понеділок, 13 грудня 2010 р.

Віра



Релігія й Віра – поняття близькі за значенням, але не тотожні, і різняться між собою з найдавніших часів.
(Дан Берест)
Коли ми з бабцею підходили до церкви, на дзвіниці вдарили у дзвони…
Тихо в куточку біля ікони Божої Матері молилася бабуся: “Висапала город, онуку штанці пошила. Завтра кумі допомагатиму білити хату… Боже дай сил, допоможи ”.
Коло вівтаря батюшка читав Писаніє: “Господи…”
Кожен молився про своє і думав своє.
Бог є. Як і є віруючі люди.
Я все частіше згадую, як бабця молилась. Щиро і не публічно, на відміну від деяких нинішніх прихожан, котрі просять: “Прости Господи списком… І це тільки за цей тиждень…” Моляться так, що весь лоб в синцях від поклонів. При цьому літню людину біля церкви через дорогу не переведуть.
Народна мудрість говорить: “Який піп – такий і приход”. І правду говорить. Коли споглядаєш, як біля дверей церкви виходить з престижної іномарки батюшка років тридцяти, «замучений» постами і молитвами – кілограмів так на 120 ваги без хреста. А потім за ним сунуть підстрижені хлопці зі списками гріхів… А далі менші по церковному статусу люди. Закон “хто більше платить – той і перший” ніхто там не відміняв.
Мій дійсно віруючий і набожний товариш, апелюючи, говорить: “Батюшка – то жолоб, по якому стікає Божа Благодать. І не так важливо, з якого матеріалу той жолоб.” Ну що ж, нехай. От тільки як проржавіє жолоб, чи дотече до нас та благодать?
Яких тільки церков немає на цій землі! Хто йде до бога через християнство, хто через іслам, а хто і через атеїзм. Кожен іде своїм шляхом. Хтось через добрі справи, хтось через поклони, а хто і так, і так. А дехто через “Господи прости… і це тільки за тиждень”.
Бог є, як і є віруючі люди. І ті люди є серед християн і мусульман, іудеїв та буддистів, язичників і атеїстів. Як є вони і серед священнослужителів.
Біля ікони Божої Матері молилася бабуся: “Висапала город, онуку штанці пошила, завтра кумі допомагатиму білити хату… Боже, дай сил, допоможи”. Батюшка казав, що то в неї гординя. Наберуся сміливості поправити священнослужителя, що то не гординя, а гордість. І, мабуть, така гордість краща за каяття злочинця: “Господи прости за те, що вкрав частину бюджету громади. Ось тобі “відкат” в десять відсотків на “залатиє купола”…
Перед очима двоє священиків. Один прийшов попросити за діток з небагатих сімей на предмет підробітку. А другий обіймається з рейдером, котрий захопив приміщення дитячого садка, а тепер приїхав пройти ритуал “Господи прости”.
Церков нині, можливо, вже більше, ніж сільрад. І батюшок не менше, ніж парторгів за радянських часів. Навіть термін з’явився “номенклатурний священик”. От тільки навіщо вони такі? Нехай їх буде десять на область – тільки віруючих. Паства до їх храмів, повірте, дійде. Тоді хоч перед Богом не соромно буде. Всевишньому-то навряд чи потрібні “залатиє купола” і Мерседес. Йому потрібна Віра.
Коли ми з бабцею відходили від церкви, на дзвіниці вдарили у дзвони…

вівторок, 7 грудня 2010 р.

Варта



    Кінець 1980-х. Межа весни і літа. За місяць офіцерські збори. За ними кінець служби і цивільне життя. Що в нім і як в нім? З такими думками помічник начальника варти ( тобто я) підходив міняти один з постів на полігоні . За  спиною йшли вартові змін. Оклики вартового, мої відповіді. Все як завжди.  В спокійний хід служби і філософські роздуми про життя увірвася гучний дзвінок телефонного апарата на посту. Взяв слухавку. В ній лунав чіткий командний голос начальника варти.   
       - Сержант! Прискорся до посту на КПП. Там літня жінка хоче пройти на територію полігону. Вартовий її стримує, але вона дуже активна. Ти знаєш, що на полігоні є гості. Розберись в ситуації.
      - Буде виконано. 
   Так, гості. Комбриг вже другий день з командирами двох сусідніх полків  париться в бані по повній програмі.  Добра баня, нова, два місяці як збудували. З того часу здається, що вона не зупинялась в наданні послуг вищим офіцерам бригади і гостям. То було тихе життя тут, а тепер тільки й дивись. В таких роздумах прискорював крок. Вже не розглядав небо і узлісся. Поглядав на водойму, де була баня, та на КПП, котре з'явилось в полі зору. Що за тітка ? Що їй треба? Там ще солдат цікавий на зміні, півроку як служить. 
   До КПП залишалась якась сотня метрів. Жіночка, побачивши нас, очевидно зрозуміла, що таку кількість військових вона не переможе і зробила спробу активізації. Вартовий, виконавши усі вимоги статуту з попереджень, зробив постріл в повітря.  Вже зоставалось якихось двадцять метрів, як звучала команда : " Руки за голову, ноги на ширину плечей!"
   На обличчі вартового було написано, що він їде у відпустку за цей подвиг. Обличчя жіночки я не бачив, так як вона лежала ним вниз до підлоги, а іншою конфігурацією свого тіла вверх. Розумів, що це точно не загроза від імперіалістів і думав- як це все уладнати. Десь з гори летів УАЗик начальника варти. Молодий лейтенант,  в нього це був всього друга чи третя варта після училища.  Я ж намагався умовити  піднятися кремезну жінку, вона мені чомусь не довіряла і лежала- руки за головою, ноги на ширині плечей.
...звук гальмів УАЗика. Притримуючи фуражку, вискочив з автівки лейтенант, він ледь зупинився біля нас.
       - Хто ця особа, вияснили? Мету проникнення на полігон вияснили? ...
       - Ще ні.
   Він так швидко, гучно і емоційно говорив, що жінка підняла голову і глянула на нього. Їх погляди зустрілись і він зблід... В той момент картина на КПП виглядала так - вартовому це все не мішало думати про відпустку в Липецьк, я і років шестидесяти порушниця дивились одне на одного в роздумах що робити, троє вартових, котрі прийшли зі мною, підтримували лейтенанта і намагались привести його до тями. Десь недалеко другу добу  парився в бані комбриг з двома командирами сусідніх полків.  
   Перше, що сказав прийшовши до тями лейтенант - це теща комбрига. Йому знову стало зле і вартові підхопили його під лікті...
   За півгодини прибув новий начальник варти. Молодого лейтенанта забрав лікар  в санітарну частину.
   По обіді наступного дня, командир роти сказав мені, що викликає комбриг. Описувати свої емоції і думки в очікуванні декількох годин до зустрічі з комбригом я не буду. Напишу про саму зустріч з ним.  Зробивши крок через поріг кабінету дуже несміливим голосом промовив:
         - Сержат Фоменко. За Вашим наказом прибув. 
        - Заходь. Сідай там на стілець,  -  показав пальцем де, не відриваючи очей від паперу що читав.
   Ще з хвилину він читав, потім відклав папір. Глянув на мене. Піднявся, підійшов і сів поруч. Секунд двадцять мовчав. Я боявся, щоб він не почув як стукає моє серце в цій тиші. Далі спокійно почав бесіду.
        - Лейтенант в санітарній частині?
         -Так.
         -Ти бачив як все відбувалось?
         -Так, на очах.
        - Солдат правильно вів себе? Ротний говорить, що в нього в голові інколи блукають таргани .
        - Все правильно. Активної сили не застосовував. Тільки перешкоджав. Застосував зброю, коли не зміг вже нічого зробити. Команди усі правильно подав. Далі я повільно і злякано продовжив опис події. Гро-ма-дянка лягла на зем-лю , руки поклала за голо-ву в но-ги на шири-ну пле-чей.
        - Про що мріє солдат?
        - Він службу тягне, хоче в партію вступити. Говорить, що з нею по життю легше йти.
        -Таргани в голові? - на обличчі  комбрига з'явилась посмішка.
   Комбриг на секунд десять замовчав. А в мене пішов холод в очікуванні покарання за тещу.
       -Так говориш, руки за голову поклала, а ноги на ширину плечей? 
       -Так.
       - А скільки лежала?
       - Хвилин до десяти.
       - Руки за голову поклала, а ноги на ширину плечей.
   Комбриг повернувся, щоб глянути мені в обличчя.  Права рука його піднялась у мене над головою і всією шириною долоні почала опускатися  на спину. Після того, як дружньо відчув долоню і його пальці на спині, він мовив:
      - Синок! Мені таке не вдалось зробити за все своє життя. Ноги на ширині плечей, руки за головою.  І це моя теща. ... 
   Далі він мав невеликий монолог, а можливо діалог із своїм життям про свою тещу. Після закінчив бесіду зі мною.
     - За тещу перед строєм я відпустку не можу дати. Анекдоти ходитимуть і за межами округу. Ротний організує тобі днів п'ять відпустки. Солдату зробимо декілька звільнень у місто  і віддамо замполіту, нехай подивиться, який з нього комуніст може вийти. Можеш йти.
     - Є.
   Коли я покидав кабінет, то за спиною чув ще фразу комбрига- Треба ж . Руки за голово ....



середу, 1 грудня 2010 р.

Поїздка до райцентру


Райцентр для нас був центром світової цивілізації, оскільки в обласному центрі з нас мало хто був і, як і Київ, ми його бачили переважно тільки на карті. До райцентру ж навідувалися по кілька раз на рік. Найважливіша поїздка припадала на кінець літа, перед школою, решта поїздок відбувалася по мірі потреби.

Відстань пара десятків кілометрів для нас була мов ціла подорож. Збиралися заздалегідь, одягалися як до клубу на танці. Дочекавшись обвітреного і запиленого, задимленого і замученого сільськими дорогами ЛАЗа, вмощувалися на твердих його кріслах, бажано біля вікна. Гойдало, гицало, раз-у-раз глохло, щось відпадало, аж доки не з'являлися перші одноповерхові будинки міста.

Вокзальна площа з великим годинником, люди, автомашини, крамниці…

Перший торговий заклад, куди заходили, не нинішній якийсь супермаркет, а кулінарія на вокзальній площі! З дитячою гордістю в голосі промовлялося жіночці за прилавком: "Лимонад і тістечко «Літо». Тістечко «Літо» - шедевр кулінарії. Воно складалося з двох частин, нижня світлого кольору, майже закам’яніла, і верхня, темного кольору, нагадувала чайку, котра змахнула крильми. Було враження, що дві частини одного тістечка пробують як найшвидше розпрощатися одна з одною. Догризши тістечко і допивши лимонад, рушали далі у справах. На аркуші шкільного зошита, під мамину диктовку, було записано все, що треба купити. Згідно пунктів позначених в записці залежав маршрут.

Відвідувалися магазини споживкооперації, дедалі тяжчі ставали сумки. В них лежали нове сито і копчена риба, шкарпетки, пральний порошок, зошити та ґудзики… Що було спільне в магазинах - то це пружини на дверях. Вони так справно повертали двері в попереднє положення, що зупиняв, таких, як ми, відвідувачів, тільки прилавок. А відрізнялися магазини особливими запахами, у кожного свій. Скоб’яний магазин пахнув машинною оливою, галантерея мала запах клейончастих скатертин, продтовари - то запах свіжих паляниць…

Морозиво!!! Морозиво і сільська дитина! До нашого села морозиво привозили тричі на рік: першого та дев’ятого травня і на жовтневі свята. Хлібний фургон, в якому везли морозиво, в ці дні діти стрічали за селом, чергу встановлювали напередодні. В райцентрі ж був багатющий асортимент морозива - два види пломбіру та фруктове. А ще хлопці казали, що їм хтось говорив про кафе під лісом, де продають пломбір на вагу і поливають яким хочеш варенням. Нечувана смакота. Покуштувавши морозиво, майже втративши голос, ми йшли дивитися, що діється в місті.

Цікаві події - це мандрівний звіринець, рух поїздів по залізничній станції, гастрольний атракціон мотоциклістів у так званій бочці.

До рейсового автобуса, однак, верталися щонайменше за півтори години до відправлення. Про це наказували батьки, та й самі ми боялися спізнитися.

На вокзалі можна було поїсти в їдальні або піти до перукарні. Столова на вокзалі - то ціла скарбниця для сатири і дисертацій з мікробіології, її кухня явно не належала до шедеврів української кулінарії. Ми мали неабиякі застереження від старших туди не заходити і тому чимчикували до Миколи Дмитровича стригтися. Зручно усівшись, розглядали себе у великому дзеркалі. Старий перукар працював з кінця війни добрих три десятки років біля одного крісла. Всі його рухи були відпрацьовані, й здавалося, що міг він підстригти з закритими очима. Вправно орудуючи машинкою та ножицями, розпитував про село, про корів і коней, про пшеницю і буряки, про ставки, про ліс… Вершиною ж його мистецтва було порскання з гумової груші одеколоном «Шипр».

Пахнучи парфумом і копченою рибою, прямували до перону вокзалу. На пероні односельці вже чекали відправки, сиділи на пожитках та перекушували. Кількість валіз, коробок і різних торб приголомшувала, та все це мусило влізти разом з людьми в салон і доїхати з найменшими пошкодженнями.

І ось, нарешті, підкочувався автобус, два рази підстрибнувши, зупинявся. Відчинялися двері, водій виходив і йшов геть, щоб не бачити процесу завантаження.

Найкраще місце, яке могло дістатися -в кінці автобуса, на двигуні, з перспективою доїхати засмаженим. Вільного простору майже не було, та надія, що під час їзди все трохи втрясеться, підкріплювалася практикою минулих поїздок. Контролер, не маючи змоги потрапити до автобуса, з зовні, через вікно запитував, чи у всіх є квитки. І отримавши одностайне запевнення, давав згоду рушати у рейс.

Загули, заревіли, задиміли, поїхали…

Знов гойдало, гицало, щось відпадало, кілька разів глухло. Нарешті, - село. Стрибонувши, автобус зупинявся і відчинялися двері. Помалу розходилися люди, несучи свої ноші з допомогою родичів, які їх зустрічали. Чулися розповіді про враження і зустрічі, про покупки та гостинці. З-за рогу з’являлася череда корів, сонце лягало майже за обрій, кінчався день. Докурював свою цигарку водій, відпочиваючи навпочіпки і дивлячись на ЛАЗ, який достойний був п’єдесталу за свою працю.

На другий день було тільки й розмов, що про вчорашню поїздку.

неділю, 21 листопада 2010 р.

Мудрість


Що може буде поважнішого за виважений діалог з старшим дідом. Поважна мова. Детальний аналіз події чи цілої епохи. Аналітика в декількох реченнях, без застосування складних слів. Глибина думки та знання фактів невідомих офіціальній історії. І ті факти виявляються на перший погляд більш правдивоподібні ніж офіційні пояснення придворних  істориків. Розмірність мови придає бесіді спокою, котрий відсутній в повсякденному спілкуванні міста.
В тих бесідах підсвідомо запитуєш про прості життєві речі які турбують душу. І на котрі люди століттями дають відповідь, так і не давши її.
Дід Іван знаний філософ на селі. Його вдалі поради не раз виручали односельців. Та і чого там скромничати, за межами села теж знали добру славу. Єдина людина, що ставилася скептично до філософської душі діда була його бабуся. Вона зупиняла старого ще на початку роздумів і давала завдання в господарстві. Тим самим збіднюючи філософську науку на чергове відкриття.
Я не був союзником його бабці. Полюбляв при нагоді вдаритися в роздуми чи дискусію з дідом Іваном.
- Діду треба мені перемога в справі. Ви мудра людина, порадьте.
- То не правду говорять люди.
- Що ви мудра людина?
- Ні, що мудрість є.
Поглянув на діда. Посмішки не було. Далекий погляд в роздумі. Портрет Канта відпочиває.
- Це щось нове. Ви чи не замахнулись проти філософського світу?
- Ні Юрко. Мудрість то сама по собі не є. Нею називають два разом поняття. Досвід і обережність.
- Чекайте. Зараз я “перезавантажусь”. Бо я, як вже “городський”, так глибоко думати не можу.
- Розумієш Юрко… На досвіді і обережності ти не переможеш. Ти з ними не програєш.
- А з чим перемагають?
- Перемагають маючи розум. Перемагають завдяки молодості, непередбачуваності, напористості.
- Підождіть діду. А розум і мудрість не одне і те ж?
- Ні Юрко.
- Яка різниця?
- Поки сказати не можу. Думаю над цим питанням давно…
Дивився я на діда намагаючись осягнути неосяжну глибину його роздумів. З тих роздумів можна було писати лекції і дисертації.
Шкода, що ті роздуми можна осягнути тільки з віком. Та осягнути це частина справи. Застосувати в житті то друга частина. І та друга частина набагато більша і набагато складніша. І далеко не завжди досяжна.
І чому так влаштована людина? Треба запитати діда.

суботу, 13 листопада 2010 р.

Небайдужість


Подорожній людині потрібна стежина, гордому птаху - потік повітря, річковій рибі - течія, дереву — сонце, до якого воно тягнеться. Одним словом кожному потрібен шлях. Тільки перебуваючи в постійному русі можна жити. Рух — то є життя.
Отак і душі потрібен шлях. Її неможливо стримати, як і швидководну річку. Людська душа біжить струнами чи клавішами музичного інструмента, фарбою лягає на полотно, перестрибує тембром голосу з октави в октаву, переплітається з рядками прозового чи віршованого твору, поринає в професійну майстерність ремісника, поєднується з думкою вченого. Біжить, доводячи істину і заперечуючи її. Невгамовно знаходить собі перешкоди. Біжить і грається емоціями, надіями, радістю і сумом. Кричить і співає, сміється і плаче, говорить і мовчить, але біжить, летить, рухається. І весь отой неспокій душі — є любов. Так, небайдужість — то і є любов. Любов до батьків, дружини, дітей, рідного краю, праці, необізнаного і науки, людей...


пʼятницю, 5 листопада 2010 р.

Пізня оранка.

В кінці листопада, перші морози, не скували ще землі. Перший сніжок лиш припорошив легенько поля. Сполотнів білим колгоспний лан над Скутуватою балкою. Все завмерло в степу. Одна поземка снігова зривалася і зникала посеред поля, то в одному місті то в іншому. А ще монотонно гуділи трактори понад балкою. Розпочинали орати останній лан. Серед тої поземки в роздумах стояв одягнений в кожуха і шапку вушанку агроном. Останнє поле, протримався б невеличкий морозець дня три–чотири, встигли б закінчити орати. І в зиму, відпочивати до Хрещення Господнього. Витримали б трактори, вистачило б дизпалива і так неділю не орали, не було що в баки тракторам заливати. Бігли одна за одною в голові різні думки. Я вже четвертий рік працював агрономом, цей період закінчення польових робіт завжди видавався тяжким. На краю поля починала контрастувати чорна рілля за тракторами з білою заметеною неораною землею. Зграї ворон кружляли за дизелями, падали на ріллю, крокуючи за плугами шукали поживу у свіжозораній землі. Хай воно йде як іде, над душею в хлопців стояти не буду. Піднімусь трішки вище до Куцого ліска, поласую тереном – прийшла думка. І я не затримуючись, листоного пішов під гірку. Терен, що то за ягода після перших морозів, смак степу з чагарником. Смак дитинства, терен, глід і горобина останні ягоди року. Після них, в дитинстві, бабця вже дозволяла і варенням ласувати. Ось і чагарник, присніжені легенько кущі, темно-сині ягоди. Добре що в кожусі, кущі густі, я як ведмідь поліз до ягід . Що то за смак: трішки терпкий, трішки солодкий і не гіркий і не кислий. Смачно, кожний кущ відрізняється своєю смаковою родзинкою. Колись в дитинстві на збиранні буряків перші ласощі були на краю поля ці ягоди. Стільки смакував не знаю, одним словом до схочу. Можливо хвилин двадцять, а можливо і більше. За цей час на згадку прийшли всі підліски з терном які тільки пам’ятав. Внизу десь гуділи трактори, а я вибирався з чагарнику. По краю поля на дорозі, мерів по двадцять, як справа так і зліва від мене стояли мисливці. За ними далі ще хлопці з рушницями дивлячись в поле. А по ниві фронтом, в якихось ста метрах від мене, йшли інші любителі полювати. Оце так лови як по книзі, майнула думка. У хлопців поряд зі мною в обличчях виразно прочитав здивування. Вони очевидно готові були побачити в таку погоду тут будь-якого звіра, але ж не агронома. Своєю чергою я чемно з ними привітався. - Доброго дня панове. - Доброго. - Як лови. Нічого я розумнішого не придумав в цей момент спитати. Відповіді не довелось чекати. В цей момент метрах в тридцяти на проти мене зірвався заєць. Він підплигнув, заметушився і на якусь мить зупинився очевидно оцінюючи куди бігти з такого оточення. Висновок він зробив миттєвий і правильний. Стрілою помчав на мене. В декількох метрах поряд шмигнув в терник і зник в ліску. Розгублено дивився мисливцям у вічі, а вони мені. Погляд їх був не стільки розгублений як агресивний. Повільно на краю Куцого ліска сходились навколо мене мисливці. - Хлопці, ви тільки прикладами не бийте - з гіркою посмішкою просив я - Щоб тобі агрономе на Миколая чарки не налили за святковим столом. - Та я ж не хотів. - І на Різдво не налили. І ковбаси не дали. - За що ж ви таке мені бажаєте. - Агрономе. Ми оце ланцюгом з хутора Веселого ідемо, третє поле перейшли, кілометрів шість за спиною. Підняли першого зайця. А тут ти… Облаяний я стояв на краю ліска проводжаючи поглядом таких красномовних і “толерантних” мисливців. У всьому є позитивне. Ну облаяли, за те зайчик живий думав йдучи до загінок, де трактори підіймати зяб. В першій ріллі механічно витягнув лінійку і заміряв глибину оранки. А потім підняв лице на зустріч хуртовині, що починала підійматися і подумав: “Яка глибина? Зорати вже хоч як це поле і в зиму. В зиму на відпочинок, посівне зерно готувати до весни. Цей рік позаду, а що наступний принесе тільки Вишньому відомо.” Вітер підіймав над землею снігову поземку, чорні вороно жадібно шукали в ріллі поживу, виходили один за одним з ладу дизеля. Не йшов на справу день у нас. І тільки з тернового чагарнику на краю Куцого ліска вискочив зайчисько і повертався в поле де вже мисливців не було. Всміхнулась вдача цього дня йому.

неділю, 31 жовтня 2010 р.

МакДональдс


Сільська дитина попадаючи в місто стає тихою, спокійною і слухняною. На теренах рідного села вона все знає, а в місті ні. Все для неї велике, незнайоме, вона тримається за старшим як курча за квочкою. Виїзд за межі рідного поселення подія неординарна. Зважаючи на перераховані характеристики полюбляли працювати з сільськими школами екскурсійні агенції.
Умань, Полтава, Запоріжжя бігли екскурсійні автобуси. Ну і звично до рідного Дніпропетровська з сіл області. Є що глянути в нашому місті: музеї, театри, планетарій, історичні місця, цирк, старі та нові будови. Про одну з таких поїздок з Дібрівської середньої школи до обласного центру написано це оповідання.
Грудневого дня переглянувши в планетарії копію сільського нічного неба блудили екскурсанти кругом палацу студентів в паку Шевченка. Екскурсовод розповідала про велич царських персон і їх оточення в рішенні питань, по заснуванню міста на Дніпрі.
Ті учні котрі вчились з великими труднощами поєднували зміст словосполучень екскурсовода: милостива государиня і кріпосне право, святіша персона і небачена повія, визволительниця краю і знищення Запоріжської Січі. Дочекавшись закінчення розповіді дітлахи приступили до обов’язкової протокольною процедури в паркі ім.. Шевченко – фотографуванню на скульптурі лева.
Наступав обід. В плані поїздки були відвідини ресторації Макдональдс. Це іноземне слово манило своєю таємністю, невідомими заморськими блюдами. І взагалі було цікаво.
Нарешті екскурсійним автобус прибув до невідомого Макдональдса. Після, як нам здавалося, радянської одноманітності в сфері громадського харчування, в першій половині 90-х років минулого століття почали з’являтися як гриби після дощу різного ґатунку ресторації. Їх назви збуджували населення своєю неординарністю і таємним змістом. На то місць звичайних назв на зразок “Хвиля”, “Берізка”, “Лісова галявина”, “Левада”, “Марічка” прийшли нові “Елен”, “Дієго”, “Чікаго”, “Фудзіяма”. В них подавали старі і нові блюда, щось було гірше, щось краще. А багато що просто перейменовано: поганий м’ясний пиріг схожий на гербарій – піца, жарена соломкою картошка стала картоплею фрі, кусок м’яса – стейком. Взагалі для любителів модних слів, а не кухні то неабияке задоволення.
Поява Макдональдса в Дніпропетровські була подією феэричною як і чесно кажучи на всьому пострадянському просторі. Місяць до нього стояла черга як в передсвятковий день до залізничних кас. Потім інтерес підупав, так як особливого там нічого не було, а багатьом за станом здоров’я таке харчування шкідливе і взагалі. Вже після тієї великої першої хвилі цікавих потягнулися заморській ресторації робити виторг екскурсійні автобуси з периферії.
Отак і наш автобус підкотив до невідомого, для майже усіх дітей, закладу громадського харчування. Після короткого огляду краси будівлі та благоустрою території наш зголоднілий колектив рушив до приміщення.
Швидко вишикувались діти вітаючись з чемним працівником ресторації.
- Доброго дня.
- Доброго, а звідкіля ви.
- З Діброви.
- Це де.
- На Дніпрі.
Проходили екскурсанти в зал мимо роздумуючого працівника над питанням де саме на Дніпрі ота Діброва. Звиклі держатися на чужій території табором зайняли столи в дальнім кутку залу. Склали речі вистроїлися до кас. В вишикуваному строю з піднятими головами до цінників завмерли діти в вивченні цифр. З протилежної сторони, з-за прилавків на них дивилися працівники цього закладу. Така пауза тривала більше хвилини. Порушив її один із працівників на касі.
- Що будемо замовляти?
В відповідь тиша. А ще за півхвилини розпочався діалог між дітьми.
- Сашко, що таке гамбургер?
- То дві булочки по десять копійок, а між ними кусочок дуже маленької поганої котлетки.
- А чому він тоді коштує як відро пшениці?
- Не знаю.
- Оксанко, а що таке…
І та розмова набувала все більшого негативу до кухні цього закладу. Підсилювалась вона пропорційно розповсюдженню запаху пережареної олії.
Скінчилося все несподівано для працівників ресторації. Закінчивши вивчати, астрономічні для них цифри цін, дітлахи з такою ж швидкістю як йшли до прилавку розвернулися і пішли, немов по команді, до зайнятих ними столів. Розмістилися і почали витягувати свої домашні харчі. Ну яка мама відпусте з села в далеку дорогу дитину не давши простих сільських харчів. В той день нехитра сільська їжа була представлена в наступному асортименті: борщики на свинині і курятині, супики з домашньої лапші і фрикадельками, котлетки різних видів, відбивні, жарке, тушкована картопелька, пельмені, вареники з картоплею і печінкою, сиром, сальце копчене і не копчене, ковбаса домашня, сметана і ряжанка… Довго розписувати не буду. Скажу тільки що в інших відвідувачів цієї ресторації апетит пропав відразу. Нещасний гамбургер не міг змагатися ні за смаковими якостями ні за видовими з бройлером Павлика, а картопля фрі з Оленчиною тушкованою картоплею.
Відвідувачі покидали заклад один за іншим так і не замовивши, або не доївши замовлене в ньому. В кутку сумно сидів персонал ресторації дивлячись на таке нестандартне дійство в залі.
Треба віддати належне керівництву, їх нерви витримали до закінчення обіду. Далі їх директор бесідував з керівником екскурсії. На прощання побажав щасливо провести залившившийся час в місті і без пригод повернутися додому.
В автобусу всі зрозуміли чому так настійливо попросили залишки продуктів викинути в окремий контейнер. Безпосередньо його два працівники волокли за територію закладу. Вчителі, дивлячись на це дійство, допитували екскурсовода.
- Ну, що вони сказали?
- Що сказали?
- Так. Що?
- А сказали щоб сільських дітей до їх закладу більше не возили. Мало, що нічого не купують так ще диверсії такі проводять проти закладу.
Далі в культурній програмі був цирк. На повні шлунки виглядав весело і цікаво. Поверталися сповнені вражень вже за темна до рідного села.
Пройшло вже з десяток років після першого відвідання Макдональдса. Та інколи глянувши на нього приходять спогади про ту подію і я посміхаюсь.
1999 рік.

суботу, 23 жовтня 2010 р.

Посівний календар



Можливо саме життя, а чи якийсь інший фактор заклали в наших людей віру в диво. Розумом люди знають, що цього дива ніколи не буде, а душею вірять. Вірять як дітлахи, наївно і таємно. І ці два фактори знання і віра в неможливе диво вживаються в одній особі. Не виняток і наша сім’я.
Посівний календар – диво котре з’явилося на шпальтах газет і журналів. Після переважно чудес медичного направлення ( Кашпіровського і Чумака з зарядженою водою, білих і чорних чаклунів), з’явились поради по часу посіву та посадки городини. Посівний календар замахнувся сперечатися з самою агротехнікою. З спостереженнями за природними явищами на протязі багатьох десятиліть. Ще вчора селяни міряли температуру ґрунту та його вологість, оцінювали кліматичні умови за прогнозами погоди та прикметами. А сьогодні все, це вже нікому не потрібно. Всі турботи як гора з плеч. Купляєш районну газету, там вже за селянина подумали, коли сіяти і коли сажати. На це диво піддалися навіть ті хто вирощував городину в великій кількості для продажу.
Отак і моя дружина піддалась на таку провокацію. В вечері старанно вивчила надрукований календар і завела бесіду.
- Тут пишуть що завтра до першої години дня треба висадити розсаду.
- А чому до першої?
- Пишуть місяць буде йти на зменшення і тоді треба садити все, що росте під землею.
- А який зв’язок у місяця і нашої розсади.
- Написано, коли в цей час посадити то вродить.
- Та ще Святого Юрія весняного не було, на нього завжди який негаразд у погоди прихований.
- Написано, всі садять і нам треба.
Зламався агроном, піддався умовлянням і таємній надії на диво урожай.
З рання розкинув шланги водопостачання до ділянки висадки розсади. Відкрив парникові рами. Сходив за кілометр до тракторної бригади, роздав наряди на польові роботи і вітроного до садиби.
О дев’ятій ранку з жінкою на городі почали роботи. Бігом, бігом від парника до ланки. Ямки, вода, ямки, вода., розсада… Рядочок за рядком, один за одним шикувався на ділянці. Під одинадцяту я починав проситись.
- Борисівно, давай зупинимося, відпочинемо.
- Ні. До першої вже не далеко а третина розсади не висаджена.
- Ой, щось не ладне чую.
- Сади давай, як вроде то будемо з врожаєм.
Чому до першої. Поїли б, відпочили б. А потім потихеньку і посадили б томати і перець. Ходили в голові думки, а руки все садили і садили.
О першій ми все закінчили. Посадили з пів тисячі розсади удвох. Гуділи спина й ноги, пальці рук заклякли і не гнулись. Та все таки радість, рядочками стоїть перець, томати. Робота зроблена.
- Як вродить ото вторгуємо…
- А як не вродить, посуха чи що інше?
- Вродить, календар розумні люди складають, отак просто в районній газеті його друкувати не стали б.
На краю ланки я очима рахував врожай. Томатів і перцю на продажу буде трішки. Можливо навіть тони три вугілля придбати хватить виторгу. Проглянувши ще раз ділянку пішов обідати.
А на душі все щось не так. Учора ноги крутили, і взагалі якось важкувато як на зміну погоди.
Смачний борщик у Борисівни. Після тарілочки другої наступає душевний спокій і задоволення життям. Хочеться прилягти і годинку поспати. Та цього разу щось потягнуло мене ще раз поглянути на висаджену розсаду, пройтись по двору.
З краю городу я розглядав чорну хмару, що сунула прямо на наше село і безпосередньо на двір. Вона була така чорна, що в її добрих намірах запідозрити було неможливо. Вона йшла по небу впевнено, широким фронтом, кожної хвилини посилюючи розуміння безнадійності ситуації. Ось уже вона над Звонецьким порогом і того берега не видко. Між чорним небом і Дніпром біла стіна.
От і все… Ніколи не треба рахувати виторг від врожаю наперед, погана прикмета. Посівний календар… Цілий ряд думок про нього промайнув майже миттєво. І ні одна думка не була толерантною та літературною. Ще якось кволо подумав покласти граблі з лопатою навхрест серед двору, та біла стіна зливи вже була на нашому березі.
Потекли миттєво струмки, земля укрилась льодяними кульками. Град шматав молоде листя на деревах, рубав безжалісно викохану Борисівною розсаду. А за хвилин двадцять все стихло, з’явилось сонце. Небо стало блакитне і безхмарне. На сході зникала за обрієм чорна хмара караючи підписчиків районної газети за виконання порад посівного календаря.
На городі лежала пошматована розсада. Борисівна мовчала і я мовчав. А по дворі неквапливо розносив вітер шматки районної газети.
Отак було покарано слабкість людської натури до дива.
Стали ми по старинці працювати, міряли вологість ґрунту і температуру, уважно слідкували за прогнозом погоди. А посівні календарі більше не читали. Якось співпраця з ним не склалась.

четвер, 14 жовтня 2010 р.

Дитяча мрія


Дитячі мрії!!! Пов’язані вони переважно з бажаннями, котрі можуть здійснитися тільки в дорослому віці.
Любив я ходити до большака (так звалася дорога на Миколаїв) дивитися на автомашини. Вони з'являлися з за обрію то з одного боку, то з другого, за ним же і зникали на сірій асфальтовій смузі.
В один бік рух вів до Кіровограда, з його багатоповерхівками, аеродромом та перукарнею, де любив під час поїздок голитися і стригтися мій дід. Нерідко виглядав я його край дороги, вдивляючись в напрямку порушеного кургану. Стомлений, він ви¬ходив з попутної машини, з сумками гостинців, і від нього приємно пахло перукарським одеколоном. Йшли з ним до хутора, розмовляли: невисокий дідусь, народжений на початку століття, та босоногий онук - він крок, я два.
В другий бік дороги — містечко Бобринець, з церквами та бджолярським магазином. На Ринковій площі здіймавсь там до неба старий недіючий Собор. На його дзвіниці росло деревце та літало безліч ворон. До цього містечка теж їздили у справах та до рідні в гості. Бабусі ж на свята ходили туди до церкви, ставили свічки, молилися та святили вербу й паски.
По другий бік большака — інше село з сільрадою, там жив мій дід по татку.
Такими фундаментальними знаннями географії володів я в дошкільному віці. Коло большака стоячи, мріяв стати водієм, поїхати за Кіровоград, або ж за Бобринець, далі яких я не бував ніколи, і привезти усім гостинців. У тих думках бачив, як колись дорослий приїду до хутора на автомашині й вирушу з дідом до сільради, в область та до Бобринця.
Та доки не виріс, доводилося самому проситись, щоб покатали на підводі, на бричці, чи на веломашині. Вершиною ж дитячого щастя було катання на авто — на вантажівці чи легковику, то без різниці. Головне, їхати, а їхати на колінах у водія, тримаючи кермо, то взагалі годі порівняти з чимось.
На хуторі були дві легкові машини — у дядька Василя та дядька Олексія. Стрічали їх, стом¬лених після роботи, на краю вулиці, в надії, що котрийсь таки, попри втому, зго¬диться покатати. І радості дитячій не було меж, коли вмощувались у чиєсь авто. Скільки влазило нас туди, сказати дуже важко, визирали з усіх вікон, хіба що в бага¬жнику не сиділи. Повільно їдучи вулицями села, голосно сміялися, гукали на гусей І качок, що паслися обабіч дороги.
Як мало потрібно було для щастя, і те щастя було не фальшиве, а світле та радісне! І мрія була — вирости і от так, як дядько Василь чи дядько Олексій, покатати дітей по колу двома вулицями хутора.
Минуло три десятиліття з того часу. Завітав якось на хутір мого дитинства, а точніше, на його руїни, прибрати могилки діда та бабусі. Впорався на цвинтарі та й рушив вертатися, аж тут завважив, що два малюки років шести-семи бавляться біля ще живої хати. Натиснув на гальма:
— Хлопчики, а ви чиї?
— До діда Миколи приїхали.
— А звати ж вас як?
— Мене Іванко, а його Юрко, — відповів старший.
— Сідайте, козаки, я вас покатаю, тільки дідові скажіть, щоб не хвилювався.
Двоє хлопчаків, а один навіть мій тезко Юрась їхали і сміялися, щось питали, а в мене наверталися сльози на очі. Через тридцять років стала явою моя дитяча мрія вирости й покатати на своєму хуторі діток, таких, як колись я сам був.
Зупинився біля їхньої хати, повистрибували Івась та Юрко, хвалячись перед дідом. А я вмився чистою колодязною водою, сів на лавку до старого.
— Діду Миколо, чи пам'ятає¬те мене?
— Вас, Маржанів, по породі видно. Ти Лаврівський?
— Ні, Аврамівський..- Нас ділили по Іменах дідів.
— Добрий коваль Аврам був, вали в кузні центрував, до Москви їздив ще, кажись, при Сталі¬ні. А ти чим на хліб заробляєш?
— Землю копаю, дерева саджаю, наче лісник.
— Добре діло. На хліб вистачає?
— Та коли як.
— Дітей катав, як вас колись Альоша з Василем?
— Так, діду, аж душа співала, як їхав з ними.
— Мало нас тут зосталось, десятків зо два людей.
— А чому до дітей в Бобринець не їдете?
— У гості їжджу. Тут прожив, тут мені добре. Ці старі верби пам'ятаю, як ще кілками в греблі стирчали, а вони мене — як парубкував.
Поговорили з дідом, попрощався І поїхав дорогою, якою ходив малим. Далі переїхав через большак, за сільраду, щоб уклонитися сади¬бі другого свого діда. А потім — аж за Кіровоград по миколаївській дорозі й по багатьох інших, їхав по-дитячому щасливий і радів своїй дитячій мрії, яка збулась.

пʼятницю, 8 жовтня 2010 р.

Менеджер


Постала проблема придбання нового ноутбука для співробітниці компанії. В вирішенні цього питання ми і прибули з до крамниці побутової техніки.
Простора зала з стелажами, різноманіття товару, напівсонні працівники. Поодинокі покупці вибирали товар. Декому з них розповідали продавці-консультанти про неперевершеність праски чи фотографічного апарата. Дехто сам намагався розібратися в технічних характеристиках товару. На виході з торгової зали охоронник загравав до дівчини на касі. Все підкреслювало велич крамниці.
У цій напівкосмічній невагомості до нас підійшла дівчина з опитувальним листом.
На беджі красувалось : Ілона. Менеджер. Не підіймаючи очей , натреновано посміхнулась.

- Ви вперше в нашій крамниці?
- Ні.
- Ви робили раніше придбання?
- Так.

Вона чітко йшла очима по інструкції опитування котру тримала на планшетці перед очима.

- Що ви у нас раніше купували?
- Холодильник.
- Ви задоволені?
- Ні.

Нештатна ситуація вивела її с сонливого стану. Розгублено бігала очима по інструкції. Зібрав весь свій інтелект зробила імпровізацію на межі своїх можливостей.

- Чому?

Я вирішив познущатись. І з серйозним виразом обличчя продовжив діалог.

- Ваш холодильник вночі надкушує продукти, а вранці звертає на мене.

Дівча попало в такий стан , що в комп’ютері відповідає слову “завис”.
За цим дійством із сусіднього відділу спостерігав чоловік років п’ятидесяти. Можливо то був директор магазину, можливо його замісник. Не настільки важлива посада, важливий той рівень майстерності з яким він вийшов з ситуації.

- Шановний пан, то Вам попала модель холодильника котру збирають в Україні.

Визнаю, його імпровізація була вища за мою.

Коли ми покидали крамницю менеджер ще стояла з тим же виразом обличчя і на тому місті де ми з нею вели діалог. Бідна дівчина була загнана в кут нештатними відповідями клієнта і перебувала в тому ж стані, що вище порівняний з станом комп’ютера перед перезавантаженням.
Можливо я даремно так пожартував?

пʼятницю, 1 жовтня 2010 р.

Акваріум


Захоплення… Безжалісне і неспокійне. Воно забирає твою енергію - інколи на час, а буває і на ціле життя. Не перелічити всього, що може заволодіти твоїм дозвіллям, а, почасти, і твоїми незайвими грошима.
Не оминула ця хвороба і мене. Металеві карбованці, поштові марки, рибалка - захоплення ними приходило і зникало, лишаючи на пам'ять забуті в шафах кластери, кинуті на горище сараю рибальські снасті.
І коли чергове захоплення почало згасати, подарував мені батько не новий, але ще цілком придатний акваріум. Знов прокинувся азарт. Перечитавши уважно книгу про риб та догляд за ними, освоїв перші теоретичні знання , став роздавати знайомим і друзям, на мій погляд, професійні поради. Дочекався першого вихідного, витрусив копилку - і з татом до Олександрії на ринок.
Скалярії, мечоносці, телескопи, вуалехвости, золоті рибки - очі розбігались від цього розмаїття … А на дні акваріуму в одного літнього чоловіка сиділи кілька білих жаб. „Жаби- це для городян, - міркував я,- сільська людина їх нізащо не купить, своїх у ставку досить, щоправда вони зелені і коричневі, але за жабу платити?!” Ознайомившись з усіма наявними мешканцями акваріумів, татко виторгував мечоносців. Ще придбали обладнання для підігріву води, компресор для подачі повітря, корм і пішли провідати рідню по мамі.
Мій дядько, вчитель, живе у двохповерховому будинку, і людина інтелігентна, великий трудівник - усі прекрасні якості, що я знав, йому притаманні. Після дзвінка я кинувся у відчинені двері, мало не збиваючи з ніг виховану рідню, хвальковито тримаючи перед собою банку з рибами.
- Здрастуйте. Це мої рибки для нового акваріуму. - Я грюкнув об стіл банкою так, що в неї ледь не відпало дно.
- Здраствуй, племіннику. Це хто ж тобі акваріум подарував? - запитав дядько.
- Тато.
- На свою голову, –додав тато.
- От добре. За ними ж треба наглядати…Ти вже розпитав, що для цього треба?
- Я книгу читав.
- Молодець.
Коли хтось з дітей каже, що читав книгу, вчителі слово „молодець” промовляють не як усі, а з щирою радістю. Цю їх інтонацію я не раз спостерігав, таке враження на них справляє учнівське читання.
Тато з дядьком гомоніли на кухні про життя, ми ж з сестрою розглядали банку і за сонцем і проти сонця, намагалися погодувати наляканих риб. Час було вертатися додому. Батько не любив їздити до маминого брата машиною, і дядько схвалював такий спосіб наших відвідин, без приватного транспорту. Свій сільський автобус ми взяли штурмом.
Сидів я на мішках з макухою, міцно тримаючи банку з рибками до самого села.
Перший час міняв воду в акваріумі кожного дня, далі рідше і на кінець раз на тиждень. Кілька новонароджених пар я подарував друзям, навчив догляду, розповів про все, що читав і знав. Одне слово - спеціаліст.
Але у кожному занятті є невдачі, і мене вони не минули На деякий час їхали ми з батьками з села. На господарстві лишався дід Василь. Дідові й доручив я нагляду вати за акваріумом.
- Оце корм, я його на купки поділив, дві купки на день, одну зранку давати, а одну ввечері.
- Зрозумів.
- Кота не пускайте.
- Добре.
- Я за тиждень приїду. Корму вистачить, тут усе розраховано.
- Та зрозумів. Краще б ти пару кролів завів. Яка од цих риб користь?
Через тиждень зі сльозами на очах стояв я біля акваріуму, в якому плавали півхлібини і мої рибки черевом догори.
- Діду, що з ними?
- Не знав я, Юрку, що вони хліба не їдять. Вікно відчинив, корм і здуло вітром.
Казав же тобі – кролі кращі. А то і хліб пропав і риби твої.
Витрусив я з копилки копійки. Витяг з книжки подаровані дідом Дмитром три карбовані, доклав карбованця, що дав дід Василь, як компенсацію за нервовий зрив – і вже сам до Олександрії.
Базар видався вдалий. Міцно тримаючи банку в руках, пильно дивлячись під ноги, щоб не перечепитися, йшов до дядька . У дворі на баскетбольному майданчику гралася сестра. Її віддали в баскетбольну секцію для всебічного розвитку. І тепер, у неділю, вона старанно відпрацьовувала кидки м’яча у кільце.
- Привіт, Юра!
- Привіт, сестричко!
- Дивись, що я вмію!
- Що?
- Поглянь!
Поставивши перед собою на асфальт банку з рибками, я підняв голову, відкрив рота – аби максимально зосередитися на події. Сестричка з витонченою майстерністю послала в баскетбольну корзину м’яч. Він, ударившись, відскочив від щита прямісінько в мою банку. Рибок на гарячому асфальті врятувати не вдалося. Сконали.
З трьома сестриччиними карбованцями рушили за новою партією рибок. Придбали, вже не сильно і торгуючись, раділи, що продавці ще не порозходилися.. Додому на „8-а” чи „8-б” мерщій, щоб встигнути пересісти на сільський автобус.
І знову, тільки рибки розплодились, чергова поїздка до рідні. На тиждень. Цього разу дід Василь сплутав корм із спеціями і прирік рибок на масову загибель.
- Та воно ж, нібито, на корм схоже, – виправдовувався .-Ти, Юрку, не плач. Хіба то риба, пуголовки якісь. От я тобі коропа принесу, а хочеш і два.
Сидячи біля Зайковського ставу, роздумував, заводити втретє акваріум чи ні? І в тих роздумах побачив, як в водоростях під самим берегом плавають рибки гуппі, точнісінько такі, як купував на ринку. Відразу відчув, що покидає мене захоплення. Не витримало випробувань долі, полишило, здається, назавжди.

пʼятницю, 17 вересня 2010 р.

Колгоспний футбол


Тривав другий тайм матчу між командою нашого господарства і колгоспу “Серп і молот”. Рахунок влаштовував усіх. “Перемога 2 : 2 Нива” красувався ретельно виведений крейдою напис на тракторному причепі, що стояв рядом з футбольним полем. Всі голи забиті в дебюті матчу, а точніше на протязі перших п’ятнадцяти хвилин. Далі фізичні кондиції гравців не дозволяли підтримувати темп гри і команди засіли в глухій обороні на своїх половинах поля. Нервував тільки молодий форвард противника як нас так і гравців своєї команди. Він вітроного носився біля наших воріт тримаючи в напрузі нас і потребував допомоги від своїх. Одним словом порушував тактичну схему гри як одних так і других. На вимогу обох команд його замінили і вийшов неквапливий поважний гравець, його темпом гри були задоволені всі і все стало на свої місця.
Гра йшла, з за воріт противника доносився димок від мангалів. Замінені гравці чаклували над шашликами. Інколи нашим форвардам щастило зібратись з силами і вибігти за ворота до мангалів, тоді захист і півзахист їм завидував.
Фінальний свисток арбітра, м’яч покинутий посеред поля, нічия, перемогла дружба. Гравці стомлено і заслужено посунули за ворота на запах смаженого м’яса. Розбір гри обох команд проходив одночасно і в дружніх відносинах.
По такому сценарію пройшло вже декілька матчів. А точніше шість нічиїх і однин програш вісім нуль від сусіднього радгоспу. Там директор був фанатом цієї гри і вважав за честь зібрати всі нагороди на теренах району і як повезе щось вихватити в області. Рідкі поразки він сприймав як особисту образу. Віддати треба належне, що йому на заваді в районі ніхто не ставав, окрім пари амбіційних молодих футбольних колективів.
І ото треба було такому трапитись щоб волею долі і ми приєднались до них для боротьби за почесний районний трофей.
Приїхав з районного управління наш голова. Зібрав правління, і першим питанням поставив: “Cтан справ в спортивній роботі”. Виступ почав сам
- Сьогодні в район прийшла сільгосптехніка, а точніше лущильники й тяжкі борони, грейдер про який ми довго мріяли.
- Наші два лущильника ЛДГ-10 і причіпного грейдера коли можна забрати? – не витримав від радості інженер.
- Лущильники можна, а грейдера нашого нечесним шляхом вихватили в сусідній радгосп.
- Як? Ви їхньому директору говорили що так неможна? Згідно рознарядки він нам прийшов – підключився агроном
- Не тільки говорив а кричав, черевиком, як Хрущов, стукав по капоту його УАЗика і махав руками у нього перед носом.
- З районним керівництвом говорили? – мовив інженер.
- Безнадійно. Слухайте мене. Насолимо їм так, що вони самі грейдер віддадуть нам. Замахнемося помішати їм виграти кубок району. Їх директор, футбольний фанат, такого удару не витримає.
( Поясню для людей молодшого віку що раніше просто купити техніку чи будівельні матеріали і багато чого іншого для виробництва не так просто було. Мати гроші ще нічого не значило. Майже все ділили в Києві на області, область на райони і втиснути своє прохання потребувало зусиль.Отож і курсували спеціалісти з гостинцями до області чи Києва в надії підписати прохання на техніку чи матеріали для господарства ).
Розходилися з правління без особливого усвідомлення навіщо нам кубок . І чому не лаяли за зниження надоїв та дисципліну в тракторній бригаді.
Наступного дня голова колгоспу Іван Карпович та головний зоотехнік Віктор Григович, він же за сумісництвом і фізорг колгоспу, вели бесіду на тему пісилення команди та успішного виступу в кубку району з футболу.
- Віктор Григорович хто, з наших буде грати?
- Іван Карпович, витягнувши папірець починає читати, слухайте: Кушнір, Бровко, Лозицький, Шамрай, Ляшенко…
- Ким Карпович підсилимо команду?
- Треба хоч два-три легіонера.
- На приміті є хто?
- Придніпровці, вже переговорив.
- Що просять?
- По мішку картоплі, лотку яєць і півню за гру. Ще каністру бензину на свій транспорт.
- Ціни ростуть… Ну нічого не поробиш наймай.
Переговори пройшли швидко, обговорено усний контракт, графік матчів.
Коли раніше за недоліком часу на тренування приходилось багато матчів грати з листа і тактичні елементи відпрацьовувались безпосередньо на полі. То тепер, тричі на тиждень, о сьомій вечора на шкільному стадіоні безпосередньо під керівництвом голови колгоспу проходили тренування. Явка як на ранкову оперативку, замість звичних, у більшості, вечірніх пару стаканчиків оковитої тактична підготовка. Почався наш рух на районну вершини футбольного олімпу.
Тренування і підкуп суперника відкривали нам подальшу дорогу до кубку. В 1\8 фіналу нас чекав “Механізатор” із колгоспу ім. Ульянова. Вони настільки були враженні нашим бажанням перемогти, що не дуже й супротивились. 0:0 на виїзді. 2:0 що красувалися на все тому ж тракторному причепі край футбольного поля відкрили шлях до 1\4 фіналу.
Тут було по складніше, все таки чвертьфінал. Згідно жеребу з командою колгоспу ім.. Енгельса “Колос”. В записці на столі у голови колгоспу написаний олівцем кошторис наступного змісту: “ Голові колгоспу ім. Энгельса – два скати до ГАЗ -24, тренеру – поросятко, футболісти – хороша вечеря.”
Все так і було. Вдома 2:0 в гостях 0:1. І два нові передні скати на “Волгі” енгелісовського голови оставляли чіткий протекторна польових дорогах. У тренера хрюкало в хліві поросятко, а у хлопців після програшу на ранок боліла голова.
В 1\ 2 фіналу жартом долі нас чекала команда радгоспу “Революціонер”. Перша гра на полі противника. Тактику вирішили залишити стару. Легіонерів вперед, а всі свої в глухий захист. На околиці райцентру в повітрі над футбольним полем відчувалася явна напруга. Біля роздягалень директор радгоспу налаштовував на гру наших суперників.
- Перемога і тільки перемога. Бити по воротах з любої відстані. Боротися за кожний м’яч. Ніг не жалкувати.
Ми вже якось подумали про те що грейдер таких моральних і фінансових втрат не коштує та спортивний азарт підганяв до змагання. Свисток судді сповіщав про початок матчу і кінець спокою в цей день.
Що тут почалось… Спочатку нас притисли до воріт, потім забили гол. Іван Карпович кричав несамовитим голосом посилаючи нас вперед на суперника. Як раніше добре було, спокійна гра і мангал за ворітьми. А тут б’ють по ногах і не вибачаються. Мстимо за грейдер у спортивній формі. Хвилині на двадцятій нам забили другий гол. Шаленів від радості директор радгоспу. Він кричав похвальні слова гравцям своєї команди. Одним словом бачив свою команду в фіналі, а можливо уже і шостий кубок поспіль.
Та все таки він не до оцінив нашу здатність до боротьби. Роковою була тридцять друга хвилина матчу. Пенальті в наші ворота. Іван Карпович не то з відчаю, а не то з відчуття власної образи кинувся з кулаками на суддю, захищати котрого біг з іншого боку директор радгоспу. Цієї іскри було досить для організації бійки, участь в котрій прийняли повні склади обох команд. Глядачі спостерігали з не меншим інтересом за цими подіями ніж за футболом, роблячи ставки на переможця вияснення відносин.
Переможців не було, обидві команди дискваліфікували прямо після матчу і кубок автоматично буде вручено переможцю другого півфіналу. Наша сторона була задоволена результатом гри з радгоспною командою. Відомстили, насолили, мети досягли. І що цікаво не перемогли, а помішали супротивнику виграти, точно так як говорив голова на правлінні.
Що та вища чи перша футбольна ліга в порівнянні з цією грою двох колективів фізкультури. Їхали додому в синцях, замучені, голодні. Дискваліфікація нас і суперників була рівноцінна перемозі.
Пройшло з пару місяців. Приїхав з району фізорг з календарем першості районі. І перший матч, волею долі, нашої команди був вдома з командою “Олімп” радгоспу “Революціонер”.
Другої серії не було, районне керівництво випросило ще один причіпний грейдер спеціально для нашого господарства щоб замирити “грейдерну” війну. Після такого подарунка футбольні амбіції нашого голови колгоспу затихли. Легіонери були розпущені.
“Олімп” з радгоспу “Революціонер” зіграв з нами в нічию. Не то з ввічливості, а не то просто побоюючись зняття ще й з першості району. Все влаштувалось і стало як і раніше.
Йшов другий тайм футбольного матчу нашої команди з командою “Хлібороб” колгоспу ім..Калініна. З за воріт по полю стелився димок від мангалів. Апетит перевищував футбольні амбіції і навіть суддя подумував як раніше дати фінальний свисток. А мій колега по центру захисту схаменувся від згаданого завдання
- Придивись і за моєю зоною, я швидко.
- Тим де?
- До споживчої кооперації, вона за двадцять хвилин зачинеться. А на мені питання по забезпеченню горілкою дружнього столу з суперниками.
В вечірнім небі загорались перші зорі, стелився над футбольним полем сизий дим. А по балці, до берега Дніпра, линула пісня у виконанні чоловічого хору. Обидві футбольні команди дружно виводили:
Раз над’їхав козак з міста,
Під коником камінь тріснув, да раз, два!
Під коником камінь тріснув, да раз, два!

Ніч опускалася на землю, в небі Чумацький шлях засвічувався тисячами зірок. А біля автобуса ще доспівував хор ніяк не розпрощаючись:
Ой чий то кiнь стоїть,
Що сива гpивонька?
Сподобалась менi, сподобалась менi
Тая дiвчинонька
І пісня та попливла над водою Дніпра, розтанула в темряві над Звонецьким порогом. А крик нічного птаха сповістив про кінець дня.
Велика сила футбол. Вона морже здружити і розгнівати, грейдер відвоювати для господарства.

неділю, 5 вересня 2010 р.

Дід Онись


(Захистникам Брестської фортеці)

В своєму житті я мав честь знати діда Онися з Кобрина, що біля Бреста. Невисокий дідусь, сутулуватий з глибокими очима і швидким характером. Швидко думав, швидко сіно косив, швидко з бабцею говорив і тільки по вечорам без поспіху ладнав свій інструмент. Відомий він був тим, що двічі захищав Брестську фортецю. В 1939 році і в 1941 році.

Маючи нагоду спілкуватись з такою не пересічною особистістю як дід Онись, щоразу перепитував його про одну і ту ж подію.

- Діду, а розкажіть як ви захищали Брестську фортецю?

- Коли я був герой чи ні.

- Коли герой.

- То в 1941 році. Я при шпиталі в фортеці був.  Німці добре взяли в кільце. Ні дня, а ні ночі. Страх. Багато загинуло. Четвертого дня нам вдалось вирватись з фортеці. Ховались по лісам. Потім по домівкам розійшлись. Так вижив.

Коли дід Онись розповідав про війну то ставав старішим і голос його повільнішав при всій швидкості його натури.

- Діду , а коли Ви були не герой?

- То Юрко в 1939 році. Тоді нас німці затиснули в фортеці і штурмували…

- Всі форти тримали?

- Та які всі. Нас мало зосталось. В форт Сікорського Гудеріан загнав нас.

- Здались?

- Не відразу. У німців гармати слабі були , а форт міцний. Майже тиждень сиділи в нім. Тоді совєтські почали штурмувати. У них гармати сильні, стіни рушили.

- Все таки наші допомагали німцям?

- Юрко, я не знаю які то ваші. Наші фортеці захищали.

Дід Онись був герой і в 1941 році і в 1939 році. Він захищай свій край. Від небажаних гостей. Що там робили воєначальники чужих армій Гудеріан і Кривошеєв питання історії. З 13 вересня 1939 року війська Гудеріана штурмували Брест і фортецю. Понісши втрати і не маючи можливість своєю артилерією рушити форт Сікорського німецький генерал віддав його на знищення радянським військам. 24-25 вересня масові артобстріли і штурми щоб вибити слов’ян з форту. 26 в день знову артобстріл, а в ночі захисники залишили фортецю.

Радянські газети про цю подію писали : «Во избежание всякого рода необоснованных слухов насчет задач советских и германских войск, действующих в Польше, правительство СССР и правительство Германии заявляют, что действия этих войск не преследуют какой-либо цели, идущей вразрез с интересами Германии или Советского Союза и противоречащей духу и букве пакта о ненападении, заключенного между Германией и СССР. Задача этих войск, наоборот, состоит в том, чтобы восстановить в Польше порядок и спокойствие, нарушенные распадом польского государства, и помочь населению Польши переустроить условия своего государственного существования».

Кому в 1939 році вдалось заховатись в лісах, когось шляхи привели в Катинь, хтось представився Всевишньому. Різні долі чекали захисників.

Померли і герої нарису, Гайнц Гудеріан 14 березня 1954 року, Семен Кривошеїн 16 вересня 1978 року, дід Онись Ковзик 18 квітня 1988 року. Кожен представився, одне знаю, що в раю дід Онись поряд з солдатами різних армій. Котрих послали на війни. Котрі кинули по нужді свій промисел і сім’ю, Надіюсь, що тих нелюдів, що гнали їх на війни в Раю нема. Війна не божа справа. Якщо інший варіант, то тоді Бога нема.

Мав честь знати діда.

- Діду Онись! Ви від якої армії до монументу квіти нестимете?

- Від МІСЦЕВОЇ.

+++

Гейнц Гудеріан - (17.06.1888 року - 14.05.1954 року) , генерал-полковник німецької армії (1940), військовий теоретик.

Нагороди в період другої світової війни

* 5.9 1938 р. - Залізний хрест II ступеня,

* 13.9 1939 р. - Залізний хрест I ступеня.

* 27.10 1939 р. - Лицарський хрест.

* 17.7 1941 р. - Дубове листя до Рицарського хреста.

Семен Кривошеїн (28 листопада 1899, Воронеж - 16 вересня 1978, Москва) - радянський воєначальник, генерал-лейтенант танкових військ, Герой Радянського Союзу.

Друга світова війна

Нагороди

* три ордени Леніна

* три ордени Червоного Прапора

* орден Кутузова 1-го ступеня

* орден Суворова 2-го ступеня

* орден Червоної Зірки

* медалі

* Удостоєний звання «Почесний громадянин міста Бреста».

Дід Онись (11.04.1917 року - 24.04.88 року) Рядовий усіх армій.

Селянин. Білорус. Нагород нема. До чужих земель із зброєю не ходив.

Почестей в німецькій армії і радянській не мав.

Не удостоєний звання «Почесний громадянин міста Бреста».

пʼятницю, 27 серпня 2010 р.

Кредит


Світало… Разом з другими півнями будив село завівши автомобіль. Прогрівати його довго не прийшлось, ще не охолов після вчорашньої спеки. Трішки “Москвич” по чхав, загудів… Склав в багажник гостинці, відкрив ворота і вирушив в справах до міста. Понад Дніпром, через старий кар’єр на сусіднє село. Далі петляючи по між ям різної глибини спішив до Любимівки.
Тільки на шосту, а вже немає чим дихати. Задушливе повітря з вчорашнього дня блукало не тільки по пагорбам, а і в глибині балок. Спека цього літа стояла не поступаючись самій маленькій прохолоді й на мить. Вітер немов розгнівавшись на людей полетів далеко і не повертався. Все стояло завмерши як в день так і в ночі.
За колгоспним садом з’явилося село. Просипалися господи по Любимівці, сіріло і тільки калюжа на узбіччі дороги від пориву водоводу неорганічно виглядала в цьому пейзажі. Об’їхав оазис посеред дороги, в якому вже купалися качки, з’їхав вниз за село.
Сільська людина за своє життя дуже багато ходить своїми ногами і тому коли вона купує легкову автомашину то завжди підвозить подорожніх людей, особливо від села до села. Я людина сільська і пращури мої всі селяни то цей закон для мене неписаний.
В кінці села перед балкою, з пересохлою на її днищі річечкою Татаркою, стоїть молодичка. Виглядає попутній транспорт. Вгледів автомашину піднімає руку в надії зупинити мене. Її надія справдилась і вже за мить вона сидить на передньому пасажирському сидінні.
- Хоч до Придніпровська.
- Та довезу, ти куди так зрання?
- В місто, хочу в банк якийсь центральний попасти.
- Гроші класти?
- Які гроші, тут зуби швидше покладеш.
- То навіщо тобі банк коли не таємниця.
- Вчора президента Кучму показували, він говорив щоб банки допомогли селянам. У нас трактор Т- 40 зламався то може дадуть коштів на ремонт двигуна. За рахунок трактора та трьох корівок і живемо.
- Думаєш дадуть?
- Президент сказав їм, наголосив щоб під льотний процент.
Жіночка говорила серйозно. Я ледь на гальма не натиснув від такої мети поїздки цієї молодої громадянки. На мить навіть переповнив сарказм по відношенню до її наївності. Стримавшись від коментарів прогнозу результатів поїздки я невпевнено подав голос аж переїжджаючи затоку Дніпра Шиянку.
- В місті в який тобі район треба?
- Ні, я в Придніпровські до сестрички забіжу, а вже потім на восьму до банку. Вони ж рано працювати не починають, аж з восьмої більш за все. Вирішу питання і на обід в Татарку, корів доїти треба. Зупини тут біля училища, спасибі тобі.
Жіночка вискочили, закрила двері і швидкою ходою пішла в напрямку старого міста. Двері то зачинились, а рот в мене ні. З ним відкритим я дивися ще з хвилину їй в слід не вірячи що таке може бути. В голові повільно пливла думка: “Дівчино, дівчино це для тебе в вісім годин ранку середина робочого дня.” Банківські працівники хоч би до десятої посходились. О восьмій вони каву з молоком в кращому випадку п’ють, не підозрюючи з відкіля останнє береться і якою працею. А після десятої вони ввічливо розкажуть, що твої проблеми їх не цікавлять. І поїдеш до корів і поломаного трактора, до дітей яких вже скоро до школи готувати. А та молодь в банку буде зверхньо посміхатися тобі в спину, нічого не розуміючи в житті.
В кінці кінців ця молодичка нормальна, вона почула, що президент країни по першому телеканалу попросив допомогти селянам, сіла і приїхала. Це я не нормальний з своїми песимістичними думками кому треба дати грошей, як пригнутися щоб дозволили працювати і платити податки. Може коли всі такі в країні будуть як ця жіночка з Татарки то питань багато відпаде і жити краще будемо.
Сигнал під’їхавшої позаду автомашини нагадав мені , що кінцевий пункт моєї поїздки ще далеко і треба їхати далі.
1998 рік

вівторок, 24 серпня 2010 р.

Прикмети

Повір’я на селі - річ не остання. Вони живуть в людях, як побожність і у кожній місцевості мають свій колорит і відмінності, хоч взагалі є то звичайнісінький забобон. Мій дід, приміром, у далеку дорогу ніколи не виходив через ворота, а йшов з двору через город чи іншим неторованим шляхом. Якщо бабуся говорила йому в спину якесь побажання - вертався і вже нікуди не рушав. Або - коли із запланованих справ не клеїлась перша, то й решта в цей день скасовувалась, і дід вертався додому. А розповім ось приклад з життя його ровесника. Літнього погожого вечора Карпо Іванович міркував, як вирватись з під жінчиного нагляду до кума. Ще вранці його було запрошено на куліш під стару грушу, і тепер він готував офіційну версію своєї відлучки. Покашлявши для годиться, почав: - Галино, Трохимович просив медогонку полаштувати… - А що там складного? - Складне не складне, а удвох легше. - То тебе Трохим на сто грам кличе. Діставши конкретну репліку, Карпо Іванович трішки перемістив акцент: - Все життя ті сто грам тобі вважаються. - Вважаються чи ні, а останній раз онуки додому привели. - Годі тобі, треба чоловікові допомогти, -і під бабині не вельми ґречні побажання дід Карпо попрямував з двору. Зачиняючи хвіртку, пообіцяв: - От побачиш, прийду скоро і тверезий. „Вирвався на волю!” - думав дід, простуючи липовою алеєю попід цукровим заводом. Вже чувся дідові запах кулешу, уявлялася холодна, запітніла пляшечка оковитої. Ось і початок заводського паркана понад тінистою стежкою. Раптом - гуп, - почувся глухий звук. Дід став, потім різко ступив крок назад і очам не повірив: з-за паркану , наче з неба, впав на стежину тяжкий мішок. І тиша, і нікого ніде. Карпо Іванович , отямився, присів над ним. Мішок був з цукром! Щастя впало з неба. „За візком!” - майнула думка. „Ні, приберуть мішок, поки ходитиму.” Підтягнув ремінь, звичним рухом кинув мішок на плечі і поніс до своєї господи. Задихався, тремтіли ноги, гнулася спина, та думка, що такий дарунок не кожний день на дорозі валяється гнала його додому. Нарешті двір. Тяжко дихаючи, весь мокрий від поту, щасливий, сів на мішок, ще не вірячи вдачі: - А чом ти так рано, чи Марія Трохимовича порозганяла? – виглянула з хати жінка. - А ти все не вгамуєшся , - гримнув дід на бабу. - Не бачиш, хіба, що я на дорозі знайшов? Жінка побачила мішок з цукром. - Та ти що?! Справді, де взяв? Карпо Іванович розповів бабі про знахідку, мішок занесли до комори. Витяг дід води з криниці, вмився, посидів, віддихався. - Ну, я до Трохимовича таки піду! - Іди, та не барись, мерщій вертайся! – в спину сказала бабця і пішла поратись по господарству. „Таки побажала в дорогу! От норов! І мати в неї така була, жалівся ж колись покійний тесть на їх породу. Казав, що господиня добра буде з його дочки. Та як піде характером у свою матір, то нерви попсує.” Отак згадуючи тестя , Карпо Іванович підійшов до прибуткового місця, де знайшов мішок . І тут, перевалившись через цегляну огорожу цукрового заводу, на землю гепнув ще один, такий же точнісінько. „Дай, Боже, сил!”, - проказав дід Карпо і чимдуж потяг до господи другий мішок. Доніс до воріт, сів на нього. - Ганно! - гукнув стару, спершись спиною на огорожу. - Чай зимою з цукром буде, йди допомагай! Не тямлячи, за що таке щастя, потягли мішок до комори. - Ти ж мовчи, нікому нічого не говори! - наказував дід. - А як же, вчи, бо без тебе не знаю! Дід ще раз умився біля криниці і поспішив до кума втретє. Відійшов від воріт кілька кроків, прислухаючись, чи бабця нічого не говорить йому в слід. Навіть озирнувся - на подвір’ї її не було. „Цього разу дійду до Трохимовича!” – подумав. „ А може її погукати, аби щось сказала. Ще мішок в господарстві не завадить” – посміхнувся сам до себе, і пішов стомленою ходою. Біля щасливого „солодкого” місця ходили два спантеличених молодики. Дід тихенько прошмигнув мимо них, далі прискорив ходу і зупинився аж на подвір’ї Трохимовича. - Куме, де ви там? - гукнув. - Та тут я. Що це ви спізнюєтесь, все готово! - Господарству лад давав… - Заходьте! Під старою грушею сиділи за столом два діди. Смакували кулешем на старому салі, пили чарчину оковитої. Говорили мало, бо за життя так знали один одного, що вже могли обмінюватись думками не говорячи. Під смеркання, попрощавшись, пішов Карпо Іванович додому. Йшов у роздумах, неквапом. „Таки правда, третього разу жінка в спину нічого не сказала, то я й дійшов до кума. І якою ціною – навіть мішки з цукром з неба летіли, таки тесть покійний правду казав про їх рід”. Біля місця, де знайшов прибуток, Карпо Іванович аж протверезів. Там ходили і щось розглядали міліціонери - Діду, ви місцевий? - запитав один. -Так. - злякано промовив дід. - То ви тут двох молодиків у спецодязі не бачили? - Ні. - зовсім розгубився Карпо Іванович. - А що сталося? - Два мішки з цукром тут не помітили? - Ні, не помічав. То ви, певно, злодіїв шукаєте? - Злодіїв, діду, злодіїв. Йдіть додому, не заважайте. Карпо Іванович прислухувався тижнів зо два, чи не йде міліція за цукром. Та все було спокійно. Був і до чаю цукор, і на варення. За чаєм згадував літні пригоди, що б не казали, а прикмети збуваються. Тепер, ідучи мимо цегляного заводського паркану, автоматично поглядав надією на повторну удачу.

суботу, 21 серпня 2010 р.

Діалог



Перші роки 2000-х. Слово "ландшафтний дизайн" зазвучало по-модному. Бум. Продавалось усе, що змогли привезти з-за кордону, знайти ще в існуючих розплідниках, викопати в чагарнику, на кинутій базі відпочинку, в степу,... 

Перші садові центри. За пару днів, після відкриття одного садового центру, спостерігав діалог двох людей. Вони між собою були незнайомі. Я знав обох. 
Один з учасників - власник і директор садового центра. Людина з “ комерційною жилкою ”, котра пропрацювала все життя в будівництві, "виросла на асфальті", прочитавши книгу з картинками і пару журналів, стала в одну мить "супер профі". Другий учасник  років на п’ять був старшим за директора садового центру. Виважена і інтелігентна людина.
Біля майданчика з рослинами директор садового центра емоційно розмахував руками, пояснюючи якими ці рослини будуть в дорослому віці і якої краси. Безапеляційно відповідав на запитання відвідувача. А питання були суттєві і по темі. Відповіді ж майже нічого спільного з ботанікою, агрохімією і ґрунтознавством не мали. Це були уяви в невідомій галузі, виголошені незаперечно з посиланням на невідомі джерела і "закордон". За хвилин десять відвідувач вже питань не задавав, тільки слухав. Директор же увірував в те, що говорив  і не зупинявся.
Ще хвилин п'ятнадцять відвідувач піймав момент, щоб подякувати за таку змістовну лекцію, толерантно попрощався, обіцяючи бути клієнтом. Директор у піднесеному настрої ходив по садовому центру. Задоволено розповідав працівникам про діалог і перемогу в дискусії над необізнаною людиною в питаннях "високого ландшафтного дизайну".
Відвідувачем був бувший міністр сільського господарства. В своїй трудовій біографії він пройшов від агронома до міністра. Свого часу ми вчились у нього багатьом розумним речам в агрономії.  
Не усі клієнти були такі терплячі і толерантні. Особливо після невдалих порад директора садового центру. 

неділю, 15 серпня 2010 р.

Рибалки



    Літня пора, шкільні канікули, час для допомоги батькам по господарству, підробіток в колгоспі, ну і в проміжках - для шкоди, без якої в дитячому віці прожити не можливо.
От і цього разу, отримавши лайку від сторожа, а потім прочухана від батьків за відвідування черешень в колгоспному саду, сидів я з товаришем на березі ставка , кидав в воду камінці та перебирав, які будуть ввечері покарання за сьогоднішню шкоду. Оскільки в нашому віці в вугол вже не поставлять, то скоріш за все обійдемося подвійними трудовими нормами та виховною роботою, і можливо, як попадемо матерям під гарячу руку - ще й мокрою ганчіркою. Отак, в дитячих мріях про вечір, передбачаючи його не дуже радісні перспективи, сиділи з Віктором жаркої червневої днини на березі водоймища.
Водоймищем його назвати було важко, більш підходила б назва “болотище”. Після засушливої весни в ньому висихала остання вода, накопичена зимою. Цей ставок був один із трьох, які були в селі, самий маленький і не кожного року в ньому трималась вода поний сезон. Зручно всівшись на станині водяного насосу, розглядували ми свійських качок та гусей в очереті, ластівок, які над водою ловили комах, і тут раптом я побачив сірий плавник великої риби, яка повільно плавала по середині ставу.
- Вікторе, дивись риба плаває, плавники видно!
- Та тут же глибини сантиметрів двадцять від сили!
- А яка тут може риба бути?
- Дядько в минулому році ловив на вудочку, біля очеретів, коропа та карася.
- Давай мерщій за підсаками!
Щосили бігли по березі, а далі по стежині через город до Вікторового дядька. Вбігши до двору, ледь віддихуючись, почали розмову :
- Дядько Микола, дайте нам підсаки метеликів половить.
- А чим це вони вам так дошкулять стали?
- Та в школі дали завдання, щоб за літо наловили різних метеликів та засушили їх...
Почухавши потилицю, підозрюючи обман, дядько витягнув з коморі дві старі підсаки. Декілька раз повторив застереження, щоб повернули цілі і все таки дав, до кінця не розуміючи, навіщо вони нам.
Ми бігли до ставка не по стежці, ми бігли понад картоплею, понад цибулею і не так давно висадженою розсадою.
Берег. Відро для риби лишили на ньому, а самі поруч пішли по воді, глибина разом з мулом - по коліна. Повільно переставляючи ноги, рухались, раптом блиснула спина великої риби, я махнув підсаком, щоб накрити зверху – мимо, Віктор повторив ті ж рухи і знову мимо. Нам вважалось що наші дитячі серця чути на березі. Знову злякали рибу і я і Віктор, і знову невдача. Та все ж приловчились користуватись підсакою на випередження рибини, перехитрили її.
Перший улов, короп кілограмів зо два, я його тримав, а серце в мене так билось, що короп більш лякався можливо не мене, а того, як стукало моє дитяче в грудях серце від радості .
Вдача і у Віктора і в мене, вже зловили по декілька коропів, всі як на підбір одного розміру, радість безмежна, відро майже повне. Вже почали радитись, кому бігти за другим відром , та з верб у березі почули хриплий голос діда Максима:
- А що, хлопці , ви ловите?
Оце тобі! Конкурентів ми тут ніяк не чекали і поява діда, м’яко кажучи, ніякої радості у нас не викликала.
- Та то , діду, наша качка до чужого стада прибилась, ото хочемо повернути додому її.
- Ага...
Дід недоговорив і закашляв, хотів ще щось сказати, та лише замахав руками. Я в цей час угледів пропливаючу мимо рибину, відпрацьованим за годину рухом підсаки майстерно витяг коропа. На березі, після паузи, обізвався дід Максим:
- Яка качка, це ж короп!
І швидко, майже пробіжкою, помчав додому. За півгодини ми були розсекречені і вже все чоловіче населення кутка махало підсаками, пересуваючись по ставку. Люди все підтягувалися, хто біг навпростець, хто на мотоциклах, хто навіть на машині, з крайнього двору несли для улову вагани через город. Поки чутка дійшла до окраїн села, то вже була дуже перебільшена по відношенню до кількості та величини риби, котру виловлюють на водоймі. Біг і Віктора дядько через город, але вже не над городиною, як ми, а безпосередньо по ній, важко гупаючи рибацькими чоботами по грядках. За спиною в нього тільки чути було крик його жінки:
- Ой, мої помідо-о-ори, ой, моя капусто-о-очка, ой мої огірочки!... Щоб твоя риба повиздихала!
А дядько біг і лаяв нас за те, що не сказали, навіщо підсаки брали і за те, що він, перший рибалка на селі, спізнився на такі лови!
За годину в ставку було більше людей ніж риби, носилися односельці по водоймі і нам там міста вже не було. Ми ж, ще піймавши по рибині, нічого більш і не зловили. „Добре, що хоч не затоптали”, - думали ми, спостерігаючи з берега за подіями на ставку.
Вже не згадували про черешні і сторожа, поверталися додому як рибалки-герої. Входячи до двору, я гордо промовив:
- Мамо, чистіть рибу, тут всім нам хватить! - і нахилив відро для оглядин улову.
Мама, як побачила рибу, враз забула про вранішній мій похід до колгоспного саду, про мокру ганчірку, яка майже завжди висіла для мого виховання на шворці для білизни і не вірячи своїм очам почала витягувати рибу з відра . Важив та розглядав рибу батько, сусід прийшов подивитися, хвалили мене. В нашому роду взагалі не було рибаків, ні дід, ні батько, а тут красені коропи по пару кілограмів кожний я піймав. Гордо поглядав я збоку на все і мріяв вже про нові рибалки і снасті.
Жарили рибу, з голів юшку варили не тільки ми, в той день в селі був рибний вечір.
Тої днини односельці такий жах навели на водоймі, що ввечері жаби або збігли, або по очеретах перелякані сиділи, не подаючи голос. Наступного дня ще окремі рибалки бродили по ставку в надії щось піймати, та вдача їх обминала, бо напередодні піймали все, що рухалось, а що не піймали - затоптали.
Пройшло з місяць, стихли розмови про улови, висох ставок, де-не-де ще блищали невеличкі калюжі. Вже на висохлу водойму ніхто не звертав увагу. В колгоспі кипіли жнива на ланах, я ж з однокласниками допомагав по ремонту класу.
Якось стала забуватися вже й та рибалка, та переглядаючи новий підручник з зоології, зацікавився розділом про риб. Розглядав їх будову і читав, де живуть. Внизу сторінок були “цікавинки” про життя в водоймах. І тут вичитав, що карасі, як пересихає водойма, зариваються в мул і можуть чекати деякий час, поки знову з’явиться в водоймі вода. „Карасі, їх же не було? Були коропи, різна дрібнота та жаби, а їх не було!”, - миттєво спалахнула думка. „Віктор же говорив, що дядько їх ловив..”.
Не марнуючи багато часу, тут же поділився своїми знаннями про життя карасів з Віктором. План лову узгодили майже миттєво і за деякий час на березі стояло два відра, а ми акуратно, як шкільну ділянку, почали перекопувати днище ставка. Копали глибоко, на повний штик, та вдача відверталась. Аж ось після перекопки першої сотки днища водойми товаришу поталанило. Дійсно, карась, грамів на триста а може й трішечки більше. Знову застукали серця, з подвійною енергією взялися за лопати. З натхненням і спортивним азартом давай копати. Карась, ще карась, грамів по двісті-триста.
І знов, як грім серед чистого неба цей голос з верб діда Максима:
- А що то ,хлопці , ви копаєте, чи садить що будете?
Дід своїм запитанням поставив нас в безвихідне положення.
- Діду, книжок начитались і скарби тепер шукаємо, може змило що з панського маєтку та до цього ставу принесло водою.
- Я пам’ятаю, як після війни....
Радісним криком Віктор перервав розповідь діда:
- Юра, я ще одного карася викопав, подивись!
Ми вже бачили тільки, як швидко віддалялась спина діда Максима в напрямку свого будинку.
Другого разу село зібралось вдвічі швидше до пересохлої водойми. Жваво ділили ділянки для перекопування, навіть лаялися, як на городній межі. Нам знову вже не хватало міста і сиділи ми на березі з своїми п’ятьма карасями на двох , поглядали на події, які відбувались.
Учасники цього дійства поділились на дві частини: спостерігачі, переважно жінки та діти на греблі, і копачі, переважно чоловіки та підлітки, з лопатами на дні висохлого ставка. Місце водоймища перетворювалось на дуже якісно свіже скопаний город. На улов комусь везло, комусь ні, зате видовище копання було незабутнє. Внизу копали, на греблі коментували і підтримували копачів-рибалок:
- Іване, глибше копай!
- Васю, на твою ділянку Тиміш заліз!
- Стьопо, відпусти карасика, нехай підросте!
- Арсене, поглянь, твій карась поплив до Миколи!
Марно агроном господарства, поважна людина, бігав, прикульгуючи на хвору ногу по греблі, і прохав повернутися механізаторів та різноробочих до колгоспних справ. Всі були захоплені азартом незвичайної рибалки, копаючи швидко і глибоко. А окремі крики про вдачу лише підганяли усіх до ще більшої наполегливості.
Отак в історії села, завдяки моїм пізнанням про життя карасів, був перекопаний ставок. Того вечора в зв’язку з невеликим уловом, вже не жарила мама рибу, а тільки варила юшку, яку ми дружно їли всією сім’єю під абрикосою, згадуючи події дня на ставку і намагаючись не зважати на її болотній присмак.

неділю, 8 серпня 2010 р.

Кавуни


1994 рік. Біля Діброви є така містина на пагорбах. З неї видко край Січеслава, як глянути в верх по течії, і пагорби в Запорізькій області коли поглянути вниз по Дніпру. Від Кодака й аж за поріг Ненаситець розкидається панорама з Дніпровими краєвидами. На тих пагорбах поливні землі нашого господарства. На частині їх вирощували овочі, а на більшій сільськогосподарські культури згідно з сівозміною. Того року було там два поля озимої пшениці і ячмінь.
Тяжко йшли жнива, складні для сільського господарства. Техніка стара, більшість прийшла в кінці сімдесятих на початку вісімдесятих років, до середини дев’яностих з великими складнощами дожила. Ланці такі, що подив викликали. Як вони тільки їдуть і не розвалюються на ходу.
Коло такого ґатунку комбайна, одного дня в жнива, ми чаклували з надією його оживити. Заглух посеред поля і ніяких ознак життя. Комбайнери в мастилах і пилюці, світились тільки очі й зуби. І я коло них допомагаю.
- Юрій Миколайович, з’їздь на берег до пристані. Там хлопці кавунами приторговують, візьми хоч пару штук.
- А що за кавуни. В колгоспі баштана цього року нема.
- Херсонські. Капітан на баржі кричав по гучному зв’язку з годину назад, повинні бути кавуни вже на березі.
- Вони, що з баржі крадуть?
- Поїдь, вони тобі розкажуть про промисел свій.
Внизу виблискувала на сонці гладь Дніпра і Вороної. Два острови Великий і Малий Макартети зеленими плямами на темно-синіх теренах вод Дніпра зеленіли травостоєм, деревами та очеретом. Один острів великий до сотні гектар, а другий з півтора десятка гектарів. Добрі острови, на більший баржею в травні телят перевозили і паслися вони там аж до осені.
Скотився вниз до пристані службовою автівкою. Там дійсно сиділи четверо сільських хлопців років по чотирнадцять. Оцінив що в гіркі кавунів є півсотні рябих з херсонського баштану.
- Привіт хлопці.
- Доброго дня, - разом відповіли.
- Спілі кавуни?
- Як мед - відповів найменший.
- По чім торгуєте за кілограм?
- Юрій Миколайович, для жниварів безкоштовно, ми з дачників беремо гроші.
- Тимурівці.
- Ну не тимурівці, а своїх поважаємо.
- Дасте з п’яток рябих?
- Без питань – мовив старший серед хлопчаків і почав відбирати кавуни.
Що їх там відбирати, один в один. Смугасті, кілограм по шість-сім кожний, попідставляли свої рябі боки сонцю і лежать у купчі.
- То як же ви їх дістаєте з баржі?
- А он з півночі на малому Макартеті очерети.
- Ну.
- Ото від них за якусь сотню метрів форватор.
- І як ви їх долаєте?
- Мотор на човні вмикаємо і до баржі, як пірати на абордаж беремо. У трьох на баржу вилазимо, а Лесь човен за острів відганяє.
- А кавуни у воду скидаєте?
- Так. Поки матроси добіжать по декілька десятків встигаємо скинуть і в воду до берега на острів. А кавуни плавають, вони ж не тонуть.
- Вас як впіймають коли на баржі то, так по шиї надають.
- Та не кажіть. Капітан гвинти зупиняє, щоб ми під них не втрапили і кричить в гучномовець несамовитим голосом. У селі деякі баржі не по напису на боту відрізняють, а по голосах капітанів.
- Авантюристи ви.
- До берега допливемо і кричимо капітану що в воді вже нікого нема. Він покричить ще трішки й пливе далі.
- Течія кавуни зносить швидко?
- Є трохи. Як половину в Дніпрі зберемо то добре. Інші пливуть вниз по течії. Рибалки казали, що за Микільським куштували нашими кавунами.
- Дільничний інспектор не ловив вас?
- Він не лає сильно. Кавунів візьме і їде. А ото минулого року водна міліція як піймала то галасу було.
Завантажив п’ять добірних кавунів, подякував хлопцям. Добрі козаки, баржу на абордаж беруть. Такі й Стамбул візьмуть, козакування в крові у них. Поїхав в поле до комбайна.
Синє безкрайнє небо і жовті безкрайні хлібні лани. Між пшеницями полозом в’ється степова дорога. А над полем, дорогою, мною, комбайном і хлопцями біля нього повис в небі степовий орел. Піймав потік повітрі та повис на ньому крилами. Чатує свою здобич, господар в цих степах.
- Хлопці ідіть кавунів привіз.
- Спасибі агрономе, зараз поласуємо.
Повсідалися на стерні. Яка смакота спілі херсонські кавуни. Пішли розмови про баштани які були й кого як ловили в дитинстві на них.
Перед очима розкинувся Дніпро, острови, скелі на тім березі, пристань внизу. Десь внизу під тим причалом хлопці з кавунами. Жарке повітря гладило колоски граючись хвилями по полю, на тисячолітньому кургані перехоплювала ті хвилі з поля ковила. Степовий орел чатував високо в безхмарному небі.
Посеред цієї краси вимазані в мастила і пилюку сиділи ми ласуючи кавунами. А з за островів вверх по течії плив чотирипалубний корабель. Віз екскурсантів до Січеслава і далі. З нього лунала легка музика і доносилася до берегів і до нас на поле. До поламаного комбайна, до Петра з Лесем, до мене, до коня Метелика що віз воду по польовій дорозі між пшеничних колосків.

1994 рік.