Сугоклія

Зі Звенигородщини, через брід на річці Сугоклії, ішла чумацька валка атамана

Яся Хоменка. Два десятки возів тягли сиві вгодовані воли, котрих підганяли засмаглі чоловіки. Далеко до Херсона. Довго ще сонце грітиме, а дощ обмиватиме їх у спекотних степах між Бугом та Інгулом, де Ясеві пращури козакували. Везуть товар чумаки на південь, незважаючи на загрози нападів та нелегкий шлях.

На горі, біля броду, верхи на сірому жеребці сам Ясь, вдивляється в степ, чи не криється де небезпека. Полотняна одіж на нім, при зброї, середніх років загартований життям чоловік славного козацького роду. Хоменки ще за Богдана в сотниках ходили, одного батько Хмель навіть у посольство до Туреччини посилав. Ясь, прямий потомок Йосипа Хоменка, сотника надвірної гетьманської компанійської хоругви, вів валку на південь.

Отак, чи може, трохи інакше було півтора століття тому. А правда те, що Ясь доводиться мені пра-пра-прадідом. Таланту мого на повість про чумаків замало, то хай невеличка оповідь буде згадкою про моїх пращурів.

Славний Ясь жив на хуторі Скаліватці в хаті, збудованій край балки. Подвір’я велике, садок, достаток, робота з весни до пізньої осені, взимку на печі, на свята у гостях. Синок на дворі бігає, Ясева втіха, для нього все.

І все гаразд, аж доки не надумали в далекій Москві, що Ясеві треба їхати воювати за царя і отєчество з Турецькою імперією. Зброю в руки доводилось брати і раніше - то валку захищав, то худобу в степу від злодіїв відбивав. Осідлав коня, обняв жінку, поцілував сина, та й поїхав чужу землю воювати цариці …

За півроку вернувся з пораненням. Турок ятаганом у бою шию розсік. Вижив, не смертельно зачепило, але голос пропав-шипів, як качур. Жаль, співав колись гарно, тепер же тільки слухав. Через той новий голос, що йому „викував" турок, стали звати Яся Хоменка „качуром". Легко далі було розслідувати родовід, бо всі нащадки від народження і до смерті були «качури». Отже, і я "качур" і мої діти теж «качуренята»- спадкоємці того отамана валки, що пантрував нападників у степу на березі річки біля перевозу.

Долю мого роду по батькові вздовж і поперек перетинала невелика степова річка Сугоклія. Тече вона до Інгула, ховаючись в очеретах, а далі хутко з’являється і стрибає по камінцях ,поблискуючи бистрою водою на сонечку.

Вертаюся від річки до нашого роду. Був у Яся син один, стрункий та смаглявий, вдачею козак. Освіту йому військову батько дав, та висватав, як говорила моя прабаба,"браву дівку". В яких баталіях він брав участь і скільки років служив государю російському, історія мовчить. Відомо, що мав достаток, а з тою «бравою дівкою» восьмеро діток.. Серед них мій прадід Полікарп.

Прадідова постать дійшла з розповідей родичів, які пам’ятають його.

У першу світову служив на флоті, стріляв із корабельних гармат по ворожих кораблях. Далекими землями ходив, не відаючи, навіщо він там і що робить."За нашого государя!, За великую Россию!", — кричали командири, — «За Империю!» І невтямки було Полікарпові, який стосунок мають ті заклики до його рідної Скаліватки, до його землі, до жінки, дітей і за тисячи верств від свого хутора треба стріляти з гармат по таких же, як його, хуторах.

Скінчилося … Мерщій додому, хліб сіяти, землю орати, до хати, до Батьківщини. Недовго господарювали з молодою жінкою Василиною. Закружляв вихор революцій та громадянської війни, посунули з різних боків усі, хто тільки міг. Грабують, стріляють, палять, проповідують, хочуть бути хазяями на Полікарповій землі. Змінив прадід моряцький бушлат на чорний жупан, та й пішов до Юрка Тютюнника, рідну хату захищати. Багато родичів і односельців теж подалися-хто до Петлюри в армію, хто до отаманів Чучупаки, Яблучка, Шепеля… Нічого з того не вийшло, голодомор 1922 року всіх з урочищ повиганяв.

Аби приховати минуле, зібрав Полікарп речі, взяв жінку з дітьми і поїхав до того чумацького броду, через котрий ще Ясь валки водив. Осів на новій землі біля Сугоклії. Дім збудував, діток побільшало, загосподарював.

Були і радощі, й негаразди, життя легким не назвати. Та Господь Полікарпові небагато віку відміряв, хоча подій в його житті вистачило б не на одне буття на землі. В 1933, за жменю зерна, принесеного хрещеникам, щоб не вмерли з голоду, повели вночі прадіда з кумом у балку, до того броду на Сугоклії. Таких, як вони, там вже з півсотні назганяли. Днів три, син Дмитрик носив йому макоржеників. На четвертий приніс, а татка нема… Гукало дитинча батька, бігаючи по березі, та його вже там не було.

Востаннє вмився Полікарп біля броду чистою водою Сугоклії і пішов по етапу до Харкова, до в’язниці. Дорогою думав, що далі: чи до Сибіру, а чи кулю присудять, та як сім’я виживе. Кілька днів їсти не давали. Гнали та й гнали , і аж десь чи то перед Кременчуком чи то за ним дали гарячої баланди поїсти…

Отам він і лежить, судимий за жменю ячменю, котрий виростив своїми руками і не мав чим урятувати опухлих дітей від голоду.

Врятувала й виростила Василина, прадідова жінка, діток. Вдруге заміж не пішла, пам’ятала Полікарпа. Нове горе, війна. Пішли хлопці на фронт. Пішов і Дмитро Полікарпович - дід мій. За спини не ховався, землю боронив, гнав фашиста до самого Кенігсберга. . Мав три поранення, під час лікування в шпиталі останнього зустрівся з рідним братом Андрієм. За тиждень Андрія накрила своя ж артилерія, а діда списали- трактористом у село. Орав і сіяв, косив та молотив на ланах по березі Сугоклії. А вона текла, стрибала по камінцях, притихала в очеретах, ніби вела бесіду з людьми, котрі до неї приходили. І жили поряд рід Хоменків і та річка, яка розповіла б іще багато всього, що бачила і чула.

Зосталося після війни троє Полікарпових дітей: дочки Настя й Ніна та син Дмитро, мій дід, коло них і мати, моя прабаба, Василина. Втрьох і прожили життя недалеко одне від одного. Дід після фронту ще й до технікуму фінансового вступив. Не такий вже й балакучий був, та інколи вдавалось його розговорити. Згадував, як виживали в 1947 році, як купив панчохи зі стрілками жіночці-екзаменатору з математики на вступний іспит, щоб прийняли до технікуму. Про війну почав розказувати років за три перед смертю, і розповіді його не сходилися з підручниками, які вихваляли геніальність полководців. Слухав я і не розумів, кому вірити, підручникові чи дідові, котрий пройшов від Москви до нинішнього Калінінграда в піхоті на передовій. Доки мав здоров’я працював там, куди пошлють. Робив експедитором, завгоспом, завідував гаражем, фермою. Легше написати, яку посаду дід-фронтовик не обіймав у господарстві на березі річки Сугоклії.

За святим звичаєм козацького роду, до якого належав, дід, доки фізично міг, шукав у Прибалтиці могилу брата. Ворушив архіви, їздив під Ригу і Юрмалу, ходив між братськими могилами, читав списки на них у надії знайти Андрія, вклонитись. Не вдалося, але наполегливість його заслуговує поваги і наслідування.

Востаннє пам’ятаю його здоровим і красивим в грудні 1987 року, коли проводив мене до строкової служби. Ввечері посиділа рідня, знайомі, друзі, на гармату мені грошей зібрали. В райвоєнкоматі Дмитро Полікарпович сів в автобус з призовниками, навіть воєнком не посмів заперечити і поїхав до області з нами на призовний пункт. Сидів попереду на кондукторськім кріслі, наче віз нас у якесь нове, доросле життя. Що на думці в нього було, відомо тільки йому.

На гармату грошей зібраних на проводжанні не вистачило, тільки на міну, то прийняли мене в сапери. Служив справно, як і належить, повернувся та дід був уже хворий. .

Отак і жив мій рід поряд з Сугоклією - час їх поріднив.

Перегородили греблями річку, сховалися перекати, затих її веселий дзвінкий голос. Відпустила вона і наш рід, який розсипався від Кіровограда до Запоріжжя. Та все одно тягне до того броду на Сугоклії, де пращури річку вбрід переходили, де Ясь валки переправляв, звідкіля прадіда Полікарпа погнали на загибель, де дід Дмитро пшеницю сіяв і жав, де батько босоніж бігав…

Сплелася та річка Сугоклія з нашим родом і тече як життя, відгукує в кожному поколінні, у вічному часі.