середа, 7 липня 2010 р.

Про героїв кінофільму «СВАДЬБА В МАЛИНОВКЕ» (від Юрія Фоменка)


Бог не може змінити минуле, але історики можуть. (Самуел Батлер)

- Діду, а вчитель говорив щоб Ви розповіли як Радянську владу встановлювали?
- Записуй. Вийшли ми з лісу, а будьонівці награбоване везуть. То ми їм як дали...
- Діду , будьонівці то ж наші. Ви де служили?
- Іди звідси. Давно це було. Не пам'ятаю як командира звали.

Є така думка, що історія то кубики розкидані на столі. І кожен правитель складає потрібну історію з них. Таку яка йому до вподоби. Ту, що дасть картину його величі. І не так важливо, що дійсним творцям тої історії відводиться роль далеко не завжди та котру вони виконували.
Не один десяток раз переглядав кінофільм «Свадьба в Малиновке» («Весілля в Малинівці»). Цитати з сценарію Леоніда Юхвіда самі приходять на уста у повсякденному житті. Добрі артисти, хороша музика, пейзажі степової України. А чого тільки вартий колектив артистів, зібраний режисером Тутишкіним: Володимир Самойлов, Олексій Смирнов, Михайло Пуговкін, Тамара Носова, Зоя Федорова, Михаило Водяний, Євген Лебедєв… Картина від 1967 року живе на кіноекранах. І нещодавно, на декількох телеканалах, пройшов цей кінофільм. Атаман з розбіниками, червоні бійці, жінки розбійників з усіх сил допомагають червоним бійям.
Зацікавило мене питання: хто ж є прототипами героїв кінокартини? Кого так прославляють і над ким сміються? Де та красива місцевість, зі степовими краєвидами? Уважний перегляд кінофільму і наполеглива праця з літературою відкрили зовсім інше бачення подій змальованих режисером.
Відповіді шокували. Село Малинівка, в котре по обіду повинні приїхати хлопці з Верблюжки (за сценарієм фільма), знаходиться аж за Кривим Рогом на північній Херсонщині (наразі Кіровоґрадська область). І переплутати з Малинівкою під Харковом не можливо, бо там Верблюжки нема. До речі, у згаданому селі був штаб отамана Херсона і Таврії (як він себе величав) Григорьєва* - чим не прообраз для пана Гриціана Таврічеського?
Чим же уславився цей отаман у дійсності? Хто він такий? І хто ті недолугі люди, що оточували його.
Григорьєв Микола Олександрович - уродженець міста Олександрії Херсонської ґубернії. Колишній офіцер російської царської армії. Ще у 1917 році він був залучений до роботи з українізації армії. За цей вчинок Григорьєв отримав звання підполковника. Тоді ж йому головний командуючий силами Української Народної Республіки Симон Петлюра доручає сформувати повстанські загони в місті Олександрія. Безумовно, організаційний військовий хист у колишнього штабс-капітана був. Першу військову операцію він провів проти австрійських військ на станції Куцівка під Олександрією. Провадив бої з гетьманцями і німцями, брав Херсон, Одесу і Миколаїв. Його навіть записали на два місяці до красної армії коли він там зброї випросив. Пишалися його перемогою над військами Антанти, орден надіслали. Александра Коллонтай так змальовує Григор'ева в той час:
«... Не то торговец, не то чиновник, «из мелких», старого режима, может быть, мастер. Ничего воинственного, героического, «повстанческого» в облике. Приземистый, скорее широкоплечий, лицо тупое, с низким лбом и острыми, «себе на уме» глазами, которые упорно избегают пытливого взгляда собеседника, шаря по присутствующим бегло — пытливым взглядом. Так глядят люди, которые знают за собой что-то нечистое и вечно опасаются, не раскусил ли их собеседник... Со стороны Григорьева посыпались хвастливые фразы о непобедимой силе его повстанческих отрядов. Выспренные речи и деланный пафос, выражающий «верноподданные чувства» недавнего петлюровца к советской власти и тут же преувеличено вульгарное выражение ненависти к буржуазии, намерение «утопить всю эту сволочь в собственной крови». Слова сильные, а веры в искренность говорящего нет»
Не помилилася товариш Колон тай. Йому була чужою революційна ідея, йому болів Херсонський степ. Відразу ж після цієї перемоги він розпочав війну проти «червоних». Після повернення з півдня України в рідних землях не склались стосунки євреями в земельному питанні, то вчинив декілька погромів. Загинув Григорьєв, через конфлікт, спровокований Махном, 27 липня 1919 року. Отаке зустрічається на сторінках його біографії.
Військовий талант його підтверджує взяття Одеси. Красний командарм Скачко доповідав керівництву: «Одессу взяли исключительно войска Григорьева . В двухнедельных беспрерывных боях бойцы показали выносливость и выдающуюся революционную стойкость, а их командиры — храбреет и военный талант... Прошу товарища Григорьева, который лично показал пример мужества в боях на передовых линиях, под ним было убито два коня и одежда прострелена в нескольких местах, и который добился победы над сильным врагом с незначительными потерями, наградить орденом Красного Знамени...» Від його десяти тисяч хлопців захищали місто: 18 тисяч французьких, 12 тисяч грецьких, 4 тисячі білогвардійців та 1, 5 тисяч польських солдат і старшин. До речі, його хлібороби-козаки якраз і зображені недолугими алкоголіками в названому кінофільми. Ці селяни, хочемо цього чи ні - наші пращури, селяни Херсонських степів.
Ну, а хто ж воював проти них у кінофільмі? Хто ці браві будьонівці? З червоною армією сутички починаються після взяття Одеси. Тобто після початку квітня 1919 року. Що ж за події відбулися про які більшовик Шлихтер писав в 1919-м: «...каждый пуд заготовленного зерна был облит кровью».
Клим Ворошилов,Олександр Єгоров, Йона Якір, Григорій Котовський, Мойсей Вінницький (Мішка Япончик)...Ні це не помилка Мішка Япончик. В степах центральної України, змальованих в безсмертному творінні Юхвіда відзначився цей червоний командир.
В травні 1919 року командиром совєтського бронепоїзда № 870 932 стає Мішка Япончик. Команда його була набрана з анархістів і бандитів для придушення повстання, піднятого отаманом Григорьєвим... Цікавий поворот подій. І яке службове підвищення: вже в липні 1919 Япончик - командир 54-го імені Лєніна совєтського стрілецького полку… Полк складався з трьох батальйонів. У перших двох були добровольці: одеські нальотчики і вори. У третьому призовники - студенти Новоросійського університету. Сам Япончик згадував ці часи в листі до редакції одеської газети так: «…После целого ряда военных испытаний я попал в Киев, где после обсуждения всего вышеизложенного я получил от Народного военного комиссара назначение в 1й Подольский полк, где военным губернским комиссаром была возложена на меня задача как на командира бронепоезда № 870 932 очистить путь от ст. Вапнярка до Одессы от григорьевских банд, что мною было выполнено; подтверждается документом командующего 3-й армией за №1107. … Моисей Винницкий под кличкой Мишка Япончик. 30 мая 1919 г.»
20 липня, у неділю, полк Япончика пройшов парадним маршем центральними вулицями Одеси. Очевидці зоставили спогади паро цю подію: «Впереди шли музыканты. Люди Япончика собирали их по всему городу. Трубачи и флейтисты из Оперного театра, нищие скрипачи, побиравшиеся по дворам, гармонисты из слободских пивнушек - все они сегодня шли рядом, играя походные марши и знатные молдаванские мелодии. Позади оркестра, на белом жеребце - сам Япончик в кожаной фуражке, как у Котовского, в офицерском френче и красных галифе… Рядом несли огромное знамя из тяжелого малинового бархата. На нем было вышито полное название полка: «Непобедимый революционный одесский железный полк Смерть буржуазии».
Під таким лозунгом вони йшли нищити і грабувати селян. Вже не було і Григор'єва, його хлібороби під проводом Юрка Тютюника зустрічали багнетами в центральній Україні орду. Ці «червоні» «доблесні» вояки 1920 року добивали роздрібнених селянські загони Гулого-Гуленко, Цвітковського, Гризло в районі Умані, повстанські загони в Холоднім Яру, та по усій Неньці Україні. Поливали хліборобською кров'ю кожний пуд заготовленого зерна.
Едуард Дзюбин (Багрицький) перебуваючи в лавах червоної армії писав:
Гляжу: близ Елисаветграда,
Где в суходоле будяки,
Среди скота, котлов и чада
Лежат верблюжские полки.
И ночь и сон. Но будет время -
Убудет ночь, и сон уйдет.
Загикает с тачанки в темень
И захлебнется пулемет...
И нива прахом пропылится,
И пули запоют впотьмах,
И конница по ржам помчится -
Рубить и ржать. И мы во ржах.

У одних була мета вирощувати хліб та по необхідності боронили землю, а в інших : «Рубить и ржать» .
Того року бригада Котовського була перейменована на 1-й кінний корпус «Червоного козацтва». Козаки - захисники хліборобів та ремісників, жінок і дітей, благородні лицарі. А «червоні козаки» що захищали? Селян у громадянську? Допомагали їм безкоштовно позбутися результатів їх праці і майна? А нерідко…
Ото Леонід Юхвід познущався з пращурів. А я сміюся з них, засуджую, не поважаю. І плескаю в долоні Япончикам і Котовським! А можливо треба взяти квітів і віднести пращурам на могили… Поставити свічку в церкві за упокой хліборобських душ, що землю свою боронили.
Олександр Довженко говорив про випущений 1943 році підручник професора Павловського: «… По этой книжке выходит, что с давних времен и до наших дней украинский народ только и жил тем, чтобы воссоединиться с Россией. Украины в книге нет, есть привесок, придаточек России… Послереволюционная история наполнена фактами о доярках и свиньях, среди которых затесался академик Богомолец. Я поэтому и предложил свои услуги написать книгу, чтобы она была книгой об Украине и любимой книгой детей на Украине…»
А Леонід Юхвід Довженка оцінив так: «Выступление Довженко напоминает выступление Хвылевого в свое время, только оно таит в себе в современных условиях еще большую опасность, чем выступление Хвылевого в то время».
Не знаю. Але враження після вивчення прототипів героїв музичного фільму «Свадьба в Малиновке» - пустота на душі. Добра подяка переможцям Антанти від совєтського кінематографа. Десятиріччями сміємося над пращурами, а хтось сміється над нами. А ми ще й прислуховуємося до тих хто сміється над нами. Виявляється хлібороби Херсонщини то є «бандити», а бандити-нальотчики то є червоні бійці-»пролетарі». Та ні, поки пращурів не почнемо поважати, то ми громадянами своєї країни не будемо. Поки не виправимо історії, нічого не зміниться і через декілька поколінь нас спікатиме така ж доля. Можливо сила нашої землі не соціалізмі чи капіталізмі, а в міцному родовому устрої. Повазі до предків та своєї історії, любові до землі і волі. Тому так наполегливо «друзі» і спрямовують свої сили на фальшування історії. А не дай Боже її переглянути то гріх.
Такими виявились прототипи героїв відомої кінострічки при навіть не досить поглибленому вивченню історії. А скільки таких творінь взагалі на екранах і в літературі… Чому творчість Довженка, Яновського, Багряного, Горліса-Горського не екранізується? А за місяць два на телеканалах пройде знову безсмертне творіння сценариста Юхвіда і режисера Тутишкіна, щоб чого доброго пращурів не почали поважати. Не гріх переглянути історію, а необхідність. Бо так і залишимося внучатами п'яниць-бандитів проти котрих навіть власні жінки ополчились з граблями і вилами допомагаючи загонам Мішки Япончика.

2004 рік Дніпропетровськ

5 коментарів:

  1. Я чув, що Юхвид вчителював у Михайлівці. Миколаївська обл. 30 км від Кривого Рогу. І був він втитель у моєї покійної бабусі. І була там історія про цей твір. Якщо цікаво - розпитаю у мами. Вона більше ніж я знає.

    ВідповістиВидалити
  2. З задоволенням пане Дмитро чутиму розповідь Вашої мами.

    ВідповістиВидалити
  3. Власне кажучи, нічого визначного до "Весілля в Малинівці" я не додам. Кілька подробиць про автора - Юхвіда Леоніда Ароновича, який принаймні у 1927, 1928 роках працював в семирічній школі с. Казанка Миколаївської обл. вчителем української мови і літератури. Був старший за своїх учнів на 5 років! Де і коли він встиг стати фахівцем у цій справі не знаю, проте факт. Учні його любили. Пішки, повісивши на плечі єдині черевики, Юхвід ходив до Кривого Рогу(45 км. в один бік), до редакції газети "Червоний Гірник", вертавшись приносив у село газету. Чи не єдині, на той час, новини. З цієї ж таки газети диктував диктанти.
    Безперечно, що Малинівка це село Кировоградської обл. Там поряд розташовані (з заходу на схід) Велика Чечелівка, Верблюжка, Спасове, Малинівка, Чечелівка. Здається один з героїв твору був Чечіль... Теж ц цих самих місць. Григор'єв за деякими відомостями був з Верблюжки, мабуть що він і є Гріциан Таврійський.
    Події що описані у творі Юхвіда, мабуть відбувалися у 1919 році, бо у 1920-му вся ця місцина знову клекотала повстанням, тільки керував уже Кость Пестушко.
    Звідки про події дізнався автор? Та від місцевих, то всьо безпосередні учасники. Від Казанки до Малинівки десь із 100 км по прямій.
    Кого у творі змальовано бандитом - здогадатись не важко. Автор - комуніст за переконанням. Крім того, поділ на червоногвадійців і бандитів досить умовний. Сам Григор'єв ТРИЧІ за рік змінював табір за який воював. В тому числі воював і в складі Червоної Армії. От і довоювався. Доволі неоднозначна особа.
    ***
    Юхвід Леонід Аронович
    1909 - 1968
    Гуляйполе, Запорізької області у родині адвоката.
    Єврей. Твори писав українською мовою.

    Після смерті батька велика сім’я залишилася без засобів існування. Леонід вимушений був покинути школу, закінчивши 5 класів. Із скупих рядків його автобіографії відомо, що юний Леонід працював учнем у друкарні, у полі; одержав “призначення в міліцію”, яка в ті часи вела боротьбу із залишками махновщини. “Але я був жорстоко обдурений, – писав Л.Юхвід – замість коня і нагана, про що я мріяв, мені дали товстий реєстраційний журнал, і я цілоденно розносив папірці по установам”.

    1917р. (8 років).
    1925 рік (16 років) – вступ до комсомолу;
    1927 рік (18 років) – перші твори, надруковані у криворізькій газеті “Червоний гірник” (оповідання “Крицевий кінь”, “Будьонівка”, повість “Пристань”);
    1927, 1928 рр. вчитель української мови та літератури в Казанці, Миколаївська обл.
    У 1929–1933 рр. працює у редакції газети “Червоний гірник”.
    1931 рік (22 роки) – вступ до лав Комуністичної партії СРСР [в той час - ВКП(б)].
    ***
    http://www.ukrainians-world.org.ua/ukr/peoples/df312954c6174ded/
    Григор’єв (Григоріїв) Микола (Матвій) Олександрович; за різними джерелами, справжнє імя — Никифор (Ничипор) Олександрович Серветник; р. нар. — 1884, с. Заставля (передмістя м. Дунаївці) Ново-Ушицького пов. Подільської губ., тепер Хмельницької обл., за ін. відомостями, р. нар. — 1888, с. Верблюжка Херсонської губ., тепер село Новгородківського р-ну Кіровоградської обл. — загинув 27.07.1919, с. Сентове, тепер с. Родниківка Олександрівського р-ну Кіровоградської обл.) — військовий діяч, повстанський отаман (з серпня 1918), командир Херсонської дивізії Армії УНР, полковник Армії Української Держави (1918), головний отаман Херсонщини і Таврії (1919).
    ***
    dmytrowg[s]gmail.com

    ВідповістиВидалити
  4. Іще раз зазначу не модну сьогодні тезу про громадянську війну. Я стверджую, що крім війни з зайдами, з московською більшовицькою навалою тривала війна громадянська. Воювали українці в різних таборах, навіть люди з однієї родини... Частина "за царя батюшку", частина "за вільну Україну", частина "за чевоних", частина "за свободу, проти будь-якої держави"...
    Якби не це - війська більшовицької Россії були б розбиті протягом одного року.
    Єднаймось браття! Воювати треба з зовнішнім ворогом, а не одне одному чуби рвать.

    ВідповістиВидалити
  5. Письменник Григорій Гусейнов висуває аргументовану гіпотезу про інше авторство. Він упевнений, що Юрій Яновський якимось чином приклався до твору, бо чудово знав місцевий матеріал, особливості одеського гумору та віртуозно володів рідною мовою. 1936 року до Кривого Рогу й прилеглих районів виїхала творча група письменників, до якої входили і Яновський з Юхвідом. Їх зобов'язали до двадцятиріччя Жовтня на місцевому ґрунті написати парадні твори, які прославляли б завоювання революції. З-під пера Юрія Яновського тоді вийшла “Дума про Британку”, присвячена повстанцям Висунської республіки часів громадянської війни, а Леонід Юхвід видав “Весілля в Малинівці”. Гусейнов припускає, що “Малинівкою” Яновський у передчутті репресій задобрював сановного партократа Юхвіда, котрий був вхожий до репресивних органів.

    Читать полностью: http://h.ua/story/209580/#ixzz2oZh0DWRc

    ВідповістиВидалити