вівторок, 15 лютого 2011 р.

Листоноша


Які б примхи погоди не траплялись, у природі є речі, які скасувати неможливо. День міняє ніч, за весною настає літо, а на нашій вулиці п'ять днів на тиждень з’являється листоноша.

Невеличка жіночка на виданій «Укрпоштою» веломашині, зупиняючись біля кожного двору, розвозить у чотирьох сумках листи та періодику. Її маршрут був більш як п’ятнадцять кілометрів за день. Починався він від пошти. Важко переступаючи ногами, тітка Марія штовхала кореспонденцію жителям нашого і сусіднього села.

Треба віддати належне, в сімдесяті та вісімдесяті роки односельці проявляли неабиякий потяг до знань та інформації. Про що ж колись писалось і читалось у передплатних виданнях? Журнали й газети ділилися за тематикою: партійна і комсомольська преса, професійна, пізнавальна, художня, дитяча.

Партійну та комсомольську тематику представляли газети «Правда» і «Комсомольская Правда», журнали «Комуніст» і «Прапор Леніна» та ще з добрий десяток видань. Їх виписували всі фахівці колгоспу та комуністи з комсомольцями. Виписували, можна сказати, добровільно, оскільки були переконані в швидкій і остаточній перемозі комунізму в усьому світі. Дехто навіть читав те, що передплачував і конспектував на політзаняттях. Але найдосконаліші знавці політичної ситуації в світі були не вони, а старше покоління селян, яке часто на своїх вечірніх посиденьках за грою в карти, чекаючи корів з череди, перемивало кісточки світовому імперіалізму. Спілкувався з тим поколінням парторг господарства Степан Петрович, він сідав посеред дідів, і точилася жвава розмова.

- Петровичу, ну що там, капіталізм загниває?

- Гниє потихеньку .

- А що там нового на пленумі?

- Сільське господарство підіймати будемо, Продовольчу програму прийняли.

- Кошти виділять, Стьопо?- питав дід Ілько.

- Так, на добрива, та техніку дадуть. А ще увагу на виховання молодих спеціалістів будуть приділяти більшу.

І вже бесіда помалу переходила у спомини, які коли були врожаї, як колись краще землю обробляли. Діди в споминах «заглядали» в «доісторичний матеріалізм», на їх думку він був до колгоспів. Тоді Степан Петрович повертав їх до реалій життя, тобто до передової статті газети “Правда». На прощання парторг завжди радив після вживання чарчини не згадувати “доісторичний матеріалізм», який припадав на молодість старшому поколінню і не завжди збігався в ті часи з політикою партії.

До професійної тематики належали газета «Сільські вісті», журнали «Тваринництво», «Рослинництво», педагогічні видання. Читалися переважно вузьким колом, якщо взагалі деякі читалися. Але було престижно на робочому столі чи у шафі тримати підшивку таких журналів.

А от пізнавальну пресу читали від палітурки до палітурки. І через місяць перебування на теренах села вид таких журналів, як «Техника молодёжи», «Наука та жизнь» чи «Вокруг света» був, м’яко кажучи, жалюгідний. Завдяки надрукованому в них, більшість односельців мали уяву, як улаштований світ поза селом.

Художню пресу на чолі з журналами «Новий Мир», «Огонёк» , «Подвиг» та іншими просто так передплатити було дуже непросто, треба було втиснутися в ліміти передплати. Читало її, як і пізнавальну, від першої сторінки до останньої, переважно середнє та старше покоління жіноцтва довгими зимовими вечорами, не завжди все розуміючи, але з величезною увагою. Переживали за героїв і героїнь, обговорювали серед недосапаних гектарів буряків та в черзі крамниці сільпо , в рейсовому автобусі і на роботі..

З дитячою пресою проблем не було, нас вона вчила, як зростати вірними ленінцями і будівниками комунізму.

Окремо стояла районна газета, її значення перебільшити неможливо, її читало все свідоме населення села. Більш жаданими за «районку» були тільки листи.

І оцю всю періодику, майже щодня, котила на веломашині сільськими вулицями по під хатами маленька жіночка. Повільно спорожнювалися її сумки. Пересування було не просто механічне, а ще несло й соціальне навантаження. Листоноша - є людина, з якою можна поговорити, почути новини, передати на словах вісточку в другий куток села.

- Маруся, а чи не чула, може хто теличку продаватиме? - беручи до рук пошту, запитує Іван.

- Чула. Ірина і Валентина.

- А Валя від рябої чи від червоної корови?

- Від рябої, що восени телилась.

І котить далі пошту листоноша.

- Добридень, Маріє!

- Добридень, Марія Лаврентіївна!

- То ще «Здоровья» нового не вийшло?

- Ні, на той тиждень чекайте.

Журнал «Здоровье»- окреме явище на селі того часу. Отримавши новий номер журналу, жіноче населення села хворіло на недуги, описані в ньому, цілий місяць. Активно лікувались аж до наступного номера. І, перечитавши свіжий випуск, міняли свої старі болячки на описані в новому номері. Складалося враження, що якби не той журнал, то багатьох хвороб взагалі не знали. А наша сільська людина так улаштована, що вірить в чародійство. От і лікувалися від усіх тих хвороб спочатку в’єтнамським бальзамом «Зірочка», потім «мумійом» , а далі й іншими ліками і явно не ліками. Що ще цікаво: вірили, що одні якісь ліки годяться для усіх хвороб.

Котить далі тітка Марія веломашину, назустріч Назар.

- Маруся, а чи від сина з армії що є?

- Є, танцюй, Назаре!

І вже за якусь годину біля Назарової хати читають усім кутком листа від сина Олекси. Радіють, що служить добре, командири хвалять. Тетяні, Оксані й Марині він шле привіт, а також усій рідні, і перелічує майже все село, кому персонально треба переказати вітання. Для мами - окремо опис меню харчування і фото, на якому синочок з автоматом на сторожі рідної Батьківщини виконує почесний конституційний обов'язок.

Лист у ті часи був основним засобом спілкування, телефон не такий доступний, та по ньому багато і не поговориш. А лист же- п’ять копійок, і читає через декілька днів уся рідня чи навіть увесь куток . А з армії й марки не треба було, пиши солдат мамі і татові, дідові та бабі, товаришам і односельцям. Ну, а як дівці прийде з армії лист, то поки листоноша його донесе до неї, вже все село знає і навіть здогадується, що в нім написано.

Увага приділялася сільськими людьми написанню адреси. Старанно виводилася кожна буква, як говорила моя бабуся : «Щоб дойшло». Нерідко дописувалися до рядків адреси і додаткові дані. Перефразую бабцю: «Щоб точно дойшло». Для прикладу зміст одного підпису адреси бригадиром будівельної бригади з Івано-Франківщини. На конверті присланого листа область, район, село - як годиться, далі так: кому: ґазді Лифарю, живе за дерев'яним містком через став і має бджоли. Та на таку адресу гріх не доставити листа, точніші координати подати годі!

Надходив лист людині, яка вже не мешкала на теренах села, і тоді знаходилися ті, хто знав, куди вона виїхала. Лист ішов слідом, доганяючи адресата. В місті просто вернули б на адресу відправки, а тут ні, бо його чекають, і в ньому, можливо, є щось важливе.

Листи чекали всі, а надто- старші: від дітей та внуків, від родичів та друзів. Згадуючи свого діда по мамі, розумію переваги листа перед дзвінком. Дідусь складав листи під скатерку на дубовий стіл. Інколи діставав їх звідти, сідав біля віконця та читав. Читав не один раз, він перечитував їх , немов спілкувався з тією людиною, що писала. І не так важливо було, коли той лист надійшов, сьогодні чи два роки тому. Під скатертиною була ціла бібліотека листів з широкою географією: Донецьк, Олександрія, Корсаків, Умань....

Та не самі лише тільки радісні вісті приносила листоноша, були й гіркі. Саму її два роки в холодний піт кидало, коли привозила машина пошту, бо в Афганістані син служив.

Розвозила тітка Марія періодику і листи, телеграми і пенсію та просто сільські новини за сімдесят радянських карбованців, і вклонялися їй малі і старі. Вклонялися жіночці , яку майже не було видно за поштовими сумками на веломашині і тільки хутко під тими сумками крокували ноги. І оті ноги за три десятиріччя праці пронесли і провезли кореспонденцію на відстань, рівну довжині трьох екваторів.

Отож, листоноша - це не професія, а соціальне явище на селі. І не відокремити його від образу людини та життя того часу.

неділю, 6 лютого 2011 р.

Весілля



З початком осені настає час весіль на селі. Ходять від хати до хати молодята, розносять запрошення . На барвистих листівках написано: «Іван та Оксана…, Петро та Уляна…, Сергій та Марина…, ласкаво просять Вас…»

Оскільки на весіллі присутнє усе село в повному складі, а від сусідніх — делегації, то графік шлюбів узгоджується заздалегідь, бо ще ж є й проводи до армії. І кочує село з одного двору до другого без вільних субот і неділь, аж доки не переженять усіх бажаючих і не проведуть призовників до армії.

В літературі весілля та звичаї, що живуть століттями, описані й без мене. А я згадаю неповторний та винятковий для народних гулянь 1985 рік. Країна поринула в боротьбу з пияцтвом. По сільрадах, профкомах та виробничих підрозділах йшли засідання громад «За тверезість». І в цих тяжких умовах наближалась така довгождана осінь — шлюбна пора.

Безалкогольне весілля на селі! Такий був вердикт райкому партії у світлі рішень пленуму ЦК КПРС. Нагляд за виконанням рішення пленуму, як на крайнього, лягав на плечі секретаря колгоспної партійної організації. Як не крутили питання, з якого боку до нього не підходили, та мета пленуму ніяк не збігалася з метою весілля.

На дуже розширеному партійному зібранні думку думали, раду радили не годину і не дві, та й надумали застосувати політику подвійних стандартів. Ухвала парткому — боротися, ухвала поза парткомом — святкувати. Опрацювання подробиць було покладене на окрему підпільну креативну групу. До групи ввійшли «стійкі бійці за тверезість» та дільничний інспектор для врахування його думки.

В дусі часу з’являлися нові плакати: на колгоспній конторі — «Тверезість — норма життя» , на крамниці -" Бій — пияцтву", на клубі — "Пияцтву ганьба «. У сільській сатиричній газеті вже вічний персонаж — тітку Марію, яка несе з ферми додому банку молока, змінили завзяті шанувальники оковитої. А паралельно, то там, то тут, курився по садках і вишняках димок з літніх плит, і запах браги плив по селу… Під грушами та вишнями закопувався свіжий продукт найвищого ґатунку, збільшувався раціон кабанчикам та свинкам, чию долю було вже вирішено. Дільничний, для видимості своєї роботи, згідно з графіком, штрафував окремих господарів за домовленістю. Отак село боролося за тверезість і готувалось до весільної пори.

Перше безалкогольне весілля… Дядько Гнат і тітка Олена віддають дочку Галину за парубка Степана.

Викупивши насухо за цукерки та карбованці наречену, в причепуреній колгоспній „Волзі“, в супроводі зграї дітей, Степан віз Галину сільськими вулицями до сільради. Родичі вирушили коротким шляхом, через город, позаяк сільрада межувала з плантацією гарбузів в кінці садиби батьків нареченої. Попереду йшов, перев’язаний рушниками, сват, з сумкою мінеральної води та лимонаду. За ним човгали інші, з прісними обличчями , в роздумах над незвичністю.

Без традиційного розігріву почала розпис молодят секретар сільради. Читала прийнятий текст, кореспондент записував і фотографував, баяніст на тверезо рипав на баяні. Щасливі молодята, щойно об’явлені подружжям, одягали обручки одне одному.

Сват Петро наливав у кришталеві бокали мінералку. Описати його стан у цю мить література безсила. Задзвеніли келихи, звично закусили барбарисками. Заграв баян, загомоніла молодь, пішли поцілунки та поздоровлення, парторг давав інтерв’ю журналістові районної газети. Покладання квітів до пам’ятника, фотографування — незмінна програма весілля. І лише сват, поміж гарбузів, один поспішав до господи задля влаштування першого безалкогольного на теренах рідного села.

…Столи вгиналися від печеного, вареного, смаженого, від салатів та вінегретів та усякої всячини. Вінчали застілля графини з компотом та пляшки з газованою водою. Компот, за рецептом підпільного креативного комітету, складався з дев’яти частин 45-градусної горілки і однієї частини рідини варення — для кольору. Ще один безалкогольний напій називався „чаєм» — горілка, зафарбована індійським широколистим першого сорту.

На почесному місці сидять молодята, дивляться на гостей, які розсілися за столом. Слово батькові -матері — дзвін бокалів з компотом, слово родичам — дзвін бокалів. Слово друзям -пішли рядами чайники з «чаєм». Після кожної здравиці : «Гірко! Гірко!…».

Вже за годину весілля гуло, гриміло, і на молодят мало хто звертав увагу. Кум Опанас закушував компот котлетою, дід Микола далеко не першу чашку чаю заїдав далеко не першою тарілкою холодцю, у бабусь між компотом хороше йшли голубці.

Баяніст витинав польку, під яку вчителька Марія Антонівна з комірником Іваном Іллічем зривали шквал оплесків. В одному кінці стола точилися оповіді «як ми були молодими», у другім — про бджіл, в третім — про врожай. Сват Петро розказував пригоду, що сталася з ним при повному місяці, як йшов додому від кума Грицька через греблю. Бабусі давали професійні коментарі, розглядаючи молодь та згадуючи свої дівочі роки. Заспівали про Ятрань і про калину, хтось після чаю вже дрімав на лавці, хтось ще танцював …

Безалкогольне весілля розливалося, виходило з берегів і тільки парторг сидів тверезий над тарілкою тушкованої картоплі , з думкою про те, чи минеться йому це, чи ні у світлі рішень травневого Пленуму ЦК КПРС. Гримів другий день і третій день, патрали курей, варили картоплю в мундирах, копали під вишнями та грушами, шукаючи стратегічні запаси для чаю та компоту, ходили по селу циганським табором, купали батьків у ставку, розбирали весільний курінь.

Осіння пора шлюбів та проводів до війська почалася. А у вівторок, у районній газеті з’явилася публікація, інтерв’ю і фото безалкогольного весілля в нашому селі, з закликом секретаря партійної організації підтримати почин односельців на теренах району.

вівторок, 1 лютого 2011 р.

Степан Степанович


Навіть знайомий шлях несе кожного разу щось нове. Кожного разу дерева і річки, левади і переліски виглядають по новому. Кожна людина в дорозі з своїм світом душі. От і цього разу раптово з’явилася Адамівка, так як з’являється більшість степових сел. Дорога в степу між лісосмугами вискакувала на пагорб, а вниз по балці село з річечкою чи ставком. Праворуч зосталася двохсотрічна церква збудована в честь перемоги 1812 року і перетворена в колгоспне сховище. Внизу блиснув ставочок. Зелений очерет явно контрастував з висохлою травою в степу. На узбіччі, перед самою греблею, стояв з піднято рукою хлопчак, років чотирнадцяти. Я пригальмував.
- Хто тебе одного відпустив голосувати на дорозі.
- Тато.
- І куди оце тобі їхати.
- Тато послали на електричку в Щорск.
- А далі куди.
- До Дніпропетровська на Троїцький базар.
- І що купувати будеш.
- Нівелір, дві кельми, різного ще знаряддя тут написали на папері. З Західної України ми. Будуємо у колгоспі, нас ціла бригада.
- Що з Західної України я по мові зрозумів. Величати як тебе.
- Степан.
- А по батькові? Раз працюєш то заслуговуєш на повне ім’я.
- Степан Степанович.
- Круто. А діда як звали?
- Степан. А бабця в мене Степанида.
Меж поваги до цієї молодої людини в мене не було. Працює, такий поважний набір імен у його предків.
- Стільки ж в сім’ї вас,
- Восьмеро, я найменший.
- А татко якого року?
- Тридцять восьмого.
- То що ж він тебе так пізно надумав на світ явить.
- В мене сім сестер, всі при господарствах своїх вже. А батько кажуть щоб не продавали його хати, а хтось в ній поселився.
- Ну й поселився б з них хтось.
- Не хочуть ні вони ні діти старші їхні. То він сказав, що збереться силами і сина заведе, щоб його хата не спорожніла і до неї приїжджали.
На очі ледь сльоза не накотилася від оповіді хлопчака. Машинально поглянув на його мозолисті і роз’їдені будівельними сумішами руки. Майнула думка перевести розмову на діда з бабусею, в які роки жили чи пам’є їх.
- Діда з бабою пам’таєш?
- Ні, тільки по розповідям.
- А де жили?
- Біля Стрия.
- Дід ким був.
- Теслею. А як бабцю до Сибіру комісари забирали то він не давав. Вони його по голові рушницею вдарили то він до вечора стогнав, а на ніч представився.
- Комісара хоч посадили до тюрми?
- Хто ж його посадить, він комісар, партійний.
- Ну то що як комісар, можна людей убивати Степане?
- Комісарам можна було, їхня влада зверхня була.
Збентежила мене розмова з хлопчаком. Він так спокійно розповідав про смерть я навіть пригадав колись прочитану книгу про французьку революції. В ній писали, що коли вели в перший день на страту людей вони кричали, падали на землю. Коли вели третього дня то всі йшли мовчки. Добра влада була, що насильну смерть в будні перетворила.
- Степане, ну а з бабою що сталось, повернулась з Сибіру?
- Дали вісім років, потім ще трохи.
- Додому повернулась?
- Так, зустрів весною тато на станції її сиву, згорблену і стару. Бабця пожила до осені. Босою ходила, все говорила: “По своїй землі ходжу, нема за неї і життя нічого ціннішого”.А восени померла, на сухоти хворіла. Старша сестра Ївга так оповідала.
От і переїзд в Щорську, за ним на узбіччі дороги стали. Хлопчак витяг копійки, протягнув мені їх у жмені.
- Ти що Степане?
- Ні, дядьку візьміть, а то поїздка не в руку піде.
На розжатій долоні я вибрав п’ятак.
- Цього досить Степан Степанович, зачекай.
В сумці зібраній з дому дістав пару пиріжків і пляшку компоту.
- Тримай Стьопо, я доїду скоро, а тобі цілий день по спеці вештатись. В місті будь сміливіший, краще перепитуй щоб не блудив. На вокзалі сядь на перший номер трамваю і доїдь до ЦУМа, там побачиш церкву. Ото, а чи зліва, чи справа йди вище за неї поки не буде трамвайної лінії, там спитаєш то вже зовсім рядом. Хай щастить тобі.
- Спасибі дядьку, нехай Господь Вас боронить.
Дивився в слід йому і згадував як колись в кінці семидесятих вперше приїхав до Дніпропетровська. Тато тоді був на навчанні, а я на канікулах, то і рушив з села подивитися велике місто. Повинен був приїхавши сісти на перший номер трамваю, доїхати в кінцеву зупинку де чекав тато. Вийшовши з поїзда прийшов до трамвая, прочитав номер один на ньому, але як всяка сільська дитина виконав так як наказували.
Підійшов до молодички з синочком років на п’ять меньшим за мена та й запитав: “Доброго дня вам тітонько. А чи не підкажете, це точно той трамвай що їде до транспортного інституту.” На , що жіночка не відповіла нічого, тільки повернувшись до свого сина років шести –семи і мовила: “Синок, ти пасматрі етот мальчік совєршенно не умєєт разговарівать по гарадскому.”
Дай боже тобі хлопчику таких “гарадськіх” не стрічати, а то ще недільного дня весь настрій зіпсують. Пішов Степан Степанович, внук Степана і Степаниди, на платформу, я ж сів в автомашину та поїхав далі.
1998 рік