Три клунки золота. (Легенди Чорного лісу)

    Між Чутою і Чорним лісом корі межує річка Інгулець є село. Раніше його  називали Червоний Кут, а
потім Веселий кут. Був час коли існували одночасно дві назви. Можливо це село одне з найстаріших поселень нашої місцевості. Якщо датувати його не по паперах, а по знахідках то воно як говорять в сільській місцевості “від сотворення Світу”. 

    Погожого дня ранньої весни приїхав в те село до одного з трьох своїх вчителів в садівництві. Леонід Явтухович як і його однокласник по лісовій школі  Леонід Карпович вчили мене розуміти сад. Третім, а правильніше першим вчителем був батько. Ото ж того дня поралися на винограднику ми з Леонідом Явтуховичем.

-          Напрямок зрізу пагона повинен бути орієнтований від вічка. Плодова стрілка завжди має розташовуватися …

-          Я знаю. Ви мене вже давно цьому навчили.

-          Зайвим нагадування не буде. Виноград то діло святе.

     Він обрізав кущі що росли на шпалері зі столовими сортами. Я обрізав кущі  технічних сортів що росли поряд на сусідній шпалері. Інколи після клацання моїх ножиць чув тихий зойк Явтуховича і знав точно що він думав тої миті – “не все ще Юрка навчив”.

       Обрізавши останні кущі винограду у своїх шпалерах сіли перепочити. Явтухович старанно протирав окуляри. Я ж отримав момент розпитати про один з місцевих переказів.

-          За селом глинища такі як для гончарної справи.

-          Та хіба зараз глина? От раніше глина була…

-          Ото я і розпитати хотів. Бо різні перекази ходять.

-          Ти про те глинище де три клунки золота колись знайшли?

-          Тут будьте ласкаві повільніше бо  дійсно не та тепер глина.

-          Було то все за дідів і прадідів моїх завзятих дідів і прадідів.

-          П’ять-шість поколінь тому? Якщо Ваші діди та прадіди такі завзяті були, то які ж їх діди та прадіди були?

-          Такі що в пеклі чорти з них кожухи шили.

-          …. і вдавалося чортам?

-          Ні! Вони в карти виграли в чортів дрова, смолу і три клунки золота. Таке там творили що земля репнула і повискакували з пекла.

-          Отак і репнула?      

-          Факт. Вона там в Нехрищеному яру не один раз репала. Про останній раз єпископ писав: “1819 року в так-званому «Нехрищеному Яру», поблизу колишнього тоді селища Червоного Кута, гора розділилася на двоє; тріщина утворилася сажні на чотири, …“

-          І вони з тими мішками з пекла та прямо в Рай!

-          Та хто ж їх туди візьме? В Рай не пускають, а в пеклі їх бояться. Отак і ходять їх душі по світу. То тут то там привидяться чи присняться комусь.

     Мова йшла про пращурів часів Коліївщини і перед нею. Провокував Явтуховича до розповідей, тому що народний переказ нерідко більше глибший і правдивіший ніж рецензована стаття у губернських хроніках.

      Говорили з Явтуховичем про царицю московську котра через церкву підбила те покоління влаштувати безлад і неспокій у Польщі, щоб захопити правобережні землі. Про розмах повстання. Про прохання допомогти до цариці від гайдамак і глухість її до прохань. Про той час коли вже і допомога не потрібна була, бо в Польщі сил не стачило протистояти тій хвилі повстання. І про той злий банкет коли на нього московіти приїхали як друзі, а серед банкету перебили старшину. Явтухович навіть процитував рядки з поеми:

"Пішов степом сіромаха,

Сльози утирає.

Довго, довго оглядався,

Та й не видко стало.

Одна чорна серед степу

Могила осталась."

    На жаль нічого і нічому нас історія не вчить. І маємо від тих московитів горе за горем. Якщо не з ними війна чи негаразди, то втягнуть в чужі війни та негаразди.

-   Явтуховичу, повернімось до тих трьох клунків. Де вони ділися?

-   Заховали їх в глинищі що поросло чортополохом, щоб чорти не забрали. Вони не ходять там де він росте.  А чорти  взяли та помстилися. Стежки попутали, щоб не могли знайти їх.

- А все ж таки знайшли ?

- Пройшов час і один гончар що глину копав знайшов перший клунок. Відразу склав крам домашній на дві мажі. Запріг волів. І разом з усією сім’єю поїхав десь в сторону Польщі. Чутки ходили що промисел великий гончарний затіяв аж біля Перемишля.

-  А другий клунок?

- То пізніше було. Той чоловік що другий клунок знайшов далеко не пішов. Тут південніше та західніше наших лісів селітру добував. Бачив на шляху до Нової Праги близько трьох лісків могилу пориту?

- Бачив. Я ж виріс тут.  

   Знав ту могилу. Коли я був школярем, запам'ятав фразу сказану дідом Чорномором: "Під тим курганом селітру варили". Пройшло багато часу поки  зрозумів про що говорилося. Для селітри виробництва розробляли ґрунт курганів. Таке виробництво звалося “буртовим методом”. Він полягав в тому, що в бурти насипали поташ, вапно, гній, землю і закопували ще на 3-5 років. Коли суміш набувала певних фізико-хімічних властивостей то її промивали водою, обробляли поташем. А далі шляхом випаровування добували селітру. Для засипання землею зручно  було розміщувати  виробництво біля курганів або земляних валів.

-  Третій клунок, чуєш мене Юрко, теж знайшовся.

-  Чую. Як Вас не чути коли таке розповідаєте. Де я ще почую?

-  Не далеко з ним чоловік заїхав. Аж у Гутницю. Ти думаєш чому село Гутницею зветься.

-  Він скло виробляти став?

-  Попит почався на скло великий. Наші то мед пили. Його можна було пити відрами. А з московії нам на горілку моду принесли. Для горілки не бочки, а пляшки потрібні були. Цариця говорила що п’яним народом легше керувати.

 

    Швидко згадував усе що читав про промисел: “Для виплавлення скла потрібні були пісок і велика кількість деревини. Тому гути, зазвичай, будували серед лісу. Працювали в них до 10–15 робітників, ще стільки ж займалися заготовленням та підвезенням піску й деревини”, “…тоді був великий попит на поташ, він використовувався для виробництва скла, мила, фарб. Добували його виварюванням із деревного попелу. На виготовлення бочки поташу вагою 52 пуди На виготовлення бочки поташу вагою 52 пуди треба було спалити близько 40 кубометрів дров, передусім листяних порід.“.  В книгах знаходив вислів: "продати ліс на попіл" - він якраз про це. Буда, поташня – це місце, де спалювали деревину й добували поташ.”, …

     До бесіди мене повернув Явтухович.

-     Що ти замовчав ніби пропав.

-     Усвідомлюю що нині не та глина що була раніше.

-      А знаєш  в чому секрет гончарної глини?

-      Ні. Я знаю в чому секрет форм глечиків у гончарів

-      А ну розкажи. Такого не чув.

-      Глечик повторює форми дружини гончаря. Інколи бувають виключення і глек повторює форми куми. Я довго спостерігав, щоб зробити такий висновок.

     Явтухович не чекав такого. Він очевидно аналізував сказане майже хвилину з посмішкою на обличчі. Після чого покашлявши  взяв за руку мене і ми пішли до двох останніх шпалер з несформованими кущами винограду. Я чув як він тихо бубонів : ”Вік прожив, а не додумався. Кум Василь без батька взагалі ріс. Схожий був на Грицька гончаря з Цвітної. А глечики Грицькові були схожі на хворми Василевої матері Марії. Все сходиться...”

-          Юрко! Це ж докторська дисертація!  – мовив і щиро засміявся.

       Ми працювали на винограднику. Я уявляв пращурів Явтуховича і звісно своїх, бо з одних лісів ми з ним. Уявляв як вони грали в карти з чортами. Уявляв трьох панів до знаходження клунків з золотом і уявляв їх і їх халяви нових чобіт після знаходження клунків. Уявляв промисли. І від тих уяв зрідка мене повертав тихий сміх Леоніда Явтуховича.

"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."

(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний  ліс та його околиці)

 

Пояснення. 

“Глина в цій місцевості дуже гарна для гончарних виробів. Махиня передав мені розповідь, повідомлену йому старим з Ульянівки Андрієм Штельмахом, який прожив сто двадцять років; за цією розповіддю, один гончар, копаючи глину, знайшов багато золота, вночі запряг дві пари волів, взяв свою сім'ю і найпотрібнішу частину майна та поїхав невідомо куди; після цього гончаря було знайдено в тому ж глинище ще близько двох пудів золота.”

 (Гаврило Іванович Сорокін – священик, історик, етнограф, краєзнавець)

 

"1819 року в так-званому «Некрищеном Яру», поблизу колишнього тоді селища Червоного Кута гора розділилася на двоє; тріщина простягалася сажні на чотири."

(Арсеній Іващенко  — Єпископ, викладач, християнський письменник, агіограф, історик, візантиніст.

 

Нехрищений яр – Яр котрий не перетинається (не приєднуються) інші яри. 

 

Леонід Явтухович Кузнєцов – один з моїх вчителів в садівництві та виноградарстві. Житель села Веселий кут.