Кредит

Світало… Разом з другими півнями будив село завівши автомобіль. Прогрівати його довго не прийшлось, ще не охолов після вчорашньої спеки. Трішки “Москвич” по чхав, загудів… Склав в багажник гостинці, відкрив ворота і вирушив в справах до міста. Понад Дніпром, через старий кар’єр на сусіднє село. Далі петляючи по між ям різної глибини спішив до Любимівки.
Тільки на шосту, а вже немає чим дихати. Задушливе повітря з вчорашнього дня блукало не тільки по пагорбам, а і в глибині балок. Спека цього літа стояла не поступаючись самій маленькій прохолоді й на мить. Вітер немов розгнівавшись на людей полетів далеко і не повертався. Все стояло завмерши як в день так і в ночі.
За колгоспним садом з’явилося село. Просипалися господи по Любимівці, сіріло і тільки калюжа на узбіччі дороги від пориву водоводу неорганічно виглядала в цьому пейзажі. Об’їхав оазис посеред дороги, в якому вже купалися качки, з’їхав вниз за село.
Сільська людина за своє життя дуже багато ходить своїми ногами і тому коли вона купує легкову автомашину то завжди підвозить подорожніх людей, особливо від села до села. Я людина сільська і пращури мої всі селяни то цей закон для мене неписаний.
В кінці села перед балкою, з пересохлою на її днищі річечкою Татаркою, стоїть молодичка. Виглядає попутній транспорт. Вгледів автомашину піднімає руку в надії зупинити мене. Її надія справдилась і вже за мить вона сидить на передньому пасажирському сидінні.
- Хоч до Придніпровська.
- Та довезу, ти куди так зрання?
- В місто, хочу в банк якийсь центральний попасти.
- Гроші класти?
- Які гроші, тут зуби швидше покладеш.
- То навіщо тобі банк коли не таємниця.
- Вчора президента Кучму показували, він говорив щоб банки допомогли селянам. У нас трактор Т- 40 зламався то може дадуть коштів на ремонт двигуна. За рахунок трактора та трьох корівок і живемо.
- Думаєш дадуть?
- Президент сказав їм, наголосив щоб під льотний процент.
Жіночка говорила серйозно. Я ледь на гальма не натиснув від такої мети поїздки цієї молодої громадянки. На мить навіть переповнив сарказм по відношенню до її наївності. Стримавшись від коментарів прогнозу результатів поїздки я невпевнено подав голос аж переїжджаючи затоку Дніпра Шиянку.
- В місті в який тобі район треба?
- Ні, я в Придніпровські до сестрички забіжу, а вже потім на восьму до банку. Вони ж рано працювати не починають, аж з восьмої більш за все. Вирішу питання і на обід в Татарку, корів доїти треба. Зупини тут біля училища, спасибі тобі.
Жіночка вискочили, закрила двері і швидкою ходою пішла в напрямку старого міста. Двері то зачинились, а рот в мене ні. З ним відкритим я дивися ще з хвилину їй в слід не вірячи що таке може бути. В голові повільно пливла думка: “Дівчино, дівчино це для тебе в вісім годин ранку середина робочого дня.” Банківські працівники хоч би до десятої посходились. О восьмій вони каву з молоком в кращому випадку п’ють, не підозрюючи з відкіля останнє береться і якою працею. А після десятої вони ввічливо розкажуть, що твої проблеми їх не цікавлять. І поїдеш до корів і поломаного трактора, до дітей яких вже скоро до школи готувати. А та молодь в банку буде зверхньо посміхатися тобі в спину, нічого не розуміючи в житті.
В кінці кінців ця молодичка нормальна, вона почула, що президент країни по першому телеканалу попросив допомогти селянам, сіла і приїхала. Це я не нормальний з своїми песимістичними думками кому треба дати грошей, як пригнутися щоб дозволили працювати і платити податки. Може коли всі такі в країні будуть як ця жіночка з Татарки то питань багато відпаде і жити краще будемо.
Сигнал під’їхавшої позаду автомашини нагадав мені , що кінцевий пункт моєї поїздки ще далеко і треба їхати далі.
1998 рік

Прикмети

Повір’я на селі - річ не остання. Вони живуть в людях, як побожність і у кожній місцевості мають свій колорит і відмінності, хоч взагалі є то звичайнісінький забобон. Мій дід, приміром, у далеку дорогу ніколи не виходив через ворота, а йшов з двору через город чи іншим неторованим шляхом. Якщо бабуся говорила йому в спину якесь побажання - вертався і вже нікуди не рушав. Або - коли із запланованих справ не клеїлась перша, то й решта в цей день скасовувалась, і дід вертався додому. А розповім ось приклад з життя його ровесника. Літнього погожого вечора Карпо Іванович міркував, як вирватись з під жінчиного нагляду до кума. Ще вранці його було запрошено на куліш під стару грушу, і тепер він готував офіційну версію своєї відлучки. Покашлявши для годиться, почав: - Галино, Трохимович просив медогонку полаштувати… - А що там складного? - Складне не складне, а удвох легше. - То тебе Трохим на сто грам кличе. Діставши конкретну репліку, Карпо Іванович трішки перемістив акцент: - Все життя ті сто грам тобі вважаються. - Вважаються чи ні, а останній раз онуки додому привели. - Годі тобі, треба чоловікові допомогти, -і під бабині не вельми ґречні побажання дід Карпо попрямував з двору. Зачиняючи хвіртку, пообіцяв: - От побачиш, прийду скоро і тверезий. „Вирвався на волю!” - думав дід, простуючи липовою алеєю попід цукровим заводом. Вже чувся дідові запах кулешу, уявлялася холодна, запітніла пляшечка оковитої. Ось і початок заводського паркана понад тінистою стежкою. Раптом - гуп, - почувся глухий звук. Дід став, потім різко ступив крок назад і очам не повірив: з-за паркану , наче з неба, впав на стежину тяжкий мішок. І тиша, і нікого ніде. Карпо Іванович , отямився, присів над ним. Мішок був з цукром! Щастя впало з неба. „За візком!” - майнула думка. „Ні, приберуть мішок, поки ходитиму.” Підтягнув ремінь, звичним рухом кинув мішок на плечі і поніс до своєї господи. Задихався, тремтіли ноги, гнулася спина, та думка, що такий дарунок не кожний день на дорозі валяється гнала його додому. Нарешті двір. Тяжко дихаючи, весь мокрий від поту, щасливий, сів на мішок, ще не вірячи вдачі: - А чом ти так рано, чи Марія Трохимовича порозганяла? – виглянула з хати жінка. - А ти все не вгамуєшся , - гримнув дід на бабу. - Не бачиш, хіба, що я на дорозі знайшов? Жінка побачила мішок з цукром. - Та ти що?! Справді, де взяв? Карпо Іванович розповів бабі про знахідку, мішок занесли до комори. Витяг дід води з криниці, вмився, посидів, віддихався. - Ну, я до Трохимовича таки піду! - Іди, та не барись, мерщій вертайся! – в спину сказала бабця і пішла поратись по господарству. „Таки побажала в дорогу! От норов! І мати в неї така була, жалівся ж колись покійний тесть на їх породу. Казав, що господиня добра буде з його дочки. Та як піде характером у свою матір, то нерви попсує.” Отак згадуючи тестя , Карпо Іванович підійшов до прибуткового місця, де знайшов мішок . І тут, перевалившись через цегляну огорожу цукрового заводу, на землю гепнув ще один, такий же точнісінько. „Дай, Боже, сил!”, - проказав дід Карпо і чимдуж потяг до господи другий мішок. Доніс до воріт, сів на нього. - Ганно! - гукнув стару, спершись спиною на огорожу. - Чай зимою з цукром буде, йди допомагай! Не тямлячи, за що таке щастя, потягли мішок до комори. - Ти ж мовчи, нікому нічого не говори! - наказував дід. - А як же, вчи, бо без тебе не знаю! Дід ще раз умився біля криниці і поспішив до кума втретє. Відійшов від воріт кілька кроків, прислухаючись, чи бабця нічого не говорить йому в слід. Навіть озирнувся - на подвір’ї її не було. „Цього разу дійду до Трохимовича!” – подумав. „ А може її погукати, аби щось сказала. Ще мішок в господарстві не завадить” – посміхнувся сам до себе, і пішов стомленою ходою. Біля щасливого „солодкого” місця ходили два спантеличених молодики. Дід тихенько прошмигнув мимо них, далі прискорив ходу і зупинився аж на подвір’ї Трохимовича. - Куме, де ви там? - гукнув. - Та тут я. Що це ви спізнюєтесь, все готово! - Господарству лад давав… - Заходьте! Під старою грушею сиділи за столом два діди. Смакували кулешем на старому салі, пили чарчину оковитої. Говорили мало, бо за життя так знали один одного, що вже могли обмінюватись думками не говорячи. Під смеркання, попрощавшись, пішов Карпо Іванович додому. Йшов у роздумах, неквапом. „Таки правда, третього разу жінка в спину нічого не сказала, то я й дійшов до кума. І якою ціною – навіть мішки з цукром з неба летіли, таки тесть покійний правду казав про їх рід”. Біля місця, де знайшов прибуток, Карпо Іванович аж протверезів. Там ходили і щось розглядали міліціонери - Діду, ви місцевий? - запитав один. -Так. - злякано промовив дід. - То ви тут двох молодиків у спецодязі не бачили? - Ні. - зовсім розгубився Карпо Іванович. - А що сталося? - Два мішки з цукром тут не помітили? - Ні, не помічав. То ви, певно, злодіїв шукаєте? - Злодіїв, діду, злодіїв. Йдіть додому, не заважайте. Карпо Іванович прислухувався тижнів зо два, чи не йде міліція за цукром. Та все було спокійно. Був і до чаю цукор, і на варення. За чаєм згадував літні пригоди, що б не казали, а прикмети збуваються. Тепер, ідучи мимо цегляного заводського паркану, автоматично поглядав надією на повторну удачу.

Діалог

Перші роки 2000-х. Слово "ландшафтний дизайн" зазвучало по-модному. Бум. Продавалось усе, що змогли привезти з-за кордону, знайти ще в існуючих розплідниках, викопати в чагарнику, на кинутій базі відпочинку, в степу,... 

Перші садові центри. За пару днів, після відкриття одного садового центру, спостерігав діалог двох людей. Вони між собою були незнайомі. Я знав обох. 

Один з учасників - власник і директор садового центра. Людина з “ комерційною жилкою ”, котра пропрацювала все життя в будівництві, "виросла на асфальті", прочитавши книгу з картинками і пару журналів, стала в одну мить "супер профі". Другий учасник  років на п’ять був старшим за директора садового центру. Виважена і інтелігентна людина.

Біля майданчика з рослинами директор садового центра емоційно розмахував руками, пояснюючи якими ці рослини будуть в дорослому віці і якої краси. Безапеляційно відповідав на запитання відвідувача. А питання були суттєві і по темі. Відповіді ж майже нічого спільного з ботанікою, агрохімією і ґрунтознавством не мали. Це були уяви в невідомій галузі, виголошені незаперечно з посиланням на невідомі джерела і "закордон". За хвилин десять відвідувач вже питань не задавав, тільки слухав. Директор же увірував в те, що говорив  і не зупинявся.

Ще хвилин п'ятнадцять відвідувач піймав момент, щоб подякувати за таку змістовну лекцію, толерантно попрощався, обіцяючи бути клієнтом. Директор у піднесеному настрої ходив по садовому центру. Задоволено розповідав працівникам про діалог і перемогу в дискусії над необізнаною людиною в питаннях "високого ландшафтного дизайну".

Відвідувачем був бувший міністр сільського господарства. В своїй трудовій біографії він пройшов від агронома до міністра. Свого часу ми вчились у нього багатьом розумним речам в агрономії.  

Не усі клієнти були такі терплячі і толерантні. Особливо після невдалих порад директора садового центру. 

Рибалки

    Літня пора, шкільні канікули, час для допомоги батькам по господарству, підробіток в колгоспі, ну і в проміжках - для шкоди, без якої в дитячому віці прожити не можливо.
От і цього разу, отримавши лайку від сторожа, а потім прочухана від батьків за відвідування черешень в колгоспному саду, сидів я з товаришем на березі ставка , кидав в воду камінці та перебирав, які будуть ввечері покарання за сьогоднішню шкоду. Оскільки в нашому віці в вугол вже не поставлять, то скоріш за все обійдемося подвійними трудовими нормами та виховною роботою, і можливо, як попадемо матерям під гарячу руку - ще й мокрою ганчіркою. Отак, в дитячих мріях про вечір, передбачаючи його не дуже радісні перспективи, сиділи з Віктором жаркої червневої днини на березі водоймища.
Водоймищем його назвати було важко, більш підходила б назва “болотище”. Після засушливої весни в ньому висихала остання вода, накопичена зимою. Цей ставок був один із трьох, які були в селі, самий маленький і не кожного року в ньому трималась вода поний сезон. Зручно всівшись на станині водяного насосу, розглядували ми свійських качок та гусей в очереті, ластівок, які над водою ловили комах, і тут раптом я побачив сірий плавник великої риби, яка повільно плавала по середині ставу.
- Вікторе, дивись риба плаває, плавники видно!
- Та тут же глибини сантиметрів двадцять від сили!
- А яка тут може риба бути?
- Дядько в минулому році ловив на вудочку, біля очеретів, коропа та карася.
- Давай мерщій за підсаками!
Щосили бігли по березі, а далі по стежині через город до Вікторового дядька. Вбігши до двору, ледь віддихуючись, почали розмову :
- Дядько Микола, дайте нам підсаки метеликів половить.
- А чим це вони вам так дошкулять стали?
- Та в школі дали завдання, щоб за літо наловили різних метеликів та засушили їх...
Почухавши потилицю, підозрюючи обман, дядько витягнув з коморі дві старі підсаки. Декілька раз повторив застереження, щоб повернули цілі і все таки дав, до кінця не розуміючи, навіщо вони нам.
Ми бігли до ставка не по стежці, ми бігли понад картоплею, понад цибулею і не так давно висадженою розсадою.
Берег. Відро для риби лишили на ньому, а самі поруч пішли по воді, глибина разом з мулом - по коліна. Повільно переставляючи ноги, рухались, раптом блиснула спина великої риби, я махнув підсаком, щоб накрити зверху – мимо, Віктор повторив ті ж рухи і знову мимо. Нам вважалось що наші дитячі серця чути на березі. Знову злякали рибу і я і Віктор, і знову невдача. Та все ж приловчились користуватись підсакою на випередження рибини, перехитрили її.
Перший улов, короп кілограмів зо два, я його тримав, а серце в мене так билось, що короп більш лякався можливо не мене, а того, як стукало моє дитяче в грудях серце від радості .
Вдача і у Віктора і в мене, вже зловили по декілька коропів, всі як на підбір одного розміру, радість безмежна, відро майже повне. Вже почали радитись, кому бігти за другим відром , та з верб у березі почули хриплий голос діда Максима:
- А що, хлопці , ви ловите?
Оце тобі! Конкурентів ми тут ніяк не чекали і поява діда, м’яко кажучи, ніякої радості у нас не викликала.
- Та то , діду, наша качка до чужого стада прибилась, ото хочемо повернути додому її.
- Ага...
Дід недоговорив і закашляв, хотів ще щось сказати, та лише замахав руками. Я в цей час угледів пропливаючу мимо рибину, відпрацьованим за годину рухом підсаки майстерно витяг коропа. На березі, після паузи, обізвався дід Максим:
- Яка качка, це ж короп!
І швидко, майже пробіжкою, помчав додому. За півгодини ми були розсекречені і вже все чоловіче населення кутка махало підсаками, пересуваючись по ставку. Люди все підтягувалися, хто біг навпростець, хто на мотоциклах, хто навіть на машині, з крайнього двору несли для улову вагани через город. Поки чутка дійшла до окраїн села, то вже була дуже перебільшена по відношенню до кількості та величини риби, котру виловлюють на водоймі. Біг і Віктора дядько через город, але вже не над городиною, як ми, а безпосередньо по ній, важко гупаючи рибацькими чоботами по грядках. За спиною в нього тільки чути було крик його жінки:
- Ой, мої помідо-о-ори, ой, моя капусто-о-очка, ой мої огірочки!... Щоб твоя риба повиздихала!
А дядько біг і лаяв нас за те, що не сказали, навіщо підсаки брали і за те, що він, перший рибалка на селі, спізнився на такі лови!
За годину в ставку було більше людей ніж риби, носилися односельці по водоймі і нам там міста вже не було. Ми ж, ще піймавши по рибині, нічого більш і не зловили. „Добре, що хоч не затоптали”, - думали ми, спостерігаючи з берега за подіями на ставку.
Вже не згадували про черешні і сторожа, поверталися додому як рибалки-герої. Входячи до двору, я гордо промовив:
- Мамо, чистіть рибу, тут всім нам хватить! - і нахилив відро для оглядин улову.
Мама, як побачила рибу, враз забула про вранішній мій похід до колгоспного саду, про мокру ганчірку, яка майже завжди висіла для мого виховання на шворці для білизни і не вірячи своїм очам почала витягувати рибу з відра . Важив та розглядав рибу батько, сусід прийшов подивитися, хвалили мене. В нашому роду взагалі не було рибаків, ні дід, ні батько, а тут красені коропи по пару кілограмів кожний я піймав. Гордо поглядав я збоку на все і мріяв вже про нові рибалки і снасті.
Жарили рибу, з голів юшку варили не тільки ми, в той день в селі був рибний вечір.
Тої днини односельці такий жах навели на водоймі, що ввечері жаби або збігли, або по очеретах перелякані сиділи, не подаючи голос. Наступного дня ще окремі рибалки бродили по ставку в надії щось піймати, та вдача їх обминала, бо напередодні піймали все, що рухалось, а що не піймали - затоптали.
Пройшло з місяць, стихли розмови про улови, висох ставок, де-не-де ще блищали невеличкі калюжі. Вже на висохлу водойму ніхто не звертав увагу. В колгоспі кипіли жнива на ланах, я ж з однокласниками допомагав по ремонту класу.
Якось стала забуватися вже й та рибалка, та переглядаючи новий підручник з зоології, зацікавився розділом про риб. Розглядав їх будову і читав, де живуть. Внизу сторінок були “цікавинки” про життя в водоймах. І тут вичитав, що карасі, як пересихає водойма, зариваються в мул і можуть чекати деякий час, поки знову з’явиться в водоймі вода. „Карасі, їх же не було? Були коропи, різна дрібнота та жаби, а їх не було!”, - миттєво спалахнула думка. „Віктор же говорив, що дядько їх ловив..”.
Не марнуючи багато часу, тут же поділився своїми знаннями про життя карасів з Віктором. План лову узгодили майже миттєво і за деякий час на березі стояло два відра, а ми акуратно, як шкільну ділянку, почали перекопувати днище ставка. Копали глибоко, на повний штик, та вдача відверталась. Аж ось після перекопки першої сотки днища водойми товаришу поталанило. Дійсно, карась, грамів на триста а може й трішечки більше. Знову застукали серця, з подвійною енергією взялися за лопати. З натхненням і спортивним азартом давай копати. Карась, ще карась, грамів по двісті-триста.
І знов, як грім серед чистого неба цей голос з верб діда Максима:
- А що то ,хлопці , ви копаєте, чи садить що будете?
Дід своїм запитанням поставив нас в безвихідне положення.
- Діду, книжок начитались і скарби тепер шукаємо, може змило що з панського маєтку та до цього ставу принесло водою.
- Я пам’ятаю, як після війни....
Радісним криком Віктор перервав розповідь діда:
- Юра, я ще одного карася викопав, подивись!
Ми вже бачили тільки, як швидко віддалялась спина діда Максима в напрямку свого будинку.
Другого разу село зібралось вдвічі швидше до пересохлої водойми. Жваво ділили ділянки для перекопування, навіть лаялися, як на городній межі. Нам знову вже не хватало міста і сиділи ми на березі з своїми п’ятьма карасями на двох , поглядали на події, які відбувались.
Учасники цього дійства поділились на дві частини: спостерігачі, переважно жінки та діти на греблі, і копачі, переважно чоловіки та підлітки, з лопатами на дні висохлого ставка. Місце водоймища перетворювалось на дуже якісно свіже скопаний город. На улов комусь везло, комусь ні, зате видовище копання було незабутнє. Внизу копали, на греблі коментували і підтримували копачів-рибалок:
- Іване, глибше копай!
- Васю, на твою ділянку Тиміш заліз!
- Стьопо, відпусти карасика, нехай підросте!
- Арсене, поглянь, твій карась поплив до Миколи!
Марно агроном господарства, поважна людина, бігав, прикульгуючи на хвору ногу по греблі, і прохав повернутися механізаторів та різноробочих до колгоспних справ. Всі були захоплені азартом незвичайної рибалки, копаючи швидко і глибоко. А окремі крики про вдачу лише підганяли усіх до ще більшої наполегливості.
Отак в історії села, завдяки моїм пізнанням про життя карасів, був перекопаний ставок. Того вечора в зв’язку з невеликим уловом, вже не жарила мама рибу, а тільки варила юшку, яку ми дружно їли всією сім’єю під абрикосою, згадуючи події дня на ставку і намагаючись не зважати на її болотній присмак.

Кавуни

1994 рік. Біля Діброви є така містина на пагорбах. З неї видко край Січеслава, як глянути в верх по течії, і пагорби в Запорізькій області коли поглянути вниз по Дніпру. Від Кодака й аж за поріг Ненаситець розкидається панорама з Дніпровими краєвидами. На тих пагорбах поливні землі нашого господарства. На частині їх вирощували овочі, а на більшій сільськогосподарські культури згідно з сівозміною. Того року було там два поля озимої пшениці і ячмінь.

Тяжко йшли жнива, складні для сільського господарства. Техніка стара, більшість прийшла в кінці сімдесятих на початку вісімдесятих років, до середини дев’яностих з великими складнощами дожила. Ланці такі, що подив викликали. Як вони тільки їдуть і не розвалюються на ходу.

Коло такого ґатунку комбайна, одного дня в жнива, ми чаклували з надією його оживити. Заглух посеред поля і ніяких ознак життя. Комбайнери в мастилах і пилюці, світились тільки очі й зуби. І я коло них допомагаю.

- Юрій Миколайович, з’їздь на берег до пристані. Там хлопці кавунами приторговують, візьми хоч пару штук.

- А що за кавуни. В колгоспі баштана цього року нема.

- Херсонські. Капітан на баржі кричав по гучному зв’язку з годину назад, повинні бути кавуни вже на березі.

- Вони, що з баржі крадуть?

- Поїдь, вони тобі розкажуть про промисел свій.

Внизу виблискувала на сонці гладь Дніпра і Вороної. Два острови Великий і Малий Макартети зеленими плямами на темно-синіх теренах вод Дніпра зеленіли травостоєм, деревами та очеретом. Один острів великий до сотні гектар, а другий з півтора десятка гектарів. Добрі острови, на більший баржею в травні телят перевозили і паслися вони там аж до осені.

Скотився вниз до пристані службовою автівкою. Там дійсно сиділи четверо сільських хлопців років по чотирнадцять. Оцінив що в гірці кавунів є півсотні рябих з херсонського баштану.

- Привіт хлопці.

- Доброго дня, - разом відповіли.

- Спілі кавуни?

- Як мед - відповів найменший.

- По чім торгуєте за кілограм?

- Юрій Миколайович, для жниварів безкоштовно, ми з дачників беремо гроші.

- Тимурівці.

- Ну не тимурівці, а своїх поважаємо.

- Дасте з п’яток рябих?

- Без питань – мовив старший серед хлопчаків і почав відбирати кавуни.

Що їх там відбирати, один в один. Смугасті, кілограм по шість-сім кожний, попідставляли свої рябі боки сонцю і лежать у купчі.

- То як же ви їх дістаєте з баржі?

- А он з півночі на малому Макартеті очерети.

- Ну.

- Ото від них за якусь сотню метрів форватор.

- І як ви їх долаєте?

- Мотор на човні вмикаємо і до баржі, як пірати на абордаж беремо.

У трьох на баржу
вилазимо, а Лесь човен за острів відганяє.

- А кавуни у воду скидаєте?

- Так. Поки матроси добіжать по декілька десятків встигаємо скинуть і в воду до берега на острів. А кавуни плавають, вони ж не тонуть.

- Вас як впіймають коли на баржі то, так по шиї надають.

- Та не кажіть. Капітан гвинти зупиняє, щоб ми під них не втрапили і кричить в гучномовець несамовитим голосом. У селі деякі баржі не по напису на боту відрізняють, а по голосах капітанів.

- Авантюристи ви.

- До берега допливемо і кричимо капітану що в воді вже нікого нема. Він покричить ще трішки й пливе далі.

- Течія кавуни зносить швидко?

- Є трохи. Як половину в Дніпрі зберемо то добре. Інші пливуть вниз по течії. Рибалки казали, що за Микільським куштували нашими кавунами.

- Дільничний інспектор не ловив вас?

- Він не лає сильно. Кавунів візьме і їде. А ото минулого року водна міліція як піймала то галасу було.

Завантажив п’ять добірних кавунів, подякував хлопцям. Добрі козаки, баржу на абордаж беруть. Такі й Стамбул візьмуть, козакування в крові у них. Поїхав в поле до комбайна.

Синє безкрайнє небо і жовті безкрайні хлібні лани. Між пшеницями полозом в’ється степова дорога. А над полем, дорогою, мною, комбайном і хлопцями біля нього повис в небі степовий орел. Піймав потік повітрі та повис на ньому крилами. Чатує свою здобич, господар в цих степах.

- Хлопці ідіть кавунів привіз.

- Спасибі агрономе, зараз поласуємо.

Повсідалися на стерні. Яка смакота спілі херсонські кавуни. Пішли розмови про баштани які були й кого як ловили в дитинстві на них.

Перед очима розкинувся Дніпро, острови, скелі на тім березі, пристань внизу. Десь внизу під тим причалом хлопці з кавунами. Жарке повітря гладило колоски граючись хвилями по полю, на тисячолітньому кургані перехоплювала ті хвилі з поля ковила. Степовий орел чатував високо в безхмарному небі.

Посеред цієї краси вимазані в мастила і пилюку сиділи ми ласуючи кавунами. А з за островів вверх по течії плив чотирипалубний корабель. Віз екскурсантів до Січеслава і далі. З нього лунала легка музика і доносилася до берегів і до нас на поле. До поламаного комбайна, до Петра з Лесем, до мене, до коня Метелика що віз воду по польовій дорозі між пшеничних колосків.

1994 рік.