середа, 30 квітня 2014 р.

Груша в хустині

    

  В дитинстві здавалось, що рівно посередині Світу, на водорозділлі між річками, росте величезна Дика Груша. Понад нею шлях з райцентру на Край Землі, до нашого села. Гілляста пані в нашій уяві  росла вічно, від створення Світу. Односельчани розповідали, що і діди на неї лазили, і прадіди.  А скільки побачень під нею відбувалось…
   Десь там, на самій верхівці, є шовкова хустина. То було дуже давно. Ще коли в нашому селі було мало хат під залізом. Тоді один парубок, не дочекавшись на побачення дівчини, пов’язав подарункову хустину на верхівку деревинки, коли груша була маленька. І виросла Груша в хустині. Не знаю, чи правда: до верхівки ніхто не долазив, але чомусь хотілось, щоб то була чиста правда. У всіх груші не в хустинках, а наша в хустині.
   Без нашої красуні нічого не відбувалось. Проводжали з села в дорогу до Груші, виглядали, чи не іде хто зі станції - з-під Груші, а то і з Груші. Її плоди добавляли у кондитерські і некондитерські вироби. Без неї весілля, ювілеї, хрестини, проводи в армію, поминки, та і просто посиденьки, - не відбувались. Більше сільських таємниць, ніж пані Груша, не знав ніхто. Коли б тільки хто розумів мову її шелесту…
    Як вона цвіла… Було Сонце затримувалось вранці, бо Місяць, заплутавшись у квітучій кроні, не хотів поступатись місцем на Небі. Він гойдався на гілках в білому цвіті, поки ранковий вітерець його не струшував. Упавши на Землю, неохоче котився за край Землі, що за селом. З протилежної сторони Світу, посеред якого стояла Груша, тоді виглядало Сонце. Підіймаючись, обов’язково зачіпалось об неї, щоб вдихнути запах весни і похизуватись квітковою прикрасою.
    Що говорити. Буває блукає Світом Доля чиясь, сяде під Грушею і затишно їй.
   Цієї ночі сон мене водив добрими стежками. Він водив стежками дитинства навколо нашої Груші в хустинці. 










пʼятниця, 18 квітня 2014 р.

Хранитель Степу

    Літо в жнива... 
    У цей час Дух Степу складається із запахів гарячої землі, сухої стерні, молодих соняхів. Звук Степу єднає поодинокі крики птахів, гудіння бджіл і відгомін села. Вітер, як диригент цього великого хору, хвилює Душі у Степу.
   Серед цього Степового Світу, на краю поля, прямо під Сонцем, стоїть Курган. На нім – управляючий відділення з двома хлопцями  виконують незвичне дійство. З витягнутого на Курган причепа засипають глину в лисячі нори та шурфи, зроблені колись копачами й розмитими вже рясними дощами. Внизу торохтить тракторець, підіймаючи з бочки воду по шлангу.  Тією водою  проливають глину,  ущільнюють  пустоти в кургані. Зберігають могилу.
   Мар’янович був управляючим відділення ще із часів Хрущова. За весь час своєї діяльності цей ритуал він проводив регулярно, раз на чотири-п’ять років. Зберігав Могилу, розкопану колись людиною, котра вважала себе археологом.
    Так в історії є.  Одна особа благородної дворянської крові  розкопала могилу і там було всяке скіфське добро. Ніхто не знає, що саме там викопано й куди воно поділось. Добро пропало, а ім’я копача залишилось. Залишилось, поряд з іменами чесних майстрів цього ремесла. І те ім’я історики підіймали все більше, а могила ставала все менша.
   Вечір. Дух степу доповнюється запахом молока. Повертається в село череда. Мар’янович повагом сходить з Кургану і йде за чередою. Старий степовик, правила життя якого прописані поколіннями предків.
   За моє десятиріччя праці у господарстві – Марянович тричі підіймав із хлопцями причеп на курган. Рятував від розмивання могилу предків. Хранитель Степу в Часі.


субота, 5 квітня 2014 р.

Стеблянки

Лебедин. Вулиця. Далеко обабіч дороги, поринали в  садках xати. І ніщо не нагадувало, що це райцентр. Шлях лежав селами на Боромлю. Містечко скінчилось. Невеликі поля, за котрими красувались ліси, радували душу. Душа знову й знову повторювала написаний Тарасом Григоровичем саме у цих краях вірш «Ой по горі роман цвіте…» Між слобожанських краєвидів хотілось ні про що не думати. Просто їхати, а Душа щоби літала над луками, лісами, полями,річечками, селами…
Попереду вздовж дороги село Стеблянки. Зупинився біля криниці. В місті серед тисяч людей можна бути  непоміченим, а в селі ні. В селі взагалі ніщо, ніхто і нічого не може бути непоміченим. Воно так влаштоване. Все, що попадає в нього залишає інформацію про себе, котра далі  зберігається, обробляється, інколи вже за годину змінюється на діаметрально протилежну і невпізнанну від початкової. Саме тому один великий Світ обертається навколо кожного села окремо.
Поскрипувала корба на старому зрубі, поправляв рукою трос, повільно підіймав відро з холодною водою. Де ж обєкти фіксування мого перебування в певному часовому проміжку цього села?  Ага… Ось дві бабусі на скамейці під парканом будинку, коза за вербою, дід на покосі,  гуси, котрі чекають поряд зі мною води в свою довбанку,  пару котів і пес біля воріт. Ну це достатньо для формулювання різних думок про мене.
Налив в довбанку гусям води, уже їх думка про мене позитивна. Холодна і чиста  кринична вода. Піднявши відро пив, скоса дивився на бабусь, бабусі скоса дивились на мене. Заходився вмиватись. Затягував час  для того, щоб бабусі побудували всі версії: хто я, чим дихаю, з яких країв, у які краї прямую. І це перерахована невелика частина розділів загальної аналітики по моїй особі. Безпомилково читав їх бесіду. Практика колгоспного агронома, у котрого було в підпорядкування декілька жіночих бригад, підказувала подальшу поведінку.
Колись на початку моєї трудової діяльності, старий агроном повчав мене: «Ти, Юрку, коли приходиш до бабів, привітайся і скажи, що слухаєш їх. Спочатку говоритиме старша. За хвилину почнуть включатися в бесіду інші. За декілька хвилин вони зіб’ються з теми. Ти, головне, мовчи. Хвилині на десятій ти знатимеш усе про них і навколишній світ. Хвилині на двадцятій, коли їх звукова інформаційна хвиля притихатиме,  говори , що все зрозумів. Питання задані правильні. Обговориш все з головою колгоспу і будеш вирішувати. Головне, нічого не перепитуй їх, бо тоді тобі крах. Ти з дискусії ніколи не вийдеш. Шанси в тебе ніякі. В усякому разі, мені за сорок років праці вони ні одного шансу перемогти в дискусії не дали».
Я був під повним контролем. Навіть коза перестала випасатись і розглядала мене. Бабусі ж, не дивлячись на мене, вели бесіду, котру я вгадував стовідсотково.
-          Хто воно такий?
-          З району їде.
-          В райцентрі вроді таких нема.
-          Може заготівельник який, товар шукає?
-          Автомобіль не такий як в заготівельників.
-          Хто ж він?
-          Рідню шукає можливо?
-          На Петра Оксаниного схожий.
-          Та ні, на Грицька Лозу.
-          Щось є… От тобі і Грицько.
-          Не може бути!
-          Чому не може? Ти що, Грицька замолоду не пам’ятаєш?
-          Пам’ятаю. Може, й правду говориш…
-          А може, це новеє керівництво районне?
-          Чому тоді сам?
-          А поки не затвердили, їздить, дивиться.
-          Розкажемо йому про нашого голову сільради?
-          Здуріла. Який-не-який, а свій. Ми про нього багато знаємо, він про нас.
-          А може, це вчитель новий?
-          От ти даєш, вчитель на такій машині.
-          Комерсант. В лісництво їде за ліс домовлятись.
-          Пиляють, пиляють той ліс. Скоро нам і дров не буде де взяти.
-          Бачила, жінка лісника в новім пальто до сільпо приходила?
-          А приїхали до нас такі обношені. Обжились у лісі.
-          Може, купляти хату їздить?
-          Може.
Добавляю інтриги. Витягнув з сумки зошит. Подивився в нього. Подивився на вулицю. Бесіда в бабусь пожвавішала. Підходжу до бабусь, вони вже помічають мене.
-          Доброго здоров’я, бабусі! 
-          Доброго,…
-          І не начальство я, і не покупець на хату, і не заготівельник,…
-          От слух, – сказала худіша бабуся.
-          Та який слух. Я агрономом працював десять років.
-          А я то дивлюсь воду витягуєш як сільський, і ліву руку миєш по лікоть, як колгоспні водії.
-          Здаюсь. Ви професіональні слідчі.
-          Від нас ще ніхто розсекреченим не уходив. Розповідай.

-          Далеко їду. На Боромлю, а там шлях аж в Дніпро. 

І пішла бесіда, коли було краще, що робиться в місті, і чим там люди займаються. Чи буде дощ і чи вродить картопля. Чому ціни нема на кіз, і що бугай є тільки в сусіднім селі. Про дощ, межу, ціну на молоко…  Свіжа людина в селі – то явище ще і хвілософське. 
Підтягнувся до бесіди і дідусь, що косив траву. Привітався, став слухати. Видно, що дисципліну знає. Жінок не можна перебивати, бо вони відразу все про нього розкажуть. А в кожного чоловіка в житті є сірі плями. І коли в місті про них мало хто знає, то в селі знають усі, а  часто ще й в сусідніх селах. Поступово  перейшов до бесіди з ним. Він виявився пенсіонером, котрий працював механіком на тваринницькій фермі.
-          Ви місцевий?
-          Ні. Я в сусідньому селі народився. А перед війною батьки переселились сюди.
-          Далеко сусіднє село?
-          А з околиці видно його крайні хати.
-          Ясно. Ну а село це старе?
-          О…
Тут пішла розповідь про виключну важливість села в історії, як мінімум, Європи. Були точні попадання в історичні періоди, село відігравало майже ключову роль. Якщо узагальнити в художню форму його розповідь, то ставало зрозумілим і незаперечним наступне: всі значимі предмети в господарській діяльності були винайдені або вперше зроблені в їхньому селі, інколи в сусідньому,  де дядько народився. Технічна частина про винаходи подавалась фахово, з розумінням ремесел. Я слухав і заздрив патріотизму простої людини до свого краю в загубленому серед лісів селі. Він говорив щиро, з запалом. А в мене поставав перед очима наш міський музей, а у вухах лунало сказане одним із екскурсоводів: «В этом возу возили соль, пошли посмотрим платье Екатерины».
Філософи діляться на дві категорії. Одні за допомогою філософії пізнають світ, а інші виправдовують свої вчинки. Дід належав до першої, і явно не був квартирантом на цій землі.
-          ... а, коли дніпропетровський Родзянко був міністром при царях...
-          Підождіть, ще раз, – я повернувся з роздумів до діалогу
-          Ну, коли Родзянки під час першої світової …
Простою мовою – я піймав клина. Ну, нехай посаду неправильно назвав. Але ж по суті! У нас навіть не кожен вчитель знає, хто такий Родзянко, і яке він мав місце в історії. Дядько ще говорив, бабусі включались в бесіду, повертаючи його до більш приземлених питань, а я не міг отямитись…
-          Пора мені.
-          З Богом. Ні, підожди.
-          Що там?
-          Ти бачиш добре? – питала одна з бабусь.
-          Вроді, бачу.
-          Прочитай. Кума дала насіння квітів, а я не бачу, що там підписано на конверті.
На конверті напис – «шото красівоє». Я так і прочитав. 
Я відчував, як мене проводжають бабусі, дядько, гуси, коза,… Розумів, що пересічного села не буває. Є тільки виняткові. І в цьому сила України.

Мій часовий проміжок перебування в селі закінчувався. І я знав, що завтра, а може, й сьогодні наступному подорожньому чи комусь з селян буде сказано: «Тут їхала одна людина здалеку  і говорила…»