Через село

  

Що може бути чарівніше за літо на початку червня?

Десь за пагорбами вище села — дощ. Між небом і землею, обпершись на степ, — веселка.

Від дощу дорогою між ланами йде дід. Такий собі — середнього зросту, охайно одягнений у світлу одежину.  Перед самим селом він зупиняється, опершись на вишневий посох, розглядає хати, сади, толоку. Вже можна добре розгледіти його сині, втоплені між зморшок обличчя, очі. Біле, в акуратній зачісці, волосся. Не з нашого села дід. Може, йде далі на хутір, може, до рибалок. Видно, добрі люди зі станції до роздоріжжя підвезли, от він з нього і йде до нашого села.

Життя кожного двору озвучується в просторі. Звуки зливаються й організовують загальний сигнал села на планеті. Цей сигнал залежно від проблем життя то притихає, то гучнішає, набирає різних відтінків. В той галас і ввійшов подорожній.

Перший, хто зустрівся йому на краю села, — це незапам’ятного віку кінь. Впряжений у безтарку, на котрій тягнув через вічність і степ бочку з водою. Порівнявшись з нашим дідом, кінь зупинився. Їздовий, хлопчина старших класів, поклав віжки й розглядає подорожнього.

- Доброго дня, діду. Попийте води.

- Доброго. Дякую. Тільки пив. Не хочу.

-  Діду, хоч пригубіть кружку. Бо кінь не поїде. Він коло усіх зустрічних стає і поки не поп’ють води, не йде далі. У нього така місія на цій землі.

- Свята місія. (Дід, поклавши вишневий посох у безтарку, двома руками тримає кружку і п’є воду. Далі набирає воду у свою флягу.)

- От бачите, яка у нас вода в криниці.

- Райська. Дякую вам. Добра справа у вас.

(Кінь починає іти, скрип коліс безтарки вливається в загальний звук села на планеті. Дід дивився вслід вічному водовозу, поки він не порівнюється з дикою грушею.)

Тепер попереду в нього вулиця з двостороннім рухом через все село. Роль роздільної смуги виконує дорога. Вона вся в ямах, подекуди із залишками твердого покриття, узбіччями котрої  дві ґрунтові зустрічні смуги.  Наш подорожній іде вулицею. Вітається із зустрічними. Зліва, біля верб, продуктова крамниця.  Звуки, котрі делегує вона в планетарний сигнал села, явно не найкращі. Два чоловіки розливають вогняну воду. Дід зупиняється.

- Вживаєте?

- Вживаємо.

- Так киньте.

- Кинемо.

- Брешете.

- Брешемо.

- Киньте, хлопці.

- От ти, діду, смішний.

Попереду, за крамницею, церква, біля неї люди.  До церкви переходить дорогу батюшка.  Наш  дід зупинився, щоб поступитися йому дорогою.

- Доброго дня.

- Доброго. – Батюшка автоматично протягнув руку і  поклав хресне знамення.

- Дякую...

Батюшка розмірним кроком пішов далі до прихожан під церквою, а до нашого діда підійшов дядько Андрій.

-  Здрастуйте!

- Доброго здоров’я, чоловіче.

-  Ви до церкви?

-  Ні. Я до Степана-рибалки за село.

-  Так він наче дуже хворий і в лікарні.

-  Вже виписали Степана. А чого люди в церкву зібрались?

- Батюшка свідчити буде, “явлення йому було". Він так віру християнську укріплює.

-  Вірити треба. Як без Віри? Без Віри не можна.

Дядько Андрій пішов слідом за батюшкою до церкви. А наш дід пішов далі. Він ішов сонячною стороною вулиці, під вишнями по споришу. З двору, що біля криниці, виводили до автівки сусідські баби Оксану. Виводили, щоб везти в сільську лікарню. Оксана була така красива, що хоч би не народила ще на шляху до лікарні. Вмостивши її в авто, Василь лагідно поїхав між ям на дорозі. Стояв дід поміж бабів, дивився вслід Оксані й Василю.

- Дівчинка буде (мовив дід, коли зникла в провулку автівка).

- Динька снилась Оксані. В таємниці тримали ми. Так Петька-внучок усьому селу розповів.

- Господарка буде.

-  Було б біля чого господарювати в цьому житті.

Баби гучно почали обговорювати все причетне і не причетне до цієї події. І в цей момент їх голоси займають більшу частину інформаційного наповнення в планетарному позивному села.

Дід вийшов із села. За крайніми хатами дорога розходилась. До річки дорога блукала толокою й опускалася там, де дід Степан ладнав свого рибальського човна. На березі гралися діти.

З цієї сторони сільський планетарний сигнал складався з голосів гусей і качок, сміху дітей, голосів череди під переліском та співу птахів. Із васильків до нього вийшов котик, кульгаючи на ніжку, і ліг біля ніг. Дід його підняв, притиснув до грудей і розглядав усе навколо. Поки йшов, то дощ сусідньою долиною обійшов село і вже був не позаду, а попереду. Десь за переліском над злиттям річечок стояла веселка.

Перепнувши козу неподалік нижче по дорозі, баба Марія спостерігала за подорожнім. Він відпустив котика і пішов назустріч їй. - Здрастуйте.

- Доброго дня, Маріє.

- Ви сестру бачили?

- Бачив.

- Хочу поїхати до неї.

- Поїдеш. Город висапаєш і поїдеш. Город не висапаний не можна кидати.

Дід пішов униз до води. Говорив з дітьми, а потім сів зі Степаном у човен. Діти їх відштовхнули від берега. Марія ж стояла на пагорбі, проводжаючи човен, котрий плив у край веселки…

Толоку край села залив дитячий сміх. Він домінував у планетарному звуковому сигналі села. Цей сміх не просто рухався, він крутився в танку, заповнював простір.

- Бабо Маріє, а що то за чужий дід?

- Господь то, дітки.

- Таке скажете.

- Господь, дітки. Він котика кульгавого на руки взяв, а відпустив ходячого. За Степаном приходив. Бачте, забрав Степана. Забрав з човном, буде і там рибалкою.

Бабуся тихо заспівала: «По горах, горах сам Господь ходив… Сам Господь ходив та й усе лагодив…»

…У сільській лікарні в малого Петра народилася сестричка. Господь дарував нове життя. Вона плакала, вплітаючи свій дитячий голосок у звуковий сигнал рідного села на планеті. (Під вікном палати на ослінчику стоїть малий Петро і заглядає у вікно на сестричку і маму.)

2013

Дідова майстерня

                                                         Моєму дідові А. Д. Маржановському

Дідів двір на хуторі був моделлю Всесвіту. У ньому все навколо чогось оберталося, нагадуючи планети, супутники та інші космічні тіла. Бджоли навколо вуликів, домашнє птаство навколо клуні, пес навколо своєї миски. Бабця, як некваплива комета, пересувалася від печі до погрібника, далі в садок до плитки, потім мимо комори знову до печі, інколи з сапою заходячи на город. Дід човгав біля майстерні, комори, бабусиних каструль та старої груші в саду. Зустрічалися й міжгалактичні тіла у вигляді дідового кума Степана. Він з’являвся із соняхів, в районі старої груші, затримувався трішки біля діда і знову зникав у соняхах. Я належав до класу дрібних міжгалактичних тіл, що хаотично переміщувалися по орбіті: ставок – сільпо – толока – двір.

У дворі існувала своя система координат, у якій вибудовувалося життя. Ситна бабусина кухня; переповнена страхами та таємницями «чорна діра» — погрібник; засіки господарства — комора; місце, де почував себе в повній безпеці, — піч; покуття з вікном, крізь яке було видно Світ, і, звісно, ремонтний цех Всесвіту — дідова майстерня.

Такого статусу, як дідова майстерня, не мав жоден куток двору. «Запорізька Січ» — тому що бабця могла туди потрапити тільки потай від діда або в думках. Храм дідової душі. У тому храмі не було місця ні пилу, ані хаосу. Навіть кіт витирав лапи, коли заходив до майстерні. Там усе знало своє місце. Ключі в рядок, ножівки в рядок, цвяхи за розміром у своїх ящиках. І якого там інструменту тільки не було, яких тільки запчастин і яких механізмів там не зустрічалося! Над майстернею можна було сміливо вішати вивіску: «Сільський політехнічний музей».

В майстерні час мав свою ходу, думки — свій крок. Думки жили в кутку за дверима. Я це твердо знаю. Дід, коли думав над вирішенням проблеми, сидячи за верстаком, крізь сизий дим цигарки довго дивився в той кут. І коли яка думка звідти виглядала, то в діда миттєво народжувалося бачення шляхів вирішення тієї проблеми. Злякати ті інженерні чи хвілософські думки могла бабця, гукаючи на діда. Взагалі, бабця багато кого і чого у дворі могла злякати. Її влада була величезна, але вона закінчувалася перед порогом майстерні.

Запах мастил, свіжих дощок та дідових цигарок організовував дух, котрого боялася нечиста сила і миші, які мешкали за стіною по сусідству, в коморі. Перетинати поріг майстерні офіційно могли тільки близькі родичі чоловічої статі, до яких належав і я. Оскільки всі були старші, то, окрім мене, шкоди там не було кому робити. Дід не бачив моєї шкоди – він її чув душею. Його душа знала, який цвях я поклав не в ту коробочку та що відкрутив від якого реманенту. Він навіть знав, яку саме шкоду я зроблю, хоча я сам цього ще й не підозрював…

Давно то було. Промайнуло вже сорок років, а я таких майстерень нині й не бачив. Тоді життя таке було, що селянин мав сподіватися тільки на себе. І такі словосполучення, як-от: запаяти каструлю, приклепати ручку до сковорідки, викувати кочергу чи відцентрувати вал, нарізати різьбу, — були повсякденними й не викликали якихось складнощів. А майстровитість — то повага й авторитет в односельців. І дідів таких була більшість у селі. Ви спробуйте нині підійти до когось з аналогічними проханнями?

Стою я, онук випускника ремісничо-грамотного училища, переповнений питаннями й думками. Стою в приміщенні, що за певних умов могло б називатися майстернею. Дивлюся на відерце, де впереміш цвяхи різного розміру з шурупами, та думаю думку: «Ну як у такого діда міг вийти отакий онук? Де ж загубився той ланцюжок спадковості? Чому я не доріс до рівня дідової самоорганізації?» Можливо, у назві мого інституту не було слова «грамотного», можливо, хаотичність і швидкість нашого життя залишають по собі безлад.

              

                                                          

Рушниця

Мисливців у селі — два-три, щонайбільше. Коли вони йдуть на полювання, діти біжать за ними аж до краю вулиці, проводжаючи їх. Патронташ, рушниця, костюм — усе це викликає в дітей заздрість.

Полювання — природний інстинкт, закладений у людині зі стародавніх часів, коли полювали на мамонтів, щоб прогодувати родину. Отакий інстинкт прокинувся і в нашого сусіда діда Степана.

Як вийшов на пенсію, він купив рушницю, різні мисливські причандали і тепер, сидячи на ганку, милувався зброєю, що поблискувала проти літнього сонця.

— Ну як, Степане? — гукнув через дорогу мій дід.

— Та нічого. Ходімо на город, рушницю пристріляємо.

— Зараз, тільки майстерню закрию.

Дід склав інструмент, протер верстак, замкнув двері й повагом пішов до сусіда. Для цілі вибрали самотній сонях посеред городу; за ним був старий сад, далі — луки, отже, стрільба мала бути безпечною. Обрали позицію метрів за тридцять від цілі, виклали три коробки з набоями і почали.

Постріл за пострілом, ще і ще — а сонях цілий. Крутили приціл, стріляли і знову чаклували над точністю, а сонях стояв, як укопаний. Десь на пострілі тридцятому почувся несамовитий крик Степанової жінки: голосила вона чи погрожувала — зрозуміти було важко.

На крик збігалися сусіди, певні, що Степаниху поранено. Картину ж застали зовсім не криваву, ба навіть навпаки. Серед городу баба Явдоха тримала однією рукою за ремінь рушницю і кляла новоспечених стрільців, а другою показувала на старий сад. Городом до левад утікали сусід із моїм дідом. Тікали, пригинаючись, як від пострілів. Кожен посланий наздогін бабин проклін пригинав їх ще більше до землі.

Згодом бабина мова стала набувати змісту:

- Людоньки добрі, що ж вони наробили!..

- Та кажи вже, що там скоїлося! — перекричала бабу сусідка.

- Та там же в саду, на шворках!

- Хто там у саду на шворках?

- Та он же, дивіться!

Нарешті перед сусідами в саду відкрилася картина мисливського «навчання»: три шворки з бабиною щойно випраною білизною потрапили на траєкторію качиного дробу, який повз непохитний сонях долетів аж у сад. Немаленького розміру Явдошина білизна мала вигляд решета і навіть ще диміла, від дечого залишилося саме шмаття. Сміялися всі, крім баби Явдохи.

Діди з'явилися надвечір і не додому, а до сусіда Василя.

- Ну, як полювання? — спитав господар.

- Хоч ти не допікай, Василю. Завтра треба в область з’їздити…

- Як треба, то треба. Поїдемо.

Вранці повіз Василь бабу в місто до магазину «Велетень» за спідніми обновками. А діди, сидячи за чаркою, приймали співчуття від сусідів та виголошували тост за вдале полювання. Навіть тікаючи від баби, вони не розгубили гумору.

А сонях виріс великий, з темним добірним насінням, ми його всім кутком лузали. Мужній був сонях.

Дзвін кіс

Друга половина травня 70-х років в українському селі. Які пензлі та фарби не візьми, а змалювати її неможливо… Цей чарівний вир подій у природі і в житті села приходить у снах і згадках. Хочеться говорити з людьми, яких вже немає, хочеться бігти босоніж по молодій зеленій траві, хочеться кричати на повні груди кружляючим над ставом лелекам. Хочеться сісти за стіл з дідами і слухати їх, затамувавши подих.

Хочеться. Хочеться…, та не повернути ті весни! Прийдуть нові, подібні, та не такі, без тих людей, яких з роками дедалі більше розумієш і поважаєш.

Травень, минув Великдень, посаджено і посіяно городину. Наближається пора косовиці. Цей час неможливо забути, передати словами. Трава ще не викинула колос, повна поживних сил, м’яка, запашна, ясно-зелена. Корови-годувальниці майже не відходять від села, пасуться на одному місці.

Кожен у селі має свій клин сіножаті. Дід Антон — на лузі в лісі, де найнижча трава в пояс, дід Василь — у верхів’ях балки… Так склалося, кажуть, за батьків-дідів, а то, може, й раніше. Косовиця — то не робота, то дійство, яке повторюється щороку. Кожен має свій секрет, свої навички, у кожного коса — мистецький витвір.

По сантиметру, по міліметру під свій зріст, під свої руки. Кожен косив по-своєму, і впізнати людську вдачу можна було за манерою косити. О цій довгожданій порі косили, ворушили дерев’яними граблями валки, на левадах з’являлись, виростали, мов гриби після дощу, копиці.

А потім сіно їхало до господ. Їхало, як могло, на всьому, що рухалось. На машинах, тракторах, мотоциклах і підводах, у в’язанках на спинах господарів… Село наповнювалося запахом сіна, до якого у надвечір’я приєднувався аромат матіоли, і чулося, що десь недалеко вже Зелені свята.

Такими вечорами я любив слухати, як лаштувалися коси на завтрішній день. То було незвичайне дійство, музичний твір, з яким грала луна в балці та лісі. Десь о пів на восьму вечора діди починали клепати коси. Всі робили це однаково і кожен по-своєму. Коли не перший рік живеш у селі, то ніколи не сплутаєш, хто клепає, навіть якщо він не вдома. Починав розноситися дзвін з одного двору, потім до нього приєднувалися інші.

Дзвін наростав, замовкало все живе в селі, навіть птахи затихали. Був тільки дзвін, у ньому переплітались віки, мовою дзвону сталі говорили з пращурами, поставало перед очима прожите життя. У супроводі вечірніх дзвонів пропливала Перша світова, молоді роки в дивізії Костя Пестушка, голодомори та колективізація, Друга світова, друзі й рідні, які загубились на цій дорозі. Я любив дивитися в обличчя дідам, коли вони клепають коси. В їхніх очах були смуток і радість, надія і приреченість, глибокий розум і великий життєвий досвід…  

Мої односельчани, які почали свій життєвий шлях на початку минулого століття, навічно повинні бути записані в нашу історію. Того, що вони пережили, вистачить на добрий десяток поколінь. У них, при неоднаковій вазі і зрості, є спільні риси: немов поле плугом, поорані зморшками обличчя, глибокі, як копанки, очі, мовчазність і смуток.

І руки. Руки, які важко забути. Руки, які сіяли, косили, орали і тримали зброю. Які ніжно гладили наші дитячі голови, ніби хотіли захистити нас від прожитого ними життя.

       

Сугоклія

Зі Звенигородщини, через брід на річці Сугоклії, ішла чумацька валка отамана Яся Хоменка. Два десятки возів тягли сиві вгодовані воли, котрих підганяли засмаглі чоловіки. Далеко до Херсона. Довго ще сонце грітиме, а дощ обмиватиме їх у спекотних степах між Бугом та Інгулом, де Ясеві пращури козакували. Везуть товар чумаки на південь, незважаючи на загрози нападів та нелегкий шлях.

На горі, біля броду, верхи на сірому жеребці сам Ясь, вдивляється в степ, чи не криється де небезпека. Полотняна одіж на нім, при зброї, середніх років загартований життям чоловік славного козацького роду. Хоменки ще за Богдана в сотниках ходили, одного батько Хмель навіть у посольство до Туреччини посилав. Ясь, прямий потомок Йосипа Хоменка, сотника надвірної гетьманської компанійської хоругви, вів валку на південь.

Отак, чи може, трохи інакше було півтора століття тому. А правда те, що Ясь доводиться мені пра-пра-прадідом. Таланту мого на повість про чумаків замало, то хай невеличка оповідь буде згадкою про моїх пращурів.

Славний Ясь жив на хуторі Скаліватці в хаті, збудованій край балки. Подвір’я велике, садок, достаток, робота з весни до пізньої осені, взимку на печі, на свята у гостях. Синок на дворі бігає, Ясева втіха, для нього все.

І все гаразд, аж доки не надумали в далекій Москві, що Ясеві треба їхати воювати за царя і отєчество з Турецькою імперією. Зброю в руки доводилось брати і раніше - то валку захищав, то худобу в степу від злодіїв відбивав. Осідлав коня, обняв жінку, поцілував сина, та й поїхав чужу землю воювати цариці …

За півроку вернувся з пораненням. Турок ятаганом у бою шию розсік. Вижив, не смертельно зачепило, але голос пропав-шипів, як качур. Жаль, співав колись гарно, тепер же тільки слухав. Через той новий голос, що йому „викував" турок, стали звати Яся Хоменка „качуром". Легко далі було розслідувати родовід, бо всі нащадки від народження і до смерті були «качури». Отже, і я "качур" і мої діти теж «качуренята»- спадкоємці того отамана валки, що пантрував нападників у степу на березі річки біля перевозу.

Долю мого роду по батькові вздовж і поперек перетинала невелика степова річка Сугоклія. Тече вона до Інгула, ховаючись в очеретах, а далі хутко з’являється і стрибає по камінцях ,поблискуючи бистрою водою на сонечку.

Вертаюся від річки до нашого роду. Був у Яся син один, стрункий та смаглявий, вдачею козак. Освіту йому військову батько дав, та висватав, як говорила моя прабаба,"браву дівку". В яких баталіях він брав участь і скільки років служив государю російському, історія мовчить. Відомо, що мав достаток, а з тою «бравою дівкою» восьмеро діток.. Серед них мій прадід Полікарп.

Прадідова постать дійшла з розповідей родичів, які пам’ятають його.

У першу світову служив на флоті, стріляв із корабельних гармат по ворожих кораблях. Далекими землями ходив, не відаючи, навіщо він там і що робить."За нашого государя!, За великую Россию!", — кричали командири, — «За Империю!» І невтямки було Полікарпові, який стосунок мають ті заклики до його рідної Скаліватки, до його землі, до жінки, дітей і за тисячи верств від свого хутора треба стріляти з гармат по таких же, як його, хуторах.

Скінчилося … Мерщій додому, хліб сіяти, землю орати, до хати, до Батьківщини. Недовго господарювали з молодою жінкою Василиною. Закружляв вихор революцій та громадянської війни, посунули з різних боків усі, хто тільки міг. Грабують, стріляють, палять, проповідують, хочуть бути хазяями на Полікарповій землі. Змінив прадід моряцький бушлат на чорний жупан, та й пішов до Юрка Тютюнника, рідну хату захищати. Багато родичів і односельців теж подалися-хто до Петлюри в армію, хто до отаманів Чучупаки, Яблучка, Шепеля… Нічого з того не вийшло, голодомор 1922 року всіх з урочищ попроганяв.

Аби приховати минуле, зібрав Полікарп речі, взяв жінку з дітьми і поїхав до того чумацького броду, через котрий ще Ясь валки водив. Осів на новій землі біля Сугоклії. Дім збудував, діток побільшало, загосподарював.

Були і радощі, й негаразди, життя легким не назвати. Та Господь Полікарпові небагато віку відміряв, хоча подій в його житті вистачило б не на одне буття на землі. В 1933, за жменю зерна, принесеного хрещеникам, щоб не вмерли з голоду, повели вночі прадіда з кумом у балку, до того броду на Сугоклії. Таких, як вони, там вже з півсотні назганяли. Днів три, син Дмитрик носив йому макоржеників. На четвертий приніс, а татка нема… Гукало дитинча батька, бігаючи по березі, та його вже там не було.

Востаннє вмився Полікарп біля броду чистою водою Сугоклії і пішов по етапу до Харкова, до в’язниці. Дорогою думав, що далі: чи до Сибіру, а чи кулю присудять, та як сім’я виживе. Кілька днів їсти не давали. Гнали та й гнали , і аж десь чи то перед Кременчуком чи то за ним дали гарячої баланди поїсти…

Отам він і лежить, судимий за жменю ячменю, котрий виростив своїми руками і не мав чим урятувати опухлих дітей від голоду.

Врятувала й виростила Василина, прадідова жінка, діток. Вдруге заміж не пішла, пам’ятала Полікарпа. Нове горе, війна. Пішли хлопці на фронт. Пішов і Дмитро Полікарпович - дід мій. За спини не ховався, землю боронив, гнав фашиста до самого Кенігсберга. . Мав три поранення, під час лікування в шпиталі останнього зустрівся з рідним братом Андрієм. За тиждень Андрія накрила своя ж артилерія, а діда списали- трактористом у село. Орав і сіяв, косив та молотив на ланах по березі Сугоклії. А вона текла, стрибала по камінцях, притихала в очеретах, ніби вела бесіду з людьми, котрі до неї приходили. І жили поряд рід Хоменків і та річка, яка розповіла б іще багато всього, що бачила і чула.

Зосталося після війни троє Полікарпових дітей: дочки Настя й Ніна та син Дмитро, мій дід, коло них і мати, моя прабаба, Василина. Втрьох і прожили життя недалеко одне від одного. Дід після фронту ще й до технікуму фінансового вступив. Не такий вже й балакучий був, та інколи вдавалось його розговорити. Згадував, як виживали в 1947 році, як купив панчохи зі стрілками жіночці-екзаменатору з математики на вступний іспит, щоб прийняли до технікуму. Про війну почав розказувати років за три перед смертю, і розповіді його не сходилися з підручниками, які вихваляли геніальність полководців. Слухав я і не розумів, кому вірити, підручникові чи дідові, котрий пройшов від Москви до нинішнього Калінінграда в піхоті на передовій. Доки мав здоров’я працював там, куди пошлють. Робив експедитором, завгоспом, завідував гаражем, фермою. Легше написати, яку посаду дід-фронтовик не обіймав у господарстві на березі річки Сугоклії.

За святим звичаєм козацького роду, до якого належав, дід, доки фізично міг, шукав у Прибалтиці могилу брата. Ворушив архіви, їздив під Ригу і Юрмалу, ходив між братськими могилами, читав списки на них у надії знайти Андрія, вклонитись. Не вдалося, але наполегливість його заслуговує поваги і наслідування.

Востаннє пам’ятаю його здоровим і красивим в грудні 1987 року, коли проводив мене до строкової служби. Ввечері посиділа рідня, знайомі, друзі, на гармату мені грошей зібрали. В райвоєнкоматі Дмитро Полікарпович сів в автобус з призовниками, навіть воєнком не посмів заперечити і поїхав до області з нами на призовний пункт. Сидів попереду на кондукторськім кріслі, наче віз нас у якесь нове, доросле життя. Що на думці в нього було, відомо тільки йому.

На гармату грошей зібраних на проводжанні не вистачило, тільки на міну, то прийняли мене в сапери. Служив справно, як і належить, повернувся та дід був уже хворий. .

Отак і жив мій рід поряд з Сугоклією - час їх поріднив.

Перегородили греблями річку, сховалися перекати, затих її веселий дзвінкий голос. Відпустила вона і наш рід, який розсипався від Черкас до Запоріжжя. Та все одно тягне до того броду на Сугоклії, де пращури річку вбрід переходили, де Ясь валки переправляв, звідкіля прадіда Полікарпа погнали на загибель, де дід Дмитро пшеницю сіяв і жав, де батько босоніж бігав…

Сплелася та річка Сугоклія з нашим родом і тече як життя, відгукує в кожному поколінні, у вічному часі.

Три вечори біля куреня

Вечір перший

Розлогою долиною троє вершників підганяли кінський табун з паші на ночівлю. Позаду табуна їхав невисокий сивоголовий дід, а по боках двоє хлопців. Зморено вони між собою перегукувались, завертаючи коней у загороду. Слідом біг пес Барвінок, підгавкуючи для загальної користі.

Діда звали Антон, у свої сімдесят п’ять він вправно сидів на коні . Бувало сміявся, що майже ціле століття проїхав верхи. Підлітки, Юрко та Іван, помічники в догляді за колгоспним табуном, вже друге літо допомагали дідові на далекім випасі. І цього разу повторювалося все, що діялося від початку червня по вересень на березі Зайковського озера.

Загнали коней, дід Антон закрив загороду, озирнувся на хлопців:

- То ви йдете купатись?

- Аякже, — відповів Іванко.

- То не баріться , бо ще варити, а дров нема.

- Ми швидко.

Після купання в теплій вечірній воді хлопці тягли сухе гілля з чагарнику, розкладали багаття, дід Антон промивав пшоно на куліш, товк старе сало, різав цибулину, часто протираючи очі. Робив усе неквапливо, ретельно.

Вечір гасив денне світло, і вже з’являлися одна за одною зорі. Полум’я освітлювало галявину, гралося тінями людей та збудованого неподалік куреня.

Хлопчаки повсідалися біля діда.

- Потомилися, — запитав дід.

- Та так, — разом мовили хлопці.

- А підкинь, Івасю дров, хай вода закипить, а ти, Юрку, неси сіль.

Дід помішував куліш, одним оком жмурячись від диму. Барвінок уважно дивився на господаря — чекав вечері.

- Діду Антоне, — заводили хлопці бесіду, знаючи любов старого до спогадів, — колись не кіньми, казав учитель, підводи тягали, а волами. Чи то правда?

- Правда, а тільки звалась та воляча підвода возом. У такого воза впрягали двох волів та їздили до Криму чи до Слов’яносербії по сіль, по рибу або інший товар.

- А розкажіть, діду, більше про волів.

- Гаразд, Юрку, слухайте, — зручно вмощуючись, починав дід. — Волів вирощували з телят, і були вони сірі, з великими рогами і дуже дорогі, бо то тварина, яка приносила чумакові чималі гроші. Є легенда, що волів сотворив Бог. І коли народженого Ісуса Христа поклали до ясел, то воли дихали на нього, щоб зігріти. Кажуть, ніби в ніч під Новий рік воли можуть говорити людською мовою і бачити майбутнє.

- В школі казали що бога нема…

- В кого нема, а в кого є — у різних людей по різному.

- Діду, а волів інших мастей не було?

- Не перебивай, Івасю, були, та рідко. Інколи траплялися чорні з білою плямою. Такий віл коштував набагато дорожче, бо вважалося, що він оберігає все господарство від нечистої сили. За волами господарі дивилися дуже добре, хвости чесали, оздоблювали прикрасами роги, натирали соломою шкіру, гарно годували.

- А як волів кликали, як коней наших?

- Та майже. Пам’ятаю в нас в селі були: Інгул, Метелик, Орел, Азов, Крим, Волох, а одного Юрком звали.

- Як мене?

- Отак, як тебе. А ну, підкинь, Юрасику, дров до огню, бо голодні залишимося. А ти, Іванку, неси посуд та поріж хліб.

Дід розкладав на скатерці сало, цибулю, ложки, а хлопці все допитувались діда:

- А де жили чумаки, як виглядали вони?

- Були вони дужі люди, походили з козаків, мали навик військовий, бо в дорозі доводилось і від грабіжників боронитися. Небідні були, чим більше волів чумак мав, тим заможніший вважався. На південь встигали валки сходити двічі, а то й тричі на рік. Добра і туди і з відти навозять та продають по ярмарках.

- А що таке валка?

- Валка — то як автоколона, що перше зерно везе до елеватора в район, тільки з возів. Валка складалась щонайбільше з тридцяти-тридцяти п’яти возів, а найчастіше з двадцяти п’яти. Степовий колодязь міг напоїти півсотні волів. У спеку з річок та ставків напувати боялися, щоб не захворіла скотина. Та і двадцяти п’яти возів табір можна скласти, щоб від нападників оборону тримати. У валці керував отаман. Він говорив, кому їсти варити, кому волів пасти, кому змащувати осі у возів.

Дід Антон зняв казанок з вогню, скуштував і почав розливати куліш у миски.

- Ну, що, чумаки, сідайте до столу, їжте.

Іванко та Юрко охоче взялися за ложки. Смачний куліш з димком хутко зник, а за ним сало, хліб та цибуля. Недалеко від вогнища порався зі своєю порцією і Барвінок.

- Завтра, хлопці, дощ буде, дим стелиться над землею, та й кобила стара на спині сьогодні качалась

Любив дід передбачати погоду на підставі своїх спостережень за поведінкою худоби, рослин і різними явищами.

- Діду, що їли чумаки?

- Та отак, як ми оце, куліш. Була своя кухня, з собою брали найнеобхідніше з їжі. А все інше добували в дорозі — полювали, рибалили. Була в них і медицина своя . Дорога далека, то лікувалися травами та настоями, заговорювати болячки вміли. Багато хто з чумаків характерництвом славився.

- Так характерники — то ж козаки!

- І серед чумаків характерники водилися, бо вони з козацького роду. Знали чари, дужі хлопці були. В степу не раз мусили з ворогом, якого удвоє, а то й в утроє більше, на парю ставати.

- А де ж діду поділись ті чумаки?

- То, хлопці, залізниця їх потіснила, забрала в них заробіток. Та й при царях землю нашу стали роздавати чужим панам, випасів поменшало, а в дорозі волам пастися треба. В окремих місцях цей промисел до революції проіснував, де не було залізниць. Чумаки люди не бідні були, накупили хто землі, а хто і цех ремісничий. Уміли господарювати, і на своїй землі навчалися і по чужих краях щось нове примічали. О, хлопці, то ви вже спите?

Біля вогню лежали і сопіли два малі чумаки . Спалахи полум’я освітлювали дитячі обличчя, на яких було видно втому від довгого дня і щастя того віку, коли воно може бути без причини просто так. Переніс їх дід до куреня, а сам ішов мити посуд до озера, наспівуючи стару пісню, яку ми ще трішки чули крізь дрімоту:

Ой, по горах сніги лежать,
По долинах води стоять,
А по шляхах маки цвітуть.
То не маки, а чумаки —
З Криму йдуть, рибу везуть….

Сидів ще трохи на березі з Барвінком, дивився на Чумацький шлях, на місяць, слухав, як на Зайковському озері риба скидається. А потім лягав спочивати. І тільки Барвінок, лежачи біля куреня, сонно поглядав на коней у загоні.

Хлопцям снилося, як чумакують вони від Криму до Черкас. Снилися воли, вози, всілякий крам, татари і Барвінок, який усе біг та біг за возами.

Вечір другий

Пасли коней по долині маленької річечки, понад озером. Приганяли ввечері, вже як напасуться, до загороди. При напуванні ще купали: то окреме дійство і неабияка радість дітворі.

Цього вечора дід заходився варити кашу: промивав крупу, кришив цибулю і сало на засмажку- не просто вечерю ладнав, а священнодіяв, вкладаючи в страву на багатті частинку своєї душі, можливо так готували їжу наші пращури.

- Юрку, як розгориться хмиз, то кинь товстих дров, щоб був добрий жар для каші. А ти, Ваню, сходи до джерела, принеси води.

Ми знали, що дід Антон родом з Чигиринщини, і вже продумували, як його розохотити до оповіді про Хмельницького та Дорошенка. В казанку вже кипіла каша, і дід, примружуючи око від диму, солив її.

- Діду, це правда, що ви росли на Чигиринщині? — таки почав довідуватись Іванко.

Дід підсунувся до нас поближче і з ностальгічною ноткою промовив:

- Так, козаки, я родився і виріс у Медведівці на Чигиринщині. Той край ще зветься Холодний Яр.

- Це не той Холодний Яр, що в Шевченка описаний? Нам Петро Дем’янович в школі завдавав читати.

- Той самий, та історія його почалася задовго до подій, описаних Тарасом Григоровичем. Колись за Ярослава Мудрого, то були землі воєводи Мирослава, а той Мирослав нібито командиром кінноти в Ярослава був, захищав південні кордони. Збудував там фортецю, пильнував від кочівників. Та одного разу в сутичці його кочівники вбили.

- І що далі було?

- А було те, що жінка його, Мотря, заснувала монастир у пам’ять по чоловікові, і з тих давніх часів той монастир стоїть у лісі і називається на честь жінки Мотронин.

- І зараз є?

- Зруйнований дуже, але церква є.

Дід примовк. Перегукувалися сичі над гайком, було чутно як скидається риба на озері, в кострищі потріскували дрова, смачно позіхав Барвінок, ждучи своєї порції вечері.

- Той монастир, — вів далі дід, — славний.

- А чому те місце зветься Холодний Яр?

- Різні чутки є. Одна, що в тім ярі холодніше, ніж по інших, а як вірити другій чутці, то ніби в тому ярі ховалась від татар Маланка Холодна з дітьми. Взагалі, ярів там багато, просто цей найвідоміший, від нього і місцевість так називається.

- Гайдамаки там були, — пригадав Юрась. — Я у школі про них читав.

- Так, у монастирі ножі святили, а їх отаман Максим Залізняк там послушником служив. Дуб ще зостався, на ньому казан висів. Як у той казан били, то кілометрів за десять чути було і гайдамаки на раду сходилися.

- Щоб з панами воювати.

- З ким тільки не воювали, та кращої долі не знайшли. Переловили їх, а ватажків стратили.

Помішуючи кашу, дід тихо заспівав.

Віє вітер, віє вітер,
Дуба нахиляє,
Сидить козак на могилі
Та й вітру питає:
«Скажи, скажи, вітре буйний,
Де козацька доля?
Де фортуна і надія,
Де слава і воля?…»

«Як козак співає то, в нього душа плаче» — казав дід. Доспівавши, промовив:

- А ну, лиш, подай, Юрку, засмажку, вже каша готова.

Насипав дід кашу, розлив молоко в кухлі, хліба поклав кожному та по цибулині.

- Цибулі не треба, — мовив Юрко.

- Треба хлопці, треба. Вона вам мікроби повбиває, хворіти не будете.

Цокали ложки у мисках — каша на свіжому повітрі біля багаття йшла залюбки. Доїдаючи добавку, хлопці розпитували діда:

- Казали, що в революцію, ви, діду, там радянську владу встановлювали. Вчитель говорив, що довго бої точились, бо куркулі до 1922-го року боронились.

- То, хлопці, давно було, і не я, а будьонівці там порядкували.

- А ви хіба не в Будьонного служили?

- Та я вже не пригадую, як командира звали. Вітчизняну пам’ятаю, а те вже забув. Дід примружив очі, немов згадував щось своє далеке, він примружувався завжди, коли думав чи смакував страву, коли дивився в далину і на небо.

Вже набагато пізніше, після смерті дідової, аж у 2005 році, ми знайшли прізвище його, 18-річного, в списках кінного полку Степана Хмари. І стало зрозуміло, чому дід сидів так добре на коні і мовчав про ті роки. Не один раз віч на віч зустрічався з башкирською кіннотою, латиськими стрільцями, з денікінцями і різної масті білогвардійцями, будьоннівцями, красними китайськими робітниками та іншими найманцями, в тому числі і співвітчизниками. Вітчизняну пройшов на коні з 1941 по 1944 рік, скачучи з шаблею на фашистські танки і піхоту, визволяв село за селом, місто за містом від фашистів.

Доїли кашу, випили молоко, помили посуд, провідали з Барвінком коней.

- Лягайте спати, гайдамаки, завтра рано вставати. Тобі, Юрку, ще й за харчами їхати до комори, а вдень при сонці злива була — знак на дощ завтра.

- Діду, а про Хмельницького і Дорошенка розкажете?

- Іншим разом, лягайте.

Вже дрімали в курені, а з берега над озером чулася тиха дідова пісня.

Не славная Чута
Густими дубами,
А славная Чута
Знизу куренями.
Ой, у Чуті, в ліси
Козаки гуляли…

Здавалось, що то голос землі, теплої, степової, духмяної після дощу. Дивився старий на зорі, на озеро, згадував те, що, можливо, нікому ніколи не розповідав.

Вечір третій

Котрись із хлопців їздив за харчами до бригади раз на два дні, переважно то був Юрко. Його худорба викликала такий жаль у комірника, що той давав харчів більше, ніж належало. На рудій кобилі Юрко завертав після комори до себе додому, до Івана та до діда, де давали ще харчів, чисту одіж та цигарок дідові. Дід Антон же приїжджав до села раз на п’ять днів, коли на заміну прибував дядько Ілько.

Довідавшись усі новини, прибував Юрко надвечір до куреня, під дружнє погавкування Барвінка злазив з коня. Здавав харчі та розказував те, що діда цікавило найбільше.

- То кажеш, до Микити син приїхав з інституту?

- Атож, казав женитися хоче.

- То вже й пора, років двадцять шість йому, щонайменше. А кого ж він сватає, баба нічого не казала?

- Городську бере.

- А що товариш Василь поробля?

- Та їх з Максимом дільничний штраховку заставив платити.

- За що страховку?

- Та поганими словами бабу Клаву лаяли.

Прикриваючи беззубий рот рукою, дід Антон сміється.

- І велика страховка?- питає крізь сміх.

- Кажуть, карбованців з десять.

Дід не міг прийти до тями:

- Чого ж так дорого за куму?

- Дільничному видніше. Казав, усіх буде штрахувати, хто лаятиметься.

- А що Назар старий?

- Узяв медсестру на квартиру.

- Ти ба, буде кому тиск міряти та ліки давати. Молодець Назар.

Доки йшла бесіда, Іванко потрусив верші і з уловом повертався до куреня.

- Діду Антоне, може наваримо юшки?

- Хочеш юшки, іди чистити рибу.

Іванко охоче взявся до риби, Юрко розкладав багаття, дід порався коло казана. За юшкою й вечірню бесіду завели.

Розпитували про минуле, бачили себе в думках чумаками, козаками, гайдамаками — тими, про кого була дідова мова.

- А ви застали той час, коли наше місто звалось Єлисаветградом?

- Застав.

- І фортецю застали?

- Ні, тільки в’язницю та вали.

- В школі говорили, що фортецю будували, аби захищатись від татар.

- То не є правда..

- А навіщо ж тоді її будували?

- Та щоб хліборобів лякати і хліб відбирати.

- А звідки ви, діду, все знаєте?

- В нас на квартирі до революції молодий учитель жив три роки, розказував багато, та й діди світ бачили. Їжте, хлопці, юшку та лягайте, пізно вже. Завтра наварю вам галушок з таком.

- Як це з таком?

- Це коли в галушку заліплюється трішки смаженого сала з цибулею. В нас завжди на храми варили їх.

- А храми, це що?

- Свято. Припадало воно на дату відкриття церкви. В одній парафії воно припадало на Трійцю, у другій на Петра і Павла, десь на Юрія, а десь на інше християнське свято. У нас припадало на Покрову. Приїжджали діти до батьків, рідня, сусіди та куми заходили. Пригощали всіх з доброю душею.

…приходила до хлопців дрімота, а з нею і сон. Снилася їм, що займалися хліборобством та рибацтвом, воювали і торгували, їздили волами і займалися ремісництвом, розводили бджіл та випасали худобу…

А наступного дня в ранці над озером танув густий туман. Долиною йшов на пасовище ще сонний кінський табун. За ним їхало три вершники. З боків табуна на два смаглявих підлітки з вигорілим на сонці волоссям. Відстаючи позаду, на старій кобилі, сивоголовий дід. Слідом за котрим біг пес на ім’я Барвінок.