Райцентр для нас був центром світової цивілізації, оскільки в обласному центрі з нас мало хто був і, як і Київ, ми його бачили переважно тільки на карті. До райцентру ж навідувалися по кілька раз на рік. Найважливіша поїздка припадала на кінець літа, перед школою, решта поїздок відбувалася по мірі потреби.
Відстань пара десятків кілометрів для нас була мов ціла подорож. Збиралися заздалегідь, одягалися як до клубу на танці. Дочекавшись обвітреного і запиленого, задимленого і замученого сільськими дорогами ЛАЗа, вмощувалися на твердих його кріслах, бажано біля вікна. Гойдало, гицало, раз-у-раз глохло, щось відпадало, аж доки не з'являлися перші одноповерхові будинки міста.
Вокзальна площа з великим годинником, люди, автомашини, крамниці…
Перший торговий заклад, куди заходили, не нинішній якийсь супермаркет, а кулінарія на вокзальній площі! З дитячою гордістю в голосі промовлялося жіночці за прилавком: "Лимонад і тістечко «Літо». Тістечко «Літо» - шедевр кулінарії. Воно складалося з двох частин, нижня світлого кольору, майже закам’яніла, і верхня, темного кольору, нагадувала чайку, котра змахнула крильми. Було враження, що дві частини одного тістечка пробують як найшвидше розпрощатися одна з одною. Догризши тістечко і допивши лимонад, рушали далі у справах. На аркуші шкільного зошита, під мамину диктовку, було записано все, що треба купити. Згідно пунктів позначених в записці залежав маршрут.
Відвідувалися магазини споживкооперації, дедалі тяжчі ставали сумки. В них лежали нове сито і копчена риба, шкарпетки, пральний порошок, зошити та ґудзики… Що було спільне в магазинах - то це пружини на дверях. Вони так справно повертали двері в попереднє положення, що зупиняв, таких, як ми, відвідувачів, тільки прилавок. А відрізнялися магазини особливими запахами, у кожного свій. Скоб’яний магазин пахнув машинною оливою, галантерея мала запах клейончастих скатертин, продтовари - то запах свіжих паляниць…
Морозиво!!! Морозиво і сільська дитина! До нашого села морозиво привозили тричі на рік: першого та дев’ятого травня і на жовтневі свята. Хлібний фургон, в якому везли морозиво, в ці дні діти стрічали за селом, чергу встановлювали напередодні. В райцентрі ж був багатющий асортимент морозива - два види пломбіру та фруктове. А ще хлопці казали, що їм хтось говорив про кафе під лісом, де продають пломбір на вагу і поливають яким хочеш варенням. Нечувана смакота. Покуштувавши морозиво, майже втративши голос, ми йшли дивитися, що діється в місті.
Цікаві події - це мандрівний звіринець, рух поїздів по залізничній станції, гастрольний атракціон мотоциклістів у так званій бочці.
До рейсового автобуса, однак, верталися щонайменше за півтори години до відправлення. Про це наказували батьки, та й самі ми боялися спізнитися.
На вокзалі можна було поїсти в їдальні або піти до перукарні. Столова на вокзалі - то ціла скарбниця для сатири і дисертацій з мікробіології, її кухня явно не належала до шедеврів української кулінарії. Ми мали неабиякі застереження від старших туди не заходити і тому чимчикували до Миколи Дмитровича стригтися. Зручно усівшись, розглядали себе у великому дзеркалі. Старий перукар працював з кінця війни добрих три десятки років біля одного крісла. Всі його рухи були відпрацьовані, й здавалося, що міг він підстригти з закритими очима. Вправно орудуючи машинкою та ножицями, розпитував про село, про корів і коней, про пшеницю і буряки, про ставки, про ліс… Вершиною ж його мистецтва було порскання з гумової груші одеколоном «Шипр».
Пахнучи парфумом і копченою рибою, прямували до перону вокзалу. На пероні односельці вже чекали відправки, сиділи на пожитках та перекушували. Кількість валіз, коробок і різних торб приголомшувала, та все це мусило влізти разом з людьми в салон і доїхати з найменшими пошкодженнями.
І ось, нарешті, підкочувався автобус, два рази підстрибнувши, зупинявся. Відчинялися двері, водій виходив і йшов геть, щоб не бачити процесу завантаження.
Найкраще місце, яке могло дістатися -в кінці автобуса, на двигуні, з перспективою доїхати засмаженим. Вільного простору майже не було, та надія, що під час їзди все трохи втрясеться, підкріплювалася практикою минулих поїздок. Контролер, не маючи змоги потрапити до автобуса, з зовні, через вікно запитував, чи у всіх є квитки. І отримавши одностайне запевнення, давав згоду рушати у рейс.
Загули, заревіли, задиміли, поїхали…
Знов гойдало, гицало, щось відпадало, кілька разів глухло. Нарешті, - село. Стрибонувши, автобус зупинявся і відчинялися двері. Помалу розходилися люди, несучи свої ноші з допомогою родичів, які їх зустрічали. Чулися розповіді про враження і зустрічі, про покупки та гостинці. З-за рогу з’являлася череда корів, сонце лягало майже за обрій, кінчався день. Докурював свою цигарку водій, відпочиваючи навпочіпки і дивлячись на ЛАЗ, який достойний був п’єдесталу за свою працю.
На другий день було тільки й розмов, що про вчорашню поїздку.
Немає коментарів:
Дописати коментар