неділя, 21 листопада 2010 р.

Мудрість


Що може буде поважнішого за виважений діалог з старшим дідом. Поважна мова. Детальний аналіз події чи цілої епохи. Аналітика в декількох реченнях, без застосування складних слів. Глибина думки та знання фактів невідомих офіціальній історії. І ті факти виявляються на перший погляд більш правдиво подібнішими ніж офіційні пояснення придворних і церковних істориків. Розмірність мови придає бесіді спокою, котрий відсутній в повсякденному спілкуванні міста.
В тих бесідах підсвідомо запитуєш про прості життєві речі які турбують душу. І на котрі люди століттями дають відповідь, так і не давши її.
Дід Іван знаний філософ на селі. Його вдалі поради не раз виручали односельців. Та і чого там скромничати, за межами села теж знали добру славу. Єдина людина, що ставилася скептично до філософської душі діда була його бабуся. Вона зупиняла старого ще на початку роздумів і давала завдання в господарстві. Тим самим збіднюючи філософську науку на чергове відкриття.
Я не був союзником його бабці. Полюбляв при нагоді вдаритися в роздуми чи дискусію з дідом Іваном.
- Діду треба мені перемога в справі. Ви мудра людина, порадьте.
- То не правду говорять люди.
- Що ви мудра людина?
- Ні, що мудрість є.
Поглянув на діда. Посмішки не було. Далекий погляд в роздумі. Портрет Канта відпочиває.
- Це щось нове. Ви чи не замахнулись проти філософського світу?
- Ні Юрко. Мудрість то сама по собі не є. Нею називають два разом поняття. Досвід і обережність.
- Чекайте. Зараз я “перезавантажусь”. Бо я, як вже “городський”, так глибоко думати не можу.
- Розумієш Юрко… На досвіді і обережності ти не переможеш. Ти з ними не програєш.
- А з чим перемагають?
- Перемагають маючи розум. Перемагають завдяки молодості, непередбачуваності, напористості.
- Підождіть діду. А розум і мудрість не одне і те ж?
- Ні Юрко.
- Яка різниця?
- Поки сказати не можу. Думаю над цим питанням давно…
Дивився я на діда намагаючись осягнути неосяжну глибину його роздумів. З тих роздумів можна було писати лекції і дисертації.
Шкода, що ті роздуми можна осягнути тільки з віком. Та осягнути це частина справи. Застосувати в житті то друга частина. І та друга частина набагато більша і набагато складніша. І далеко не завжди досяжна.
І чому так влаштована людина? Треба запитати діда.

субота, 13 листопада 2010 р.

Небайдужість


Подорожній людині потрібна стежина, гордому птаху - потік повітря, річковій рибі - течія, дереву — сонце, до якого воно тягнеться. Одним словом кожному потрібен шлях. Тільки перебуваючи в постійному русі можна жити. Рух — то є життя.
Отак і душі потрібен шлях. Її неможливо стримати, як і швидководну річку. Людська душа біжить струнами чи клавішами музичного інструмента, фарбою лягає на полотно, перестрибує тембром голосу з октави в октаву, переплітається з рядками прозового чи віршованого твору, поринає в професійну майстерність ремісника, поєднується з думкою вченого. Біжить, доводячи істину і заперечуючи її. Невгамовно знаходить собі перешкоди. Біжить і грається емоціями, надіями, радістю і сумом. Кричить і співає, сміється і плаче, говорить і мовчить, але біжить, летить, рухається. І весь отой неспокій душі — є любов. Так, небайдужість — то і є любов. Любов до батьків, дружини, дітей, рідного краю, праці, необізнаного і науки, людей...


пʼятниця, 5 листопада 2010 р.

Пізня оранка.


В кінці листопада, перші морози, не скували ще землі. Перший сніжок лиш припорошив легенько поля. Сполотнів білим колгоспний лан над Скутуватою балкою. Все завмерло в степу. Одна поземка снігова зривалася і зникала посеред поля, то в одному місті то в іншому. А ще монотонно гуділи трактори понад балкою. Розпочинали орати останній лан. Серед тої поземки в роздумах стояв одягнений в кожуха і шапку вушанку агроном.
Останнє поле, протримався б невеличкий морозець дня три–чотири, встигли б закінчити орати. І в зиму, відпочивати до Хрещення Господнього. Витримали б трактори, хватило б дизпалива і так неділю не орали, не було що в баки тракторам заливати. Бігли одна за одною в голові різні думки. Я вже четвертий рік працював агрономом, цей період закінчення польових робіт завжди видавався тяжким. На краю поля починала контрастувати чорна рілля за тракторами з білою заметеною неораною землею. Зграї ворон кружляли за дизелями, падали на ріллю, крокуючи за плугами шукали поживу в свіжезораній землі.
Хай воно йде як іде, над душею в хлопців стояти не буду. Піднімусь трішки вище до Куцого ліска, поласую тереном – прийшла думка. І я не затримуючись, листоного пішов під гірку.
Терен, що то за ягода після перших морозів, смак степу з чагарником. Смак дитинства, терен, глід і горобина останні ягоди року. Після них, в дитинстві, бабця вже дозволяла і варенням ласувати.
Ось і чагарник, присніжені легенько кущі, темно-сині ягоди. Добре що в кожусі, кущі густі, я як ведмідь поліз до ягід . Що то за смак: трішки терпкий, трішки солодкий і не гіркий і не кислий. Смачно, кожний кущ відрізняється своєю смаковою родзинкою. Колись в дитинстві на збиранні буряків перші ласощі були на краю поля ці ягоди.
Стільки смакував не знаю, одним словом до схочу. Можливо хвилин двадцять, а можливо і більше. За цей час на згадку прийшли всі підліски з терном які тільки пам’ятав. Внизу десь гуділи трактори, а я вибирався з чагарника .
По краю поля на дорозі, мерів по двадцять, як справа так і зліва від мене стояли мисливці. За ними далі ще хлопці з рушницями дивлячись в поле. А по ниві фронтом, в якихось ста метрах від мене, йшли інші любителі полювати. Оце так лови як по книзі, майнула думка.
У хлопців поряд зі мною в обличчях виразно прочитав здивування. Вони очевидно готові були побачити в таку погоду тут любого звіра але ж не агронома. В свою чергу я чемно з ними привітався.
- Доброго дня панове.
- Доброго.
- Як лови. Нічого я розумнішого не придумав в цей момент спитати.
Відповіді не довелось чекати. В цей момент метрах в тридцяти на проти мене зірвався заєць. Він підплигнув, заметушився і на якусь мить зупинився очевидно оцінюючи куди бігти з такого оточення. Висновок він зробив миттєвий і правильний. Стрілою помчав на мене. В декількох метрах поряд шмигнув в терник і зник в ліску.
Розгублено дивився мисливцям в вічі, а вони мені. Погляд їх був не стільки розгублений як агресивний. Повільно на краю Куцого ліска сходились навколо мене мисливці.
- Хлоці, ви тільки прикладами не бийте - з гіркою посмішкою просив я
- Щоб тобі агрономе на Миколая чарки не налили за святковим столом.
- Та я ж не хотів.
- І на Різдво не налили. І ковбаси не дали.
- За що ж ви таке мені бажаєте.
- Агрономе. Ми оце ланцюгом з хутора Веселого ідемо, третє поле перейшли, кілометрів шість за спиною. Підняли першого зайця. А тут ти…
Облаяний я стояв на краю ліска проводжаючи поглядом таких красномовних і “толерантних” мисливців. У всьому є позитивне. Ну облаяли, за те зайчик живий думав йдучи до загінок, де трактори піднімали зяб. В першій ріллі механічно витягнув лінійку і заміряв глибину оранки. А потім підняв лице на зустріч хуртовині, що починала підніматись і подумав: “Яка глибина? Зорати вже хоч як це поле і в зиму. В зиму на відпочинок, посівне зерно готувати до весни. Цей рік позаду, а що наступний принесе тільки Вишньому відомо.”
Вітер піднімав над землею снігову поземку, чорні вороно жадібно шукали в ріллі поживу, виходили один за одним з ладу дизеля. Не йшов на справу день у нас. І тільки з тернового чагарнику на краю Куцого ліска вискочив зайчисько і повертався в поле де вже мисливців не було. Всміхнулась вдача цього дня йому.