понеділок, 5 грудня 2016 р.

Місто на Дніпрі

   ( Дещо із заміток "Місто на Дніпрі". Півсотні заміток про непересічних особистостей, реальних громадян міста. Ці особистості – ремісники і педагоги, лікарі і інженери,… Одним словом, поважне панство міста на Дніпрі, котрим місто було небайдуже.)


    Закінчилася Друга світова війна. Повернувся з Германії до міста полковник Емануіл Воскобойніков.  В післявоєнному мирному житті його чекала  посада викладача в транспортному інституті.  Навчальний процес поєднувався  з відбудовою порушених війною приміщень. Перше завдання від ректора – відновити роботу котельні, бо за пару місяців прийдуть холоди.

    Після оцінки ситуації полковник зрозумів, що будівельні роботи за браком часу провести неможливо. За його розрахунками було прокладено до старої котельні декілька сот метрів колій від залізничної гілки, що заходила на територію інституту. І одного дня під самими стінами зруйнованої котельні зявився паротяг.
    Той паротяг і виконав роль котельні. Він був підключений до системи опалення. Шумів і димів, зігріваючи перших післявоєнних студентів.

   
   Один з кращих лекторів, яких я мав можливість слухати. Лекторський успіх досягався витонченою професійною майстерністю, знанням предмета і великим обсягом матеріалу, котрий він брав безпосередньо зі спілкування з людьми. Лекції Тимофій Тимофійович читав настільки досконало, що ім'я його на теренах нашої області та й поза її межами було достатньо відоме.

     Мав Тимофій Тимофійович мрію – придбати авто, щоб подорожувати з сім’єю. І він так цим перейнявся, що зайнявся підробітком у товаристві "Знання". Весь вільний час його був відданий лекціям. Заводи і інститути, колгоспи і сільгосптехніки, автоколони і локомотивні депо, школи і заклади культури , збройні сили, ….  Де тільки не розповідав він про історію рідного краю, складаючи зароблені за лекції кошти для здійснення мрії. Гонорари за близько півтори тисячі лекцій дали можливість придбати новий автомобіль “Москвич-408".
    Тимофій Тимофійович Коцюбинський – викладач сільськогосподарського інституту, лектор товариства "Знання". 



    Москва, 1991 рік. На місцевому суднобудівному заводі закінчили роботу над замовленням з Дніпропетровська.  Новенький річний трамвай на 245 пасажирів красувався в очікуванні відправлення до нових господарів.
    Київ, 1991 рік. Проголошення незалежності України. Декларація про Державний суверенітет внесла коректування в спосіб руху судна. Замість завантаження в Рибінську на ліхтер ( різновид баржі) і транспортування до Херсонського порту було запропоновано інше. Це інше заключалось в тому, що з Москви в незалежну Україну прийдеться йти  своїм ходом або залишати судно на заводі.
    Капітан Олексій Георгійович Стояновський прийняв рішення йти. Невеличка команда прийняла річний трамвай і з копійками в кишенях вирушила в далеку Україну. З позитиву- наявність в портах дизельного пального і пейзажі по берегам. З складнощів- відсутність харчів в крамницях того часу.
   По каналу імені Москви до Дубна.  Далі Волга, залишались позаду міста- Ярославль, Кострома, Нижній Новгород, Казань, Самара, Саратов- аж до Волго-Донського каналу.  Доном, повз Ростов, в Азовське море. В Чорному морі, біля Фороса, шторм не залишив вікон нижньої палуби, то так без вікон і ввійшли в Дніпро. Два шлюзи- і рідний Пересічень! Позаду більше чотирьох тисяч кілометрів.
   Дніпро, 2016 рік.  На хвилях Дніпра, біля парка Сагайдак, поважно покачується красивий  річний трамвай. За штурвалом капітан Олексій Георгійович Стояновський.

   1987 рік. Шахова алея парка Шевченко. За одним із столиків розтавляв шахи сідоволосий чоловік. Його осанка, погляд, рухи давали зрозуміти що він військовий. Він не спішив, повільно виставляв фігури на шахову дошку в очікуванні очевидно суперника по грі. Єдине, що контрастувало з загальною картиною це самі фігури. Білі фігури були дуже сірого від часу кольору. Про вік шахів можна було лише гадати. Скупі відомості про цю людину говорили , що звати його Григорович і він вийшов на пенсію.
   З часом я узнав секрет старих шахів Григоровича. Ними, 1936 роко в зеленому театрі цього парка, грав його  батько . Грав проти екс-чемпіона світу Хосе Рауля Касабланки.  Третій чемпіон світу давав два сеанси одночасної гри на 30-ти дошках з кращими шахістами - металургами. Старі шахи було єдине, що залишилось від батька Григоровича котрий загинув у другій світовій. Ці шахи поєднували його з батьком.


   Весняного дня 2014 року, з лівого берега Дніпра на правий, по Південному мосту рухались два автобуси. Щойно переїхавши центр мосту зупинились.  З першого автобуса вийшов чоловік в комуфляжі. Подивився навколо, підняв руки до неба, глянув на сонце і промовив : “О, шановний наш провідник, Степан Бандера! Збулася твоя мрія! Бандерівці перейшли Дніпро! “  Постоявши з хвилину, неквапом повернувся назад. Автобуси  рушили до міста базування на лівому березі Дніпра.
  Весняного дня 2014 року на порозі нашої області вже стояла війна. 

субота, 19 листопада 2016 р.

Театральне дзекало

 

   Сон. Дивлюся в театральне дзеркало... Я чую кроки і скрип підмостків. Там у задзеркалі вистава. Не то в уяві, а не то уві сні. Там театральні образи грають акторів. Невже так може бути? Сон…
   У задзеркаллі минуле і майбутнє грає нам реальність. Ті персонажі, що з минулого і майбуття, грають акторів в нинішньому їх житті. Сон? А може ні?

   Театральне дзеркало, за ним стіна, а за стіною сцена… Хто режисер вистави? 


Дзеркало в театрі ім.Кропивницького. Заглядаючи в нього проходили на сцену М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька, М. Садовська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, Г. Затиркевич-Карпинська, О. Суслов, Є. Зарницька,... І усі актори котрі виходять на сцену сьогодні.

неділя, 13 листопада 2016 р.

Пересічень

  
  При впадінні в Дніпро Самара своїми рукавами межує острів. Острів невеличких чистих озер, котрі живляться  джерелами з під скель. Колись коло того острова води Дніпра набирали швидкість і пірнали під веселками, розбиваючись об пороги. Тут починалося наше місто.  
    Воно з’явилося ще тоді, коли по ночам  сірі сови чатували на відпочинку біля озер табуни коней, коли перші плоти пішли через пороги, коли перші валки чумацьких маж почали скрипіти шляхами від броду до броду на степових річках. Воно починається давно, а може ще раніше.
   Над верхнім порогом перетиналися шляхи. Шляхи, котрі йшли до чужих земель і шляхи між шляхами. Залозний шлях, соляний шлях, шлях до греків, персів,... -не перелічити.  Ті шляхи нікуди не зникають. Лиш міняються транспортні засоби на них. Тут над верхнім порогом починається в часовому просторі наше місто. Шлях без людей існувати не може, як і люди без шляху.
   Життя в нашій місцевості мало місто завжди. Ну як це так -річка є, а життя нема?! Такого ж бути не може. А в місті впадіння меншої річки в більшу- то взагалі варіантів нема на відсутність поселенців. Отож люд крутився на цих теренах завжди. Полювали, рибалили, мед добували, гатили гаті, щось вирощували, приторговували, таксували плотами по порогам і волами по степах, кували залізо і будували, вчились ремеслам, багато ще чим займались. Вчились тому, на що хватало здібності.
   Пересічень над верхнім порогом- перетин шляхів, часів, думок,... Він з’являється на цих берегах в різні часи під різними іменами і з різною вдачею. Існування  під кожним з  імен- всього лічені миті і миттєвості в його нескінченній вічній історії. Якщо вийти з свого часового проміжку, можна зрозуміти і побачити набагато більше. 
   Пересічень на Дніпрі - то є  філософія вічності. Місто мудрості і сили, де «сови чатують сон коней».


Академік Б.О.Рибаков вважав, що улицьке місто Пересічень, яке згадується в літописах, повинно було знаходитися на Дніпрі, на острові Огрінь ( нині на території  міста Дніпро).

понеділок, 7 листопада 2016 р.

Роман в один абзац



  В неділю підвозив діда. Підібрав його в Придніпровську і віз за десять кілометрів до Любимівки. Він їхав з двома сумками куплених продуктів. Їхав до мами. Йому вісімдесятий рік, мамі дев'яносто вісім. Подумки рахував роки їх народження. Мама народилась ще в тій Україні(УНР) тисяча дев'ятсот вісімнадцятого, а він в тисяча дев'ятсот тридцять сьомому. Десяток кілометрів як одна мить. Не вспів і питань задати... Любимівка, подорожній подякував і пішов до мами.


  Десять речень. А роздуми над ними можуть не вміститись в десятки книг...



середа, 28 вересня 2016 р.

Соняхи війни


                            43 – му ОМПБ Патріот
   
    Соняшники стояли німі і старі, наче їх, молодих, цього літа ніколи і не було. З води пахло кіньми, і в їхніх конячих загуслих слідах де-не-де одинокою білою несміливою цяткою доцвітав болотяний білець. Чорна роззорена земля лежала на спині і мовчала. Рябою латкою по ній скакала сорока, ніби комусь на згадку.”  (М.Вінграновський)
  
-          Неси, Миколо, бронежилети.
-          Скільки?
-          Багато.
-          З десяток?
-          З десяток.
-          Що ви надумали, командире?
-          Косити сонях будемо.
-          Ого…
-          Сапери вранці поле пройшли?
-          Так.
-          Скажи сержанту, щоб хлопців на ту сторону поля з кулеметом послав. Хай пильнують.
-          Почув. Пішов.
    Сільські механізатори з острахом дивились на задумане військовими. Життя в сірій зоні бахмутських степів навчило їх багато запитань не ставити. Раніш вони  молились за врожай, а тепер- за можливість зібрати його і не віддати. Вони поглядали то на командира, то на поле, то в сторону Горлівки, то на гору. З тої гори, як два віслюки, Микола з товаришем несли бронежилети. Командир стояв в роздумах.     
-          Як стелити бронежилети?
-          А як гніздо. З під колес, Колю, летітиме, коли зло трапиться. З під передніх…
-          Господь з Вами.
-          Побачимо.
-          Помолимось.
-          І помолимось. Хлопці з того краю поля є.
-          Пішли.
-          Забирай механізаторів. Нехай хлопці за чагарник вантажівку відгонять. Накошу бункер, тоді під’їдете до краю поля.
  Понад очеретами Кодеми полем соняхів  йшов комбайн. Вдивляючись мимо жатки, крізь шляпки соняха в землю, командир косив поле. Старанно вистригав навколо розірваних воронок сухі кошики соняхів. Косив, як косив раніш поля понад Звонецьким порогом Дніпра. Тільки й різниці- що нині бойова позиція за полем і автомат поряд.

   Ось і перший бункер. Командир обняв кермо, закрив очі і слухав металевий звук обертів шнека. В вантажівку сипався бахмутський врожай соняха 2014 року…  



неділя, 25 вересня 2016 р.

Волошка Конки

     Поміж розкиданих рибалками сіток наш катер тримав курс на частинку недотопленого Великого Лугу. Там, попереду, були острови Великих Кучугур. Недотоплені острови- як недотоплена історія України. Десь тут під нами, укрите водою, дихає тисячами джерел  місто Орду.  Скільки ж під водами Дніпра затоплених міст, які перехоплювали естафету епох, зберігаючи життя!  Тут жили люди завжди, аж до затоплення теренів водосховищем. Дніпро сховав історію до кращих часів.
      От і один з островів. Очерети та рогоза берегами, під ногами пісок історії. Над головою високо в небі орлан-білохвіст.  В тиші безмовно звучить скрип возів, крик верблюдів, ржання коней, голоси отар, молот коваля і мова людей.  Підіймаюсь і сходжу по дюнам, як по синусоїді життя. Шлях -то є життя. Він може бути згори і під гору, десь по рівному, а десь з перешкодами. Який Бог шлях дав, такий і є. Головне, щоб на тому шляху стрічались  добрі люди.
    З чагарників по синусоїді життя назустріч помірним кроком рухаються три пана.  Спершись на палицю, розглядаю їх. Поважні пани. Яка справа привела їх на острови? На рибалок не схожі. На простих туристів теж. І наче не археологи. Поки роздумував, панство підійшло, вітаючись до мене.
-          Доброго дня і Вам, добрі люди! Дививсь на Вас і вгадував, хто Ви.
-          Ми ботаніки. - відповів наймолодший.
-          Не вгадав я. А що Вас привело на острови?
   Один з панів з повною серйозністю мовив: “На цих островах росте Волошка Конки, відноситься до роду Волошка родини Айстрові. Вона занесена до Європейського червоного списку…” Пан говорив, а мій погляд на піщаному дюні знайшов квітку. Тої миті та квітка мені здалась найкрасивішою в світі! Це була квітка-королева піщаних дюнів – Волошка Конки.
    Поміж розкиданих рибалками сіток наш катер тримав курс на  мис Лиса Гора. За спиною були острови Кучугури з найкрасивішою квіткою – Волошка Конки. Там на островах залишились три дуже фахових на ботаніці пана. Можливо, колись Дніпро відкриє сторінки історії. І читатимуть вголос ті сторінки пороги Дніпрові.

P.S.  Три пани, котрих я стрів на острові:

Костіков Iгор Юрійович - доктор біологічних наук , професор , завідувач кафедри ботаніки Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мойсієнко Іван Іванович - доктор біологічних наук, професор. завідувач 
кафедри ботаніки Херсонського державного університету.

Коломійчук Віталій Петрович – кандидат біологічних наук, доцент. 
заступник директора ботанічного саду імені академіка Фоміна О.В. 
Київського національного університету імені Тараса Шевченка.



середа, 24 лютого 2016 р.

Мамай з книгою

   
    Осінь в яблуках, яблука в осені. І серед тієї осені і яблук сидить на лаві чоловік з книгою на колінах. Чорні одежі, світла книга,  сиві пасма. Глибокі очі дивляться крізь осінь. На лаві біля нього кошенятко, під лавою на осінньому килимку лежить собачка.  Осінь, золотом по зеленому в червоних яблуках, прикрашена мальвою.
    Небо в яблуках, душа в осені. Небо, осінь, яблука  в книзі. Книга- літопис долі, що народжує думку. Цей чоловік - сама книга.  Вітер своїм подихом перегортає осінній  лист  в такт гортання сторінок. На осінь в яблуках спирається синє небо, по хмарах якого котится сонце. 

    Тиша і осінь. Сонце з-за хмари заглядає в сад. В осені серед яблук сидить Мамай з книгою.



                                                Мамай з кнігаю.

     Восень у яблыках, яблыкі ў восені. І сярод той восені ды яблык сядзіць на лаве мужчына з кнігаю на каленях. Чорнае адзеньне, сьветлая кніга, сівыя пасмы. Глыбокія вочы глядзяць праз восень. На лаве каля яго кацянятка, пад лаваю на восеньскім дыванку ляжыць сабачка. Восень, золатам па зялёным у чырвоных яблыках, упрыгожана мальваю.
     Неба ў яблыках, душа ў восені. Неба, восень, яблыкі ў кнізе. Кніга – летапіс долі, які нараджае думку. Гэты чалавек – сама кніга. Вецер сваім подыхам гартае асеньні ліст у такт гартаньня старонак. На восень у яблыках апіраецца сіняе неба, па хмарах якога коціцца сонца.
     Цішыня і восень. Сонца з-за хмары заглядае ў сад. У восені сярод яблы сядзіць Мамай з кнігаю.

(Переклав на білоруську мову  Уладзімір Шипіла)



( Переклад на іврит Лариси Стародубської)


                                  

пʼятниця, 12 лютого 2016 р.

Валер'ян Валер'янович


Знайомство на фронті в півроку дає статус старих знайомих. Сільською вулицею назустріч мені котив веломашину літній чоловік. Медична сумка, картузик на вісім клинців і, як мінімум, крім кілометрів ще років 70 за спиною. Цей чоловік в своєму житті не міг бути ні інженером, ані музикантом. Цей чоловік в житті міг стати тільки фахівцем в медицині після того, як батьки дали йому ім'я. І він дійсно був дільничим лікарем у селі. Ось він вже майже підійшов до мене. Я зняв кашкет і привітався з ним: «Доброго дня Вам, Валер'ян Валер'янович».
    Після короткої бесіди лікар пішов далі, а я дивився йому вслід. Частина снарядів вчорашнього артобстрілу влетіла в село. Валер’ян Валер’янович йшов не на виклик, він обходив жителів села, у нього така місія в цьому житті. Котив велосипед, зупиняючись біля кожного двору. Говорив з людьми, при потребі прямо  перед двором міряв тиск, давав якісь ліки зі своєї сумки і йшов далі. До нього не треба було записуватись на прийом і брати талончик. Він одночасно був один за усіх лікарів і історії хвороб кожного жителя знав напам’ять.
   Лікар віддалявся все далі в край села і вулиця, якою він пройшов, наповнювалась трішки світлом і добротою. Я ж, дивлячись на нього, переконувався, що з іменем Валер’ян Валер’янович життя  могло його наділити тільки лікарським ремеслом.

( Із записок пана Бродника)

субота, 30 січня 2016 р.

Степовики

    

     Наддніпрянщина.  Дітлахи в ній- як місцеві вітри в цих степах. Їх думки мають непередбачувану логіку. Їх мрії одночасно чисті і наївні, а нерозуміння того , що навколо них те, про що  мріють в великих містах, викликає посмішку. Підсмажені на сонці, обвітрені , розмірені як течія степових річок, і запальні як літня гроза. Три зустрічі зі степовиками.

   Новгородка
   Шлях в степу. Їду, підіймаючись на пагорби і скочуючись з них, одним словом по хвилях степу і серед хвиль, що біжать ланами стиглої пшениці. Позаду Кривий Ріг, попереду Кіровоград. Щоб перепочити, звернув до Веселих Боковеньок. Блукав алеями тінистого парку, розглядав з містка фото хмар у воді,  рушив далі. На шляху Новгородка. Зупинився придбати щось для чистки черевиків. Типовий ринок в невеликому райцентрі- прилавки, неспішний люд, видно, що люди знаються між собою. В пошуках потрібного товару зустрів двох  хлопців, років десяти і дванадцяти.  Симпатичні підлітки смакували хот-догами. Сказати , що хот-доги були великі, то нічого не сказати. Все було дуже по богатому, інградієнти утопали в кетчупі  поміж рум’яними злегка підсмаженими частинами булки . Одним словом, цю різновидність ход-дога можна назвати "райцентрівський". Після вітаннь і їх відповіді на моє запитання про місце продажу потрібного товару, я не втримався і продовжив бесіду.
- Хлопці, а звідки ви ?
- Ми з Митрофанівки, а тут допомагаємо батькові продавати кабана.
Хлопці пішли далі , а я стояв в роздумах над продажею кабана і купівлею хот-дога…  Сам такий був.
Тепер, коли бачу ларьок з вивіскою “Хот-дог ”, то згадую себе, хлопців і уявляю їх митрофанівського кабана.

   Мандриківка
   По берегам Дніпра, що не село, то сторінка, а то і дві  в історії України. Мандриківка, одна назва говорить про серйозність цього населеного пункта і панства, котре в ній мешкає. Мав бесіду з молодим чоловіком вищеназваного поселення, заснованого в незапам’ятні часи.  Бесіда була настільки серйозна, наскільки вона могла бути між двох людей з різницею в роках  чотири десятиріччя.  Модерновий пан з компьютером у сумці через плече закінчував рахувати перший десяток років. Повний планів на першу половину другого десятиліття, з цікавинкою розглядав мене як людину з минулого століття.
- Максиме, а ти знаєш яке село нижче по Дніпру за Мандриківкою.
-Лоц-Камянка.
- Чув, що там раніше лоцмани жили.
- Так. Вони за південним мостом тримали відділення Нової пошти і возили плотами посилки в Запоріжжя.
-…..?!
   В принципі правильно.  Добавити особливо нічого. Видно, що пан Максим володіє темою.

  Стара Огрінь
   Переді мною стояв реальний  олігарх пан Андрій з Старої Огріні.  Він мав за спиною два класи і рюкзачок. В рюкзачку були його активи – магніт, збільшувана лінза, ліхтарик,  дзвінок до велосипеда, набір гачків і поплавків, ….,  самі необхідні інструменти, якими можна було щось від чогось відкрутити. Життєрадісний його погляд  давав зрозуміти, що до кінця канікул у нього ціла вічність для добрих справ і пригод.
- Андрію, ти багата людина.
- В мене ще дві верші в Шиянці і дідовий човен в городі на березі.
- Нема слів… Давай я тебе пригощу морозивом.
- Дякую. У мене є сім гривен.
   Переді мною стояв реальний олігарх.  Нехай він ще не довчив грамоту і про нього ще не писала районна газета, але за цим точно діло не стане. Його вік був позначений цифрою  “вісім”. Його активи оцінюються дорожче за мільярди у панів, котрим вже ніколи не позначити однією цифрою “вісім” свій вік.

    Степ. Він скрізь. Навколо вас, в вашій душі і ви в нім. 



четвер, 14 січня 2016 р.

Вчителька з-під Бахмута

   Ми гворили на різні життєві теми в бахмутських степах. Жіночка розповідала, а я запитував і думав - чим відрізняється сільська вчителька з-під Бахмута від сільської вчительки з-під Дніпра.  Одні і ті ж проблеми - школа, учні, корівка, город, в район за покупками, приїзд дітей , зібрати сумки власним дітям,... В принципі нічим, крім однїєї суттєвої поправки - у вчительки з-під Бахмута за сусідніми селами війна. І всі її розповіді з поправкою на війну.
    Ми говорили.  Я помічав для себе, що на запитання Олена Леонідівна відповідає простіше і пряміше ніж відповідав би я. Зрештою  наважився на запитання більш глобальне.
- Щоб відійти від Росії і наблизитись до Європи, що треба зробити?
- Подивитись, що пов'язує нас з Росією і послабити ці ланцюги.
- А що об'єднує на Вашу думку?
- Крадійство і алкоголізм.
- Почекайте, а література? А слов'янство? А галузеві зв'язки?
- Нас література об'єднує з поляками , татарами, канадцями теж. Слов'яни, коли глянути на мапу, в більшості мешкають з іншої сторони від Росії до України. Галузеві зв'язки в виготовленні товарів минулого століття чи потрібні на сьогодні взагалі?
- А перемога над фашизмом?
- З різних сторін наші люди були. Питання правильніше ставити – хто змусив вбивати українців один одного?
- Так все-таки, на Вашу думку, алкоголізм і крадійство?
- Уяви собі, що цього нема в Україні. Або уяви, що воно хоч вдвічі менше, ніж є.
- ... як просто?
- Не просто.
- Але зменшення цих показників прямопропорційне збільшенню відстанні від Росії .- І шлях до Європи коротший?
- Та навіть не до Європи, а до гідного населення в гідній країні.
- Ви як політолог.
- Я вільна мислительниця.
- ...алкоголізм і крадійство... Ви, Олена Леонідівна, не політолог, ви дійсно хвілософ.

    Бахмутські  гори і степи, села, котрі по балкам туляться до річечок і ставків. Колись в 1546 році путивльський  воєвода повідомляв  московському цареві: "Ныне, государь, казаков на поле много: и черкасцов, и киян, и твоих государевых. Вышли, государь, на поле из всех украин"


понеділок, 4 січня 2016 р.

Різдвяний степ

     Коли вечір для Різдвяної ночі над степом розкочує темну ковдру, коли перша зірка шукає між хмарами прогалину, щоб заглянути на землю,  народжується надія, котру оберігатиме і роститиме віра. Та надія складається з багатьох маленьких іскринок-надій.
     В цей вечір маленькі ангели несуть листи від діток батькам на фронт.  В тих листах любов і надія,  частинки тепла і тому сніжинки, що падають на них, відразу розтають. Ідуть маленькі ангели-поштарики на світло хатніх вікон. Від села до містечка, від містечка до міста, від міста до села. Ідуть і збирають в свої торби листи.
      Над  Різдвяним степом зірка, над Різдвяним степом ніч.  І веде та зірка маленьких ангелів на схід. Несуть вони в своїх торбинках віру в надію. Не підібратись злим людям до торбин, з яких іде тепло частинок щирих дитячих душ. От і злиться Ірод, шле заметіль, щоб не видно було вогників у хатніх вікнах, запалює в небі вогнища, щоб загубилась в їх вогнях зірка.
      Сходяться шляхи маленьких-листонош , тепла стає більше і розтає сніг на стежинках. Злиться Ірод. Карає своїх слуг, котрі не перешкодили листоношам. Та запізно. Вже видно вогники На Сіверськом Дінці і за Бахмутом, у верхів’ях Вовчої і до самої Домахи. Це вогники, де чекають листонош.

       Різдво.  Перемогла зірка злість Ірода, перешкоди його злих слуг, вказала шлях. Цього дня народжується надія і віра в надію. Коляда вже підіймає Сонце вище. Завтра народиться новий місяць. А тепло дитячих листів зігріватиме душі батьків.  І звучить над Різдвяним степом колядка:
 “Ірод московський, щоб нас обдурити,
Хотів червону зірку засвітити.
Та нам її не треба, хочем світла з неба,
Хочем щастя в наш край, і нам, Боже, помагай!”



Домаха - козацька фортеця з 1594 року. В подальшому місто Маріуполь.