неділя, 30 грудня 2018 р.

Батько приходив

   Всю ніч важкі осінні хмари висіли над степом. Жодної зорі. Тільки вузька смужка заграви над горизонтом, десь там, над Горлівкою. За якісь півгодини на зміну ночі прийде сірий ранок, і буде господарювати під тими ж важкими хмарами пізньої осені.  Змінена варта на блокпосту, є пару годин для сну.
- Сержант! За старшого зостаєшся. Мої пару годин сну за розкладом.
- Відпочивайте, пане командир.
   Командирський кунг.  В буржуйці потріскують дрова. Тепло і сон обіймають разом ...
... я бачу край хутора. Пасіку в в яблуневім саду. Дерева обтяжують стиглі яблука. Під однією з яблунь батько за столом, у сірій лляній сорочці. На столі лежить його солом'яний капелюх і стиглі яблука.  За пасікою понад річкою толока. На ній пасуться кози понад берегом. За ними  річка, чиста і швидка  між кам'яними берегами. Зі швидкою  течією борються риби, їх спини видно над водою. За річкою  дубовий гай. І я між цим усім блукаю, а до батька дійти не можу. А він сидить під яблунею і дивиться на гай. І раптом з гаю через толоку вітер в сад влітає. Свистить, шумить, а яблука не падають. Батько встав з-за столу і пішов між вуликів вглиб саду - в лляних одежах, тримаючи в руках солом'яний свій бриль. Сивий аж білий, як за життя.
   Прокинувся. Злива і вітер. Важкі краплини осіннього дощу стукотять по металевій обшивці кунга. Поглянув на годинник - замість двох годин я спав чотири. В буржуйці потріскують дрова, і тиша в рації. 
   Відкрились двері кунга.  У них зі зливи увійшов сержант наступної зміни варти.  
- Сержант, чому не розбудили за часом?
- Нештатних ситуацій нема. Тільки ви пішли відпочивати, почалася злива і не зупиняється. Степ так розвезло що ним ніхто не пройде. Дров підкидали у буржуйку. Дали вам відпочити. 
- Ви заступаєте на варту?
- Так.
   Я йшов за сержантом по  глиняній багнюці. Йшов, обнятий зливою в пізній осені. З голови не йшла думка - батько приходив, дощ приносив, батько приходив - дощ-зливу приносив, щоб дати сину поспати. Поспати пару зайвих годин...
(Одинадцять років як вже нема батька. В місцевості де виріс, є повір'я - рідня, котрої нема з нами,  сниться на дощ.)



Із записок пана Бродника

вівторок, 18 грудня 2018 р.

.....

   То була моя друга і остання  зустріч зі школярами, як учасника бойових дій. Коли в перший я якось не дуже основний був, то в цій довелось говорити з дітьми. Завуч перед дітьми говорила про Україну, а я  сидів поряд з класним керівником, в роздумах розглядаючи учнів.
   Учні 7-х класів. Що їм говорити? Про що говорити? Як говорити? На ці запитання я не міг знайти жодної відповіді.
Я починав розуміти свого діда – ветерана другої світової. Три роки у піхоті сформували йому світогляд, на основі якого він ніколи не ходив виступати перед дітьми. Згадав ветеранів господарства, в котрім працював. Так, тільки тепер, коли сам пройшов першу лінію війни, почав розуміти відразу, - хто де був і яка книжка про війну ким написана.
   Що їм казати? Про спалений степ, про розвалені хати, про біженців, - про що? Хто ці діти?
- Олексію Івановичу, а цих дітей війна зачепила? - тихо запитав класного керівника.
- Частину ні. А частину так. Декого з вчителів зачепила. Сергій, крайній за другим столом, втратив батька. Тамара, біленька дівчина, має серйозно пораненого татка.  У Микити , чорнявий хлопець біля вікна, батько грошей заробив на війні. В Андрійка, той що під плакатом між вікнами, тато покинув сім'ю… В Олени, ось поряд дівча, збідніла сім'я – бізнес втратили, на фронт віддали багато свого… У Тані, - з косичкою перед завучем, - говорять, хтось з двоюрідної рідні в ДНР навіть служить. Рому, ось біля нас, сім'ю війна не зачепила, але рідня з Росії регулярно шле їм прокльони. У Оксани Іванівни брат в полоні був…
   Класного керівника перервав голос завуча:
- А зараз перед Вами виступить ветеран…
   Я стояв і дивився дітям у вічі. А потім повільно почав говорити:
- Давайте з Вами поговоримо про те, яку Україну ми хочемо збудувати.
   Я їх запитував. Вони відповідали. Хто  здивовано, хто зацікавлено. Розумів, що не знаю, на який час, - але це остання моя зустріч. Не зможу я «про броню кріпку і танкі наші бистри». Та і чи потрібно про це без спеціальних знань про дитячі душі, кожну з котрих війна переїхала по-своєму?
А діти будували Україну. Їх Україну в центрі Всесвіту…