суботу, 17 грудня 2011 р.

Село посміхається


Усе має свою посмішку. Люди, гори, ліс, місто і, звісно, село. Село, де ми вчилися ходити, читати і писати, де вчилися працювати. Село, яке віддало кожному ним вихованому частку себе. Котре навчило плакати і сміятись. Його сльоза, і його посмішка справжня, без найдрібнішої частки фальші. В ньому багато дитячого, наївного, багато мрій і праці.

Як же красно воно всміхається:

***
Свіжоспечені рум’яні паляниці посміхаються тісту, котре визирає з діжі.

***
Оленка сидить біля вікна, на якому мороз малює картини. А за спиною у теплій грубі потріскують дрова. В кутку новорічна ялинка посміхається господі та дівчинці.

***
Від хати до хати колядує гурт дітей. У розкриту торбу падають гостинці від односельців. І всі раді, і ніхто не лає за минулу шкоду. Посміхається морозові крізь заметіль горобина червоними ягодами

***
Спішить з лісництва директор школи похвалитися дозволом на вивезення дров: буде чим розтоплювати шкільну котельню. Від директорової посмішки йде тепло.

***
Перші промені сонця, тане сніг, струмки біжать, стрибаючи по камінцях. Тими струмками наввипередки мчаться паперові кораблики В хлопчаків штани мокрі по коліна — дома тими штаньми мати битиме. Та все ж радість: весна. Після нескінченної зими — сонце, яке всміхається всьому, чого доторкнеться його проміння.

***
Баба Марія тішиться лелекам, що звили гніздо на старому стовпі біля хати. А малий Івась- ластівкам, щойно прибулими з теплих країв. Лісник Іван Григорович усміхається молодим листочкам на деревах, першому хору птахів, які прилетіли з вирію.

***
Вчителька Галина Василівна, перевірила зошити з граматики і рада відсутності двійок.

***
Весняної днини городня межа гукає до себе сусідок — бабу Ярину і бабу Клаву.

***
Молода сім’я вселяється до нової хати.

***
Дітлашня на нашому кутку зібралася коло теляти придумати йому ім’я. Віку йому тиждень, привела його ряба Берізка. Наввипередки діти говорять імена Квітка, Калина…І радість у дітей і радість у теляти, яке дивиться на них і посміхається їм назустріч.

***
На Великдень батюшка у церкві посміхається до парафіян. Сміється сонце, паски, писанки, вода в ставку, все довкола. Навіть образи у старій церкві дивляться ніби з добрим усміхом.

***
Цвітуть садки в селі, цвітуть дерева в лісі. Ніколи не бувають вони такі прибрані, як у цей час. Посміхаються шпаки принесеним на своїх крилах теплом. Дід Назар притиснув долоні до старої квітучої груші і вітає її і свою дев’яносту весну.

***
Коваль, поважно дивлячись на викувану підкову, приміряє її жеребцю.

***
Шкільний автобус вітає Іванка, котрий учора заробив двійку і сьогодні має її виправити.

***
Гусенята і каченята край дороги після травневого дощу міряють глибину калюжі .

***
Гаврило Максимович та Горпина Леонідівна радіють рейсовому автобусу, який привіз родичів до них у гості.

***
Механізатор Гнат Пилипович вітає зустрічних дітей.

***
Люди, на польовому стані вдячні літній кобилі Галці, котра тягне за собою підводу з діжкою води.

***
Ось баба Василина посміхається маленькому правнуку на своїх руках.

***
А продавщиця потребкооперації, рахуючи висипану на прилавок гірку мідяків і проханню дітлашні продати цукерок на всі.

***
Дід Орест у лузі на косовиці побачив онуків — Оксанку і Сашка. Дітки несуть вузлик з бабусиним обідом. І їх голови то ледь визирають з високої зеленої трави, а то і пірнають в неї.

***
Рейсовий автобус перепочиває на кінцевій зупинці у нашому селі.

***
Городина дочекалась літнього дощу, а дощ теж вітає городину .

***
Тітка Тетяна з гіркою приреченою посмішкою дивиться на висапану нею ланку буряків.

***
Працівники майстерні бажають відремонтованому комбайну щонайдовше не бачити його в себе та накосити і намолотити більше, ніж другі.

***
Односельці вітають Антоніну, молоду маму, з дочечкою на руках.

***
Старий колодязь, поскрипуючи, вітає відром холодної води спекотний день.

***
Комбайнер Іван Іванович стомлено всміхається, виїхавши з останнього скошеного пшеничного лану.

***
Молодий сонях посеред городу з жаркою посмішкою дивиться в вічі сонцю.

***
Бджоляр пригощає дітей вощиною із свіжим медом і радіє їх радості.

***
Шкільний завгосп розвантажує привезені з району нові підручники, посміхається школярам і їх нелегким шкільним будням.

***
Дід Павло веде за руку свого першого внука до школи.

***
Агроном серед поля — осінньому дощу на посіяне зерно.

***
Вісімдесятирічна вчителька — букету айстр від шістдесятирічного свого учня на День учителя.

***
Односельці на толоці — демобілізованому Вадиму у військовій формі, котрий крокує з чемоданом зі станції до села.

***
Микита, учень четвертого класу йде до школи. З трудом розчесане руде волосся, на рожевому лиці ластовиння. В лівій окруці портфель, в правій руці шворінь, ланцюг, на якому за Микитою линдає коза. Вона теж по-своєму всміхається, йдучи на пасовище, і буде всі уроки і подовжений день чекати свого господаря, випасаючи все, що можна дістати, не чіпаючи тільки зеленої трави.

***
Тітка Надія — майбутньому зятеві Петрові, котрий прийшов зі сватами просити віддати за нього Галю.

***
Баба Ярина, виходячи з лісу з кошиком опеньків, посміхається удачі і життю.

***
Велика осіння хмара з темно-синього неба сумно всміхається своєму зображенню в осінній холодній воді ставка.

***
Перший сніг зеленій озимині вкриваючи її ковдрою від наступаючих тріскучих морозів.

***
Сільська дітвора — Святому Миколаєві, знайшовши вранці гостинці від нього.

Сміється село стомлено, сумно, життєрадісно, крізь сльози, від самого серця, з надією і безнадійно, наївно по-дитячому, можливо не так часто, можливо зовсім не так, як місто, але все ж посміхається. І ми так посміхаємося, вирослі в ньому. Бо воно навчило нас так посміхатися.

суботу, 10 грудня 2011 р.

Ліс


  Край села починалися відроги Чорного лісу. Насаджений ще за панщини, він починався парком та маєтком, а далі переходив у суцільний масив.
   Історія села перегукується з історією лісу. Колись, кажуть, диківський поміщик наділив по ярах та балках дочку на придане землею. Прізвище того пана було Пантазій не то Пантазіч. Вийшла заміж донька його за службовця Пєстова. Заходився новий поміщик хазяйнувати: людей у карти вигравав, та за собак мисливських вимінював кріпаків по других губерніях… Таке тоді життя було, зле та недобре, принесене Катериною Другою до вільного козацького краю. Молодий пан по кручах і ярах ліси садив, греблі на ставках городив — кріпаки, не знаючи спочинку, втілювали в життя задуми господаря.
   Ріс ліс, росло село, спиртзавод запрацював, цеглу робили, камінь добували. Граніт аж у Харків доправляли, там сходи до технологічного інституту з нього складені. Для випробування якості цегли найняли відставного матроса-балтійця, котрий не прохмелявся і вся перевірка зводилася до його спроможності розбити дві цеглини одна об одну. Якщо цегла розбивалась, то вся партія вибраковувалась, якщо ні, то йшла на будівництво чи на продаж. Виробництво росло, пани багатіли, а люди як люди, вони ж не люди…
   У першій чверті 1800-х років хазяйнував у маєтку Семен Семенович Пєстов, як. вийшов у відставку, то поселився в парку на узліссі. Милувався краєвидами, писав вірші та друкувався в «Беседующем гражданине» — надихав той ліс на творчість.
Та білі полоси в житті змінюються на чорні. І вже втішав ліс старого поміщика, бо перо вже випадало з рук у думках про сина Олександра, декабриста, якого посадили в Петропавловську фортецю та засудили до каторжних робіт. А другого сина Олексія прийняла чужа земля у Перському поході.
    Змінилася епоха господарювання поколінь Пєстових — церкву спалили, панський маєток зруйнували, зостався ліс, шумів зеленим листям, з старих часів його люди «шумом» звали. Я ще застав, коли старші говорили : піду до шуму. До шуму ходили за грибами і дровами, за ягодою та лікарською травою. Ліс годував і лікував, ліс зігрівав, у ньому ховались від білих та червоних у революцію, а від фашистів у Вітчизняну. Ліс — то життя, як скрутно там, де його нема. То як річка, ставок, озеро чи балки з луками, елемент неповторної душі села.
    Наш сільський ліс для мене приклад мужності — його зо два століття рубали, не один раз палили, в війну бомбардували, а він поновлювався і ріс, віддаючи людям все, що міг.
Пам’ятаю його, коли йому було вже років двісті, яскравим і красивим, можливо й тому, що в дитинстві все красиве і трохи казкове. Бабуся вчила мене збирати гриби — маленькі опеньки, з- під опалого листя, за пеньками та стовбурами дерев. Тихим голосом вона пояснювала і розповідала, чогось навчала, а я дивився на верхівки величезних дерев: хитаючись від вітру, вони то сплітались між собою, то розплітались. А вище було небо темно-синього кольору і по ньому швидко бігли білі хмари. Про ті хмари тоді бабця казала: «Біжать, як життя.»
- А ну, Юрку, гукни Оленку, десь загубилася,- казала бабуся.
І я гукав: «О-ле-нко!!!» А ліс відповідав розлогим відлунням , наче кожен яр відгукувався окремо. Радісним відлунням вертався і Оленчин відгук, так само повторений ярами.
Найкращий час в житті людини — молодість, а лісу — весна. Розпускається лист на деревах та кущах , повертаються птахи, зацвітають перші квіти, інакше дзвенить вода у струмку, один за одним ростуть мурашники. Казали напровесні в селі: «Ожив шум, зашумів». З тим шумом починалося і наше життя в лісі, починалося з перших походів за котиками та квітами. Таких пишних пролісків на довгих ніжках я не стрічав ніде. Вони вкривають голубим килимом землю під ще голими деревами, а далі той килим стає жовтий від квітучої калужниці, а ще далі міниться іншими кольорами. Бавлячись, ми часто ходили не по стежках, а по гілках дерев. Вилазили в самі верхів’я , розгойдували їх і перестрибували з одного дерева на друге, доганяючи один одного. Старий лісничий дід Антон казав:
- От бісові діти, в самий шум залізли, попадаєте!
І ми справді падали, як стиглі груші, та дерлися наверх знову, потім нас подряпаних обмазувала зеленкою шкільна медсестра, а дома матері лупцювали за подерті сорочки та штани. 
   Дерева-старожили нашого лісу - живі чудеса світу, що вражають своєю впевненістю і величчю. Вони - свідки минулих століть, живі свідки життя поколінь людей. Нерідко старезне дерево хитало  кроною за свій вік  у різних державах. Історія  дерев не менш цікава і повчальна, ніж біографії людей. Вони пов'язують минуле з майбутнім через теперішнє.  Навколо їх крон обертається небо.

   Панська алея з рядами осокорів веде від руїн фундаменту маєтку у глиб лісу, до самого яру зі старою землянкою. На завдання від вчителя природи ми рахували, скільки і яких порід росте по цій алеї і що є біля неї. Зі шкільною медсестрою ми тут збирали лікарські трави за планом, доведеним школі. Далі стежка вела вниз через струмок до кам’яних брил, на них проходила добра частина дитячого життя. Відзначали свята, заводили ігри, тут відбувалися уроки з ботаніки, сюди приходили, коли було сумно. На цих каменях писали «пташині» диктанти, за невеликий проміжок часу впізнавали птахів, хто який подає голос.
   Минуло вже досить часу від мого дитинства, а ліс росте, старіється і молодіє, зовсім як людське плем’я.
   Приїжджаю до свого «шуму», милуюся і дихаю повітрям дитинства, вітаюся з порослим мохом каміння.
Дивлюся на верхівки дерев, на небо з білими хмарами. Згадую стареньку бабусю, кличу: «О-ле-нко!!!» -, як колись у перше знайомство з лісом, а він відповідає луною із кожного яру. А може це та, з далекого 1973 року, луна заблудилась…



суботу, 3 грудня 2011 р.

Бригадир


Григорій Іванович прийшов до нашого села ще хлопцем, по закінченні зооветтехнікуму. В рідному селі посади не було, і його направили до нас.

Молодий спеціаліст, нежонатий… Ні, правильніше буде написати: нежонатий молодий спеціаліст, прибув на село…

Відступлю від теми, щоб пояснити цю подію, бо подія ця вносила зміни в життя сільської громади. Нова людина несла різноманітність у культурне, виробниче, та й взагалі, в життя села, де один одного знали , як кажуть в народі з пуп’янка. Про прибуття в господарство молодих спеціалістів чомусь першими узнавали одинокі бабусі. Звідкіля вони брали інформацію і яка розвідка в них працювала, для мене таємниця. Але в день прибуття вони ще зранку «тусувалися» біля контори в накрохмалених хустках і святковому одязі.

- Ти, Одарко, справді чула, що дохтор приїде?

- Ось тобі, Галино, Хрест! Внучка в управлінні працює , вона знає точно.

- Помилилась твоя внучка, — встрявала в розмову баба Олена ,- на третю бригаду ветлікар приїде, голова на тім тижні казав.

- І ветлікар непогано, в господарстві згодиться…

Приблизно в такому руслі йшла розмова, яка переходила часом в «інтелігентні» суперечки з поминанням святих і не дуже святих осіб. Так відбувався тендер на поселення прибульця на квартиру. Для одинокої бабусі молода людина, та ще й при посаді-то велика поміч. Та й увечері є можливість погомоніти.

Агроном, зоотехнік, ветлікар : зораний город, виписані в колгоспі та привезені зернові відходи для курочки, доставлене на подвір’я з лук сіно… А як ще й дармовий комбікорм — то вже залюбки бабуся варитиме борщик квартирантові. Молоді вчителі цінувались трішки менше, але все одно поміч у господарстві. Самим бажаним квартирантом вважався «дохтор» чи «фельдшер», за таких осіб серед бабусь спалахували сутички, що й парламентським не поступляться. Мій товариш, дільничний лікар, після інституту став на квартиру в однієї з бабусь. Вечори в баби Ярини були смачні, але одноманітні, особливо студеної пори року. За вечерею він постійно вивчав історію бабиної хвороби.

- Їж, Івановичу, капусняк.

- Та я їм, Ярино Пилипівно, добрий дуже.

- Так оце, Івановичу, позавчора перед буревієм так боліла ліва нога!

- Завтра обстежимо в амбулаторії.

- Їж котлетки. Ба, полумиска ще не подужав — для кого ж я готувала! А ото Ользі, з райцентру таку мазь привезли, що од усього…

І точилася бесіда … Але не кожній бабусі діставався такий мешканець.

Повернуся до Григорія Івановича.

Одного погожого дня прибув до господарства молодий нежонатий спеціаліст. В правлінні його призначили помічником на велику свинотоварну ферму, як і обіцяли. Тендер на поселення виграла баба Тетяна.

Хлопець виявився хваткий, роботящий. Ось вже працює майже тиждень від зорі до зорі . Тільки після вечері з бабою біля воріт на лавочці трішки посидить, поговорить, не підозрюючи, що баба Тетяна десь на дев’яту годину вечора анонсувала всьому селу оглядини Грицька.

То вже друга дія в звичаях села. В умовний час молоді дівчата і батьки, у яких дівчата на виданні, чомусь йшли одні за другими вулицею мимо наших героїв. Чемно вітались, інколи заговорювали з бабусею і йшли далі, раз-на-раз оглядаючись. Деякі проходили і двічі, щоб краще роздивитися нового парубка. Треба пояснити, що на квартирі молоді фахівці жили, доки не візьмуть шлюб і колгосп не збудує житло. Дехто, відпрацювавши два роки, виїздив з села, але доля нашого героя складалася інакше.

Баба Тетяна засумувала через півроку, відтоді як родина Коломійців, з дівкою на виданні, накинула око на бабиного квартиранта. Родина хазяйська, не бідна: дві корови, до десятка свиней, птаства свійського взагалі не перерахувати, землі і левад достатньо.

А хлопець молодий все розпитує бабусю:

- А Харченків Людмила, як?

- Нащо тобі та Людмила, вона не хазяйська.

- А в Григоренків , Олеся?

- Красива, але кровопивця. Я ще прабабу її знала, всі в них у роду такі.

Розказуючи Грицькові про дівчат, баба Тетяна знала: Коломійці свого не упустять, заберуть хлопця у прийми, як намірилися. А так шкода, господарство ж тільки наладилось.

Коломійці й справді не дрімали. Розгледівши парубка як слід, на сімейній раді , дали дочці настанову : «Кращого все одно не знайдемо, благословляємо!…» Анюта, дівка двадцяти років, довгих пояснень не потребувала. Вже за місяць водила попід руку бабиного квартиранта, як телятко на прив’язі. А через два місяці перевозили Коломійці мотоциклом з люлькою Грицька від баби Тетяни до себе в прийми. Старий Коломієць за кермом, за ним жінка однією рукою трималася чоловіка, а другою тримала плече зятя в люльці. Тримала на всяк випадок, мабуть, міркуючи сама з собою: «Аби до господи довести, а там нікуди вже не дінеться.» Грицько нікуди і не дівся.

З місяць- півтора, як поспіла городина, відгуляли весілля, гулянка була за всіма сільськими традиціями, тобто не гірше, ніж в інших. Та навіть, масштабніше: два села в повному складі віншували молодят на многая літа.

Приймак прижився, помаленьку господарювати почав. Заклав новий будинок поряд з тестевим, з одним спільним подвір’ям, прихопивши частину толоки, позаяк тестева хата була на вулиці крайня. Проектував будинок і нове подвір’я Григорій сам, власноруч. Все продумано, спільний двір, господарські будівлі, і ворота до нової господи: вантажівка заїжджає , розвантажується, а виїжджає вже через ворота тестевого двору. Одне слово, все з добрим господарським розрахунком і поглядом у майбутнє.

З часом, обійнявши посаду завідуючого фермою, став Грицько Григорієм Івановичем. Справа йшла добре, ферма була однією серед кращих в районі.

Росло й домашнє господарство, діти до школи пішли.

Десять років шлюбного життя пролетіли, як один день. Як здавна заведено, після такого строку приймак ставав головним на садибі. Григорій Іванович доводив друзям: "Який же я приймак, я хату збудував! " На що йому заперечували: «Рядом з тещею, та ще й одне подвір’я — приймак. Став могорич за входження у права господаря!»

Та Григорій Іванович уже й так був господар. У дворі все жило за його розпорядком, кожному в сім’ї були доведені обов’язки. Тесть головний біля худоби, теща — на городині, жінка — на кухні з дітьми, діти — коло свійської птиці і на підхваті, сам же Григорій Іванович керував і забезпечував господарство усім необхідним. Під час важливих сільськогосподарських кампаній — садінні чи копанні картоплі, сінокосу тощо- брав участь і сам.

Всього було в житті Григорія Івановича. Заплигнув якось в гречку — «біс в ребро» — потихеньку став заїздити з городу мотоциклетом до незаміжньої жіночки.

Тесть із тещою, щойно дізнавшись, як підрозділ швидкого реагування, мерщій до тієї молодиці. Почав переговори тесть:

- Ти де взялася, така краля?


тут живу.


знаю, що живеш. Роби, дівчино, вибір: або, або.


господиня сама собі . — стояла на своєму молодичка.

- Ні ,ти не зрозуміла, в Грицька є сім’я, і ти тут зайва.

- Та в нас кохання із Грицьком.

- Яке кохання? — перебила теща. — Яке кохання?

І полетіли шибки з вікна… Тікала одинока дівка городами. А тесть уже дбав, аби жінка не рознесла чужого подвір’я. Треба віддати належне Марині Антонівні, діяла вона рішуче і відразу.

На другий день старий Коломієць повставляв шиби у вікна і впорядкував після погрому двір молодиці. Зайве кохання на стороні зів’яло відразу, в родині запанував лад.

А на фермі після любовних пригод Григорія Івановича з’явилась нова трудівниця — Марина Антонівна Коломієць , рідна теща нашого героя. З’явилась заради миру в доччиній сім’ї. Та й виробничий процес на підвладній зятеві території повела так, що за рік портрет її висів під правлінням колгоспу на дошці пошани. Кадровими питаннями на фермі тепер опікувалась теща. З поля зору зятя зникли жіночки привабливого віку: дві свинарки, одна комірниця і одна молода ветеринар. Їх перевели в другі виробничі підрозділи, декого навіть з підвищенням. Натомість з’явилися загартовані кадри відповідного віку. Завершивши ці заходи безпеки, Марина Антонівна вернулася до домашнього господарства.

Потекло все своєю течією — робота, дім , сім’я. Виписані роками обов’язки інколи порушувала сама Марина Антонівна. Кожного вечора, як прогонять мимо двору череду, відкривала вона у двір від толоки ворота в вигляді шлагбаума. Заїздив зять, глушив мотоцикл і діставав з люльки мішок комбікорму. Але час від часу тут і виникала нештатна ситуація: відволікшись на непланові роботи, теща інколи забувала відкрити зятеві в’їзд. Тоді й траплялося таке дійство.

Мотоцикл, з-за повороту під гірку пірнав під тим шлагбаумом у двір і, впершись у сінник, глухнув. А водій, Григорій Іванович, якусь мить зависав на шлагбаумі із бересту, далі падав під шлагбаум на землю і лежав там, дивлячись у вечірнє небо.

- Які ви, мамо, знову …., — тут з уст Григорія Івановича злітали слова не вельми толерантні.

- Коли ми тебе, ввічливого та культурного, привезли від баби Тетяни, ти тоді таких слів зовсім не знав . -Теща вела дискусію з зятем, тримаючи безпечну відстань.

Тесть сидів спокійно на призьбі, лаштуючи сапу, та радів, що всі подають голос, отже, все гаразд. Сідало сонце, у повітрі вже чувся запах ночі, кінчався день, а завтра сонце вийде і буде новий день. А він принесе і нові турботи. Внуки вже вчяться, і їх наставляти треба, бо що ж та молодь знає про життя…