вітчизняної війни.
   Настав святковий ранок, цвіли вишні та черешні, все село було в білому цвіті. Я крокував до школи і здоровкався до усіх зустрічних.
- Здрастуйте, тітко Галино, то мене в піонери приймають!
- Молодець, удачі тобі!
- Доброго дня, дядько Грицько, сьогодні я в піонери вступатиму!
- Добре, рости батькові в поміч!
   Підбадьорений, широким кроком, я йшов далі.
- Діду Василю, мене в піонери приймають!
- То добре, може шкоди менше робитимеш. Навіщо бабі Вєрці нитки сплутав у ткацькому станку?
   Аби дід ще чого не згадав про мої подвиги, я змінив крок на легку пробіжку.
   От і школа, одноповерхова, на два крила, у квітучому саду. Однокласники, товариші, вчителі - всі у той день не такі, як завжди. Святкова урочиста лінійка, клятва, пов’язування галстуків, привітання, побажання... На заклик піонервожатого “До справи Леніна і Комуністичної партії будьте готові !”,- віддали піонерський салют і в один голос відповіли: “Завжди готові!”, не підозрюючи, що якраз на історію нашого покоління припаде поховання піонерської організації та справи Леніна.
   Гордий, у червоній пілотці, в розстебнутому піджаку, щоб краще було видно галстук, йшов я додому. Йшов сміливо навіть мимо діда Василя, який, звертаючись до куми Клави, здивовано мовив:
- Ти ба, ниток не розплутав, а в піонери таки прийняли! Клаво, диви, Юрка в піонери прийняли.
   На що баба Клава, визирнувши з палісадника, гукнула до діда:
- То з нього й толк буде, а ти от не був, Василь, у піонерах, то й некультурний виріс. А не грав би у карти, то й цифр не знав би.
   Дискусія між бабою Клавою та дідом Василем ще точилася, та я вже не слухав. Радість переповнювала мої груди: я - піонер!
   На автобусній зупинці привітався ще з дідом Юрком, листоношею на дальнє село, він чекав рейсу. Дід був чоловік грамотний і підтвердив, що тепер у мене в житті широка дорога.
   І я пішов далі тією дорогою, але не дуже далеко: на початку нашої вулиці паслися індики тітки Галини. Помітивши на мені червоний галстук і пілотку, вони про щось жваво порадились на своїй індичій мові й широким фронтом посунули на мене...
  Я все зрозумів, та сили були нерівні. Старший індик, сидячи на моїх плечах, бив крилами, решта членів індичого угрупування підплигували з боків і цілили хто куди міг. Я ж тільки незграбно відмахувався портфелем. Дуже швидко біг під гору старий листоноша і з великими труднощами відбив юного піонера від пернатої банди.
  З синцями та подряпинами, у подзьобаній пілотці, пошматованому галстуку, брудному костюмі дістався я свого двору, де на мене чекав святковий стіл. Вражений моїм видом, батько грізно запитав:
- І з ким це ти за піонерську ідею чубився?
   Не соромлячись сліз, я розповів про підступний напад. Тато з мамою, насміявшись, поспівчували моїй пригоді, заспокоїли і подарували черевики та блокнот з ручкою.
   А ввечері прийшла тітка Галина з новою пілоткою, галстуком та цукерками вибачатися за безідейну свійську птицю.
   Після тої події ходив я до школи з місяць другою дорогою, через балку попід вербами. І як не вигадував, а не міг розминутися з дідом Василем, обов’язково попадався кепкунові на очі:
- А дивись, Вєрко, - не упускав нагоди дід . - Юрко знову нашою дорогою до школи йде. Велика біда - індики. Он мене, як ходив я читати вчитись, бичок аж на дерево загнав, тоді всією вулицею від того бичка мене рятували.
    …Минув час, нема вже тої країни з її настановами, але день прийому до всесоюзної піонерської організації пам’ятаю. Завдяки індикам.


Візит міністра


Теплої ранньої осені в господарствах району настав час збирання врожаю буряків. Як завжди — зненацька. Просто час підійшов, достиг буряк, а техніка відсотків на п’ятдесят готова. Усі пройнялися важливістю ситуації, закотили рукави і взялися за роботу. Але сталося непередбачене.

- Григоровичу, — бігла посильна слідом за старим головою колгоспу, який у п’ятницю ввечері вже прямував додому.

- Що там ще, Маріє, сталося?

- Телефонограма з району, сказали це дуже термінове. Вам увечері дзвонитиме керівник сільського управління

Голова швидко прочитав папір; спершись на тин, перечитав ще раз і тихо мовив до Марії:

- Через годину давай до мене агронома, інженера, парторга і комсорга.

Посильна пішла, а він знову проглянув написане, тихо промовляючи: «Любить начальство колотнечу влаштувати у вихідний. Ой любить…»

На аркуші паперу сухою офіційною мовою значилося:

«Керівнику господарства.

Такого-то
числа (припало саме на неділю) по маршруту, до якого належить ваш колгосп, робитиме об’їзд міністр сільського господарства , а з ним ще цілий ряд спеціалістів та ідеологічних працівників.

Мета об’їзду: Ознайомлення з ходом осінньо-польових робіт, а особливо з початком збору буряків; зі станом роботи партійних та комсомольських організацій у господарствах».

Через годину за столом сиділи запрошені спеціалісти. Промовляв старий голова:

- Гоголя «Ревізор» читали? Так от до нас їде міністр сільського господарства з спеціалістами з усіх питань

Обернувся до інженера, спитав:

- Дмитровичу, скільки в тебе живих комбайнів на збиранні буряку?

- Три. Два ще днів за три вийдуть у поле, а два — самий брухт. Надії ніякої.

- Слухай, давай їх на поле під станцію. Живі понад дорогою постав, а ті, що з надією на життя, ремонтуй посеред поля , а металобрухт під ліс, щоб вроді в полі, а ніхто не розгледить.

Далі до агронома:

- Олександровичу, що дасть на крайніх від станції полях буряк?

- Контрольні заміри показали по чотириста

- Добре. Пильнуй за технологією, щоб організація була на висоті. В полі, де соняхи були, пусти лущильник і оранку організуй на всяк випадок. Ну, партія і комсомол, тепер до вас. Петровичу, давай у центр поля на ремонт комбайна когось з ветеранів. Медалі нехай почепить. Просліди за обідом, кухаркам -біленькі халати. На машині технічної допомоги напиши щось про хороший врожай. Пресу в поле вивези. Вивісь листок про хід соціалістичного змагання.

- Буде зроблено.

- Тепер комсомол. Павле, зроби з інженером комсомольський екіпаж і на бурячному комбайні напишіть щось на зразок: «Переможемо в соціалістичному змаганні .»

- Буде виконано.

- Так, ще. Петровичу, ти школу в неділю підійми, старші класи, нехай з бабами польової бригади чистять і підбирають буряки. Нібито все.

Підняли по чарці, цокнулись, голова по старшинству сказав: «Дасть Бог — пронесе». Випили ще, закусили і тихенько розійшлися, в думках будуючи плани на наступні два дні.

Субота почалась маневрами сільськогосподарської техніки. Витягували під ліс ті комбайни, що вже не запрацюють, виставляли, щоб було видно з дороги. За ними буксирували до середини поля ті, що потребували ремонту. На справних малювали лозунги та комсомольський значок. Парторг особисто приміряв на кухарок нові халати. Сердився.

- Оксано, чого ж ви такі гладкі всі?

- Петровичу, то халати на доходяг пошиті, ми нормальні.

Визвали кравця, щоб повшивав клинці в халати для розширення та заодно і прапорці пошив.

Комсомольці рахували, скільки їх на теренах колгоспу, поповнювали знання з ідеології. Голова ж сидів на кургані як головнокомандувач, посилаючи періодично свого водія з вказівками щодо дислокації техніки.

Неділя, поле, ранковий туман. Тишу порушує приїзд людей і техніки ,ще нерозставленої з учорашнього вечора. Голова, спеціалісти, механізатори, школярі, колгоспниці польової бригади — всі зайняли свої місця і закипіла робота. Пішли живі комбайни, заметушились люди, посеред поля ветеран натхненно гупав, ремонтуючи комбайн. Все як завжди, лише сил стягли набагато більше в одне окреме поле.

Григорович глянув на годинник :

- Пів на дев’яту. Так рано не приїдуть.

- Якщо з Олександрії виїдуть, то будуть до обіду, — промовив агроном.

- Поїду підснідаю, а ви, хлопці, керуйте. Буду за годину.

Не встигла «Волга» зникнути за обрієм, як край поля став ГАЗ-69. З нього вийшов років п’ятдесяти чисто вдягнений чоловік.

- Добрий день, я — Петро Петрович, новий заступник голови колгоспу «Прапор Леніна» з сусіднього району.

Потисли руки.

- То що Вас привело? — спитав інженер

- Та до нас міністр їде, а комбайни поламані, підшипники треба міняти. І прочитав з папірця назви деталей.

- Та то дефіцит, самі на шахті міняли. — відповів інженер.

- А що, у вас маршрут міністра теж проходить?

- А хіба не видно?

- Комбайни всі живі?

- Та де там, ті, під лісом, взагалі без двигунів. А у тім, що серед поля, ветеран крутить гайки.

- У нас теж людей підняли. Комсомольців написали удвоє більше, ніж є.

- Та в нас так само.

Тут комбайн посеред поля почав викидати клуби диму, запрацював двигун, агрегат стрепенувся і потихеньку рушив.

- Ти диви, наш ветеран комбайн завів. А ми його днів десять перебирали без результату. — Інженер почухав потилицю.

Розмова між спеціалістами та Петром Петровичем точилася ще з півгодини. Людям праці завжди є про що поговорити. Попрощалися, у гості запросили один одного і поїхав Петро Петрович на шахту за підшипниками.

- Хороша людина, Дмитровичу, — сказав агроном інженерові.

- Відразу видно. Треба в гості завітати до нього в Нову Прагу. О, дивись, наш голова вже вертається.

Під’їхала «Волга», з неї вийшов голова. Дістав сумку з харчами. Розклали сніданок на капоті автівки .

- Їжте хлопці, моя бабуся приготувала, бо невідомо скільки нам тут обіду чекати. Ну що тут, тихо?

- Був чоловік із «Прапора Леніна» , новий заступник голови.

- Що хотів?

- Питав підшипники. Теж в об’їзд попали.

- А що у них?

- Те саме, що й у нас ,- мовив агроном і показав рукою в поле. — Комбайни мертві, комсомол ледь назбирали. Ми його втішили, сказали що і у нас так само.

- Дивись, — кивнув голова на дорогу, яка вела до станції. По ній рухався ескорт чорних і білих «Волг». Інженер згорнув харчі, агроном подав знак у поле. Під’їхав парторг і спішно став розкладати газети.

Автоколона зупинилася, з автомашин виходили люди знайомі і незнайомі. Голова, як господар пішов назустріч, подумки повторюючи завчену промову. Але випередив усіх секретар райкому:

- Це наш ветеран, Герой соціалістичної праці Володимир Григорович. Вітаємо.

Голова представив інженера та агронома. Почав щось говорити про колгосп, гадаючи хто ж з них міністр, чи тут він, чи пізніше буде, бо перепитати боявся. Запитання секретаря райкому прозвучало, як грім посеред ясного неба:

- Григоровичу, а чи не було в тебе міністра?

- Жартуєте?

- Та ні, десь у сусідньому районі узяв ГАЗ — 69, та як гайнув — догнати не можемо. Такий, у шкіряній куртці й кашкеті.

Агроном присів, інженер зблід, а голова, схиливши голову , розглядав землю.

Попрощавшись, керівництво поїхало назад. В полі не знали, що трапилось і продовжували завзято працювати. Гасав по рядках наввипередки комсомольсько-молодіжний екіпаж, змагаючись з ветераном, кухарки в новеньких халатах привезли обід, усе йшло як заплановано.

Перший отямився голова.

- Людей нагодуйте і відпустіть додому. Завтра понеділок, на роботу, в школу, — видихнув важко повітря. — Виберемося якось. І не в таких халепах були.

Сів у машину і рушив до села.

Потяглися комбайни й трактори до бригади, люди по прямій дорозі додому. Тільки механік безуспішно намагався зупинити ветерана. А той, дорвавшись до штурвалу, здавалось, не зупиниться і не поверне додому, доки не докопає лан.

Про пригоди міністра в районі чутки були різні. Що правда, а що ні — хтозна. Казали, ніби у сільгосптехніці за могорич він дістав підшипники і з’являвся на елеваторах. Достовірно відомо тільки те, що провів нараду по наслідках перевірки з активом області і районів. Що було в райкомі партії і в сільгоспуправлінні сказано з цього приводу і яких покарань зазнали голова і спеціалісти-невідомо.. А тільки в правлінні колгоспу повісили стенд з фотопортретами керівників міністерства та області; сказано ж бо, начальство треба знати в лице.

неділю, 11 липня 2010 р.

Баян


Батькові Миколі Дмитровичу присвячую.

Який батько не мріє про добротну освіту своєї дитини, про її всебічний розвиток? Отак і мій батько мрі­яв. Він ніколи не шкодував грошей на підручники і все, що пов'язане було з навчанням. Я йому віддячував за це гарними оцінками та участю в районних предметних олімпіадах. Але була в батька заповітна мрія: вивчити мене музиці.

Його батько, а мій дід, теж колись мріяв про сина-музиканта, але це бажання з багатьох причин так і лишилося мрією. Змирившись, дід почав мріяти про сина-«дохтора», та батько боявся не те що хворих, а навіть медичного обладнання. В результаті творчих пошуків свого майбутнього він став інженером.

Тепер, з наполегливістю діда, батько взявся вже за мою музичну освіту. Він довго годив художньому керівникові нашого клубу, прохаючи прийняти мене навчатися грі на баяні. Не знаю, чому саме на цьому інструменті, але баян йому подобався.

Генеральні переговори з призначення екзамену були в кращих сільських традиціях. Після третього тосту з мене обіцяли зробити відомого на весь район, після четвертого — на всю область. Взагалі мою популярність як баяніста у той вечір підняли на дуже пристойний рівень.

Екзамен мав відбутися рівно через тиждень. Батько задля підвищення балу на вступному іспиті завіз художньому керівникові причеп сіна і в думках вже бачив мене граючого на музичному інструменті.

На екзамені мені настукували пальцями по столу мелодії, а я мав їх відстукувати «морзянкою». Хотіли, щоб я наспівав пісню, награну на піаніно, і я наспівував, у всякому разі, я вважав, що наспівував. Та все ж схиляюся до думки, що іспит склав таки батько, а не я.

Зарахований!.. Один із найщасливіших днів батька... Його службовий «Москвич» летів, так, не їхав, а летів до райцентру і знов у село. За півтори години з моменту повідомлення про зарахування на навчання вдома стояв новенький баян. Пізніше я повторював цю поїздку «Опелем», та до такого рекорду мені не вистачило кількох десятків хвилин.

Навчання тривало недовго. По третьому тижню у мене вже шансу вище теренів району піднятися не було, а далі й зовсім... Скінчилося після того, як я почав писати на кнопках баяна цифри, в якій послідовності їх натискати.

Розгубленими і приреченими очима дивився на мене тоді батько. Йому не шкода було тих зусиль, він розумів, що і в другому поколінні мрія не здійсниться.

З баяна я регулярно витирав пи­люку, інколи його давали пограти на святах. Він і досі ще живий і нагадує мені мою незакінчену початкову музичну освіту.

...І ось з почуттям гордості я вже другий рік воджу до музичної школи свого меншого сина. На дачі та в квартирі стоять піаніно, на яких він ви­конує поки що простенькі мелодії, хоча я їх слухаю,як найскладнішу класику. Не знаю, що вийде з музичною освітою сина, але потяг до музики в нашій сім'ї — то вічне.

Шкільний товариш


Сашко - мій шкільний товариш, з яким ми спочатку вчилися в різних класах, а в четвертому я його догнав. Він прийшов другий раз до четвертого класу, і сів зі мною за парту.

З його появою життя в класі пожвавішало, чудеса почалися відразу з першого вересня. Вже за тиждень мій рівень навчання почав по похилому вектору рухатися до рівня знань Сашкового. І якщо ми рівнем навчання не могли похвалитися, то рівень позашкільної роботи був у нас на висоті.

Числа п’ятого вересня він мене вже навчав палити цигарки. Наука проходила на городі в соняхах, курили ми сигарети з фільтром «Новость». Але повністю навчання не вдалося. Щойно я скінчив курс «паління не в затяжку», як був спійманий батьком з материної подачі.

Тато був мудра людина. Не знаючи про відкриття лікаря Довженко, досконало володів цим методом. На літній кухні мій погляд зустрівся з татовим. З очима нестриманого психоаналітика щосили опустив він свій кулак на край столу і почав процес кодування. Пам’ятаю тільки початок, як покидав я кухню разом з одвірками, що було далі, не пригадую. Після кодування жив днів три на сіннику, ні на які звуки не відгукувався, мама залишала харчі під дверима.

Явився на світ десь на четвертий день. Репресій, на подив, не було. Відмили, перевдягли, дали портфель і відправили до школи.

Успішність покращала, курити зовсім не тягло, і навіть в організмі виробилися стійкі антитіла до згубної звички. Кодування вистачило років на чотирнадцять.

Та пригоди тривали, пійманий на колгоспному баштані старшокласник, домовився за цукерки з Сашком, що той помститься сторожеві. Помста була організована без затримки!

На ранок хлопці нашого класу ветеринарними шприцами зробили кавунам «щеплення» солодкої рідини з дріжджами сотках на трьох навколо куреня Як тільки скінчили операцію, перестали давати корм собакам охоронника і гайнули до яру.

За годину ми вже сиділи як ні в чому не бувало за партами на першому уроці. А на четвертому до школи приїхав агроном, про щось говорив з директором, і якось одразу прийшли по наші душі класний керівник з завучем. А ще через годину стояли всі ми біля куреня на баштані. Агроном розповів, як дідові Матвієві, сторожеві, зробилося зле по обіді, коли той несподівано побачив, що кавуни ворушаться. В директора та класного керівника агроном питав про стан виховної роботи, а колгоспний обліковець рахував збитки.

Кавунів ми не їли довго. Батьки виплачували вартість страченого врожаю. Підтримали цукерками тільки діди, потішаючись, як ми пожартували над їх товаришем Матвієм. Вони просили обліковця переповісти ще і ще раз той момент, коли Матвій побачив довкола куреня, як кавуни стали ворушитися. Нагрівшись на сонечку, після наших «щеплень», у них почався процес бродіння.

І знову спокійне життя виявилося недовгим. Велике враження склав на нас кінофільм про партизан, що демонструвався у клубі й Сашко запропонував постріляти з батькової мисливської рушниці. Вибрали час, коли його рідні не було дома, взяли рушницю і набої та стали шукати ціль. Стіна клуні, дерев’яний паркан, новеньке відро - все через якусь причину не підходило. І ось нарешті знайшли - копиця сіна. Я відійшов і затулив вуха, а товариш зарядив два патрони й поцілив у сіно. Постріл, ще постріл, перезарядив та ще двічі вистрелив …

З сіна почав здійматися димок, швидко почав густішати, і з поривом легенького вітерцю диму ставало більше. Сашко, мабуть, злякався, бо кинув рушницю і гайнув у ліс. Я ж зостався з палаючим сіном віч-на-віч. Розуміючи, що сам нічого не зроблю, почав гукати людей. Так, як свідків моєї причетності до пожежі не було, то почував себе впевнено й активно брав участь у гасінні пожежі.

Швидко горіло сіно теплого осіннього дня, та не зважаючи на зусилля селян, вогонь перекинувся на клуню. Поливали з відер клуню і сіно, обливали будинок, щоб на нього не перекинувся вогонь. До приїзду районної пожежної бригади таки вдалося все загасити. Будинок врятували, а від сіна та клуні зосталось одне попелище.

Коли пожежники з’ясовували причини займання, сусіди повідали про постріли. А мені на прощання вогнеборці потиснули руку і обіцяли дати значок «За допомогу на пожежі».

Дільничний інспектор описав та забрав мисливську рушницю, прочитав в школі лекцію про вогнепальну зброю. Мене шанували за те, що помітив вогонь і сповістив про нього. А Сашка не було…

На чолі з дільничним інспектором прочісували всім класом відроги Чорного лісу, та щоразу старанно звертали від того міста, де була наша землянка і Сашко. Ввечері приносили йому їсти й безрезультатно просили вернутися назад. Дня четвертого, старий фронтовик, викладач військової підготовки вислідив нас, і Сашко був приведений додому. Після виховної роботи він підняв навіть рівень навчання.

В мене в школі серйозних неприємностей не було, якщо не рахувати запису в щоденнику, зробленого самим директором: «Шановні батьки: Ваш син на перерві грав у карти. Зайдіть, будь ласка, до школи».

Ходив до школи батько, говорив з директором, потім зі мною. В карти я не граю і по нині, погана гра і погані наслідки грання в неї, шахи й шашки набагато кращі.

На День Вчителя Сашко подарував велетенський букет директору, в якого після такої уваги навернулася сльоза, і він випив таблетку валідолу. На татове прохання нас розсадили, і Сашко взявся за виховання, нового сусіда по парті.

А батько взявся за поглиблення моїх знань. Було куплено півтора десятка кролів, відремонтовано старі клітки. Я зразу підозріло поставився до цієї покупки, та всю суворість зрозумів трішечки пізніше. Батько ж, розсадивши кролів по клітках, сказав таке: «Синку, як будеш вчитися на п’ять, то я їх тоді виведу, а зараз приймай - це твоє господарство». Я ніколи не думав, що кролі так багато і так часто їдять, а як перестаєш їх годувати, то гризуть дошки. Рвав траву і вчився, вчився і рвав траву, зі страхом думав, що п’ятірок не досягну, а кролі наплодяться. Вже приглядався, що і корова їсть менше, ніж ці вухаті істоти, та й порося не така ненажера.

Книжки ковтав, те, що не розумів у школі, при виді кролів само собою роз’яснювалося. Досяг відмінного навчання і відмінної поведінки не без кролячої допомоги.

З Сашком вже не бешкетував. А завдяки батьковій науці кінчав школу на першій парті в прямому і переносному розумінні.

А тепер мені інколи сниться та осінь, що йду я до нашої одноповерхової старенької школи. Йду, як усі хлопчаки того часу, в підкочених штанах, окремо від піджака, доганяючи куплені на виріст сандалі, а кролі стадом біжать за мною. Біжать і підганяють до науки.

День довкілля


Дерево прийшло до світла ночі,
дерево зросло до вітру,
дерево зорю ловило...
Дерево ставало небом
(І.Сокульський)
середина 1800-х років. Єлисаветград ( Кіровоград) ( мова оригіналу)

    Генерал Сакен очень любил, или показывал, что любит хозяйство и в особенности стремление к разведению лесов и посадке деревьев. Конечно, все подчиненные это знали и старались угодить ему в этом. Вот, едет однажды Сакен по волостям. Приезжает в одну и видит, что на улице селения рассажены небольшие деревца тополей и укреплены трехугольными подставочками, окрашенными зеленою краскою.

- Ах, боже мой! Как это хорошо! Где волостной командир? ..
- В поле, - отвечает ему первый попавшийся поселянин.
- Скажи, любезный, давно посажены эти деревца?
- Нет, недавно, только перед приездом вашего высокопревосходительства.
- И скажи, любезный, примутся они? ..
- Примутся, ваше высокопревосходительство.
- Все примутся? . .
- Все примутся!
- И скоро, думаете, примутся?
- Скоро... Вот, как выедете из селений, то дня через два все и уберутся...
-Как уберутся?.. - Пробует деревца, а они все при малейшем усилии вынимаются, как посаженные на несколько дней, без корней, только для показу, для обмана, в виду ожидавшегося приезда генерала Сакена. Что было последствием этого - легко предугадать!..
(Із спогадів Достоєвського Андрія Михайловича)

     День довкілля через півтора століття. Кіровоград.

З приходом весни оживає все в навколишньому світі. Починає дзвеніти струмок, розповідаючи свої зимові сни мурашнику, що виріс біля нього. Проростає трава, перетворює темну землю на килим пишно-зеленого кольору. Повертаються птахи з вирію і з завзяттям лаштують собі гнізда, співають пісень. Подекуди оживають працівники комунального господарства. Вони метушаться по зеленому килиму, збирають папір, склянки, поліетилен і різне сміття, яке викинули їх земляки.

    В цій метушні настає весняне свято всього людського племені - День Довкілля. За день до нього їдуть автомашини до лісорозсадника, розживаються молодими деревцями. А в саме свято, з самого ранку з усіх установ, як вранці мурашки з мурашника, виповзають назовні службовці. З завзятістю і наполегливістю риють ямки, позують з вставленими в ті ямки саджанцями перед фотокореспондентом газети. Після максимум години наполегливої праці вже розкладена у молодому гайку скатертина, на якій красуються харчі і щось міцне. "За довкілля!", "За чисте повітря нашого міста! ",  "Хай шумлять гаї, посаджені нами!" - лунають один за другим тости...

    Після цих тостів залишаються деревця один на один з життям. Як писав Дарвін, відчувають безпосередньо на своїй долі природний добір. Проходять якось миттєво весняні дощі, вступає в свої права літо. Земля стає сухою, повітря жарким, а сонце спекотним. Берізки і дубки, горобини та липки, згортаючи молоді листочки дивляться на установи, де за вікнами сидять люди, ті що їх саджали. Сидять під кондиціонерами і не переймаються їх долею. Читають рецепти, як схуднути, не вилазячи із-за столу. Сумно рахують калорії в з'їденому і дивляться у вікно. А деревця з останньою надією дивляться в ті вікна з другої сторони і помирають стоячи.

    Якби хоч тисяча саджанців виживала  за рік, а висаджують в декілька раз більше, то за останні п'ять років  були б  гаї з птахами і тінистими алеями, з  чистим повітрям.

    Можливо нам і не цікава доля тих саджанців. Для їх подальшого життя бюджету не передбачено. А вся любов до зелених насаджень міста то тільки слова з трибун, промови з піднятим келихом на День Довкілля. Статті і фото партійних лідерів і владних людей в пресі. Доцільно б перенести це свято по відтворенню навколишнього середовища на осінь. Тоді природа поливатиме сама деревця допомагаючи їм зачепитись за життя. А по весні зробити День Чистої Вулиці. Навіщо ж на вірну загибель садити саджанці навіть за бюджетні кошти. Та й діткам дурний приклад роботи завідома без результату і на погибель живого.

     Як красиво звітують про виконану роботу і списані кошти бюджетні і громадські організації, партії, .... Співають по телебаченню і радіо, пишуть колонки в пресі, дають інтерв'ю. Невже за ради піару можна принести в жертву тверезий розсуд.

     Якось на День Довкілля в одній із шкіл спостерігав як учень задавав запитання учителю:

- Леонід Іванович, а чому ми на цьому місті вже четвертий рік садимо дерева?

     Учитель замислився і вдав, що не почув це запитання...

Гаї, як і курчат, теж рахують восени.


2008 рік.

суботу, 10 липня 2010 р.

Три вечори біля куреня


Вечір перший

Розлогою долиною троє вершників підганяли кінський табун з паші на ночівлю. Позаду табуна їхав невисокий сивоголовий дід, а по боках двоє хлопців. Зморено вони між собою перегукувались, завертаючи коней у загороду. Слідом біг пес Барвінок, підгавкуючи для загальної користі.

Діда звали Антон, у свої сімдесят п’ять він вправно сидів на коні . Бувало сміявся, що майже ціле століття проїхав верхи. Підлітки, Юрко та Іван, помічники в догляді за колгоспним табуном, вже друге літо допомагали дідові на далекім випасі. І цього разу повторювалося все, що діялося від початку червня по вересень на березі Зайковського озера.

Загнали коней, дід Антон закрив загороду, озирнувся на хлопців:

- То ви йдете купатись?

- Аякже, — відповів Іванко.

- То не баріться , бо ще варити, а дров нема.

- Ми швидко.

Після купання в теплій вечірній воді хлопці тягли сухе гілля з чагарнику, розкладали багаття, дід Антон промивав пшоно на куліш, товк старе сало, різав цибулину, часто протираючи очі. Робив усе неквапливо, ретельно.

Вечір гасив денне світло, і вже з’являлися одна за одною зорі. Полум’я освітлювало галявину, гралося тінями людей та збудованого неподалік куреня.

Хлопчаки повсідалися біля діда.

- Потомилися, — запитав дід.

- Та так, — разом мовили хлопці.

- А підкинь, Івасю дров, хай вода закипить, а ти, Юрку, неси сіль.

Дід помішував куліш, одним оком жмурячись від диму. Барвінок уважно дивився на господаря — чекав вечері.

- Діду Антоне, — заводили хлопці бесіду, знаючи любов старого до спогадів, — колись не кіньми, казав учитель, підводи тягали, а волами. Чи то правда?

- Правда, а тільки звалась та воляча підвода возом. У такого воза впрягали двох волів та їздили до Криму чи до Слов’яносербії по сіль, по рибу або інший товар.

- А розкажіть, діду, більше про волів.

- Гаразд, Юрку, слухайте, — зручно вмощуючись, починав дід. — Волів вирощували з телят, і були вони сірі, з великими рогами і дуже дорогі, бо то тварина, яка приносила чумакові чималі гроші. Є легенда, що волів сотворив Бог. І коли народженого Ісуса Христа поклали до ясел, то воли дихали на нього, щоб зігріти. Кажуть, ніби в ніч під Новий рік воли можуть говорити людською мовою і бачити майбутнє.

- В школі казали що бога нема…

- В кого нема, а в кого є — у різних людей по різному.

- Діду, а волів інших мастей не було?

- Не перебивай, Івасю, були, та рідко. Інколи траплялися чорні з білою плямою. Такий віл коштував набагато дорожче, бо вважалося, що він оберігає все господарство від нечистої сили. За волами господарі дивилися дуже добре, хвости чесали, оздоблювали прикрасами роги, натирали соломою шкіру, гарно годували.

- А як волів кликали, як коней наших?

- Та майже. Пам’ятаю в нас в селі були: Інгул, Метелик, Орел, Азов, Крим, Волох, а одного Юрком звали.

- Як мене?

- Отак, як тебе. А ну, підкинь, Юрасику, дров до огню, бо голодні залишимося. А ти, Іванку, неси посуд та поріж хліб.

Дід розкладав на скатерці сало, цибулю, ложки, а хлопці все допитувались діда:

- А де жили чумаки, як виглядали вони?

- Були вони дужі люди, походили з козаків, мали навик військовий, бо в дорозі доводилось і від грабіжників боронитися. Небідні були, чим більше волів чумак мав, тим заможніший вважався. На південь встигали валки сходити двічі, а то й тричі на рік. Добра і туди і з відти навозять та продають по ярмарках.

- А що таке валка?

- Валка — то як автоколона, що перше зерно везе до елеватора в район, тільки з возів. Валка складалась щонайбільше з тридцяти-тридцяти п’яти возів, а найчастіше з двадцяти п’яти. Степовий колодязь міг напоїти півсотні волів. У спеку з річок та ставків напувати боялися, щоб не захворіла скотина. Та і двадцяти п’яти возів табір можна скласти, щоб від нападників оборону тримати. У валці керував отаман. Він говорив, кому їсти варити, кому волів пасти, кому змащувати осі у возів.

Дід Антон зняв казанок з вогню, скуштував і почав розливати куліш у миски.

- Ну, що, чумаки, сідайте до столу, їжте.

Іванко та Юрко охоче взялися за ложки. Смачний куліш з димком хутко зник, а за ним сало, хліб та цибуля. Недалеко від вогнища порався зі своєю порцією і Барвінок.

- Завтра, хлопці, дощ буде, дим стелиться над землею, та й кобила стара на спині сьогодні качалась

Любив дід передбачати погоду на підставі своїх спостережень за поведінкою худоби, рослин і різними явищами.

- Діду, що їли чумаки?

- Та отак, як ми оце, куліш. Була своя кухня, з собою брали найнеобхідніше з їжі. А все інше добували в дорозі — полювали, рибалили. Була в них і медицина своя . Дорога далека, то лікувалися травами та настоями, заговорювати болячки вміли. Багато хто з чумаків характерництвом славився.

- Так характерники — то ж козаки!

- І серед чумаків характерники водилися, бо вони з козацького роду. Знали чари, дужі хлопці були. В степу не раз мусили з ворогом, якого удвоє, а то й в утроє більше, на парю ставати.

- А де ж діду поділись ті чумаки?

- То, хлопці, залізниця їх потіснила, забрала в них заробіток. Та й при царях землю нашу стали роздавати чужим панам, випасів поменшало, а в дорозі волам пастися треба. В окремих місцях цей промисел до революції проіснував, де не було залізниць. Чумаки люди не бідні були, накупили хто землі, а хто і цех ремісничий. Уміли господарювати, і на своїй землі навчалися і по чужих краях щось нове примічали. О, хлопці, то ви вже спите?

Біля вогню лежали і сопіли два малі чумаки . Спалахи полум’я освітлювали дитячі обличчя, на яких було видно втому від довгого дня і щастя того віку, коли воно може бути без причини просто так. Переніс їх дід до куреня, а сам ішов мити посуд до озера, наспівуючи стару пісню, яку ми ще трішки чули крізь дрімоту:

Ой, по горах сніги лежать,
По долинах води стоять,
А по шляхах маки цвітуть.
То не маки, а чумаки —
З Криму йдуть, рибу везуть….

Сидів ще трохи на березі з Барвінком, дивився на Чумацький шлях, на місяць, слухав, як на Зайковському озері риба скидається. А потім лягав спочивати. І тільки Барвінок, лежачи біля куреня, сонно поглядав на коней у загоні.

Хлопцям снилося, як чумакують вони від Криму до Черкас. Снилися воли, вози, всілякий крам, татари і Барвінок, який усе біг та біг за возами.

Вечір другий

Пасли коней по долині маленької річечки, понад озером. Приганяли ввечері, вже як напасуться, до загороди. При напуванні ще купали: то окреме дійство і неабияка радість дітворі.

Цього вечора дід заходився варити кашу: промивав крупу, кришив цибулю і сало на засмажку- не просто вечерю ладнав, а священнодіяв, вкладаючи в страву на багатті частинку своєї душі, можливо так готували їжу наші пращури.

- Юрку, як розгориться хмиз, то кинь товстих дров, щоб був добрий жар для каші. А ти, Ваню, сходи до джерела, принеси води.

Ми знали, що дід Антон родом з Чигиринщини, і вже продумували, як його розохотити до оповіді про Хмельницького та Дорошенка. В казанку вже кипіла каша, і дід, примружуючи око від диму, солив її.

- Діду, це правда, що ви росли на Чигиринщині? — таки почав довідуватись Іванко.

Дід підсунувся до нас поближче і з ностальгічною ноткою промовив:

- Так, козаки, я родився і виріс у Медведівці на Чигиринщині. Той край ще зветься Холодний Яр.

- Це не той Холодний Яр, що в Шевченка описаний? Нам Петро Дем’янович в школі завдавав читати.

- Той самий, та історія його почалася задовго до подій, описаних Тарасом Григоровичем. Колись за Ярослава Мудрого, то були землі воєводи Мирослава, а той Мирослав нібито командиром кінноти в Ярослава був, захищав південні кордони. Збудував там фортецю, пильнував від кочівників. Та одного разу в сутичці його кочівники вбили.

- І що далі було?

- А було те, що жінка його, Мотря, заснувала монастир у пам’ять по чоловікові, і з тих давніх часів той монастир стоїть у лісі і називається на честь жінки Мотронин.

- І зараз є?

- Зруйнований дуже, але церква є.

Дід примовк. Перегукувалися сичі над гайком, було чутно як скидається риба на озері, в кострищі потріскували дрова, смачно позіхав Барвінок, ждучи своєї порції вечері.

- Той монастир, — вів далі дід, — славний.

- А чому те місце зветься Холодний Яр?

- Різні чутки є. Одна, що в тім ярі холодніше, ніж по інших, а як вірити другій чутці, то ніби в тому ярі ховалась від татар Маланка Холодна з дітьми. Взагалі, ярів там багато, просто цей найвідоміший, від нього і місцевість так називається.

- Гайдамаки там були, — пригадав Юрась. — Я у школі про них читав.

- Так, у монастирі ножі святили, а їх отаман Максим Залізняк там послушником служив. Дуб ще зостався, на ньому казан висів. Як у той казан били, то кілометрів за десять чути було і гайдамаки на раду сходилися.

- Щоб з панами воювати.

- З ким тільки не воювали, та кращої долі не знайшли. Переловили їх, а ватажків стратили.

Помішуючи кашу, дід тихо заспівав.

Віє вітер, віє вітер,
Дуба нахиляє,
Сидить козак на могилі
Та й вітру питає:
«Скажи, скажи, вітре буйний,
Де козацька доля?
Де фортуна і надія,
Де слава і воля?…»

«Як козак співає то, в нього душа плаче» — казав дід. Доспівавши, промовив:

- А ну, лиш, подай, Юрку, засмажку, вже каша готова.

Насипав дід кашу, розлив молоко в кухлі, хліба поклав кожному та по цибулині.

- Цибулі не треба, — мовив Юрко.

- Треба хлопці, треба. Вона вам мікроби повбиває, хворіти не будете.

Цокали ложки у мисках — каша на свіжому повітрі біля багаття йшла залюбки. Доїдаючи добавку, хлопці розпитували діда:

- Казали, що в революцію, ви, діду, там радянську владу встановлювали. Вчитель говорив, що довго бої точились, бо куркулі до 1922-го року боронились.

- То, хлопці, давно було, і не я, а будьонівці там порядкували.

- А ви хіба не в Будьонного служили?

- Та я вже не пригадую, як командира звали. Вітчизняну пам’ятаю, а те вже забув. Дід примружив очі, немов згадував щось своє далеке, він примружувався завжди, коли думав чи смакував страву, коли дивився в далину і на небо.

Вже набагато пізніше, після смерті дідової, аж у 2005 році, ми знайшли прізвище його, 18-річного, в списках кінного полку Степана Хмари. І стало зрозуміло, чому дід сидів так добре на коні і мовчав про ті роки. Не один раз віч на віч зустрічався з башкирською кіннотою, латиськими стрільцями, з денікінцями і різної масті білогвардійцями, будьоннівцями, красними китайськими робітниками та іншими найманцями, в тому числі і співвітчизниками. Вітчизняну пройшов на коні з 1941 по 1944 рік, скачучи з шаблею на фашистські танки і піхоту, визволяв село за селом, місто за містом від фашистів.

Доїли кашу, випили молоко, помили посуд, провідали з Барвінком коней.

- Лягайте спати, гайдамаки, завтра рано вставати. Тобі, Юрку, ще й за харчами їхати до комори, а вдень при сонці злива була — знак на дощ завтра.

- Діду, а про Хмельницького і Дорошенка розкажете?

- Іншим разом, лягайте.

Вже дрімали в курені, а з берега над озером чулася тиха дідова пісня.

Не славная Чута
Густими дубами,
А славная Чута
Знизу куренями.
Ой, у Чуті, в ліси
Козаки гуляли…

Здавалось, що то голос землі, теплої, степової, духмяної після дощу. Дивився старий на зорі, на озеро, згадував те, що, можливо, нікому ніколи не розповідав.

Вечір третій

Котрись із хлопців їздив за харчами до бригади раз на два дні, переважно то був Юрко. Його худорба викликала такий жаль у комірника, що той давав харчів більше, ніж належало. На рудій кобилі Юрко завертав після комори до себе додому, до Івана та до діда, де давали ще харчів, чисту одіж та цигарок дідові. Дід Антон же приїжджав до села раз на п’ять днів, коли на заміну прибував дядько Ілько.

Довідавшись усі новини, прибував Юрко надвечір до куреня, під дружнє погавкування Барвінка злазив з коня. Здавав харчі та розказував те, що діда цікавило найбільше.

- То кажеш, до Микити син приїхав з інституту?

- Атож, казав женитися хоче.

- То вже й пора, років двадцять шість йому, щонайменше. А кого ж він сватає, баба нічого не казала?

- Городську бере.

- А що товариш Василь поробля?

- Та їх з Максимом дільничний штраховку заставив платити.

- За що страховку?

- Та поганими словами бабу Клаву лаяли.

Прикриваючи беззубий рот рукою, дід Антон сміється.

- І велика страховка?- питає крізь сміх.

- Кажуть, карбованців з десять.

Дід не міг прийти до тями:

- Чого ж так дорого за куму?

- Дільничному видніше. Казав, усіх буде штрахувати, хто лаятиметься.

- А що Назар старий?

- Узяв медсестру на квартиру.

- Ти ба, буде кому тиск міряти та ліки давати. Молодець Назар.

Доки йшла бесіда, Іванко потрусив верші і з уловом повертався до куреня.

- Діду Антоне, може наваримо юшки?

- Хочеш юшки, іди чистити рибу.

Іванко охоче взявся до риби, Юрко розкладав багаття, дід порався коло казана. За юшкою й вечірню бесіду завели.

Розпитували про минуле, бачили себе в думках чумаками, козаками, гайдамаками — тими, про кого була дідова мова.

- А ви застали той час, коли наше місто звалось Єлисаветградом?

- Застав.

- І фортецю застали?

- Ні, тільки в’язницю та вали.

- В школі говорили, що фортецю будували, аби захищатись від татар.

- То не є правда..

- А навіщо ж тоді її будували?

- Та щоб хліборобів лякати і хліб відбирати.

- А звідки ви, діду, все знаєте?

- В нас на квартирі до революції молодий учитель жив три роки, розказував багато, та й діди світ бачили. Їжте, хлопці, юшку та лягайте, пізно вже. Завтра наварю вам галушок з таком.

- Як це з таком?

- Це коли в галушку заліплюється трішки смаженого сала з цибулею. В нас завжди на храми варили їх.

- А храми, це що?

- Свято. Припадало воно на дату відкриття церкви. В одній парафії воно припадало на Трійцю, у другій на Петра і Павла, десь на Юрія, а десь на інше християнське свято. У нас припадало на Покрову. Приїжджали діти до батьків, рідня, сусіди та куми заходили. Пригощали всіх з доброю душею.

…приходила до хлопців дрімота, а з нею і сон. Снилася їм, що займалися хліборобством та рибацтвом, воювали і торгували, їздили волами і займалися ремісництвом, розводили бджіл та випасали худобу…

А наступного дня в ранці над озером танув густий туман. Долиною йшов на пасовище ще сонний кінський табун. За ним їхало три вершники. З боків табуна на два смаглявих підлітки з вигорілим на сонці волоссям. Відстаючи позаду, на старій кобилі, сивоголовий дід. Слідом за котрим біг пес на ім’я Барвінок.

середу, 7 липня 2010 р.

Про героїв кінофільму «СВАДЬБА В МАЛИНОВКЕ» (від Юрія Фоменка)


Бог не може змінити минуле, але історики можуть. (Самуел Батлер)

- Діду, а вчитель говорив щоб Ви розповіли як Радянську владу встановлювали?
- Записуй. Вийшли ми з лісу, а будьонівці награбоване везуть. То ми їм як дали...
- Діду , будьонівці то ж наші. Ви де служили?
- Іди звідси. Давно це було. Не пам'ятаю як командира звали.

Є така думка, що історія то кубики розкидані на столі. І кожен правитель складає потрібну історію з них. Таку яка йому до вподоби. Ту, що дасть картину його величі. І не так важливо, що дійсним творцям тої історії відводиться роль далеко не завжди та котру вони виконували.
Не один десяток раз переглядав кінофільм «Свадьба в Малиновке» («Весілля в Малинівці»). Цитати з сценарію Леоніда Юхвіда самі приходять на уста у повсякденному житті. Добрі артисти, хороша музика, пейзажі степової України. А чого тільки вартий колектив артистів, зібраний режисером Тутишкіним: Володимир Самойлов, Олексій Смирнов, Михайло Пуговкін, Тамара Носова, Зоя Федорова, Михаило Водяний, Євген Лебедєв… Картина від 1967 року живе на кіноекранах. І нещодавно, на декількох телеканалах, пройшов цей кінофільм. Атаман з розбіниками, червоні бійці, жінки розбійників з усіх сил допомагають червоним бійям.
Зацікавило мене питання: хто ж є прототипами героїв кінокартини? Кого так прославляють і над ким сміються? Де та красива місцевість, зі степовими краєвидами? Уважний перегляд кінофільму і наполеглива праця з літературою відкрили зовсім інше бачення подій змальованих режисером.
Відповіді шокували. Село Малинівка, в котре по обіду повинні приїхати хлопці з Верблюжки (за сценарієм фільма), знаходиться аж за Кривим Рогом на північній Херсонщині (наразі Кіровоґрадська область). І переплутати з Малинівкою під Харковом не можливо, бо там Верблюжки нема. До речі, у згаданому селі був штаб отамана Херсона і Таврії (як він себе величав) Григорьєва* - чим не прообраз для пана Гриціана Таврічеського?
Чим же уславився цей отаман у дійсності? Хто він такий? І хто ті недолугі люди, що оточували його.
Григорьєв Микола Олександрович - уродженець міста Олександрії Херсонської ґубернії. Колишній офіцер російської царської армії. Ще у 1917 році він був залучений до роботи з українізації армії. За цей вчинок Григорьєв отримав звання підполковника. Тоді ж йому головний командуючий силами Української Народної Республіки Симон Петлюра доручає сформувати повстанські загони в місті Олександрія. Безумовно, організаційний військовий хист у колишнього штабс-капітана був. Першу військову операцію він провів проти австрійських військ на станції Куцівка під Олександрією. Провадив бої з гетьманцями і німцями, брав Херсон, Одесу і Миколаїв. Його навіть записали на два місяці до красної армії коли він там зброї випросив. Пишалися його перемогою над військами Антанти, орден надіслали. Александра Коллонтай так змальовує Григор'ева в той час:
«... Не то торговец, не то чиновник, «из мелких», старого режима, может быть, мастер. Ничего воинственного, героического, «повстанческого» в облике. Приземистый, скорее широкоплечий, лицо тупое, с низким лбом и острыми, «себе на уме» глазами, которые упорно избегают пытливого взгляда собеседника, шаря по присутствующим бегло — пытливым взглядом. Так глядят люди, которые знают за собой что-то нечистое и вечно опасаются, не раскусил ли их собеседник... Со стороны Григорьева посыпались хвастливые фразы о непобедимой силе его повстанческих отрядов. Выспренные речи и деланный пафос, выражающий «верноподданные чувства» недавнего петлюровца к советской власти и тут же преувеличено вульгарное выражение ненависти к буржуазии, намерение «утопить всю эту сволочь в собственной крови». Слова сильные, а веры в искренность говорящего нет»
Не помилилася товариш Коллонтай. Йому була чужою революційна ідея, йому болів Херсонський степ. Відразу ж після цієї перемоги він розпочав війну проти «червоних». Після повернення з півдня України в рідних землях не склались стосунки євреями в земельному питанні, то вчинив декілька погромів. Загинув Григорьєв, через конфлікт, спровокований Махном, 27 липня 1919 року. Отаке зустрічається на сторінках його біографії.
Військовий талант його підтверджує взяття Одеси. Красний командарм Скачко доповідав керівництву: «Одессу взяли исключительно войска Григорьева . В двухнедельных беспрерывных боях бойцы показали выносливость и выдающуюся революционную стойкость, а их командиры — храбреет и военный талант... Прошу товарища Григорьева, который лично показал пример мужества в боях на передовых линиях, под ним было убито два коня и одежда прострелена в нескольких местах, и который добился победы над сильным врагом с незначительными потерями, наградить орденом Красного Знамени...» Від його десяти тисяч хлопців захищали місто: 18 тисяч французьких, 12 тисяч грецьких, 4 тисячі білогвардійців та 1, 5 тисяч польських солдат і старшин. До речі, його хлібороби-козаки якраз і зображені недолугими алкоголіками в названому кінофільми. Ці селяни, хочемо цього чи ні - наші пращури, селяни Херсонських степів.
Ну, а хто ж воював проти них у кінофільмі? Хто ці браві будьонівці? З червоною армією сутички починаються після взяття Одеси. Тобто після початку квітня 1919 року. Що ж за події відбулися про які більшовик Шлихтер писав в 1919-м: «...каждый пуд заготовленного зерна был облит кровью».
Клим Ворошилов,Олександр Єгоров, Йона Якір, Григорій Котовський, Мойсей Вінницький (Мішка Япончик)...Ні це не помилка Мішка Япончик. В степах центральної України, змальованих в безсмертному творінні Юхвіда відзначився цей червоний командир.
В травні 1919 року командиром совєтського бронепоїзда № 870 932 стає Мішка Япончик. Команда його була набрана з анархістів і бандитів для придушення повстання, піднятого отаманом Григорьєвим... Цікавий поворот подій. І яке службове підвищення: вже в липні 1919 Япончик - командир 54-го імені Лєніна совєтського стрілецького полку… Полк складався з трьох батальйонів. У перших двох були добровольці: одеські нальотчики і вори. У третьому призовники - студенти Новоросійського університету. Сам Япончик згадував ці часи в листі до редакції одеської газети так: «…После целого ряда военных испытаний я попал в Киев, где после обсуждения всего вышеизложенного я получил от Народного военного комиссара назначение в 1й Подольский полк, где военным губернским комиссаром была возложена на меня задача как на командира бронепоезда № 870 932 очистить путь от ст. Вапнярка до Одессы от григорьевских банд, что мною было выполнено; подтверждается документом командующего 3-й армией за №1107. … Моисей Винницкий под кличкой Мишка Япончик. 30 мая 1919 г.»
20 липня, у неділю, полк Япончика пройшов парадним маршем центральними вулицями Одеси. Очевидці зоставили спогади паро цю подію: «Впереди шли музыканты. Люди Япончика собирали их по всему городу. Трубачи и флейтисты из Оперного театра, нищие скрипачи, побиравшиеся по дворам, гармонисты из слободских пивнушек - все они сегодня шли рядом, играя походные марши и знатные молдаванские мелодии. Позади оркестра, на белом жеребце - сам Япончик в кожаной фуражке, как у Котовского, в офицерском френче и красных галифе… Рядом несли огромное знамя из тяжелого малинового бархата. На нем было вышито полное название полка: «Непобедимый революционный одесский железный полк Смерть буржуазии».
Під таким лозунгом вони йшли нищити і грабувати селян. Вже не було і Григор'єва, його хлібороби під проводом Юрка Тютюника зустрічали багнетами в центральній Україні орду. Ці «червоні» «доблесні» вояки 1920 року добивали роздрібнених селянські загони Гулого-Гуленко, Цвітковського, Гризло в районі Умані, повстанські загони в Холоднім Яру, та по усій Неньці Україні. Поливали хліборобською кров'ю кожний пуд заготовленого зерна.
Едуард Дзюбин (Багрицький) перебуваючи в лавах червоної армії писав:
Гляжу: близ Елисаветграда,
Где в суходоле будяки,
Среди скота, котлов и чада
Лежат верблюжские полки.
И ночь и сон. Но будет время -
Убудет ночь, и сон уйдет.
Загикает с тачанки в темень
И захлебнется пулемет...
И нива прахом пропылится,
И пули запоют впотьмах,
И конница по ржам помчится -
Рубить и ржать. И мы во ржах.

У одних була мета вирощувати хліб та по необхідності боронили землю, а в інших : «Рубить и ржать» .
Того року бригада Котовського була перейменована на 1-й кінний корпус «Червоного козацтва». Козаки - захисники хліборобів та ремісників, жінок і дітей, благородні лицарі. А «червоні козаки» що захищали? Селян у громадянську? Допомагали їм безкоштовно позбутися результатів їх праці і майна? А нерідко…
Ото Леонід Юхвід познущався з пращурів. А я сміюся з них, засуджую, не поважаю. І плескаю в долоні Япончикам і Котовським! А можливо треба взяти квітів і віднести пращурам на могили… Поставити свічку в церкві за упокой хліборобських душ, що землю свою боронили.
Олександр Довженко говорив про випущений 1943 році підручник професора Павловського: «… По этой книжке выходит, что с давних времен и до наших дней украинский народ только и жил тем, чтобы воссоединиться с Россией. Украины в книге нет, есть привесок, придаточек России… Послереволюционная история наполнена фактами о доярках и свиньях, среди которых затесался академик Богомолец. Я поэтому и предложил свои услуги написать книгу, чтобы она была книгой об Украине и любимой книгой детей на Украине…»
А Леонід Юхвід Довженка оцінив так: «Выступление Довженко напоминает выступление Хвылевого в свое время, только оно таит в себе в современных условиях еще большую опасность, чем выступление Хвылевого в то время».
Не знаю. Але враження після вивчення прототипів героїв музичного фільму «Свадьба в Малиновке» - пустота на душі. Добра подяка переможцям Антанти від совєтського кінематографа. Десятиріччями сміємося над пращурами, а хтось сміється над нами. А ми ще й прислуховуємося до тих хто сміється над нами. Виявляється хлібороби Херсонщини то є «бандити», а бандити-нальотчики то є червоні бійці-»пролетарі». Та ні, поки пращурів не почнемо поважати, то ми громадянами своєї країни не будемо. Поки не виправимо історії, нічого не зміниться і через декілька поколінь нас спікатиме така ж доля. Можливо сила нашої землі не соціалізмі чи капіталізмі, а в міцному родовому устрої. Повазі до предків та своєї історії, любові до землі і волі. Тому так наполегливо «друзі» і спрямовують свої сили на фальшування історії. А не дай Боже її переглянути то гріх.
Такими виявились прототипи героїв відомої кінострічки при навіть не досить поглибленому вивченню історії. А скільки таких творінь взагалі на екранах і в літературі… Чому творчість Довженка, Яновського, Багряного, Горліса-Горського не екранізується? А за місяць два на телеканалах пройде знову безсмертне творіння сценариста Юхвіда і режисера Тутишкіна, щоб чого доброго пращурів не почали поважати. Не гріх переглянути історію, а необхідність. Бо так і залишимося внучатами п'яниць-бандитів проти котрих навіть власні жінки ополчились з граблями і вилами допомагаючи загонам Мішки Япончика.

2004 рік Дніпропетровськ