Кодак

Все в природі повинно мати своє ім’я. Запроектувавши малоповерховий мікрорайон на Київщині, шукали йому назву. Перебрали різні варіанти і зупинилися на назві першого порогу на Дніпрі – Кодак. Назва красива, але треба ж з’ясувати, що вона в собі несе.
Було перебрано усі офіційні і неофіційні версії. Сказати, щоб вони нас переконали, то ні. І тоді згадали, що поважний пан Дніпренко писав книгу про розкуркулених і виселених в далекий Хабаровськ хліборобів з села Любимівка, котре біля порогу.
Світ не без добрих людей. Були знайдені родичі тих українських селян. На запити вони відповіли більш переконливо ніж краєзнавці нашого міста. Відповідь мала наступний зміст: “…Кода – это лента на старом украинском языке. Окончание -ак обозначает действие, то есть делать ленты. Аналогично гоп – гопак, дыво – дывак… В начале порога было много водяной пыли, которая образовывала радуги… У меня жив ещё в Иларионово троюродный брат Иван 1909 года рождения, кличут его Гамаюн. Найти просто: он вяжет веники… Он у нас был в 1988 году. В прошлом году было письмо от него. Передайте ему привет. С уважением, Мария Божко 1924г года рождения. ”
Отака вичерпна відповідь прийшла від шановної Марії Харитонівни Божко( за дівочим прізвищем), в минулому – учительки молодших класів з далекого Хабаровська.
Знайшов я діда Івана. Він сидів серед розкладених віників на ринку. Високий і сутулуватий, життя, видно, на плечах довелося поносити. Очі глибокі, ніс картоплиною, кучерів не залишилось.
- Доброго дня, діду.
- Ти хто?
- З сусіднього села хлопець.
- Тоді здравствуй.
- Сестра Марія з Хабаровська вітання передавала.
- Ти там був?
- Ні, листувався.
- А. Що говорить?
- Говорить, що стара вже, бачити гірше стала. Діти радують. Внуків семеро. Правнуків четверо.
- Яка вона стара. На 15 років менша за мене. Дякую тобі.
- Діду, то ще не все.
- А що?
- Казала вона, що ви про поріг Кодак знаєте.
- Нащо тобі?
- У вас є внуки?
- Є?
- От і мене колись будуть. Запитають про поріг, а я не знаю.
- Тоді питай.
Сів поряд з дідом на лавку і почав подорож у ті далекі часи його молодості.
- Кода – то стрічка?
- Так.
- До ДніпроГЕСу Дніпро пам’ятаєте?
- Аякже!
- Ви на поріг ходили.
- Ходив. Перед порогом був хутір. Там у мене дівка Галька жила в нім.
- Діду, давайте не про Гальку, а про поріг.
- Підожди нікуди твій поріг не дінеться. Така дівчина… Коса. Талія. Нижче талії.
- Вище талії?
- Вище талії теж все гаразд.
- Ну все, діду, Гальку я вже представляю давайте про поріг.
- Давай, питай.
- А, що за стрічки робив Кодак?
- Перша лава розбивала в пил воду, і стояло багато веселок над порогом. Коли стояти так, щоб сонце за спиною було і дивитись на поріг, то людина, яка іде по камінню, як Бог, уся в сяйві.
Я на мить представив таку красу і шум порогів, лоцманів на сплаві в тих веселках і дітей на березі.
- Самі, діду, ходили через поріг?
- Ну а як же! Коли води літом мало було, то ходив.
- Точно ходили?
- Та ходив. У мене в Кам’янці люб’язна Євка жила.
- О діду… Давайте тепер про Євку розкажіть.
- Євка. Євка то…
Тут діда треба було зупиняти, бо його спогади переходили в міфологізацію його парубоцьких можливостей.
- Діду Іване, давайте повернемося до історії.
- Та куди твоя історія дінеться! Слухай, ото я ще на гармошці грав…
- Діду, куди нам до Вас. Тоді продукти кращі були і вода чистіша. І глина була не така, як зараз.
- Да. Хіба зараз глина? От раніше глина була…
- Діду гальмуйте.
А дід все розповідав, і я його вже не зупиняв.
Можна було б на цьому закінчити нарис про назву порога, та випадково відбулася ще одна зустріч. В розмовах із місцевими старожилами виявилось, що та баба Галя з хутора ще жива і мешкає поряд – в селі Чаплі біля Придніпровська.
Не відкладаючи справу по вивченню питання, зустрівся з бабусею. Сухувата, висока, розсудлива, з повільною мовою. Вона підтвердила вище написані факти про поріг, лиш доповнивши епізодами зі свого дитинства та розповіддю про війну. Наостанок я вирішив запитати, чи не пам’ятає вона діда Івана.
- Баба Галя, а чи не пам’ятаєте ви діда Івана, що Гамаюном кличуть.
- Він з Любимівки чи з Чаплів?
- З Любимівки. Говорив , що такий справний парубок був. На гармошці грав, чоботи дорогі мав, червона сорочка була.
- Іван? Іван?
- Говорив, що Вам підсвистував.
- Ванька! Той, що біля церкви в Любимівці жив?
- Напевно.
- Бреше. Годину стояла, він так і не обняв.
Я втратив мову і не міг усвідомити сказане. Минуло сім десятків років. Нині в цих людей по дев’ять десятків за плечима… І баба Галя пам’ятає, що не обняв. Життя, життя… Яке ти цікаве.

Писано в 2011 році про події 1995 року.