понеділок, 13 грудня 2010 р.

Віра



Релігія й Віра – поняття близькі за значенням, але не тотожні, і різняться між собою з найдавніших часів.
(Дан Берест)
Коли ми з бабцею підходили до церкви, на дзвіниці вдарили у дзвони…
Тихо в куточку біля ікони Божої Матері молилася бабуся: “Висапала город, онуку штанці пошила. Завтра кумі допомагатиму білити хату… Боже дай сил, допоможи ”.
Коло вівтаря батюшка читав Писаніє: “Господи…”
Кожен молився про своє і думав своє.
Бог є. Як і є віруючі люди.
Я все частіше згадую, як бабця молилась. Щиро і не публічно, на відміну від деяких нинішніх прихожан, котрі просять: “Прости Господи списком… І це тільки за цей тиждень…” Моляться так, що весь лоб в синцях від поклонів. При цьому літню людину біля церкви через дорогу не переведуть.
Народна мудрість говорить: “Який піп – такий і приход”. І правду говорить. Коли споглядаєш, як біля дверей церкви виходить з престижної іномарки батюшка років тридцяти, «замучений» постами і молитвами – кілограмів так на 120 ваги без хреста. А потім за ним сунуть підстрижені хлопці зі списками гріхів… А далі менші по церковному статусу люди. Закон “хто більше платить – той і перший” ніхто там не відміняв.
Мій дійсно віруючий і набожний товариш, апелюючи, говорить: “Батюшка – то жолоб, по якому стікає Божа Благодать. І не так важливо, з якого матеріалу той жолоб.” Ну що ж, нехай. От тільки як проржавіє жолоб, чи дотече до нас та благодать?
Яких тільки церков немає на цій землі! Хто йде до бога через християнство, хто через іслам, а хто і через атеїзм. Кожен іде своїм шляхом. Хтось через добрі справи, хтось через поклони, а хто і так, і так. А дехто через “Господи прости… і це тільки за тиждень”.
Бог є, як і є віруючі люди. І ті люди є серед християн і мусульман, іудеїв та буддистів, язичників і атеїстів. Як є вони і серед священнослужителів.
Біля ікони Божої Матері молилася бабуся: “Висапала город, онуку штанці пошила, завтра кумі допомагатиму білити хату… Боже, дай сил, допоможи”. Батюшка казав, що то в неї гординя. Наберуся сміливості поправити священнослужителя, що то не гординя, а гордість. І, мабуть, така гордість краща за каяття злочинця: “Господи прости за те, що вкрав частину бюджету громади. Ось тобі “відкат” в десять відсотків на “залатиє купола”…
Перед очима двоє священиків. Один прийшов попросити за діток з небагатих сімей на предмет підробітку. А другий обіймається з рейдером, котрий захопив приміщення дитячого садка, а тепер приїхав пройти ритуал “Господи прости”.
Церков нині, можливо, вже більше, ніж сільрад. І батюшок не менше, ніж парторгів за радянських часів. Навіть термін з’явився “номенклатурний священик”. От тільки навіщо вони такі? Нехай їх буде десять на область – тільки віруючих. Паства до їх храмів, повірте, дійде. Тоді хоч перед Богом не соромно буде. Всевишньому-то навряд чи потрібні “залатиє купола” і Мерседес. Йому потрібна Віра.
Коли ми з бабцею відходили від церкви, на дзвіниці вдарили у дзвони…

середа, 1 грудня 2010 р.

Поїздка до райцентру


Райцентр для нас був центром світової цивілізації, оскільки в обласному центрі з нас мало хто був і, як і Київ, ми його бачили переважно тільки на карті. До райцентру ж навідувалися по кілька раз на рік. Найважливіша поїздка припадала на кінець літа, перед школою, решта поїздок відбувалася по мірі потреби.

Відстань пара десятків кілометрів для нас була мов ціла подорож. Збиралися заздалегідь, одягалися як до клубу на танці. Дочекавшись обвітреного і запиленого, задимленого і замученого сільськими дорогами ЛАЗа, вмощувалися на твердих його кріслах, бажано біля вікна. Гойдало, гицало, раз-у-раз глохло, щось відпадало, аж доки не з яв’лялися перші одноповерхові будинки міста.

Вокзальна площа з великим годинником, люди, автомашини, крамниці…

Перший торговий заклад, куди заходили, не нинішній якийсь супермаркет, а кулінарія на вокзальній площі! З дитячою гордістю в голосі промовлялося жіночці за прилавком: "Лимонад і тістечко «Літо». Тістечко «Літо» - шедевр кулінарії. Воно складалося з двох частин, нижня світлого кольору, майже закам’яніла, і верхня, темного кольору, нагадувала чайку, котра змахнула крильми. Було враження, що дві частини одного тістечка пробують як найшвидше розпрощатися одна з одною. Догризши тістечко і допивши лимонад, рушали далі у справах. На аркуші шкільного зошита, під мамину диктовку, було записано все, що треба купити. Згідно пунктів позначених в записці залежав маршрут.

Відвідувалися магазини споживкооперації, дедалі тяжчі ставали сумки. В них лежали нове сито і копчена риба, шкарпетки, пральний порошок, зошити та ґудзики… Що було спільне в магазинах - то це пружини на дверях. Вони так справно повертали двері в попереднє положення, що зупиняв, таких, як ми, відвідувачів, тільки прилавок. А відрізнялися магазини особливими запахами, у кожного свій. Скоб’яний магазин пахнув машинним маслом, галантерея мала запах клейончастих скатертин, продтовари - то запах свіжих паляниць…

Морозиво!!! Морозиво і сільська дитина! До нашого села морозиво привозили тричі на рік: першого та дев’ятого травня і на жовтневі свята. Хлібний фургон, в якому везли морозиво, в ці дні діти стрічали за селом, чергу встановлювали напередодні. В райцентрі ж був багатющий асортимент морозива - два види пломбіру та фруктове. А ще хлопці казали, що їм хтось говорив про кафе під лісом, де продають пломбір на вагу і поливають яким хочеш варенням. Нечувана смакота. Покуштувавши морозиво, майже втративши голос, ми йшли дивитися, що діється в місті.

Цікаві події - це мандрівний звіринець, рух поїздів по залізничній станції, гастрольний атракціон мотоциклістів у так званій бочці.

До рейсового автобусу, однак, верталися щонайменше за півтори години до відправлення. Про це наказували батьки, та й самі ми боялися спізнитися.

На вокзалі можна було поїсти в їдальні або піти до перукарні. Столова на вокзалі - то ціла скарбниця для сатири і дисертацій з мікробіології, її кухня явно не належала до шедеврів української кулінарії. Ми мали неабиякі застереження від старших туди не заходити і тому чимчикували до Миколи Дмитровича стригтися. Зручно усівшись, розглядали себе у великому дзеркалі. Старий перукар працював з кінця війни добрих три десятки років біля одного крісла. Всі його рухи були відпрацьовані, й здавалося, що міг він підстригти з закритими очима. Вправно орудуючи машинкою та ножицями, розпитував про село, про корів і коней, про пшеницю і буряки, про ставки, про ліс… Вершиною ж його мистецтва було порскання з гумової груші одеколоном «Шипр».

Пахнучи парфумом і копченою рибою, прямували до перону вокзалу. На пероні односельці вже чекали відправки, сиділи на пожитках та перекушували. Кількість валіз, коробок і різних торб приголомшувала, та все це мусило влізти разом з людьми в салон і доїхати з найменшими пошкодженнями.

І ось, нарешті, підкочувався автобус, два рази підстрибнувши, зупинявся. Відчинялися двері, водій виходив і йшов геть, щоб не бачити процесу завантаження.

Найкраще місце, яке могло дістатися -в кінці автобуса, на двигуні, з перспективою доїхати засмаженим. Вільного простору майже не було, та надія, що під час їзди все трохи втрясеться, підкріплювалася практикою минулих поїздок. Контролер, не маючи змоги потрапити до автобуса, з зовні, через вікно запитував, чи у всіх є квитки. І отримавши одностайне запевнення, давав згоду рушати у рейс.

Загули, заревіли, задиміли, поїхали…

Знов гойдало, гицало, щось відпадало, кілька разів глохло. Нарешті, - село. Стрибонувши, автобус зупинявся і відчинялися двері. Помалу розходилися люди, несучи свої ноші з допомогою родичів, які їх зустрічали. Чулися розповіді про враження і зустрічі, про покупки та гостинці. З-за рогу з’являлася череда корів, сонце лягало майже за обрій, кінчався день. Докурював свою цигарку водій, відпочиваючи навпочіпки і дивлячись на ЛАЗ, який достойний був п’єдесталу за свою працю.

На другий день було тільки й розмов, що про вчорашню поїздку.

неділя, 21 листопада 2010 р.

Мудрість


Що може буде поважнішого за виважений діалог з старшим дідом. Поважна мова. Детальний аналіз події чи цілої епохи. Аналітика в декількох реченнях, без застосування складних слів. Глибина думки та знання фактів невідомих офіціальній історії. І ті факти виявляються на перший погляд більш правдиво подібнішими ніж офіційні пояснення придворних і церковних істориків. Розмірність мови придає бесіді спокою, котрий відсутній в повсякденному спілкуванні міста.
В тих бесідах підсвідомо запитуєш про прості життєві речі які турбують душу. І на котрі люди століттями дають відповідь, так і не давши її.
Дід Іван знаний філософ на селі. Його вдалі поради не раз виручали односельців. Та і чого там скромничати, за межами села теж знали добру славу. Єдина людина, що ставилася скептично до філософської душі діда була його бабуся. Вона зупиняла старого ще на початку роздумів і давала завдання в господарстві. Тим самим збіднюючи філософську науку на чергове відкриття.
Я не був союзником його бабці. Полюбляв при нагоді вдаритися в роздуми чи дискусію з дідом Іваном.
- Діду треба мені перемога в справі. Ви мудра людина, порадьте.
- То не правду говорять люди.
- Що ви мудра людина?
- Ні, що мудрість є.
Поглянув на діда. Посмішки не було. Далекий погляд в роздумі. Портрет Канта відпочиває.
- Це щось нове. Ви чи не замахнулись проти філософського світу?
- Ні Юрко. Мудрість то сама по собі не є. Нею називають два разом поняття. Досвід і обережність.
- Чекайте. Зараз я “перезавантажусь”. Бо я, як вже “городський”, так глибоко думати не можу.
- Розумієш Юрко… На досвіді і обережності ти не переможеш. Ти з ними не програєш.
- А з чим перемагають?
- Перемагають маючи розум. Перемагають завдяки молодості, непередбачуваності, напористості.
- Підождіть діду. А розум і мудрість не одне і те ж?
- Ні Юрко.
- Яка різниця?
- Поки сказати не можу. Думаю над цим питанням давно…
Дивився я на діда намагаючись осягнути неосяжну глибину його роздумів. З тих роздумів можна було писати лекції і дисертації.
Шкода, що ті роздуми можна осягнути тільки з віком. Та осягнути це частина справи. Застосувати в житті то друга частина. І та друга частина набагато більша і набагато складніша. І далеко не завжди досяжна.
І чому так влаштована людина? Треба запитати діда.

субота, 13 листопада 2010 р.

Небайдужість


Подорожній людині потрібна стежина, гордому птаху - потік повітря, річковій рибі - течія, дереву — сонце, до якого воно тягнеться. Одним словом кожному потрібен шлях. Тільки перебуваючи в постійному русі можна жити. Рух — то є життя.
Отак і душі потрібен шлях. Її неможливо стримати, як і швидководну річку. Людська душа біжить струнами чи клавішами музичного інструмента, фарбою лягає на полотно, перестрибує тембром голосу з октави в октаву, переплітається з рядками прозового чи віршованого твору, поринає в професійну майстерність ремісника, поєднується з думкою вченого. Біжить, доводячи істину і заперечуючи її. Невгамовно знаходить собі перешкоди. Біжить і грається емоціями, надіями, радістю і сумом. Кричить і співає, сміється і плаче, говорить і мовчить, але біжить, летить, рухається. І весь отой неспокій душі — є любов. Так, небайдужість — то і є любов. Любов до батьків, дружини, дітей, рідного краю, праці, необізнаного і науки, людей...


пʼятниця, 5 листопада 2010 р.

Пізня оранка.


В кінці листопада, перші морози, не скували ще землі. Перший сніжок лиш припорошив легенько поля. Сполотнів білим колгоспний лан над Скутуватою балкою. Все завмерло в степу. Одна поземка снігова зривалася і зникала посеред поля, то в одному місті то в іншому. А ще монотонно гуділи трактори понад балкою. Розпочинали орати останній лан. Серед тої поземки в роздумах стояв одягнений в кожуха і шапку вушанку агроном.
Останнє поле, протримався б невеличкий морозець дня три–чотири, встигли б закінчити орати. І в зиму, відпочивати до Хрещення Господнього. Витримали б трактори, хватило б дизпалива і так неділю не орали, не було що в баки тракторам заливати. Бігли одна за одною в голові різні думки. Я вже четвертий рік працював агрономом, цей період закінчення польових робіт завжди видавався тяжким. На краю поля починала контрастувати чорна рілля за тракторами з білою заметеною неораною землею. Зграї ворон кружляли за дизелями, падали на ріллю, крокуючи за плугами шукали поживу в свіжезораній землі.
Хай воно йде як іде, над душею в хлопців стояти не буду. Піднімусь трішки вище до Куцого ліска, поласую тереном – прийшла думка. І я не затримуючись, листоного пішов під гірку.
Терен, що то за ягода після перших морозів, смак степу з чагарником. Смак дитинства, терен, глід і горобина останні ягоди року. Після них, в дитинстві, бабця вже дозволяла і варенням ласувати.
Ось і чагарник, присніжені легенько кущі, темно-сині ягоди. Добре що в кожусі, кущі густі, я як ведмідь поліз до ягід . Що то за смак: трішки терпкий, трішки солодкий і не гіркий і не кислий. Смачно, кожний кущ відрізняється своєю смаковою родзинкою. Колись в дитинстві на збиранні буряків перші ласощі були на краю поля ці ягоди.
Стільки смакував не знаю, одним словом до схочу. Можливо хвилин двадцять, а можливо і більше. За цей час на згадку прийшли всі підліски з терном які тільки пам’ятав. Внизу десь гуділи трактори, а я вибирався з чагарника .
По краю поля на дорозі, мерів по двадцять, як справа так і зліва від мене стояли мисливці. За ними далі ще хлопці з рушницями дивлячись в поле. А по ниві фронтом, в якихось ста метрах від мене, йшли інші любителі полювати. Оце так лови як по книзі, майнула думка.
У хлопців поряд зі мною в обличчях виразно прочитав здивування. Вони очевидно готові були побачити в таку погоду тут любого звіра але ж не агронома. В свою чергу я чемно з ними привітався.
- Доброго дня панове.
- Доброго.
- Як лови. Нічого я розумнішого не придумав в цей момент спитати.
Відповіді не довелось чекати. В цей момент метрах в тридцяти на проти мене зірвався заєць. Він підплигнув, заметушився і на якусь мить зупинився очевидно оцінюючи куди бігти з такого оточення. Висновок він зробив миттєвий і правильний. Стрілою помчав на мене. В декількох метрах поряд шмигнув в терник і зник в ліску.
Розгублено дивився мисливцям в вічі, а вони мені. Погляд їх був не стільки розгублений як агресивний. Повільно на краю Куцого ліска сходились навколо мене мисливці.
- Хлоці, ви тільки прикладами не бийте - з гіркою посмішкою просив я
- Щоб тобі агрономе на Миколая чарки не налили за святковим столом.
- Та я ж не хотів.
- І на Різдво не налили. І ковбаси не дали.
- За що ж ви таке мені бажаєте.
- Агрономе. Ми оце ланцюгом з хутора Веселого ідемо, третє поле перейшли, кілометрів шість за спиною. Підняли першого зайця. А тут ти…
Облаяний я стояв на краю ліска проводжаючи поглядом таких красномовних і “толерантних” мисливців. У всьому є позитивне. Ну облаяли, за те зайчик живий думав йдучи до загінок, де трактори піднімали зяб. В першій ріллі механічно витягнув лінійку і заміряв глибину оранки. А потім підняв лице на зустріч хуртовині, що починала підніматись і подумав: “Яка глибина? Зорати вже хоч як це поле і в зиму. В зиму на відпочинок, посівне зерно готувати до весни. Цей рік позаду, а що наступний принесе тільки Вишньому відомо.”
Вітер піднімав над землею снігову поземку, чорні вороно жадібно шукали в ріллі поживу, виходили один за одним з ладу дизеля. Не йшов на справу день у нас. І тільки з тернового чагарнику на краю Куцого ліска вискочив зайчисько і повертався в поле де вже мисливців не було. Всміхнулась вдача цього дня йому.

неділя, 31 жовтня 2010 р.

МакДональдс


Сільська дитина попадаючи в місто стає тихою, спокійною і слухняною. На теренах рідного села вона все знає, а в місті ні. Все для неї велике, незнайоме, вона тримається за старшим як курча за квочкою. Виїзд за межі рідного поселення подія неординарна. Зважаючи на перераховані характеристики полюбляли працювати з сільськими школами екскурсійні агенції.
Умань, Полтава, Запоріжжя бігли екскурсійні автобуси. Ну і звично до рідного Дніпропетровська з сіл області. Є що глянути в нашому місті: музеї, театри, планетарій, історичні місця, цирк, старі та нові будови. Про одну з таких поїздок з Дібрівської середньої школи до обласного центру написано це оповідання.
Грудневого дня переглянувши в планетарії копію сільського нічного неба блудили екскурсанти кругом палацу студентів в паку Шевченка. Екскурсовод розповідала про велич царських персон і їх оточення в рішенні питань, по заснуванню міста на Дніпрі.
Ті учні котрі вчились з великими труднощами поєднували зміст словосполучень екскурсовода: милостива государиня і кріпосне право, святіша персона і небачена повія, визволительниця краю і знищення Запоріжської Січі. Дочекавшись закінчення розповіді дітлахи приступили до обов’язкової протокольною процедури в паркі ім.. Шевченко – фотографуванню на скульптурі лева.
Наступав обід. В плані поїздки були відвідини ресторації Макдональдс. Це іноземне слово манило своєю таємністю, невідомими заморськими блюдами. І взагалі було цікаво.
Нарешті екскурсійним автобус прибув до невідомого Макдональдса. Після, як нам здавалося, радянської одноманітності в сфері громадського харчування, в першій половині 90-х років минулого століття почали з’являтися як гриби після дощу різного ґатунку ресторації. Їх назви збуджували населення своєю неординарністю і таємним змістом. На то місць звичайних назв на зразок “Хвиля”, “Берізка”, “Лісова галявина”, “Левада”, “Марічка” прийшли нові “Елен”, “Дієго”, “Чікаго”, “Фудзіяма”. В них подавали старі і нові блюда, щось було гірше, щось краще. А багато що просто перейменовано: поганий м’ясний пиріг схожий на гербарій – піца, жарена соломкою картошка стала картоплею фрі, кусок м’яса – стейком. Взагалі для любителів модних слів, а не кухні то неабияке задоволення.
Поява Макдональдса в Дніпропетровські була подією феэричною як і чесно кажучи на всьому пострадянському просторі. Місяць до нього стояла черга як в передсвятковий день до залізничних кас. Потім інтерес підупав, так як особливого там нічого не було, а багатьом за станом здоров’я таке харчування шкідливе і взагалі. Вже після тієї великої першої хвилі цікавих потягнулися заморській ресторації робити виторг екскурсійні автобуси з периферії.
Отак і наш автобус підкотив до невідомого, для майже усіх дітей, закладу громадського харчування. Після короткого огляду краси будівлі та благоустрою території наш зголоднілий колектив рушив до приміщення.
Швидко вишикувались діти вітаючись з чемним працівником ресторації.
- Доброго дня.
- Доброго, а звідкіля ви.
- З Діброви.
- Це де.
- На Дніпрі.
Проходили екскурсанти в зал мимо роздумуючого працівника над питанням де саме на Дніпрі ота Діброва. Звиклі держатися на чужій території табором зайняли столи в дальнім кутку залу. Склали речі вистроїлися до кас. В вишикуваному строю з піднятими головами до цінників завмерли діти в вивченні цифр. З протилежної сторони, з-за прилавків на них дивилися працівники цього закладу. Така пауза тривала більше хвилини. Порушив її один із працівників на касі.
- Що будемо замовляти?
В відповідь тиша. А ще за півхвилини розпочався діалог між дітьми.
- Сашко, що таке гамбургер?
- То дві булочки по десять копійок, а між ними кусочок дуже маленької поганої котлетки.
- А чому він тоді коштує як відро пшениці?
- Не знаю.
- Оксанко, а що таке…
І та розмова набувала все більшого негативу до кухні цього закладу. Підсилювалась вона пропорційно розповсюдженню запаху пережареної олії.
Скінчилося все несподівано для працівників ресторації. Закінчивши вивчати, астрономічні для них цифри цін, дітлахи з такою ж швидкістю як йшли до прилавку розвернулися і пішли, немов по команді, до зайнятих ними столів. Розмістилися і почали витягувати свої домашні харчі. Ну яка мама відпусте з села в далеку дорогу дитину не давши простих сільських харчів. В той день нехитра сільська їжа була представлена в наступному асортименті: борщики на свинині і курятині, супики з домашньої лапші і фрикадельками, котлетки різних видів, відбивні, жарке, тушкована картопелька, пельмені, вареники з картоплею і печінкою, сиром, сальце копчене і не копчене, ковбаса домашня, сметана і ряжанка… Довго розписувати не буду. Скажу тільки що в інших відвідувачів цієї ресторації апетит пропав відразу. Нещасний гамбургер не міг змагатися ні за смаковими якостями ні за видовими з бройлером Павлика, а картопля фрі з Оленчиною тушкованою картоплею.
Відвідувачі покидали заклад один за іншим так і не замовивши, або не доївши замовлене в ньому. В кутку сумно сидів персонал ресторації дивлячись на таке нестандартне дійство в залі.
Треба віддати належне керівництву, їх нерви витримали до закінчення обіду. Далі їх директор бесідував з керівником екскурсії. На прощання побажав щасливо провести залившившийся час в місті і без пригод повернутися додому.
В автобусу всі зрозуміли чому так настійливо попросили залишки продуктів викинути в окремий контейнер. Безпосередньо його два працівники волокли за територію закладу. Вчителі, дивлячись на це дійство, допитували екскурсовода.
- Ну, що вони сказали?
- Що сказали?
- Так. Що?
- А сказали щоб сільських дітей до їх закладу більше не возили. Мало, що нічого не купують так ще диверсії такі проводять проти закладу.
Далі в культурній програмі був цирк. На повні шлунки виглядав весело і цікаво. Поверталися сповнені вражень вже за темна до рідного села.
Пройшло вже з десяток років після першого відвідання Макдональдса. Та інколи глянувши на нього приходять спогади про ту подію і я посміхаюсь.
1999 рік.

субота, 23 жовтня 2010 р.

Посівний календар



Можливо саме життя, а чи якийсь інший фактор заклали в наших людей віру в диво. Розумом люди знають, що цього дива ніколи не буде, а душею вірять. Вірять як дітлахи, наївно і таємно. І ці два фактори знання і віра в неможливе диво вживаються в одній особі. Не виняток і наша сім’я.
Посівний календар – диво котре з’явилося на шпальтах газет і журналів. Після переважно чудес медичного направлення ( Кашпіровського і Чумака з зарядженою водою, білих і чорних чаклунів), з’явились поради по часу посіву та посадки городини. Посівний календар замахнувся сперечатися з самою агротехнікою. З спостереженнями за природними явищами на протязі багатьох десятиліть. Ще вчора селяни міряли температуру ґрунту та його вологість, оцінювали кліматичні умови за прогнозами погоди та прикметами. А сьогодні все, це вже нікому не потрібно. Всі турботи як гора з плеч. Купляєш районну газету, там вже за селянина подумали, коли сіяти і коли сажати. На це диво піддалися навіть ті хто вирощував городину в великій кількості для продажу.
Отак і моя дружина піддалась на таку провокацію. В вечері старанно вивчила надрукований календар і завела бесіду.
- Тут пишуть що завтра до першої години дня треба висадити розсаду.
- А чому до першої?
- Пишуть місяць буде йти на зменшення і тоді треба садити все, що росте під землею.
- А який зв’язок у місяця і нашої розсади.
- Написано, коли в цей час посадити то вродить.
- Та ще Святого Юрія весняного не було, на нього завжди який негаразд у погоди прихований.
- Написано, всі садять і нам треба.
Зламався агроном, піддався умовлянням і таємній надії на диво урожай.
З рання розкинув шланги водопостачання до ділянки висадки розсади. Відкрив парникові рами. Сходив за кілометр до тракторної бригади, роздав наряди на польові роботи і вітроного до садиби.
О дев’ятій ранку з жінкою на городі почали роботи. Бігом, бігом від парника до ланки. Ямки, вода, ямки, вода., розсада… Рядочок за рядком, один за одним шикувався на ділянці. Під одинадцяту я починав проситись.
- Борисівно, давай зупинимося, відпочинемо.
- Ні. До першої вже не далеко а третина розсади не висаджена.
- Ой, щось не ладне чую.
- Сади давай, як вроде то будемо з врожаєм.
Чому до першої. Поїли б, відпочили б. А потім потихеньку і посадили б томати і перець. Ходили в голові думки, а руки все садили і садили.
О першій ми все закінчили. Посадили з пів тисячі розсади удвох. Гуділи спина й ноги, пальці рук заклякли і не гнулись. Та все таки радість, рядочками стоїть перець, томати. Робота зроблена.
- Як вродить ото вторгуємо…
- А як не вродить, посуха чи що інше?
- Вродить, календар розумні люди складають, отак просто в районній газеті його друкувати не стали б.
На краю ланки я очима рахував врожай. Томатів і перцю на продажу буде трішки. Можливо навіть тони три вугілля придбати хватить виторгу. Проглянувши ще раз ділянку пішов обідати.
А на душі все щось не так. Учора ноги крутили, і взагалі якось важкувато як на зміну погоди.
Смачний борщик у Борисівни. Після тарілочки другої наступає душевний спокій і задоволення життям. Хочеться прилягти і годинку поспати. Та цього разу щось потягнуло мене ще раз поглянути на висаджену розсаду, пройтись по двору.
З краю городу я розглядав чорну хмару, що сунула прямо на наше село і безпосередньо на двір. Вона була така чорна, що в її добрих намірах запідозрити було неможливо. Вона йшла по небу впевнено, широким фронтом, кожної хвилини посилюючи розуміння безнадійності ситуації. Ось уже вона над Звонецьким порогом і того берега не видко. Між чорним небом і Дніпром біла стіна.
От і все… Ніколи не треба рахувати виторг від врожаю наперед, погана прикмета. Посівний календар… Цілий ряд думок про нього промайнув майже миттєво. І ні одна думка не була толерантною та літературною. Ще якось кволо подумав покласти граблі з лопатою навхрест серед двору, та біла стіна зливи вже була на нашому березі.
Потекли миттєво струмки, земля укрилась льодяними кульками. Град шматав молоде листя на деревах, рубав безжалісно викохану Борисівною розсаду. А за хвилин двадцять все стихло, з’явилось сонце. Небо стало блакитне і безхмарне. На сході зникала за обрієм чорна хмара караючи підписчиків районної газети за виконання порад посівного календаря.
На городі лежала пошматована розсада. Борисівна мовчала і я мовчав. А по дворі неквапливо розносив вітер шматки районної газети.
Отак було покарано слабкість людської натури до дива.
Стали ми по старинці працювати, міряли вологість ґрунту і температуру, уважно слідкували за прогнозом погоди. А посівні календарі більше не читали. Якось співпраця з ним не склалась.

четвер, 14 жовтня 2010 р.

Дитяча мрія


Дитячі мрії!!! Пов’язані вони переважно з бажаннями, котрі можуть здійснитися тільки в дорослому віці.
Любив я ходити до большака (так звалася дорога на Миколаїв) дивитися на автомашини. Вони з'являлися з за обрію то з одного боку, то з другого, за ним же і зникали на сірій асфальтовій смузі.
В один бік рух вів до Кіровограда, з його багатоповерхівками, аеродромом та перукарнею, де любив під час поїздок голитися і стригтися мій дід. Нерідко виглядав я його край дороги, вдивляючись в напрямку порушеного кургану. Стомлений, він ви¬ходив з попутної машини, з сумками гостинців, і від нього приємно пахло перукарським одеколоном. Йшли з ним до хутора, розмовляли: невисокий дідусь, народжений на початку століття, та босоногий онук - він крок, я два.
В другий бік дороги — містечко Бобринець, з церквами та бджолярським магазином. На Ринковій площі здіймавсь там до неба старий недіючий Собор. На його дзвіниці росло деревце та літало безліч ворон. До цього містечка теж їздили у справах та до рідні в гості. Бабусі ж на свята ходили туди до церкви, ставили свічки, молилися та святили вербу й паски.
По другий бік большака — інше село з сільрадою, там жив мій дід по татку.
Такими фундаментальними знаннями географії володів я в дошкільному віці. Коло большака стоячи, мріяв стати водієм, поїхати за Кіровоград, або ж за Бобринець, далі яких я не бував ніколи, і привезти усім гостинців. У тих думках бачив, як колись дорослий приїду до хутора на автомашині й вирушу з дідом до сільради, в область та до Бобринця.
Та доки не виріс, доводилося самому проситись, щоб покатали на підводі, на бричці, чи на веломашині. Вершиною ж дитячого щастя було катання на авто — на вантажівці чи легковику, то без різниці. Головне, їхати, а їхати на колінах у водія, тримаючи кермо, то взагалі годі порівняти з чимось.
На хуторі були дві легкові машини — у дядька Василя та дядька Олексія. Стрічали їх, стом¬лених після роботи, на краю вулиці, в надії, що котрийсь таки, попри втому, зго¬диться покатати. І радості дитячій не було меж, коли вмощувались у чиєсь авто. Скільки влазило нас туди, сказати дуже важко, визирали з усіх вікон, хіба що в бага¬жнику не сиділи. Повільно їдучи вулицями села, голосно сміялися, гукали на гусей І качок, що паслися обабіч дороги.
Як мало потрібно було для щастя, і те щастя було не фальшиве, а світле та радісне! І мрія була — вирости і от так, як дядько Василь чи дядько Олексій, покатати дітей по колу двома вулицями хутора.
Минуло три десятиліття з того часу. Завітав якось на хутір мого дитинства, а точніше, на його руїни, прибрати могилки діда та бабусі. Впорався на цвинтарі та й рушив вертатися, аж тут завважив, що два малюки років шести-семи бавляться біля ще живої хати. Натиснув на гальма:
— Хлопчики, а ви чиї?
— До діда Миколи приїхали.
— А звати ж вас як?
— Мене Іванко, а його Юрко, — відповів старший.
— Сідайте, козаки, я вас покатаю, тільки дідові скажіть, щоб не хвилювався.
Двоє хлопчаків, а один навіть мій тезко Юрась їхали і сміялися, щось питали, а в мене наверталися сльози на очі. Через тридцять років стала явою моя дитяча мрія вирости й покатати на своєму хуторі діток, таких, як колись я сам був.
Зупинився біля їхньої хати, повистрибували Івась та Юрко, хвалячись перед дідом. А я вмився чистою колодязною водою, сів на лавку до старого.
— Діду Миколо, чи пам'ятає¬те мене?
— Вас, Маржанів, по породі видно. Ти Лаврівський?
— Ні, Аврамівський..- Нас ділили по Іменах дідів.
— Добрий коваль Аврам був, вали в кузні центрував, до Москви їздив ще, кажись, при Сталі¬ні. А ти чим на хліб заробляєш?
— Землю копаю, дерева саджаю, наче лісник.
— Добре діло. На хліб вистачає?
— Та коли як.
— Дітей катав, як вас колись Альоша з Василем?
— Так, діду, аж душа співала, як їхав з ними.
— Мало нас тут зосталось, десятків зо два людей.
— А чому до дітей в Бобринець не їдете?
— У гості їжджу. Тут прожив, тут мені добре. Ці старі верби пам'ятаю, як ще кілками в греблі стирчали, а вони мене — як парубкував.
Поговорили з дідом, попрощався І поїхав дорогою, якою ходив малим. Далі переїхав через большак, за сільраду, щоб уклонитися сади¬бі другого свого діда. А потім — аж за Кіровоград по миколаївській дорозі й по багатьох інших, їхав по-дитячому щасливий і радів своїй дитячій мрії, яка збулась.

пʼятниця, 8 жовтня 2010 р.

Менеджер


Постала проблема придбання нового ноутбука для співробітниці компанії. В вирішенні цього питання ми і прибули з до крамниці побутової техніки.
Простора зала з стелажами, різноманіття товару, напівсонні працівники. Поодинокі покупці вибирали товар. Декому з них розповідали продавці-консультанти про неперевершеність праски чи фотографічного апарата. Дехто сам намагався розібратися в технічних характеристиках товару. На виході з торгової зали охоронник загравав до дівчини на касі. Все підкреслювало велич крамниці.
У цій напівкосмічній невагомості до нас підійшла дівчина з опитувальним листом.
На беджі красувалось : Ілона. Менеджер. Не підіймаючи очей , натреновано посміхнулась.

- Ви вперше в нашій крамниці?
- Ні.
- Ви робили раніше придбання?
- Так.

Вона чітко йшла очима по інструкції опитування котру тримала на планшетці перед очима.

- Що ви у нас раніше купували?
- Холодильник.
- Ви задоволені?
- Ні.

Нештатна ситуація вивела її с сонливого стану. Розгублено бігала очима по інструкції. Зібрав весь свій інтелект зробила імпровізацію на межі своїх можливостей.

- Чому?

Я вирішив познущатись. І з серйозним виразом обличчя продовжив діалог.

- Ваш холодильник вночі надкусює продукти, а вранці звертає на мене.

Дівча попало в такий стран , що в комп’ютері відповідає слову “завис”.
За цим дійством із сусіднього відділу спостерігав чоловік років п’ятидесяти. Можливо то був директор магазину, можливо його замісник. Не настільки важлива посада, важливий той рівень майстерності з яким він вийшов з ситуації.

- Шановний пан, то Вам попала модель холодильника котру збирають в Україні.

Визнаю, його імпровізація була вища за мою.

Коли ми покидали крамницю менеджер ще стояла з тим же виразом обличчя і на тому місті де ми з нею вели діалог. Бідна дівчина була загнана в кут нештатними відповідями клієнта і перебувала в тому ж стані, що вище порівняний з станом комп’ютера перед перезавантаженням.
Можливо я даремно так пожартував?

пʼятниця, 1 жовтня 2010 р.

Акваріум


Захоплення… Безжалісне і неспокійне. Воно забирає твою енергію - інколи на час, а буває і на ціле життя. Не перелічити всього, що може заволодіти твоїм дозвіллям, а, почасти, і твоїми незайвими грошима.
Не оминула ця хвороба і мене. Металеві карбованці, поштові марки, рибалка - захоплення ними приходило і зникало, лишаючи на пам'ять забуті в шафах кластери, кинуті на горище сараю рибальські снасті.
І коли чергове захоплення почало згасати, подарував мені батько не новий, але ще цілком придатний акваріум. Знов прокинувся азарт. Перечитавши уважно книгу про риб та догляд за ними, освоїв перші теоретичні знання , став роздавати знайомим і друзям, на мій погляд, професійні поради. Дочекався першого вихідного, витрусив копилку - і з татом до Олександрії на ринок.
Скалярії, мечоносці, телескопи, вуалехвости, золоті рибки - очі розбігались від цього розмаїття … А на дні акваріуму в одного літнього чоловіка сиділи кілька білих жаб. „Жаби- це для городян, - міркував я,- сільська людина їх нізащо не купить, своїх у ставку досить, щоправда вони зелені і коричневі, але за жабу платити?!” Ознайомившись з усіма наявними мешканцями акваріумів, татко виторгував мечоносців. Ще придбали обладнання для підігріву води, компресор для подачі повітря, корм і пішли провідати рідню по мамі.
Мій дядько, вчитель, живе у двохповерховому будинку, і людина інтелігентна, великий трудівник - усі прекрасні якості, що я знав, йому притаманні. Після дзвінка я кинувся у відчинені двері, мало не збиваючи з ніг виховану рідню, хвальковито тримаючи перед собою банку з рибами.
- Здрастуйте. Це мої рибки для нового акваріуму. - Я грюкнув об стіл банкою так, що в неї ледь не відпало дно.
- Здраствуй, племіннику. Це хто ж тобі акваріум подарував? - запитав дядько.
- Тато.
- На свою голову, –додав тато.
- От добре. За ними ж треба наглядати…Ти вже розпитав, що для цього треба?
- Я книгу читав.
- Молодець.
Коли хтось з дітей каже, що читав книгу, вчителі слово „молодець” промовляють не як усі, а з щирою радістю. Цю їх інтонацію я не раз спостерігав, таке враження на них справляє учнівське читання.
Тато з дядьком гомоніли на кухні про життя, ми ж з сестрою розглядали банку і за сонцем і проти сонця, намагалися погодувати наляканих риб. Час було вертатися додому. Батько не любив їздити до маминого брата машиною, і дядько схвалював такий спосіб наших відвідин, без приватного транспорту. Свій сільський автобус ми взяли штурмом.
Сидів я на мішках з макухою, міцно тримаючи банку з рибками до самого села.
Перший час міняв воду в акваріумі кожного дня, далі рідше і на кінець раз на тиждень. Кілька новонароджених пар я подарував друзям, навчив догляду, розповів про все, що читав і знав. Одне слово - спеціаліст.
Але у кожному занятті є невдачі, і мене вони не минули На деякий час їхали ми з батьками з села. На господарстві лишався дід Василь. Дідові й доручив я нагляду вати за акваріумом.
- Оце корм, я його на купки поділив, дві купки на день, одну зранку давати, а одну ввечері.
- Зрозумів.
- Кота не пускайте.
- Добре.
- Я за тиждень приїду. Корму вистачить, тут усе розраховано.
- Та зрозумів. Краще б ти пару кролів завів. Яка од цих риб користь?
Через тиждень зі сльозами на очах стояв я біля акваріуму, в якому плавали півхлібини і мої рибки черевом догори.
- Діду, що з ними?
- Не знав я, Юрку, що вони хліба не їдять. Вікно відчинив, корм і здуло вітром.
Казав же тобі – кролі кращі. А то і хліб пропав і риби твої.
Витрусив я з копилки копійки. Витяг з книжки подаровані дідом Дмитром три карбовані, доклав карбованця, що дав дід Василь, як компенсацію за нервовий зрив – і вже сам до Олександрії.
Базар видався вдалий. Міцно тримаючи банку в руках, пильно дивлячись під ноги, щоб не перечепитися, йшов до дядька . У дворі на баскетбольному майданчику гралася сестра. Її віддали в баскетбольну секцію для всебічного розвитку. І тепер, у неділю, вона старанно відпрацьовувала кидки м’яча у кільце.
- Привіт, Юра!
- Привіт, сестричко!
- Дивись, що я вмію!
- Що?
- Поглянь!
Поставивши перед собою на асфальт банку з рибками, я підняв голову, відкрив рота – аби максимально зосередитися на події. Сестричка з витонченою майстерністю послала в баскетбольну корзину м’яч. Він, ударившись, відскочив від щита прямісінько в мою банку. Рибок на гарячому асфальті врятувати не вдалося. Сконали.
З трьома сестриччиними карбованцями рушили за новою партією рибок. Придбали, вже не сильно і торгуючись, раділи, що продавці ще не порозходилися.. Додому на „8-а” чи „8-б” мерщій, щоб встигнути пересісти на сільський автобус.
І знову, тільки рибки розплодились, чергова поїздка до рідні. На тиждень. Цього разу дід Василь сплутав корм із спеціями і прирік рибок на масову загибель.
- Та воно ж, нібито, на корм схоже, – виправдовувався .-Ти, Юрку, не плач. Хіба то риба, пуголовки якісь. От я тобі коропа принесу, а хочеш і два.
Сидячи біля Зайковського ставу, роздумував, заводити втретє акваріум чи ні? І в тих роздумах побачив, як в водоростях під самим берегом плавають рибки гуппі, точнісінько такі, як купував на ринку. Відразу відчув, що покидає мене захоплення. Не витримало випробувань долі, полишило, здається, назавжди.

пʼятниця, 17 вересня 2010 р.

Колгоспний футбол


Тривав другий тайм матчу між командою нашого господарства і колгоспу “Серп і молот”. Рахунок влаштовував усіх. “Перемога 2 : 2 Нива” красувався ретельно виведений крейдою напис на тракторному причепі, що стояв рядом з футбольним полем. Всі голи забиті в дебюті матчу, а точніше на протязі перших п’ятнадцяти хвилин. Далі фізичні кондиції гравців не дозволяли підтримувати темп гри і команди засіли в глухій обороні на своїх половинах поля. Нервував тільки молодий форвард противника як нас так і гравців своєї команди. Він вітроного носився біля наших воріт тримаючи в напрузі нас і потребував допомоги від своїх. Одним словом порушував тактичну схему гри як одних так і других. На вимогу обох команд його замінили і вийшов неквапливий поважний гравець, його темпом гри були задоволені всі і все стало на свої місця.
Гра йшла, з за воріт противника доносився димок від мангалів. Замінені гравці чаклували над шашликами. Інколи нашим форвардам щастило зібратись з силами і вибігти за ворота до мангалів, тоді захист і півзахист їм завидував.
Фінальний свисток арбітра, м’яч покинутий посеред поля, нічия, перемогла дружба. Гравці стомлено і заслужено посунули за ворота на запах смаженого м’яса. Розбір гри обох команд проходив одночасно і в дружніх відносинах.
По такому сценарію пройшло вже декілька матчів. А точніше шість нічиїх і однин програш вісім нуль від сусіднього радгоспу. Там директор був фанатом цієї гри і вважав за честь зібрати всі нагороди на теренах району і як повезе щось вихватити в області. Рідкі поразки він сприймав як особисту образу. Віддати треба належне, що йому на заваді в районі ніхто не ставав, окрім пари амбіційних молодих футбольних колективів.
І ото треба було такому трапитись щоб волею долі і ми приєднались до них для боротьби за почесний районний трофей.
Приїхав з районного управління наш голова. Зібрав правління, і першим питанням поставив: “Cтан справ в спортивній роботі”. Виступ почав сам
- Сьогодні в район прийшла сільгосптехніка, а точніше лущильники й тяжкі борони, грейдер про який ми довго мріяли.
- Наші два лущильника ЛДГ-10 і причіпного грейдера коли можна забрати? – не витримав від радості інженер.
- Лущильники можна, а грейдера нашого нечесним шляхом вихватили в сусідній радгосп.
- Як? Ви їхньому директору говорили що так неможна? Згідно рознарядки він нам прийшов – підключився агроном
- Не тільки говорив а кричав, черевиком, як Хрущов, стукав по капоту його УАЗика і махав руками у нього перед носом.
- З районним керівництвом говорили? – мовив інженер.
- Безнадійно. Слухайте мене. Насолимо їм так, що вони самі грейдер віддадуть нам. Замахнемося помішати їм виграти кубок району. Їх директор, футбольний фанат, такого удару не витримає.
( Поясню для людей молодшого віку що раніше просто купити техніку чи будівельні матеріали і багато чого іншого для виробництва не так просто було. Мати гроші ще нічого не значило. Майже все ділили в Києві на області, область на райони і втиснути своє прохання потребувало зусиль.Отож і курсували спеціалісти з гостинцями до області чи Києва в надії підписати прохання на техніку чи матеріали для господарства ).
Розходилися з правління без особливого усвідомлення навіщо нам кубок . І чому не лаяли за зниження надоїв та дисципліну в тракторній бригаді.
Наступного дня голова колгоспу Іван Карпович та головний зоотехнік Віктор Григович, він же за сумісництвом і фізорг колгоспу, вели бесіду на тему пісилення команди та успішного виступу в кубку району з футболу.
- Віктор Григорович хто, з наших буде грати?
- Іван Карпович, витягнувши папірець починає читати, слухайте: Кушнір, Бровко, Лозицький, Шамрай, Ляшенко…
- Ким Карпович підсилимо команду?
- Треба хоч два-три легіонера.
- На приміті є хто?
- Придніпровці, вже переговорив.
- Що просять?
- По мішку картоплі, лотку яєць і півню за гру. Ще каністру бензину на свій транспорт.
- Ціни ростуть… Ну нічого не поробиш наймай.
Переговори пройшли швидко, обговорено усний контракт, графік матчів.
Коли раніше за недоліком часу на тренування приходилось багато матчів грати з листа і тактичні елементи відпрацьовувались безпосередньо на полі. То тепер, тричі на тиждень, о сьомій вечора на шкільному стадіоні безпосередньо під керівництвом голови колгоспу проходили тренування. Явка як на ранкову оперативку, замість звичних, у більшості, вечірніх пару стаканчиків оковитої тактична підготовка. Почався наш рух на районну вершини футбольного олімпу.
Тренування і підкуп суперника відкривали нам подальшу дорогу до кубку. В 1\8 фіналу нас чекав “Механізатор” із колгоспу ім. Ульянова. Вони настільки були враженні нашим бажанням перемогти, що не дуже й супротивились. 0:0 на виїзді. 2:0 що красувалися на все тому ж тракторному причепі край футбольного поля відкрили шлях до 1\4 фіналу.
Тут було по складніше, все таки чвертьфінал. Згідно жеребу з командою колгоспу ім.. Енгельса “Колос”. В записці на столі у голови колгоспу написаний олівцем кошторис наступного змісту: “ Голові колгоспу ім. Энгельса – два скати до ГАЗ -24, тренеру – поросятко, футболісти – хороша вечеря.”
Все так і було. Вдома 2:0 в гостях 0:1. І два нові передні скати на “Волгі” енгелісовського голови оставляли чіткий протекторна польових дорогах. У тренера хрюкало в хліві поросятко, а у хлопців після програшу на ранок боліла голова.
В 1\ 2 фіналу жартом долі нас чекала команда радгоспу “Революціонер”. Перша гра на полі противника. Тактику вирішили залишити стару. Легіонерів вперед, а всі свої в глухий захист. На околиці райцентру в повітрі над футбольним полем відчувалася явна напруга. Біля роздягалень директор радгоспу налаштовував на гру наших суперників.
- Перемога і тільки перемога. Бити по воротах з любої відстані. Боротися за кожний м’яч. Ніг не жалкувати.
Ми вже якось подумали про те що грейдер таких моральних і фінансових втрат не коштує та спортивний азарт підганяв до змагання. Свисток судді сповіщав про початок матчу і кінець спокою в цей день.
Що тут почалось… Спочатку нас притисли до воріт, потім забили гол. Іван Карпович кричав несамовитим голосом посилаючи нас вперед на суперника. Як раніше добре було, спокійна гра і мангал за ворітьми. А тут б’ють по ногах і не вибачаються. Мстимо за грейдер у спортивній формі. Хвилині на двадцятій нам забили другий гол. Шаленів від радості директор радгоспу. Він кричав похвальні слова гравцям своєї команди. Одним словом бачив свою команду в фіналі, а можливо уже і шостий кубок поспіль.
Та все таки він не до оцінив нашу здатність до боротьби. Роковою була тридцять друга хвилина матчу. Пенальті в наші ворота. Іван Карпович не то з відчаю, а не то з відчуття власної образи кинувся з кулаками на суддю, захищати котрого біг з іншого боку директор радгоспу. Цієї іскри було досить для організації бійки, участь в котрій прийняли повні склади обох команд. Глядачі спостерігали з не меншим інтересом за цими подіями ніж за футболом, роблячи ставки на переможця вияснення відносин.
Переможців не було, обидві команди дискваліфікували прямо після матчу і кубок автоматично буде вручено переможцю другого півфіналу. Наша сторона була задоволена результатом гри з радгоспною командою. Відомстили, насолили, мети досягли. І що цікаво не перемогли, а помішали супротивнику виграти, точно так як говорив голова на правлінні.
Що та вища чи перша футбольна ліга в порівнянні з цією грою двох колективів фізкультури. Їхали додому в синцях, замучені, голодні. Дискваліфікація нас і суперників була рівноцінна перемозі.
Пройшло з пару місяців. Приїхав з району фізорг з календарем першості районі. І перший матч, волею долі, нашої команди був вдома з командою “Олімп” радгоспу “Революціонер”.
Другої серії не було, районне керівництво випросило ще один причіпний грейдер спеціально для нашого господарства щоб замирити “грейдерну” війну. Після такого подарунка футбольні амбіції нашого голови колгоспу затихли. Легіонери були розпущені.
“Олімп” з радгоспу “Революціонер” зіграв з нами в нічию. Не то з ввічливості, а не то просто побоюючись зняття ще й з першості району. Все влаштувалось і стало як і раніше.
Йшов другий тайм футбольного матчу нашої команди з командою “Хлібороб” колгоспу ім..Калініна. З за воріт по полю стелився димок від мангалів. Апетит перевищував футбольні амбіції і навіть суддя подумував як раніше дати фінальний свисток. А мій колега по центру захисту схаменувся від згаданого завдання
- Придивись і за моєю зоною, я швидко.
- Тим де?
- До споживчої кооперації, вона за двадцять хвилин зачинеться. А на мені питання по забезпеченню горілкою дружнього столу з суперниками.
В вечірнім небі загорались перші зорі, стелився над футбольним полем сизий дим. А по балці, до берега Дніпра, линула пісня у виконанні чоловічого хору. Обидві футбольні команди дружно виводили:
Раз над’їхав козак з міста,
Під коником камінь тріснув, да раз, два!
Під коником камінь тріснув, да раз, два!

Ніч опускалася на землю, в небі Чумацький шлях засвічувався тисячами зірок. А біля автобуса ще доспівував хор ніяк не розпрощаючись:
Ой чий то кiнь стоїть,
Що сива гpивонька?
Сподобалась менi, сподобалась менi
Тая дiвчинонька
І пісня та попливла над водою Дніпра, розтанула в темряві над Звонецьким порогом. А крик нічного птаха сповістив про кінець дня.
Велика сила футбол. Вона морже здружити і розгнівати, грейдер відвоювати для господарства.

неділя, 5 вересня 2010 р.

Дід Онись


(Захистникам Брестської фортеці)

В своєму житті я мав честь знати діда Онися з Кобрина, що біля Бреста. Невисокий дідусь, сутулуватий з глибокими очима і швидким характером. Швидко думав, швидко сіно косив, швидко з бабцею говорив і тільки по вечорам без поспіху ладнав свій інструмент. Відомий він був тим, що двічі захищав Брестську фортецю. В 1939 році і в 1941 році.

Маючи нагоду спілкуватись з такою не пересічною особистістю як дід Онись, щоразу перепитував його про одну і ту ж подію.

- Діду, а розкажіть як ви захищали Брестську фортецю?

- Коли я був герой чи ні.

- Коли герой.

- То в 1941 році. Я при шпиталі в фортеці був.  Німці добре взяли в кільце. Ні дня, а ні ночі. Страх. Багато загинуло. Четвертого дня нам вдалось вирватись з фортеці. Ховались по лісам. Потім по домівкам розійшлись. Так вижив.

Коли дід Онись розповідав про війну то ставав старішим і голос його повільнішав при всій швидкості його натури.

- Діду , а коли Ви були не герой?

- То Юрко в 1939 році. Тоді нас німці затиснули в фортеці і штурмували…

- Всі форти тримали?

- Та які всі. Нас мало зосталось. В форт Сікорського Гудеріан загнав нас.

- Здались?

- Не відразу. У німців гармати слабі були , а форт міцний. Майже тиждень сиділи в нім. Тоді совєтські почали штурмувати. У них гармати сильні, стіни рушили.

- Все таки наші допомагали німцям?

- Юрко, я не знаю які то ваші. Наші фортеці захищали.

Дід Онись був герой і в 1941 році і в 1939 році. Він захищай свій край. Від небажаних гостей. Що там робили воєначальники чужих армій Гудеріан і Кривошеєв питання історії. З 13 вересня 1939 року війська Гудеріана штурмували Брест і фортецю. Понісши втрати і не маючи можливість своєю артилерією рушити форт Сікорського німецький генерал віддав його на знищення радянським військам. 24-25 вересня масові артобстріли і штурми щоб вибити слов’ян з форту. 26 в день знову артобстріл, а в ночі захисники залишили фортецю.

Радянські газети про цю подію писали : «Во избежание всякого рода необоснованных слухов насчет задач советских и германских войск, действующих в Польше, правительство СССР и правительство Германии заявляют, что действия этих войск не преследуют какой-либо цели, идущей вразрез с интересами Германии или Советского Союза и противоречащей духу и букве пакта о ненападении, заключенного между Германией и СССР. Задача этих войск, наоборот, состоит в том, чтобы восстановить в Польше порядок и спокойствие, нарушенные распадом польского государства, и помочь населению Польши переустроить условия своего государственного существования».

Кому в 1939 році вдалось заховатись в лісах, когось шляхи привели в Катинь, хтось представився Всевишньому. Різні долі чекали захисників.

Померли і герої нарису, Гайнц Гудеріан 14 березня 1954 року, Семен Кривошеїн 16 вересня 1978 року, дід Онись Ковзик 18 квітня 1988 року. Кожен представився, одне знаю, що в раю дід Онись поряд з солдатами різних армій. Котрих послали на війни. Котрі кинули по нужді свій промисел і сім’ю, Надіюсь, що тих нелюдів, що гнали їх на війни в Раю нема. Війна не божа справа. Якщо інший варіант, то тоді Бога нема.

Мав честь знати діда.

- Діду Онись! Ви від якої армії до монументу квіти нестимете?

- Від МІСЦЕВОЇ.

+++

Гейнц Гудеріан - (17.06.1888 року - 14.05.1954 року) , генерал-полковник німецької армії (1940), військовий теоретик.

Нагороди в період другої світової війни

* 5.9 1938 р. - Залізний хрест II ступеня,

* 13.9 1939 р. - Залізний хрест I ступеня.

* 27.10 1939 р. - Лицарський хрест.

* 17.7 1941 р. - Дубове листя до Рицарського хреста.

Семен Кривошеїн (28 листопада 1899, Воронеж - 16 вересня 1978, Москва) - радянський воєначальник, генерал-лейтенант танкових військ, Герой Радянського Союзу.

Друга світова війна

Нагороди

* три ордени Леніна

* три ордени Червоного Прапора

* орден Кутузова 1-го ступеня

* орден Суворова 2-го ступеня

* орден Червоної Зірки

* медалі

* Удостоєний звання «Почесний громадянин міста Бреста».

Дід Онись (11.04.1917 року - 24.04.88 року) Рядовий усіх армій.

Селянин. Білорус. Нагород нема. До чужих земель із зброєю не ходив.

Почестей в німецькій армії і радянській не мав.

Не удостоєний звання «Почесний громадянин міста Бреста».

пʼятниця, 27 серпня 2010 р.

Кредит


Світало… Разом з другими півнями будив село завівши автомобіль. Прогрівати його довго не прийшлось, ще не охолов після вчорашньої спеки. Трішки “Москвич” по чхав, загудів… Склав в багажник гостинці, відкрив ворота і вирушив в справах до міста. Понад Дніпром, через старий кар’єр на сусіднє село. Далі петляючи по між ям різної глибини спішив до Любимівки.
Тільки на шосту, а вже немає чим дихати. Задушливе повітря з вчорашнього дня блукало не тільки по пагорбам, а і в глибині балок. Спека цього літа стояла не поступаючись самій маленькій прохолоді й на мить. Вітер немов розгнівавшись на людей полетів далеко і не повертався. Все стояло завмерши як в день так і в ночі.
За колгоспним садом з’явилося село. Просипалися господи по Любимівці, сіріло і тільки калюжа на узбіччі дороги від пориву водоводу неорганічно виглядала в цьому пейзажі. Об’їхав оазис посеред дороги, в якому вже купалися качки, з’їхав вниз за село.
Сільська людина за своє життя дуже багато ходить своїми ногами і тому коли вона купує легкову автомашину то завжди підвозить подорожніх людей, особливо від села до села. Я людина сільська і пращури мої всі селяни то цей закон для мене неписаний.
В кінці села перед балкою, з пересохлою на її днищі річечкою Татаркою, стоїть молодичка. Виглядає попутній транспорт. Вгледів автомашину піднімає руку в надії зупинити мене. Її надія справдилась і вже за мить вона сидить на передньому пасажирському сидінні.
- Хоч до Придніпровська.
- Та довезу, ти куди так зрання?
- В місто, хочу в банк якийсь центральний попасти.
- Гроші класти?
- Які гроші, тут зуби швидше покладеш.
- То навіщо тобі банк коли не таємниця.
- Вчора президента Кучму показували, він говорив щоб банки допомогли селянам. У нас трактор Т- 40 зламався то може дадуть коштів на ремонт двигуна. За рахунок трактора та трьох корівок і живемо.
- Думаєш дадуть?
- Президент сказав їм, наголосив щоб під льотний процент.
Жіночка говорила серйозно. Я ледь на гальма не натиснув від такої мети поїздки цієї молодої громадянки. На мить навіть переповнив сарказм по відношенню до її наївності. Стримавшись від коментарів прогнозу результатів поїздки я невпевнено подав голос аж переїжджаючи затоку Дніпра Шиянку.
- В місті в який тобі район треба?
- Ні, я в Придніпровські до сестрички забіжу, а вже потім на восьму до банку. Вони ж рано працювати не починають, аж з восьмої більш за все. Вирішу питання і на обід в Татарку, корів доїти треба. Зупини тут біля училища, спасибі тобі.
Жіночка вискочили, закрила двері і швидкою ходою пішла в напрямку старого міста. Двері то зачинились, а рот в мене ні. З ним відкритим я дивися ще з хвилину їй в слід не вірячи що таке може бути. В голові повільно пливла думка: “Дівчино, дівчино це для тебе в вісім годин ранку середина робочого дня.” Банківські працівники хоч би до десятої посходились. О восьмій вони каву з молоком в кращому випадку п’ють, не підозрюючи з відкіля останнє береться і якою працею. А після десятої вони ввічливо розкажуть, що твої проблеми їх не цікавлять. І поїдеш до корів і поломаного трактора, до дітей яких вже скоро до школи готувати. А та молодь в банку буде зверхньо посміхатися тобі в спину, нічого не розуміючи в житті.
В кінці кінців ця молодичка нормальна, вона почула, що президент країни по першому телеканалу попросив допомогти селянам, сіла і приїхала. Це я не нормальний з своїми песимістичними думками кому треба дати грошей, як пригнутися щоб дозволили працювати і платити податки. Може коли всі такі в країні будуть як ця жіночка з Татарки то питань багато відпаде і жити краще будемо.
Сигнал під’їхавшої позаду автомашини нагадав мені , що кінцевий пункт моєї поїздки ще далеко і треба їхати далі.
1998 рік

вівторок, 24 серпня 2010 р.

Прикмети


Повір’я на селі - річ не остання. Вони живуть в людях, як побожність і у кожній місцевості мають свій колорит і відмінності, хоч взагалі є то звичайнісінький забобон.
Мій дід, приміром, у далеку дорогу ніколи не виходив через ворота, а йшов з двору через город чи іншим неторованим шляхом. Якщо бабуся говорила йому в спину якесь побажання - вертався і вже нікуди не рушав. Або - коли із запланованих справ не клеїлась перша, то й решта в цей день скасовувалась, і дід вертався додому.
А розповім ось приклад з життя його ровесника.
Літнього погожого вечора Карпо Іванович міркував, як вирватись з під жінчиного нагляду до кума. Ще вранці його було запрошено на куліш під стару грушу, і тепер він готував офіційну версію своєї відлучки. Покашлявши для годиться, почав:
- Галино, Трохим просив медогонку полаштувати…
- А що там складного?
- Складне не складне, а удвох легше.
- То тебе Трохим на сто грам кличе.
Діставши конкретну репліку, Карпо Іванович трішки перемістив акцент:
- Все життя ті сто грам тобі вважаються.
- Вважаються чи ні, а останній раз онуки додому привели.
- Годі тобі, треба чоловікові допомогти, -і під бабині не вельми ґречні побажання дід Карпо попрямував з двору. Зачиняючи хвіртку, пообіцяв:
- От побачиш, прийду скоро і тверезий.
„Вирвався на волю!” - думав дід, простуючи липовою алеєю попід цукровим заводом. Вже чувся дідові запах кулешу, уявлялася холодна, запітніла пляшечка оковитої.
Ось і початок заводського паркана понад тінистою стежкою. Раптом - гуп, - почувся глухий звук. Дід став, потім різко ступив крок назад і очам не повірив: з-за паркану , наче з неба, впав на стежину тяжкий мішок. І тиша, і нікого ніде. Карпо Іванович , отямився, присів над ним. Мішок був з цукром! Щастя впало з неба. „За візком!” - майнула думка. „Ні, приберуть мішок, поки ходитиму.” Підтягнув ремінь, звичним рухом кинув мішок на плечі і поніс до своєї господи. Задихався, тремтіли ноги, гнулася спина, та думка, що такий дарунок не кожний день на дорозі валяється гнала його додому. Нарешті двір. Тяжко дихаючи, весь мокрий від поту, щасливий, сів на мішок, ще не вірячи вдачі:
- А чом ти так рано, чи Марія Трохимівна порозганяла? – виглянула з хати жінка.
- А ти все не вгамуєшся , - гримнув дід на бабу. - Не бачиш, хіба, що я на дорозі знайшов?
Жінка побачила мішок з цукром.
- Та ти що?! Справді, де взяв?
Карпо Іванович розповів бабі про знахідку, мішок занесли до комори. Витяг дід води з криниці, вмився, посидів, віддихався.
- Ну, я до Трохимовича таки піду!
- Іди, та не барись, мерщій вертайся! – в спину сказала бабця і пішла поратись по господарству.
„Таки побажала в дорогу! От норов! І мати в неї така була, жалівся ж колись покійний тесть на їх породу. Казав, що господиня добра буде з його дочки. Та як піде характером у свою матір, то нерви попсує.” Отак згадуючи тестя , Карпо Іванович підійшов до прибуткового місця, де знайшов мішок .
І тут, перевалившись через цегляну огорожу цукрового заводу, на землю гепнув ще один, такий же точнісінько. „Дай, Боже, сил!”, - проказав дід Карпо і чимдуж потяг до господи другий мішок. Доніс до воріт, сів на нього.
- Ганно! - гукнув стару, спершись спиною на огорожу. - Чай зимою з цукром буде, йди допомагай!
Не тямлячи, за що таке щастя, потягли мішок до комори.
- Ти ж мовчи, нікому нічого не говори! - наказував дід.
- А як же, вчи, бо без тебе не знаю!
Дід ще раз умився біля криниці і поспішив до кума втретє. Відійшов від воріт кілька кроків, прислухаючись, чи бабця нічого не говорить йому в слід. Навіть озирнувся - на подвір’ї її не було. „Цього разу дійду до Трохимовича!” – подумав. „ А може її погукати, аби щось сказала. Ще мішок в господарстві не завадить” – посміхнувся сам до себе, і пішов стомленою ходою. Біля щасливого „солодкого” місця ходили два спантеличених молодики. Дід тихенько прошмигнув мимо них, далі прискорив ходу і зупинився аж на подвір’ї Трохимовича.
- Куме, де ви там? - гукнув.
- Та тут я. Що це ви спізнюєтесь, все готово!
- Господарству лад давав…
- Заходьте!
Під старою грушею сиділи за столом два діди. Смакували кулешем на старому салі, пили чарчину оковитої. Говорили мало, бо за життя так знали один одного, що вже могли обмінюватись думками не говорячи.
Під смеркання, попрощавшись, пішов Карпо Іванович додому. Йшов у роздумах, неквапом. „Таки правда, третього разу жінка в спину нічого не сказала, то я й дійшов до кума. І якою ціною – навіть мішки з цукром з неба летіли, таки тесть покійний правду казав про їх рід”.
Біля місця, де знайшов прибуток, Карпо Іванович аж протверезів. Там ходили і щось розглядали міліціонери
- Діду, ви місцевий? - запитав один.
-Так. - злякано промовив дід.
- То ви тут двох молодиків у спецодязі не бачили?
- Ні. - зовсім розгубився Карпо Іванович. - А що сталося?
- Два мішки з цукром тут не помітили?
- Ні, не помічав. То ви, певно, злодіїв шукаєте?

- Злодіїв, діду, злодіїв. Йдіть додому, не заважайте.
Карпо Іванович прислухувався тижнів зо два, чи не йде міліція за цукром. Та все було спокійно. Був і до чаю цукор, і на варення. За чаєм згадував літні пригоди, що б не казали, а прикмети збуваються. Тепер, ідучи мимо цегляного заводського паркану, автоматично поглядав надією на повторну удачу.

неділя, 15 серпня 2010 р.

Рибалки



Літня пора, шкільні канікули, час для допомоги батькам по господарству, підробіток в колгоспі, ну і в проміжках - для шкоди, без якої в дитячому віці прожити не можливо.
От і цього разу, отримавши лайку від сторожа, а потім прочухана від батьків за відвідування черешень в колгоспному саду, сидів я з товаришем на березі ставка , кидав в воду камінці та перебирав, які будуть ввечері покарання за сьогоднішню шкоду. Оскільки в нашому віці в вугол вже не поставлять, то скоріш за все обійдемося подвійними трудовими нормами та виховною роботою, і можливо, як попадемо матерям під гарячу руку - ще й мокрою ганчіркою. Отак, в дитячих мріях про вечір, передбачаючи його не дуже радісні перспективи, сиділи з Віктором жаркої червневої днини на березі водоймища.
Водоймищем його назвати було важко, більш підходила б назва “болотище”. Після засушливої весни в ньому висихала остання вода, накопичена зимою. Цей ставок був один із трьох, які були в селі, самий маленький і не кожного року в ньому трималась вода поний сезон. Зручно всівшись на станині водяного насосу, розглядували ми свійських качок та гусей в очереті, ластівок, які над водою ловили комах, і тут раптом я побачив сірий плавник великої риби, яка повільно плавала по середині ставу.
- Вікторе, дивись риба плаває, плавники видно!
- Та тут же глибини сантиметрів двадцять від сили!
- А яка тут може риба бути?
- Дядько в минулому році ловив на вудочку, біля очеретів, коропа та карася.
- Давай мерщій за підсаками!
Щосили бігли по березі, а далі по стежині через город до Вікторового дядька. Вбігши до двору, ледь віддихуючись, почали розмову :
- Дядько Микола, дайте нам підсаки метеликів половить.
- А чим це вони вам так дошкулять стали?
- Та в школі дали завдання, щоб за літо наловили різних метеликів та засушили їх...
Почухавши потилицю, підозрюючи обман, дядько витягнув з коморі дві старі підсаки. Декілька раз повторив застереження, щоб повернули цілі і все таки дав, до кінця не розуміючи, навіщо вони нам.
Ми бігли до ставка не по стежці, ми бігли понад картоплею, понад цибулею і не так давно висадженою розсадою.
Берег. Відро для риби лишили на ньому, а самі поруч пішли по воді, глибина разом з мулом - по коліна. Повільно переставляючи ноги, рухались, раптом блиснула спина великої риби, я махнув підсаком, щоб накрити зверху – мимо, Віктор повторив ті ж рухи і знову мимо. Нам вважалось що наші дитячі серця чути на березі. Знову злякали рибу і я і Віктор, і знову невдача. Та все ж приловчились користуватись підсакою на випередження рибини, перехитрили її.
Перший улов, короп кілограмів зо два, я його тримав, а серце в мене так билось, що короп більш лякався можливо не мене, а того, як стукало моє дитяче в грудях серце від радості .
Вдача і у Віктора і в мене, вже зловили по декілька коропів, всі як на підбір одного розміру, радість безмежна, відро майже повне. Вже почали радитись, кому бігти за другим відром , та з верб у березі почули хриплий голос діда Максима:
- А що, хлопці , ви ловите?
Оце тобі! Конкурентів ми тут ніяк не чекали і поява діда, м’яко кажучи, ніякої радості у нас не викликала.
- Та то , діду, наша качка до чужого стада прибилась, ото хочемо повернути додому її.
- Ага...
Дід недоговорив і закашляв, хотів ще щось сказати, та лише замахав руками. Я в цей час угледів пропливаючу мимо рибину, відпрацьованим за годину рухом підсаки майстерно витяг коропа. На березі, після паузи, обізвався дід Максим:
- Яка качка, це ж короп!
І швидко, майже пробіжкою, помчав додому. За півгодини ми були розсекречені і вже все чоловіче населення кутка махало підсаками, пересуваючись по ставку. Люди все підтягувалися, хто біг навпростець, хто на мотоциклах, хто навіть на машині, з крайнього двору несли для улову вагани через город. Поки чутка дійшла до окраїн села, то вже була дуже перебільшена по відношенню до кількості та величини риби, котру виловлюють на водоймі. Біг і Віктора дядько через город, але вже не над городиною, як ми, а безпосередньо по ній, важко гупаючи рибацькими чоботами по грядках. За спиною в нього тільки чути було крик його жінки:
- Ой, мої помідо-о-ори, ой, моя капусто-о-очка, ой мої огірочки!... Щоб твоя риба повиздихала!
А дядько біг і лаяв нас за те, що не сказали, навіщо підсаки брали і за те, що він, перший рибалка на селі, спізнився на такі лови!
За годину в ставку було більше людей ніж риби, носилися односельці по водоймі і нам там міста вже не було. Ми ж, ще піймавши по рибині, нічого більш і не зловили. „Добре, що хоч не затоптали”, - думали ми, спостерігаючи з берега за подіями на ставку.
Вже не згадували про черешні і сторожа, поверталися додому як рибалки-герої. Входячи до двору, я гордо промовив:
- Мамо, чистіть рибу, тут всім нам хватить! - і нахилив відро для оглядин улову.
Мама, як побачила рибу, враз забула про вранішній мій похід до колгоспного саду, про мокру ганчірку, яка майже завжди висіла для мого виховання на шворці для білизни і не вірячи своїм очам почала витягувати рибу з відра . Важив та розглядав рибу батько, сусід прийшов подивитися, хвалили мене. В нашому роду взагалі не було рибаків, ні дід, ні батько, а тут красені коропи по пару кілограмів кожний я піймав. Гордо поглядав я збоку на все і мріяв вже про нові рибалки і снасті.
Жарили рибу, з голів юшку варили не тільки ми, в той день в селі був рибний вечір.
Тої днини односельці такий жах навели на водоймі, що ввечері жаби або збігли, або по очеретах перелякані сиділи, не подаючи голос. Наступного дня ще окремі рибалки бродили по ставку в надії щось піймати, та вдача їх обминала, бо напередодні піймали все, що рухалось, а що не піймали - затоптали.
Пройшло з місяць, стихли розмови про улови, висох ставок, де-не-де ще блищали невеличкі калюжі. Вже на висохлу водойму ніхто не звертав увагу. В колгоспі кипіли жнива на ланах, я ж з однокласниками допомагав по ремонту класу.
Якось стала забуватися вже й та рибалка, та переглядаючи новий підручник з зоології, зацікавився розділом про риб. Розглядав їх будову і читав, де живуть. Внизу сторінок були “цікавинки” про життя в водоймах. І тут вичитав, що карасі, як пересихає водойма, зариваються в мул і можуть чекати деякий час, поки знову з’явиться в водоймі вода. „Карасі, їх же не було? Були коропи, різна дрібнота та жаби, а їх не було!”, - миттєво спалахнула думка. „Віктор же говорив, що дядько їх ловив..”.
Не марнуючи багато часу, тут же поділився своїми знаннями про життя карасів з Віктором. План лову узгодили майже миттєво і за деякий час на березі стояло два відра, а ми акуратно, як шкільну ділянку, почали перекопувати днище ставка. Копали глибоко, на повний штик, та вдача відверталась. Аж ось після перекопки першої сотки днища водойми товаришу поталанило. Дійсно, карась, грамів на триста а може й трішечки більше. Знову застукали серця, з подвійною енергією взялися за лопати. З натхненням і спортивним азартом давай копати. Карась, ще карась, грамів по двісті-триста.
І знов, як грім серед чистого неба цей голос з верб діда Максима:
- А що то ,хлопці , ви копаєте, чи садить що будете?
Дід своїм запитанням поставив нас в безвихідне положення.
- Діду, книжок начитались і скарби тепер шукаємо, може змило що з панського маєтку та до цього ставу принесло водою.
- Я пам’ятаю, як після війни....
Радісним криком Віктор перервав розповідь діда:
- Юра, я ще одного карася викопав, подивись!
Ми вже бачили тільки, як швидко віддалялась спина діда Максима в напрямку свого будинку.
Другого разу село зібралось вдвічі швидше до пересохлої водойми. Жваво ділили ділянки для перекопування, навіть лаялися, як на городній межі. Нам знову вже не хватало міста і сиділи ми на березі з своїми п’ятьма карасями на двох , поглядали на події, які відбувались.
Учасники цього дійства поділились на дві частини: спостерігачі, переважно жінки та діти на греблі, і копачі, переважно чоловіки та підлітки, з лопатами на дні висохлого ставка. Місце водоймища перетворювалось на дуже якісно свіже скопаний город. На улов комусь везло, комусь ні, зате видовище копання було незабутнє. Внизу копали, на греблі коментували і підтримували копачів-рибалок:
- Іване, глибше копай!
- Васю, на твою ділянку Тиміш заліз!
- Стьопо, відпусти карасика, нехай підросте!
- Арсене, поглянь, твій карась поплив до Миколи!
Марно агроном господарства, поважна людина, бігав, прикульгуючи на хвору ногу по греблі, і прохав повернутися механізаторів та різноробочих до колгоспних справ. Всі були захоплені азартом незвичайної рибалки, копаючи швидко і глибоко. А окремі крики про вдачу лише підганяли усіх до ще більшої наполегливості.
Отак в історії села, завдяки моїм пізнанням про життя карасів, був перекопаний ставок. Того вечора в зв’язку з невеликим уловом, вже не жарила мама рибу, а тільки варила юшку, яку ми дружно їли всією сім’єю під абрикосою, згадуючи події дня на ставку і намагаючись не зважати на її болотній присмак.

неділя, 8 серпня 2010 р.

Кавуни


Біля Діброви є така містина на пагорбах. З неї видко окраїни Січеслава, як глянути в верх по течії, і пагорби в Запорізькій області коли поглянути вниз по Дніпру. Від Кодака і аж за поріг Ненаситець розкидається панорама з Дніпровими краєвидами. На тих пагорбах поливні землі нашого господарства. На невеликі частині їх вирощували овочі, а на більшій сільськогосподарські культури згідно сівозміни. Того року було там два поля озимої пшениці і ячмінь.
Тяжко йшли жнива, складні для сільського господарства. Техніка стара, більшість прийшла в кінці семидесятих на початку восьмидесятих років, до середини дев’яностих з великими складнощами дожила. Ланці такі, що подив викликали. Як вони тільки їдуть і не розвалюються на ходу.
Коло такого ґатунку комбайну, одного дня в жнива, ми чаклували з надією його оживити. Заглух посеред поля і ніяких ознак життя. Комбайнери в мастилах і пилюці, світились тільки очі й зуби. І я коло них допомагаю.
- Юрій Миколайович, з’їздь на берега до пристані. Там хлопці кавунами приторговують, візьми хоч пару штук.
- А що за кавуни. В колгоспі баштана цього року нема.
- Херсонські. Капітан на баржі кричав по гучному зв’язку з годину назад, повинні бути кавуни вже на березі.
- Вони, що з баржі крадуть?
- Поїдь, вони тобі розкажуть про промисел свій.
Внизу виблискувала на сонці гладь Дніпра і Вороної. Два острови Великий і Малий Макартети зеленими плямами на темно-синіх теренах вод Дніпра зеленіли травостоєм, деревами та очеретом. Один острів великий за пів сотню гектар а другий з півтора десятка гектарів. Добрі острови, на більший баржею в травні телят перевозили і паслися вони там аж до осені.
Скотився вниз до пристані службовою автівкою. Там дійсно сиділи четверо сільських хлопців років по чотирнадцять. Оцінив що в гіркі кавунів є сотня рябих з херсонського баштану.
- Привіт хлопці.
- Доброго дня, - разом відповіли відповіли.
- Спілі кавуни?
- Як мед - відповів найменший.
- По чім торгуєте за кілограм?
- Юрій Миколайович, для жниварів безкоштовно, ми з дачників беремо гроші.
- Тимурівці.
- Ну не тимурівці, а своїх поважаємо.
- Дасте з п’яток рябих?
- Без питань – мовив старший серед хлопчаків і почав відбирати кавуни.
Що їх там відбирати, один в один. Полосаті, кілограм по шість-сім кожний, попідставляли свої рябі боки сонцю і лежать у купчі.
- То як же ви їх дістаєте з баржі?
- А он з півночі на малому Макартеті очерети.
- Ну.
- Ото від них за якусь сотню метрів форватор.
- Так як ви їх долаєте?
- Мотор на човні вмикаємо і до баржі, як пірати на абордаж беремо. У трьох на баржу вилазимо, а Лесь човен за острів відганяє.
- А кавуни у воду скидаєте?
- Так. Поки матроси добіжать по декілька десятків успіваємо скинуть і в воду до берега на острів. А кавуни плавають, вони ж не тонуть.
- Вас як впіймають коли на баржі то так по шиї надають.
- Та не кажіть. Капітан гвинти зупиняє щоб ми під них не втрапили і кричить в гучномовець несамовитим голосом. У селі деякі баржі не по напису на боту відрізняють, а по голосам капітанів.
- Авантюристи ви.
- До берега допливемо і кричимо капітану що в воді вже нікого нема. Він покричить ще трішки і пливе далі.
- Течія кавуни зносить швидко?
- Є трохи. Як половину в Дніпрі зберемо то добре. Інші пливуть вниз по течії. Рибалки казали, що за Микільським куштували нашими кавунами.
- Дільничний інспектор не ловив вас?
- Він не лає сильно. Кавунів візьме і їде. А ото пришлого року водна міліція як піймала то галасу було.
Завантажив п’ять добірних кавунів, подякував хлопцям. Добрі козаки, баржу на абордаж беруть. Такі й Стамбул візьмуть, козакування в крові у них. Поїхав в поле до комбайна.
Синє безкрайнє небо і жовті безкрайні хлібні лани. Між пшеницями полозом в’ється степова дорога. А над полем, дорогою, мною, комбайном і хлопцями біля нього повис в небі степовий орел. Піймав потік повітрі і повис на ньому крилами. Чатує свою здобич, господар в цих степах.
- Хлопці ідіть кавунів привіз.
- Спасибі агрономе, зараз поласуємо.
Повсідалися на стерні. Яка смакота спілі херсонські кавуни. Пішли розмови про баштани які були і кого як ловили в дитинстві на них.
Перед очима розкинувся Дніпро, острови, скелі на тім березі, пристань внизу. Десь внизу під тим причалом хлопці з кавунами. Жарке повітря гладило колоски граючись хвилями по полю, на тисячолітньому кургані перехоплювала ті хвилі з поля ковила. Степовий орел чатував високо в безхмарному небі.
Посеред цієї краси вимазані в мастила і пилюку сиділи ми ласуючи кавунами. А з за островів вверх по течії плив чотирипалубний корабель. Віз відпочиваючих і екскурсантів до Січеслава і далі. З нього лунала легка музика і доносилася до берегів і до нас на поле. До поламаного комбайна, до Петра з Лесем, до мене, до коня Метелика що віз воду по польовій дорозі між пшеничних колосків.

1994 рік.

середа, 21 липня 2010 р.

Горобина ніч ( Горовина ніч)


У природі і в житті людини бувають явища, котрі формують характер, світогляд, душу. Одне таке явище - горобина ніч, таємне дійство невідомих сил, легенд, в які потай вірили. Можливо тому, що в школі вчителі хоч і розвіювали міфи таємничості, та десь підсвідомо й самі хотіли, аби те було правдою.

Одна з останніх липневих ночей спускалася на наше село, на ліс, на став, на левади з велетенськими вербами. Все ставало велике і казкове. Тільки крик сичів, що полювали кажанів, порушував тишу та далеко в полі гуділи на останніх гектарах пшениці комбайни. Тисячами зірочок світився вгорі Чумацький шлях. З нього зривалися і падали зорі, то долітаючи до землі, а то гаснучи посеред неба. На теплому, нагрітому за день камінні, сиділа дітвора. Змагалися, хто перший побачить падаючу зірку і загадає бажання.

- Моя бабця казала, - озвалась Оксана, - що зорі то душі померлих, які за життя багато добра зробили.

- Ні, то нехрещені діти.

- Та ви що! У нас у класі всі нехрещені! Забобони то все бабів неграмотних.

- Ніякі не забобони! Як людина вмирає, то з неба зоря падає. В кожної людини на небі є своя зоря.

- Он моя - гарна і яскрава.

- А он моя мерехтить.

- Зорі – то розпечені газові світила, такі, як Сонце. Підручник за п’ятий клас читати треба. Душі, нечиста сила!.. Ще про грецьких богів згадайте.

- Дід Антон говорив, що то ангели проганяють з неба злих духів.

- Та хіба то проганяють! Через кілька днів Ілля прийде, той проганятиме так, що тісно буде їм на землі і на небі.

Гомоніли півголосом. Згадували все, що знали про зорі і небо, доповнюючи астрономію легендами і навпаки. Літня ніч єднала зморених повсякденною працею дітей .

- Дивіться, - швидко мовила Христина, - зоря впала!

- Ти бажання загадати встигла?

- Ні.

- А я встиг, - похвалився Івась. - Загадав, щоб до нашого села нового автобуса пустили, бо на нашім, батько казали, що ще мамку їздили сватати.

Сміх порушив нічну тишу. Івась згадкою про сватання перебив містично-наукові сперечання.

- Ваню, років через сім і ти ним поїдеш, як наречену в райцентрі знайдеш. Не одного гарбуза привезеш додому нашим ЛАЗом.

- Та ну вас! За вами, дівчата, ще раніше тим автобусом приїдуть…

- Дивіться! Літак по Чумацькому шляху летить!

Нічним небом, з півночі на південь, летів між зорями літак.

- А я знаю, як відрізнити літак від супутника

- Як?

- Літак мерехтить вогнями, а супутник ні, я бачив.

Стихли в полі комбайни, бо з повітря солома набирала в себе вологи і молотити зерно вже ставало неможливим. Від ставу подув легенький вітерець, на обрії зажевріли таємничі вогники.

- Гляньте, біля Миколаївського лісу щось світиться. Правіше, он, вище степової дороги.

- Там скарби заховані. Треба щось у той бік кинути, аби скарб не провалився глибоко в землю.

- Які скарби? Стерню на полі хтось запалив, зараз її вітер як роздмухає, то й зорі погаснуть.

- Вітру нема, він полетів хмари зганяти Богу Горовині.

- Пора, вже за північ, каміння холодне.

- Ходімо спати, а то буде нам дома горобина ніч.

Стали розходитися, де-не-де погавкували на них собаки крізь сон. Далеко в полі горіла стерня, той нічний вогонь зможе зупинити густий туман, котрий за пару годин підійматиметься з балки. Десь за пагорбом сонце вже готувалося засвітити новий день, один із останніх у липні.

А за два дні, під вечір, прилетів вітер, і все було так, як казали старі люди.

Кружляв перед грозою вихор - за повір’ями то є сам диявол, який перетворився на крилатого змія. Літав і своїми крилами гнав чорні хмари, ламав дерева, трусив садовину, розкидав сіно з копиць, збивав зі шляху подорожніх. Густий присмерк опустивсь на землю, впали перші важкі краплини дощу. Посеред дворів люди клали хрестом лопати з граблями, щоб їх господи проминув град. По хмарах покотив чотирма білими конями, запряженими в колісницю, Бог Горовина. Від коліс лунав грім, коні дихали вогнем , з під копит вилітали іскри. Грізний Горовина тряс пугою, на небі було видно її вогненний слід. Об’їжджаючи лани, поціляв блискавками в нечисту силу, а та ховалася в солом’яних скиртах, під деревами в лісі, пірнала під воду в надії сховатися від кари. В той день всевишній показував, яке буде небо перед страшним судом. Найменша його частинка якби впала на землю, то спалила б її усю.

Перелякані, ми сиділи на ліжках, укрившись ковдрами з головою, іноді таки з цікавістю одним оком визирали з-під ковдри у вікно. На вулиці у сліпучо білому світлі на мить з’являвся сад і через страшну, коротку паузу над ставом, над полем і балкою чувся неймовірної сили розкотистий грім. Святий Ілля порядкував у своїх володіннях заледве не цілу ніч.

Під ранок все стихло: Горовина копи порахував, з нечистою силою повоював та й поїхав на своїй колісниці далі. Повітря ставало вологе і холодніше, час повернув на осінь.

Менше як за місяць шкільний дзвоник покличе нас за парти. Ми отримували та складали до нових портфелів підручники з фізики, хімії й астрономії, котрі мудро і зрозуміло пояснюють природні явища. А легенди живуть собі поза науковими доказами, щоб нагадувати про себе горобинною ніччю, падучими зорями і ще багато чим, незбагненним і прекрасним.
2007 рік

вівторок, 20 липня 2010 р.

Шість відсотків


Розкажи, розкажи мені, поле:
Що ж тепер нам з тобою робити?
(П.Тичина)

Я завжди думав, що головний герой в вирощуванні зернових - то хлібороб. Яке ж було здивування, що це вже далеко не так. Гортав сторінки в Інтернеті "вісті з ланів", зустрів багато слів : брокер, зернотрейдер, маклер, менеджер, податківець, судовий виконавець, кредит, банк, лізинг, моніторинг, маркетинг ...

Всі ці люди і слова - герої жнив? І їм хватає грошей, зароблених на цій ниві? А де ж той хлібороб, що забезпечує усіх вищеназваних і не названих роботою.

Не буду впадати в літературні описи та алегорії. Напишу просто - де він є і скільки коштує.

Ціна пшениці 600-700 грн. в жнива за тону в заліковій вазі. З тієї тони виходить 600 кг борошна. Який дійсно клас пшениці - знає тільки елеватор. Отже, сільських грошей приблизно 1крб. в 1кг. борошна. На випічку батона "Дорожній" затрачується близько 150-200 грн., враховуючи сучасні технології. Тобто, в батоні вартістю 2.60-2.70 грн. сільських грошей всього 15-20 коп. Ото ті близько 6% в паляниці і є ціна хлібороба!

Техніка, добрива, паливно-мастильні матеріали, насіння, люди, пенсії, заробітні плати, лікарняні, всілякі перевірки, кредити, ремонт дороги і утримання власного житла, допомога місцевій школі.... Все це - з отих 6% в хлібнім батоні.

Це не тяжка доля, це страшна доля... А ми ще їм і 3.5 тис. шкіл закриємо. Раніше ж ходили дітки в школу по 10-12 км. Походять, нічого не станеться. Міністр освіти з своєї дисертації про репресії 30-40х років, ще багато чого може напроваджувати. А щоб пенсію селянам не виплачувати - вік піднімемо, менше затрат в бюджеті. Та і навіщо їм ті 6% з паляниці, можливо і 3% досить?

Держава розробила таку систему, що не переймаючись хоча б моральною відповідальністю за село, має тотальний контроль. І не дай боже фермеру підняти голову та подати голос.

Страшно дивитись в новинах репортаж про приїзд високого посадовця в село. Сценарій тиражується один з часів Катерини Другої. "Потьомкінська дєрєвня": своя чи позичена молодичка у віночку з паляницею, голова сільради з промовою "Боже царя бережи", гурт чиновників, пару телеканалів з вартістю сюжетів, як бюджет сільради за пару років. Для масовки десяток бабусь, десяток дітей з прапорцями правлячої на той час партії, а перед селом - останні корови з навколишніх сіл зігнані...

А десь у полі фермер-хлібороб, без прапорця партії, з своєю долею і Україною в серці. Він зайвий у цьому сюжеті. І взагалі, він зайвий. Не зайве тільки його зерно. Поле і комбайн для фону репортажу зняли, не зупиняючись, їдучи мимо. Врожай порахували. І одне у чиновників та "помічників" селян питання: "А може все таки 3%, а не 6%, ну навіщо селянину 6%?..."
Липень 2010 року.

пʼятниця, 16 липня 2010 р.

Легенда про отця Серафима


За Знам’янкою, десь на пів дороги до Чигирина, стояла церква. На пагорбі під лісом, край села. Правив в ній отець Серафим. Людина в розквіті сил, років сорока, високий, міцної статури, пудів шість вагою.

Славу добру мав, прихожан захищав, жив повноцінним життям громади і був її поводирем. Все б добре, та не в добрий час жив. Багато чоловіків з першої світової не прийшло, а тут тобі ще й круговерть революції і громадянської.

Хто тільки не приходив до села - більшовики, денікінці, мародери і бандити. Носився Пилип Хмара зі своїми хлопцями, відганяючи їх від кружних сіл, а вони йшли і йшли. Латиські стрілки і китайські робочі, башкирська кіннота та найманці з Дону. Всі поживитися були ладні селянським скарбом. Коли з Москви послали Будьонного до Польщі, то він відмовився грузитися в ешелони, а виторгував піший перехід, через Україну. Проходила його армія аж двадцять кілометрів в день, грабуючи і палячи все навкруги, як татари в свій час. Одна відміна - ясир не брали. До речі, козаки на марші долали триста кілометрів за три дні.

Всього було в той час в селі. Жителі, при загрозі, по лісам ховались. Там в кожного землянка була, в ній тримали небагаті пожитки, скот і самі мешкали.

Поверталася перша кінна з Польщі на Дон знову через Україну. Отримала з Москви наказ - повертати на Крим Перекоп брати. Який там Перекоп, грабоване польське та українське добро відвезти треба і відпочити. Та партія мудра була, сформувала другу кінну армію під керівництвом Миронова. І отримав Миронов наказ загнати Будьонного до Перекопу, щоб там вже з Врангелем розібратись.

Що тут сталось на Україні! Дві кінні армії паралельно рухаються до Криму, маючи сутички між собою. Грабують, палять, під шумок і мародери орудують. Десь хлопці в Холодному Яру не дають їм розвернутися, а південніше Олександрійська степова дивізія з останніх сил захищає села. Під Чорним лісом Пилип Хмара з селянами проти найманців воює. Та не встояти селянам без організованості, розпорошені вони. Петлюра далеко, Махно з червоними мову знайшов.

І ото, в той недобрий час, пізно звістка прийшла в село, що підрозділ першої, а не то другої кінної недалечко від села по шляху їде.

Стояв отець Серафим біля церкви і дивився, як вже котрий раз гонять односельчани скот до лісу, щоб зберегти, як ховаються люди на своїй землі. «Успіють! Ні. З другого боку в село вже кінний загін в’їжджає. Що ж робити? Можливо, Бог відміряв вік оце мені?» - думка, як блискавка промайнула. Пішов до олтаря, помолився. Із схрону за господарською будівлею витяг кулемета «Льюіса», набої до нього, ящик гранат, який ще перший Запорізький полк зоставив для захисту селянам і пішов на пагорб край дороги.

Пів години козак вистояв, багато бійців ворогу знищив. Порубали червоні Отця Серафима шаблями, приставився він того дня. Прив’язали на хрест, щоб люди лякались.

Вспіли селяни самі сховатись і скотину зберегти завдяки рабу Божому Серафиму. Повернулись, а їх отець на Хресті стрічає. Поховали отця характерника-козака на тому пагорбі. Врятував село, та не надовго, бо вже в двадцять першому стукав Голод двадцять другого року в сільські ворота, а за ним всіляке горе. Як говорять, біда одна не ходить.

Таку легенду я чув в тих краях від старого лісника і можливо не вирішив би її записати. Та одне не дає спокою, в жовтні на тому пагорбі з’являлися хризантеми. На початку семидесятих років, говорять, з півтора десятків букетів, а далі менше і менше. А останній букет був в вісімдесят першому минулого століття. З тим букетом пішла і таємниця пагорба. Я ж записав те, що почув, а в кожній легенді є доля правди, а можливу і чиста правда.


понеділок, 12 липня 2010 р.

Сугоклія


Зі Звенигородщини, через брід на річці Сугоклії, ішла чумацька валка атамана

Яся Хоменка. Два десятки возів тягли сиві вгодовані воли, котрих підганяли засмаглі чоловіки. Далеко до Херсона. Довго ще сонце грітиме, а дощ обмиватиме їх у спекотних степах між Бугом та Інгулом, де Ясеві пращури козакували. Везуть товар чумаки на південь, незважаючи на загрози нападів та нелегкий шлях.

На горі, біля броду, верхи на сірому жеребці сам Ясь, вдивляється в степ, чи не криється де небезпека. Полотняна одіж на нім, при зброї, середніх років загартований життям чоловік славного козацького роду. Хоменки ще за Богдана в сотниках ходили, одного батько Хмель навіть у посольство до Туреччини посилав. Ясь, прямий потомок Йосипа Хоменка, сотника надвірної гетьманської компанійської хоругви, вів валку на південь.

Отак, чи може, трохи інакше було півтора століття тому. А правда те, що Ясь доводиться мені пра-пра-прадідом. Таланту мого на повість про чумаків замало, то хай невеличка оповідь буде згадкою про моїх пращурів.

Славний Ясь жив на хуторі Скаліватці в хаті, збудованій край балки. Подвір’я велике, садок, достаток, робота з весни до пізньої осені, взимку на печі, на свята у гостях. Синок на дворі бігає, Ясева втіха, для нього все.

І все гаразд, аж доки не надумали в далекій Москві, що Ясеві треба їхати воювати за царя і отєчество з Турецькою імперією. Зброю в руки доводилось брати і раніше - то валку захищав, то худобу в степу від злодіїв відбивав. Осідлав коня, обняв жінку, поцілував сина, та й поїхав чужу землю воювати цариці …

За півроку вернувся з пораненням. Турок ятаганом у бою шию розсік. Вижив, не смертельно зачепило, але голос пропав-шипів, як качур. Жаль, співав колись гарно, тепер же тільки слухав. Через той новий голос, що йому „викував" турок, стали звати Яся Хоменка „качуром". Легко далі було розслідувати родовід, бо всі нащадки від народження і до смерті були «качури». Отже, і я "качур" і мої діти теж «качуренята»- спадкоємці того отамана валки, що пантрував нападників у степу на березі річки біля перевозу.

Долю мого роду по батькові вздовж і поперек перетинала невелика степова річка Сугоклія. Тече вона до Інгула, ховаючись в очеретах, а далі хутко з’являється і стрибає по камінцях ,поблискуючи бистрою водою на сонечку.

Вертаюся від річки до нашого роду. Був у Яся син один, стрункий та смаглявий, вдачею козак. Освіту йому військову батько дав, та висватав, як говорила моя прабаба,"браву дівку". В яких баталіях він брав участь і скільки років служив государю російському, історія мовчить. Відомо, що мав достаток, а з тою «бравою дівкою» восьмеро діток.. Серед них мій прадід Полікарп.

Прадідова постать дійшла з розповідей родичів, які пам’ятають його.

У першу світову служив на флоті, стріляв із корабельних гармат по ворожих кораблях. Далекими землями ходив, не відаючи, навіщо він там і що робить."За нашого государя!, За великую Россию!", — кричали командири, — «За Империю!» І невтямки було Полікарпові, який стосунок мають ті заклики до його рідної Скаліватки, до його землі, до жінки, дітей і за тисячи верств від свого хутора треба стріляти з гармат по таких же, як його, хуторах.

Скінчилося … Мерщій додому, хліб сіяти, землю орати, до хати, до Батьківщини. Недовго господарювали з молодою жінкою Василиною. Закружляв вихор революцій та громадянської війни, посунули з різних боків усі, хто тільки міг. Грабують, стріляють, палять, проповідують, хочуть бути хазяями на Полікарповій землі. Змінив прадід моряцький бушлат на чорний жупан, та й пішов до Юрка Тютюнника, рідну хату захищати. Багато родичів і односельців теж подалися-хто до Петлюри в армію, хто до отаманів Чучупаки, Яблучка, Шепеля… Нічого з того не вийшло, голодомор 1922 року всіх з урочищ повиганяв.

Аби приховати минуле, зібрав Полікарп речі, взяв жінку з дітьми і поїхав до того чумацького броду, через котрий ще Ясь валки водив. Осів на новій землі біля Сугоклії. Дім збудував, діток побільшало, загосподарював.

Були і радощі, й негаразди, життя легким не назвати. Та Господь Полікарпові небагато віку відміряв, хоча подій в його житті вистачило б не на одне буття на землі. В 1933, за жменю зерна, принесеного хрещеникам, щоб не вмерли з голоду, повели вночі прадіда з кумом у балку, до того броду на Сугоклії. Таких, як вони, там вже з півсотні назганяли. Днів три, син Дмитрик носив йому макоржеників. На четвертий приніс, а татка нема… Гукало дитинча батька, бігаючи по березі, та його вже там не було.

Востаннє вмився Полікарп біля броду чистою водою Сугоклії і пішов по етапу до Харкова, до в’язниці. Дорогою думав, що далі: чи до Сибіру, а чи кулю присудять, та як сім’я виживе. Кілька днів їсти не давали. Гнали та й гнали , і аж десь чи то перед Кременчуком чи то за ним дали гарячої баланди поїсти…

Отам він і лежить, судимий за жменю ячменю, котрий виростив своїми руками і не мав чим урятувати опухлих дітей від голоду.

Врятувала й виростила Василина, прадідова жінка, діток. Вдруге заміж не пішла, пам’ятала Полікарпа. Нове горе, війна. Пішли хлопці на фронт. Пішов і Дмитро Полікарпович - дід мій. За спини не ховався, землю боронив, гнав фашиста до самого Кенігсберга. . Мав три поранення, під час лікування в шпиталі останнього зустрівся з рідним братом Андрієм. За тиждень Андрія накрила своя ж артилерія, а діда списали- трактористом у село. Орав і сіяв, косив та молотив на ланах по березі Сугоклії. А вона текла, стрибала по камінцях, притихала в очеретах, ніби вела бесіду з людьми, котрі до неї приходили. І жили поряд рід Хоменків і та річка, яка розповіла б іще багато всього, що бачила і чула.

Зосталося після війни троє Полікарпових дітей: дочки Настя й Ніна та син Дмитро, мій дід, коло них і мати, моя прабаба, Василина. Втрьох і прожили життя недалеко одне від одного. Дід після фронту ще й до технікуму фінансового вступив. Не такий вже й балакучий був, та інколи вдавалось його розговорити. Згадував, як виживали в 1947 році, як купив панчохи зі стрілками жіночці-екзаменатору з математики на вступний іспит, щоб прийняли до технікуму. Про війну почав розказувати років за три перед смертю, і розповіді його не сходилися з підручниками, які вихваляли геніальність полководців. Слухав я і не розумів, кому вірити, підручникові чи дідові, котрий пройшов від Москви до нинішнього Калінінграда в піхоті на передовій. Доки мав здоров’я працював там, куди пошлють. Робив експедитором, завгоспом, завідував гаражем, фермою. Легше написати, яку посаду дід-фронтовик не обіймав у господарстві на березі річки Сугоклії.

За святим звичаєм козацького роду, до якого належав, дід, доки фізично міг, шукав у Прибалтиці могилу брата. Ворушив архіви, їздив під Ригу і Юрмалу, ходив між братськими могилами, читав списки на них у надії знайти Андрія, вклонитись. Не вдалося, але наполегливість його заслуговує поваги і наслідування.

Востаннє пам’ятаю його здоровим і красивим в грудні 1987 року, коли проводив мене до строкової служби. Ввечері посиділа рідня, знайомі, друзі, на гармату мені грошей зібрали. В райвоєнкоматі Дмитро Полікарпович сів в автобус з призовниками, навіть воєнком не посмів заперечити і поїхав до області з нами на призовний пункт. Сидів попереду на кондукторськім кріслі, наче віз нас у якесь нове, доросле життя. Що на думці в нього було, відомо тільки йому.

На гармату грошей зібраних на проводжанні не вистачило, тільки на міну, то прийняли мене в сапери. Служив справно, як і належить, повернувся та дід був уже хворий. .

Отак і жив мій рід поряд з Сугоклією - час їх поріднив.

Перегородили греблями річку, сховалися перекати, затих її веселий дзвінкий голос. Відпустила вона і наш рід, який розсипався від Кіровограда до Запоріжжя. Та все одно тягне до того броду на Сугоклії, де пращури річку вбрід переходили, де Ясь валки переправляв, звідкіля прадіда Полікарпа погнали на загибель, де дід Дмитро пшеницю сіяв і жав, де батько босоніж бігав…

Сплелася та річка Сугоклія з нашим родом і тече як життя, відгукує в кожному поколінні, у вічному часі.