четвер, 20 листопада 2014 р.

Зошит в косу лінійку

   Робітниче передмістя накрите холодним осіннім дощем. Двоповерхові шістнадцятиквартирні будинки - як постаменти пам’ятників на шляху до комунізму.  Частина з них ще заселена, частина покинута і напівпорожня. Темні силуети тополь ховають їх самих від себе серед війни. Десь там за ними непромислові заграви великого промислового міста.

     В одній з таких покинутих квартир сидів за столом чоловік  років п’ятидесяти – майор російської армії.  Його прізвище мало закінчення  –енко.  Колись давно він закінчив сільську школу на Харківщині, подався до військового училища. Блукав з сім’єю військовими містечками у безкрайніх  просторах  Росії.  За Уралом вийшов на пенсію і  загубився в невеликому сибірському містечку, аж поки не запропонували рятувати батьківську землю від  невідомої загрози за непоганий кошт.

    Власники  квартири вже були далеко. Вони хотіли змінити своє сіре передмістя Донбасу на одне престижних міст Росії.  Та місце для них виявилось лише за Уралом, десь там,  де жив майор.  І от тепер вони помінялись містами. Майор шукав заробітку в цих краях, а вони щастя в його.

    … в чужій квартирі накритого дощем робочого передмістя майор намагався написати листа додому, щоб завтра передати його транспортом. Перед ним лежав підібраний з підлоги учнівський зошит в косу лінійку. Точнісінько такий, який він мав в перших класах сільської школи на Харківщині,  за якихось дві сотні кілометрів північніше.  Думки сперечалися в першості на сторінці. Щось не давало  писати.  Як не намагався наш герой, та коса лінійка не пускала слів на свої рядки. Коса лінійка… 

    Зошит в косу лінійку… В ньому писали перші літери і слова.  Літери попадали рівненько між лінійок і випадали з них, дотримувались нахилу і ні. Слово “мама“ вперше виводила його рука в руці вчительки. В цьому зошиті писались самі чисті речі. Вже потім на аркушах в лінійку з’явилася хитринка, а далі на білих аркушах  таке, що світ очі закривав…

   Перед очима майора коса лінійка … Ось він офіцер армії, яка прийшла на його батьківську землю, знищуючи місто за містом. Він найманець, яничар, як би не виправдовували зі шпальт газет і екранів телевізорів його вчинки. Це літературні критики та кінорежисери навчали його, що Гоголь писав Тараса Бульбу про поганих поляків, хитрого єврея та безмежну любов до руського царя. А насправді він писав про зраду батьківської землі і ніякі правки не змінять суті цього твору. В сільській школі вчили щирості і чесності. В училищі будь-які сумніви вже гнали з думок заготовленими поясненнями. А в академії, на котру не вистачило коштів, могли виправдати  найстрашніші  речі.  Сторінка зошита в косу лінію- як невеличкий залишок місця в світі для чесності і честі.
   Вже майже годину майор чужої армії з закінченням прізвища на – енко сидів перед відкритим зошитом в косу лінію.  Врешті його рука  потягнулася до польової сумки.  На місце зошита ліг білий аркуш…


  На підвіконні квартири під кіпою старих газет лежав захований зошит в косу лінію, як захована совість…

 

(З записної книжки пана Бродника)




Сшытак у касую лінейку



Рабочае прадмесьце накрытае халодным восеньскім дажджом. Двухпавярховыя шаснаццацікватэрныя будынкі – як пастаменты помнікаў на шляху да камунізму. Частка з іх яшчэ не заселеная, частка пакінутая і напаўпустая. Цёмныя сілуэты таполяў хаваюць іх саміх ад сябе пасярод вайны. Дзесьці там за німі прамысловыя золакі вялікага прамысловага горада.
У адной з такіх пакінутых кватэр сядзеў за сталом мужчына гадоў пяцідзесяці – маёр расейскага войска. Яго прозьвішча мела канчатак – енка. Калісьці даўно ён скончыў вясковую школу на Харкаўшчыне, падаўся да расейскай вайсковай вучэльні. Блукаў з сям’ёю вайсковымі мястэчкамі па бяскрайніх абшарах Расеі. За Уралам выйшаў на пенсію і згубіўся ў невялічкім сібірскім мястэчку, аж да таго часу, пакуль не запрапанавалі ратаваць бацькоўскую зямлю ад невядомай пагрозы за неблагі кошт.
Уласьнікі кватэры ўжо былі далёка. Яны хацелі зьмяніць свае шэрае перадмесьце Данбасу на адно прэстыжных месцаў Расеі. А месца для іх выявілася толькі за Уралам, там, дзе жыў маёр. І вось цяпер яны памяняліся месцамі. Маёр шукаў заробку ў тых краях, а яны шчасьця ў яго.
… У чужой кватэры накрытага дажджом рабочага прадмесьця маёр намагаўся напісаць ліст дадому, каб заўтра перадаць яго транспартам. Перад ім ляжаў падабраны з падлогі вучнёўскі сшытак у касую лінейку. Дакладненька такі, які ён меў у першыя класы вясковай школы на Харкаўшчыне, за нейкіх дзьве сотні кілометраў на поўнач. Думкі спрачаліся спачатку на старонцы. Штосьці не давала пісаць. Як не намагаўся наш герой, тая касая лінейка не пускала словы на свае радкі. Касая лінейка…
Сшытак у касую лінейку… У ім пісалі першыя літары і словы. Літары траплялі роўненька паміж лінеек і выпадалі з іх, прытрымліваліся і не. Слова “мама” упершыню выводзіла ягоная рука ў руцэ настаўніцы. У тым сшытку пісаліся самыя чыстыя рэчы. Ужо потым на аркушах у лінейку з’явілася хітрынка, а далей на белых аркушах такое, што сьвет вочы закрываў…
Перад вачыма маёра касая лінейка… Вось ён афіцэр войска, якое прыйшло на яго бацькоўскую зямлю і зьнішчала горад за горадам. Ён найміт, янычар, як бы не апраўдвалі з радкоў газет і экранаў тэлевізараў ягоныя ўчынкі. Гэта літаратурныя крытыкі і кінарэжысёры навучалі доўга, што Гогаль пісаў Тараса Бульбу пра паганых палякаў, хітрага габрэя і бязьмежную любоў да расейскага цара. А насамрэч ён пісаў пра здраду бацькоўскай зямлі і ніякія папраўкі ня зьменяць сутнасьці таго твора. У вясковай школе вучылі шчырасьці і адданасьці. У вучэльні якія заўгодна сумневы ўжо гналі з думак падрыхтаванымі тлумачэньнямі. А ў акадэміі, на якую не хапіла сродкаў, маглі апраўдваць самыя страшныя рэчы. Старонка сшытка ў касую лінію – як невялічкая рэшта месца ў сьвеце для шчырасьці і годнасьці.
Ужо амаль гадзіну маёр чужога войска з канчаткам прозьвішча на – енка сядзеў перад адкрытым сшыткам у касую лінію. Урэшце рэшт яго рука пацягнулася да палявой сумкі. На месца сшытка лёг белы аркуш…

На падваконьніку кватэры пад стосам старых газет ляжаў схаваны сшытак у касую лінію, як схаванае сумленьне…


(З нататніка пана Бродніка)

(Переклав на білоруську мову  Уладзімір Шипіла)



პირველი კლასის რვეული

მუშათა კვარტალში შემოდგომის ცივი წვიმა დათარეშობდა. თექვსმეტბინიანი, ორსართულიანი ბარაკები თითქოს კომუნიზმის კერპების კვარცხლბეგებად დაედგათ ამ უბანში. ნაწილი მათგანი მიტოვებულია, ნაწილს კიდევ შემორჩა აქა-იქ მაცხოვრებელი. გამურული ჭადრების სილუეტები გადაეფარნენ მათ, შუაგულ ომში, თითქოს საკუთარი თავისგენ იცავენო. სადღაც უკან დიდი, სამრეწველო ქალაქი ავად, მკვდრად გიზგიზებს ბრძოლის ალში.
ერთ-ერთ ასეთ მიტოვებულ ბინაში, მაგიდასთან, ორმოცდაათს გადაცილებული კაცი იჯდა. რუსეთის არმიის მაიორი. ოდესღაც, დიდი ხნის წინ დაამთავრა სოფლის პატარა სკოლა ხარკოვის ოლქში და შემდეგ სამხედრო სასწავლებელი. ათრია ცხოვრებამ რუსეთის ტრამალებსა და გარნიზონებში. ურალს მიღმა გავიდა პენსიაში და დაობდებოდა ციმბირში, რომ არ შემოეთავაზებინათ სასტიკი საფრთხისგან, ოდესღაც მშობლიური მიწა-წყლის გადარჩენა. კარგი ანაზღაურების სანაცვლოდ.
ბინის მფლობელები უკვე შორს იყვნენ. ეგონათ, დონეცკის უსახური შემოგარენს რუსეთის ერთ პრესტიჟულ ქალაქზე გაცვლიდნენ, მაგრამ მათ ციმბირში მიუჩინეს ადგილი, იქ, სად ადრე მაიორი ცხოვრობდა. ადგილები გააცვლევინეს, ფაქტიურად. მაიორი აქ ეძებდა ჩინ-მედლებს, ისინი კი ბედნიერებას იქ, მის ქალაქში.
... წვიმისგან ნაცრისფერი, მუშათა კვარტლის შუაგულში, სხვის ბინაში მყოფმა მაიორმა გადაწყვიტა წერილი მიეწერა სახლში, ხვალ დილით ტრასპორტს გაატანდა. წინ პირველი კლასის რვეული ედო, იატაკზე ნაპოვნი. ზუსტად ასეთი მისცეს სოფლის სკოლის პირველ კლასში რომ სწავლობდა, ხარკოვის ოლქში, აქედან ორასიოდე კოლომეტრში. ფიქრობდა, პირველი რა დაეწერა... რაღაც უშლიდა. რაღაც. პირველი კლასის რვეული. წითელი ხაზებით გვერდით ველზე.
პირველი კლასის რვეული... მასში წერდა პირველ ასოებს და სიტყვებს. ასოები ხან ჯდებოდა ხაზებს შორის, ხან ვერა. სიტყვა „დედა“ სწორედ  ასეთ რვეულში დააწერინა პირველად მასწავლებელმა. პირველი კლასის რვეული, ჩვეულებრივმა, ზოლიანმა ფურცლებზე შეცვალა, მასში ისწავლა პირველად ტყუილის წერა, შემდეგ თეთრი თაბახის ფურცლები გამოჩნდა, ეგ, იცოხლე, ყველაფერს იტანდა. 
პირველი კლასის რვეული... მაიორი იმ არმიის ოფიცერია, რომელიც მოვიდა მის მშობლიურ მიწაზე და ზედიზედ ბუგავს ქალაქებს. დაქირავებული, მამლუქი, რაც არ უნდა გაამართლოს ტელევიზიამ და გაზეთის ფურცლებმა მისი საქციელი. ლიტერატურათმცოდნენბმა და რეჟისიორებმა ჩაუდეს თავში თითქოს გოგოლი, თავის „ტარას ბულბაში“ ბოროტ პოლონელებზე, გაიძვერა ურიებზე და რუსეთის მეფის უზომო სიყვარულზე სწერდა. სინამდვილეში გოგოლი მამულის ღალატზე სწერდა და ვერანაირი შესწორებები შეცვლის მისი თხზულების აზრს. სამხედრო სასწავლებელში ასეთი აზრების ამოშლა-ამოშანთვა უცებ ხდებოდა წინასწარ გამზადებული შტამპებით. სამხედრო აკადემიისთვის ფული არ ეყო, თორემ იქ ყველაზე გაუმართლებელს და უპატიებელს უპოვინდენ ახსნა-განმარტებას. პირველი კლასის რვეული. მიამიტობის და პატიოსნების სიმბოლო.
საათზე მეტი ეწვალა რუსის ჯარის მაიორი ...-ენკო პირველი კლასის ცარიელ რვეულს. ბოლოს საველე ზურგჩანთიდან თეთრი თაბახის ფურცელს ამოიღო. ეგრე რა...
მიტოვებული ბინის ფანჯრის რაფაზე კი, ძველი გაზეთების ქვეშ შეკუჭული დარჩა პირველი კლასის რვეული. ნამუსის ფურცელი.

 (Переклав на грузинську мову  Іраклій Андроннікошвілі)

четвер, 13 листопада 2014 р.

Донецькі світанки

       З третіми півнями зникає нечиста сила. Зникає попід лісоcмугами, вимкнувши фари на автівках, степовими дорогами.  Накоївши  брудних справ, тікає. Біжить в надії  на щедру плату чужинців.  У неї нема  своєї землі. Вона квартирує на землі батьків із мрією продати її.
    Тікають найманці без роду і племені, їм ніхто і ніде не буде радий. Тікають, залишивши проміжок часу для роздумів. Проміжок до перших променів сонця. З ними прийде радість і спокій. Полетять на перших променях повідомлення  і дзвінки з донецьких степів, вітаючи рідних з добрим ранком.  Добрим тому, що ранок, не зважаючи на вітер, дощ чи пронизливий холод, є. Він  є, і то вже – радість.
    Донецький світанок видно в любому куточку України, і він бажаніший за власний. Його стрічають в Карпатах і Бессарабії, Наддніпрянщині й Поліссі, Поділлі й Таврії, Слобожанщині й Буковині. З такою радістю, як донецькі світанки, стрічаються хіба що луганські. У ці світанки просто вірять. І не важливо, що буде за ним. Головне, що він прийшов і почав відлік новій добі, що дає надію.
    На сході  заграва… Червоне світло над блукаючим з вечора пилом.  Окраєць невмитого туманом сонця виглядає у сподіванні, чи не порозумнішав світ за ніч. А світ не порозумнішав –   лукаво дивиться назустріч сонцю.  Отак і стрічаються погляди у степу надії й омани.
    Звук метала затворної рами як межа ночі й дня. Патрон вже не в патроннику. Ранок. Сонце відірвалося від горизонту і покотилось над зруйнованими містами й селами, над ланам, усіяними мінами та воронками від вибухів, над людьми… Ранок, за яким буде день і буде ніч. І знов буде ранок...
    Одного ранку світ все ж схаменеться. Сонячні промені принесуть розум у цей край і розвіють оману.  Чисті Думки на світанку в Донецьких степах…



( Із записної книжки пана Бродника)

четвер, 24 липня 2014 р.

Шматочки Душі

( епізод для кіносценарію)
   Під однією з яблунь саду, за столом, вели бесіду дві людини. Одна людина літнього віку, а друга майже ніякого віку, одним словом на початку віку. У бесіді переплітались теми садівництва та філософії, так як ці дві теми окремо, як не розділяй, жити не можуть.   І вже та бесіда, серед обтяжених гілок груш і яблунь врожаєм, велась з годину. Людина, віку ще ніякого, щось розуміла, а щось вдавала, що розуміє. А людина літнього віку говорила повільно і розважливо, в надії передати набуте і нажите.
-          Душа для того дана, щоб її віддавати. Будуєш дім, вирощуєш пшеницю, вчиш дітей, конструюєш механізм чи виготовляєш деталь до нього, то ти відриваєш від своєї Душі  частинку і передаєш її жити в добрій справі. От ти, Юрко, посадив грушу  і частинку душі віддав їй. Вона росте, родить. І частинку Душі своєї і твоєї віддає людям  - плодами, затишком, красою. Твоя душа іде через добре діло до інших людей.
-          Так душа може скінчитись? ( із посмішкою)
-          Ні. Вона не скінчиться. Бо та груша посаджена віддасть натомість свою частинку душі тобі. Збагачення Душі  відбувається. Ти і там і тут, і в тобі Світ живе.
-          А коли людина не віддає частинки своєї Душі?
-          Тоді Душа її не знаходить притулку і блукає світом.
-          Як привид?
-          Як привид. Вона злість і заздрість родить, бо ні в чому хорошому її немає.
-          Ви, Карповичу, закінчили лісову школу, а як філософ говорите розумні речі.
-          Тобі треба Явтуховича послухати. Він знатний мислитель.
 Карпович дістає з - під скатертини на столі  лист. Розгортає його, одягає окуляри. 
-         От послухай, що мені в останньому листі Явтухович написав. У нього закладений дослід на винограднику не вийшов ,так він у філософію перевів це питання. Де ж це місто в листі?  Знайшов, слухай : “ … на старість років дійшов до  висновку, що   чужий розум - не свій. Скільки його не позичай, а він заточений під інших. Так що , Карповичу, свій розум треба заточувати об чужий….”
Під однією з яблунь саду, за столом, вели бесіду дві людини. Одна людина літнього віку, а друга майже ніякого віку, одним словом на початку віку.


( Описана подія мала місце в житті і відбулася на станції  Пантаївка, де і жив Донченко Іларіон Карпович, товариш його Кузнєцов Леонід Явтухович мешкав в селі Веселий Кут сусіднього району. Освіту вони мали вищу філософську, закінчили В Чорному лісі лісову школу за фахом бухгалтер-лаборант. Ну а людина ніякого віку то я.) 


неділю, 20 липня 2014 р.

Ніч

   Ніч в місті на Дніпрі... Відкрите вікно в ніч. Там місто. Трішки дрімає, якось рухається, намагається гомоніти. Здається, що воно говорить саме з собою. Багатоголосся нашого міста, накритого ковдрою ночі – шерех прапорів на будівлях, які полоще вітер, шурхіт шин поодиноких автівок, стукіт хвиль Дніпра, що розбиваються об каміння набережної, гуркотіння двигунів літаків і гвинтокрилів, що літають на війну і з війни, клекотіння дизеля баржі, що мандрує повільно у Херсонські степи, поодинокі крики нічного птаха, естафета металевих звуків на заводах, шелест листя акацій і лип, гуркіт вагонних коліс на залізничних мостах... І усі ці звуки – лише тло для крику сирен автомобілів швидкої допомоги, що летять від літовища до лікарень й шпиталю.
   Ніч. Вона і не думала засинати. Вона не спить. Від неї не заховатись.


неділю, 13 липня 2014 р.

Філософія і економіка


 
     Сплетіння  філософії та економіки – це державна політика. Що таке економіка без філософії і що таке філософія без економіки?… Одне без іншого існувати не може, або ж стиха жеврітиме на певній території. І не факт, що при такому жеврінні ту територію вдасться зберегти. Державний люд повинен не тільки дивитися на цифру калькулятора торгової оборудки, а й бачити країну на десятки років наперед. Принаймні – основні напрями.
    Все частіше у пресі стали з’являтися заголовки про необхідність збільшити виробництво зерна у 2-3 рази, накормити світ,  про важливість іноземного капіталу в сільському господарстві, терміновий продаж землі іноземному капіталу.  Читаю і замислююсь: а чи корисне – у  пропонованому обємі  те збільшення виробництва, і до чого воно призведе.
     Є два чинника збільшити валове виробництво: збільшення площі й підвищення врожайності.
     Перший чинник.  Знищується ефемерна нині сівозміна культур.  Ранні зернові, соняшник та рапс займають більшу частину орної землі. Спеціалізація на декількох монокультурах призведе до надмірної спокуси боротьби за собівартість.  Мінімальні затрати  паливно-мастильних матеріалів на гектар є не що інше, як  застосування широкозахватної техніки.  Наслідок – поняття контурної оранки на схилах і тому подібних операцій, які сьогодні виконують дрібні й середні фермери, взагалі зникає.  Ерозія ґрунтів.  За прикладами ходити далеко не треба – гляньте навесні на руді плями по схилах полів. Вони з кожним роком ростуть і жовтішають. Порогів у Дніпрі нема – їх покрив український чорнозем.
     При такому підході не витримають конкуренції дрібні, а потім – і середні фермери. Вони перетворяться на трактористів у полях декількох десятків феодалів.  Знищення сільського населення. А як же репродукція населення країни? Не секрет, що перше покоління селян у місті –  локомотив індустріалізації.  Їхні діти в місті – наполовину схожі на перше покоління за професійною ознакою.  Внуки – мають професії поважні, проте не такі актуальні для руху країни вперед.
    При збільшенні врожайності втрачається якість продукції. Все  живе має  біологічну межу росту.  Тобто: 600 г середньодобового приросту свинини – то ще свинина, а два кіло – то вже ніби і не свинина. А продукт типу свинного мяса  можна отримати і без свиней. І так у всьому тваринництві і рослинництві без винятку. Кращі вчені голови працювали над підвищенням продуктивності на 5-10%  десятиліттями.  А тут – відразу накормимо весь світ! От тільки світ не дуже намагався нагодувати нас. Одні відбирали, інші – купляли відібране збіжжя.
    Мине років двадцять… Світ закриє нами певний період, і для більшості населення виготовлятиме штучні продукти, схожі на колись реальні. Але тільки схожі – завдяки харчовим добавкам.  Продукти типу “Мівіна” і напій “Юпі” (хто пам’ятає) заповнюють ринок.
     За ці двадцять років Україна, втративши чорноземи і сільське населення, “спаливши” азотом гумус, отримає змиті до глини поля. Безнадійно в них сіятиме.  З останніх сил шукатиме дівчат, котрі можуть народити дітей і хлопців, котрі ще на щось здатні…  Феодали, спакувавши кошти, зникнуть. І не факт, що ті кошти не зникнуть у них – завдяки мудрим світовим економістам.
    Уявіть на основі цього чи Ви таку Україну хочете бачити і чи це буде Україна? І чи ця Україна для нас і наступних поколінь?  Згідно бачення “видатних економістів, сільського населення передбачається 2-3 млн. Населення в містах – більше 20 млн. Враховуючи міграцію дешевої робочої сили зі сходу… Можна багато писати, але домалюйте картину самі. Для кого ця країна і чи такою Ви хочете її бачити?
     Може відновити різних форм власності заготівельну діяльність та переробну промисловість. Завести інвестиції в органічне виробництво.  Дати роботу в сільській місцевості. Зберегти інфраструктуру. Ввести стандарти на продукцію. Спробувати завоювати ринок. Вийти на пристойний  рівень з вічною якісною сільськогосподарською продукцією. Дуже добре подивитись на спеціалізую областей.

   Хочуть пани за кордоном, щоб їх жінки народжували по старинці, а не пробірочнідітки були у них? Так це до нас! Ціна наша і – предмету торгу немає. Чужий розум – гарний, а свій – кращий. Не все те економіка, що блищить на перший погляд. Треба заглянути й трішки далі в економіку через філософію.

пʼятницю, 20 червня 2014 р.

Ранок після війни

       Ніч не спала. Дніпром, між Шевськими і Становим островами, лоцмани сплавляли плоти. Тихою течією, збирали веслами зорі в воді, ішли  на Кодак. Ішли в своєму столітті через нинішнє, зшиваючи історію в один великий розділ.
       Темінь і світло боролись в сірості світанку, сіяли тривогу в сни жителів міста.  На острові Старуха домовлялись Доля і Недоля. Сірість гасила вогні, а вони загорялись і загорялись. Надія на спокій і віра в надію гукали світанок нового дня. З майдану розтікалась мелодія, проганяючи сірість. 
      На майдані нашого міста грав скрипаль.  Грав з самого ранку, а не ввечері, як завжди. І скрипка звучала трішки по-іншому.  Вона плакала і сміялась крізь сльози, ніби гукала людей до себе. Одинокі перехожі змінювали  шлях, обступали  скрипаля. А він грав безупинно.  Грав для них, для міста, для Дніпра, для вранішнього Сонця, котре з-за спин будинків, через голови людей дивилось на майдан. І  навколо цього скрипаля було все більше і більше дніпрян.

    … посеред майдану, оточений людьми, грав скрипаль, а перед ним танцювала маленька дівчинка.  Це був  перший ранок без війни.  




неділю, 15 червня 2014 р.

Берізка


    Серед тиші і степу, недалеко від блокпосту, на зеленій траві паслася корова.  Круторога пані
мала міцний цеп і повні очі доброти.  Її красу, червоної степової породи, можливо в якомусь поколінні, підправив хтось з голштино-фризької породи.  Одним словом, вона була повноцінною місцевою степовою красунею.
   Поклавши руки на бетонні блоки, як школяр на парту, розглядав господиню, котра вносила в пейзаж степу один позитив. Голос солдата повернув мене з роздумів на блокпост.
-          Юрію Миколайовичу, ми все розвантажили.
-          Добре.  А , що це за корівка?
-       З крайньої вулиці, бабуся прив’язує тут.  В обід доїть і нам молоко віддає.  Комбікорму нам би для Берізки.
-          Ти б ще бронежилет і шолом їй попросив.
-      На тих блоках капітан намалював її  в бронежилеті і шоломі. Каже, вона учасниця АТО.
   Пішов  з цікавості до блоків. Там дійсно була намальована  Берізка,  нагадуючи вікінга шоломом і рогами. Схожість зображення, на аматорськім малюнку з  оригіналом на випасі, була присутня. Повз мене, в напрямку корівки, ніс два відра  води худенький солдат років двадцяти. Я зовсім провалився в степ. Навіть дві сороки, що затіяли суперечку, не могли відволікти  мене від спостереження за молодим бійцем і красунею степу.  Коли б не рука на плечі і голос офіцера, то моя душа нізащо не повернулась би на асфальт,  до блоків…
-          Миколайовичу, дякуємо!
-          Та нема за що. Вам дякування люди передавали.
-          Армія народна.
-          Народ і підтримує армію в антитерористичній операції.
-          Це не АТО. Це російсько-українська війна нового зразка.
-          Дурна війна.
-          Що на мирній землі?
-          Пшеницю скоро коситимуть.
    Діалог таки перервали сороки, котрі не на жарт сперечалися між собою, не звертаючи уваги навіть на проїжджаючу повз блокпост вантажівку. 
-           А солдат ваш  з таким натхненням порається біля корівки.
-      То Сергій. На асфальті виріс, а тут такий сільський! Поїть її, комбікорм у фермера місцевого випросив і стільчик бабці зробив, щоб з дому не носила. Говорить, що Берізка як Батьківщина. Велика, тепла і годує. Сяде коло неї, любить, як вона дихає в обличчя.
    Повз блокпост і військову техніку йшла по стежині літня жіночка з відерцем.  Берізка, витягнувши голову, вітала її, гукаючи до себе...


  

середу, 21 травня 2014 р.

Блокпост

Кружка теплого, на вишневих гілочках, чаю, обійнята долонями, є вікном у просторі. Вікном, через яке людина миттєво переноситься за своїми думками в інші краї й часи, шукає відповіді на запитання. Саме у такому пошуку, на великому скаті, сидів, розмірковуючи над тим, що розділяють ці мішки з піском? Що привело сюди цих хлопців? За спиною – Дніпровський степ, попереду – Донецький. І між степів – блокпост, як камінь межовий, водорозділ свідомості.
Хто ж поділив той степ? Де той водорозділ? По мові – ні. В степу – всі розуміють один одного. Національність – ні. В степах кого тільки нема! За соціальним станом – теж ні. Он хлопці: ким тільки не працюють!  Іван – господар степу, фермер. Стоїть на блокпосту до кінця тижня. Повернеться в поля. Андрій – заступник  голови правління банку. У відпустці. Айпад і автомат.  Олег – учитель. Директор школи йому всі години поставив у три дні. Решта часу – він тут. Вадим – вальцювальник на заводі. Завод стоїть. Богдан – студент істфаку. Чи відпустили, чи гуляє… Історія ж бо твориться сьогодні й тут.
Чого вони стоять? – вони живуть майбутнім!  А ті люди, що далі по степах, - здебільшого живуть минулим. Живуть у Другій світовій. Ні, навіть, у Великій вітчизняній. Воюють за переконання псевдо-ветеранів. Комусь потрібна їхня свідомість у тому часі… Так легше управляти. Вони всі – у помсті. По іншому життя не уявляють ані феодали їхні, ані вони. Страх. У цих, що тут на блокпосту, є страх, що заберуть майбутнє. Вони самі собі щось метикують, планують, як прожити завтра. А в тих, що далі, за блокпостом, теж є страх. Страх втратити надію, що їм повинні дати щастя з барського плеча. Їхня філософія –залежність. Що краще? Воля чи залежність? …Велика гра на страхові людей. Одні боялись загубити волю, а інші – гарантовану залежність. Лиш степ розсудить… і життя.
От би той камінь межовий – та й перенести по свідомості людей десь за Луганськ, по Дон...
Блокпост поміж степів…



четвер, 8 травня 2014 р.

Добрі люди


Найкультурніше місто

    Коли шановне панство думає, що найкультурніше місто Європи - то Париж  чи  Відень, воно глибоко помиляється. По правді сказати, я і сам до певного часу помилявся. Поки не потрапив до одного містечка.
   Прибув до нього в справах зрання. У запасі до відкриття потрібної установи  було ще декілька 
годин. Достатньо часу, аби  прогулятися  центральною вулицею, роздивитися будівлі...
    Без поспіху мандрував, порівнював архітектуру з тим, що бачив у інших містах, шукав схожість і відмінність. З річки повівав ранковий свіжий вітерець. Спека ще не встигла зробити гербарії з пишної краси листа дерев і трави. Одним словом, кінець травня.
    Посеред цієї зеленої ранкової краси  на парковій лавці сиділи дві людини.  Вони далеко не належали, по вигляду, до еліти цього міста. І, можливо, у них навіть не було постійного місця  проживання. Сиділи скромно. Між ними була розстелена газетка, на котрій притулилися одне до одного кілька шматочків печива, струнко стояли дві скляночки та  пляшка коньяку.
     Це місто звалось Каховка. І то не важливо, що  підпільно винесений з місцевого заводу коньяк дешевший, ніж звичайне вино. Важливо, що в цім місті вживають виключно коньяк без прив’язки до ступеня зажиточності. Каховка - реальне місто високої культури.

 Пан з Малої Виски.

    Дніпро. Крамниця біля мого будинку. За мною в черзі жіночка з хлопчиком років шести-семи.  Скупляюсь.  Продавчиня взяла кошти за покупку. Мовчки відходжу на декілька  кроків від прилавка. Пакую покупку. Раптом чую дитячий голос:
-          Доброго дня!
-          Доброго!
-          А Ви в школі погано вчились?
-          Чому ти хлопчику так вирішив?
-          А Ви не сказали продавчині : «Дякую!»
     До такого діалогу я був трішки не готовий. У цей момент моя перша вчителька згоріла би від сорому за мене. Отак я неввічливо вчинив. Нічого кращого ,як викручуватись із ситуації , не придумав.
-          Ти, козаче, звідкіля такий?
-          З Малої Виски. До бабусі вчора приїхав.
   
    Далі вступила в пояснення бабуся : “Вчора приїхав. За сьогодні я вже не знаю, що робити?  Як по мікрорайону ходити? Він усім робить зауваження.
     Поряд із бабусею покидав крамницю маловисківський пан, котрий помножив десять хвилин тому мене на нуль. Покидав з чесно заробленою шоколадкою, за котру не забув подякувати.   Перед моїми очима ж  була моя перша вчителька.  І мені було соромно.

      
      Горіхи

    На краю села, понад толокою, літній чоловік  виконував незвичайне дійство. Він  щось вибірково садив. Але що він міг садити, зробивши отвір і щось кидаючи в нього з відра? Я стояв у роздумах. Перебравши думки, зібрався іти за відповіддю до цієї людини. Як раптом  із села появився перехожий.
-          Доброго дня!
-          Доброго!
-          Пане ,чи не можете ви пояснити, що той чоловік садить на тій стороні толоки?
-          Горіхи.
-          Та ви що?!
-          У нашому селі його навіть прозвали дід Ворона. У нього заточена палиця з міткою. Відстань від краю палиці до мітки на п’ять сантиметрів довша за дзьоб ворони. Бо як менше, то повитягувати можуть. Технологія така в нього.
-          Це унікальна людина!
-          Унікальна. Щось із ним сталось таке років десять тому. Чи приснилось ,чи привиділось і почав садити. Обсадив усе село. Вже є такі горіхи метрів під чотири.
-          Дякую! Добра Вам!
-          Нема за що. До побачення!
     І тільки тепер я побачив, як декілька ворон увесь час крутилось позад тієї людини ,маючи інтерес до того, що в нього у відрі.



Пів століття

    
В одному містечку на острові є старий парк. Блукав його алеями,  розглядав красу. Чомусь увагу весь час привертали лавки. На кінець зрозумів. Вони були з бруса. І що цікаво, весь брус одного віку і доволі старий. Питання так зацікавило, що почав розглядати сліди бодай одного ремонту. Невже простояли отак і ніхто не пошкодив ні разу?
     У розглядинах дійшов до жіночок, котрі працювали на клумбі.
-          Доброго дня!
-          Доброго ! – по черзі відповіли жіночки.   
-          А якого віку ці лавки?
-          У шістдесят восьмому поставили, до свята в місті. Кожного року лаком скривають. Ви не перший, хто питає, – відповіла найстарша.
    Півстоліття…?  Неймовірно!!!



 Вихованість

     У нашому селі працював один чоловік столяром. Чоловік - як чоловік. Шматок хліба заробляв чесно, людей поважав. Ходив завжди теплої пори  в фетровому капелюсі, коли жарко - в легенькому кашкеті.
    І мав той чоловік один гріх. Він любив раз неділі на три випити горілки. І не в міру,  а добре випити. Голови не втрачав, шкоди не робив. Вживши оковитої, ноги несли його виключно додому. 
    Дійшовши до воріт, він мав два варіанти подальшого перебування до полегшення свого стану. Перший – лягти на лавку під забором. Другий - лягти на спориш, головою до хвіртки, а ногами до дороги, і ні в якому разі не по - іншому.
    Коли мимо нього по дорозі рухався хоч якийсь значущий об’єкт, то він припіднімав голову, не приходячи до свідомості, і рукою  намагався зняти  трішки капелюха чи кашкета ,вітаючись. Його вихованість, на відміну від сили волі, перемагала пияцтво.
   
    

Поминальні дні.

    На цвинтарі порались дві жіночки. Прибирали на могилках, садили квіточки.
-          Вітання Вам!
-          Вітання!
-          А хто Ваші по прізвищу, світла їм пам’ять?
-          Наших тут нема…
-          Ви від сільради?
-          Ні. Ми так.
-          Як?
-          Я з Житомирщини, Марія з Одеської області. Могили наших батьків там. Поїхати можливості нема. Доглядаємо тут кинуті могилки, може, хто там наших батьків догляне.
    Я мовчав і просто гордився жіночками.

   

        Любов до людей

    Дід Іван був такий старий, що другого за віком діда в селі він водив у школу до першого класу. Жив сам. Мав сад і город. Тримав незліченну кількість кролів. Вони жили у нього скрізь. І, здається, що коли відкрити клітки й загороди, то вони від діда нікуди не підуть.
    І так велось в селі, що поки він був живий, то  ні одне дійство не відбувалось без кролів.
Ідуть дітки в школу - він усім подарує по парі кроленяток, закінчаться жнива – механізаторам по кролику, новосілля теж без його вухатого подарунка не обходилося.

   До його дійства неможливо застосувати слова пожертва“ чи  благодійність. Він робив це просто від Душі. Так дід намагався по-своєму дарувати радість людям.

середу, 30 квітня 2014 р.

Груша в хустині

    

  В дитинстві здавалось, що рівно посередині Світу, на водорозділі між річками, росте величезна Дика Груша. Понад нею шлях з райцентру на Край Землі, до нашого села. Гілляста пані в нашій уяві  росла вічно, від створення Світу. Односельчани розповідали, що і діди на неї лазили, і прадіди.  А скільки побачень під нею відбувалось…
   Десь там, на самій верхівці, є шовкова хустина. То було дуже давно. Ще коли в нашому селі було мало хат під залізом. Тоді один парубок, не дочекавшись на побачення дівчини, пов’язав подарункову хустину на верхівку деревинки, коли груша була маленька. І виросла Груша в хустині. Не знаю, чи правда: до верхівки ніхто не долазив, але чомусь хотілось, щоб то була чиста правда. У всіх груші не в хустинках, а наша в хустині.
   Без нашої красуні нічого не відбувалось. Проводжали з села в дорогу до Груші, виглядали, чи не іде хто зі станції - з-під Груші, а то і з Груші. Її плоди додавали не тільки в кондитерські вироби. Без неї весілля, ювілеї, хрестини, проводи в армію, поминки, та і просто посиденьки, - не відбувались. Більше сільських таємниць, ніж пані Груша, не знав ніхто. Коли б тільки хто розумів мову її шелесту…
    Як вона цвіла… Було Сонце затримувалось вранці, бо Місяць, заплутавшись у квітучій кроні, не хотів поступатись місцем на Небі. Він гойдався на гілках в білому цвіті, поки ранковий вітерець його не струшував. Упавши на Землю, неохоче котився за край Землі, що за селом. З протилежної сторони Світу, посеред якого стояла Груша, тоді виглядало Сонце. Підіймаючись, обов’язково зачіпалось об неї, щоб вдихнути запах весни й похизуватись квітковою прикрасою.
    Що говорити. Буває блукає Світом Доля чиясь, сяде під Грушею і затишно їй.
   Цієї ночі сон мене водив добрими стежками. Він водив стежками дитинства навколо нашої Груші в хустинці. 










пʼятницю, 18 квітня 2014 р.

Хранитель Степу

    Літо в жнива... 
    У цей час Дух Степу складається із запахів гарячої землі, сухої стерні, молодих соняхів. Звук Степу єднає поодинокі крики птахів, гудіння бджіл і відгомін села. Вітер, як диригент цього великого хору, хвилює Душі у Степу.
   Серед цього Степового Світу, на краю поля, прямо під Сонцем, стоїть Курган. На нім – управляючий відділення з двома хлопцями  виконують незвичне дійство. З витягнутого на Курган причепа засипають глину в лисячі нори та шурфи, зроблені колись копачами й розмитими вже рясними дощами. Внизу торохтить тракторець, підіймаючи з бочки воду по шлангу.  Тією водою  проливають глину,  ущільнюють  пустоти в кургані. Зберігають могилу.
   Мар’янович був управляючим відділення ще із часів Хрущова. За весь час своєї діяльності цей ритуал він проводив регулярно, раз на чотири-п’ять років. Зберігав Могилу, розкопану колись людиною, котра вважала себе археологом.
    Так в історії є.  Одна особа благородної дворянської крові  розкопала могилу і там було всяке скіфське добро. Ніхто не знає, що саме там викопано й куди воно поділось. Добро пропало, а ім’я копача залишилось. Залишилось, поряд з іменами чесних майстрів цього ремесла. І те ім’я історики підіймали все більше, а могила ставала все менша.
   Вечір. Дух степу доповнюється запахом молока. Повертається в село череда. Мар’янович повагом сходить з Кургану і йде за чередою. Старий степовик, правила життя якого прописані поколіннями предків.
   За моє десятиріччя праці у господарстві – Марянович тричі підіймав із хлопцями причеп на курган. Рятував від розмивання могилу предків. Хранитель Степу в Часі.