Бабусина наука

Офіційна посада на виробничій практиці після третього курсу інституту! То не просто так, то тебе поважає все село як корисну людину для суспільства. Ще вчора був ти простим хлопцем, а сьогодні при справі.
І ото я літаю вже декілька днів попід хмарами на посаді бригадира саду. Нові сандалі, теніска, картуз на вісім клинців і папка “Діло”. Повний авторитет на просторах всього колгоспу і навіть в окремих містах поза його межами. Бригадирський мій авторитет могла опустити з під хмар на землю тільки моя прабабця Василина.
Одного разу, після роздачі в бригаді нарядів на виконання робіт, заскочив на хвилинку додому. Пробігся по маминим каструлям. Поправив перед дзеркалом нового кашкета.Складав папери в папку “Діло”. Акуратно її зав’язав, аж позаду почув голос прабабці.
- Ти де Юрку?
- До голови документи підпишу.
- І хто тебе вчив. Хто ж до голови з ранку ходить з документами.
- Що то ви бабцю говорите. А коли ще іти?
- Що Вас там в інституті вчать?
- Мене професор управлінській науці вчив.
- Ото такий безграмотний прохвесор як і ти.
- Ну гаразд бабцю. Відстаньте від професора. У вас два класи взагалі і ті не підтверджені.
- Так два класи, а не два кабана.
- Які два кабана?
- За атестат і за диплом буде.
- За атестат ніхто нікому кабана не давав. Я сам вчився.
- Давав, не давав, а на радостях , що довчився з’їли рябого Хведька.
- Гаразд бабцю. Я до голови в справах.
І вже ступив рішуче пару кроків до воріт як почув подальший філософський хід бабиних думок.
- Який ти дурний внучок. Хто ж до голови ходить о десятій ранку.
- А коли йти треба? - Повернувся я до бабці.
- О пів на першу.
- Чому?
Мусійович якраз пообідають і лягатимуть під грушею в саду годинку поспати. Ото ти на шляху до груші і втрапся йому з папером.
Я міг би заперечувати і навіть посміятись, та логіка у сказаному була залізна. І вже ж того дня я затримався з підписом документів до вказаного прабабцею часу.
Після того як Василь Мусійович випили чарку, з’їли два полумиски борщу і на десерт прийняли пиріжки з кампотом я зрозумів, що мій зірковий час в підписанні документів настав… На шляху від столу до ліжка під грушею сонному Мусійовичу трапився я. Такий собі молодий бригадир, комплекції як кажуть в народі “обняти і плакати ”, тобто одні ребра і на папці “Діло” документи на підпис…
Коли Мусійович з напівзаплющеними очима підписували документи, приговорючи : “Де ти Юрко взявся. Давай хуткіше перегортай папери”, я думав про мудрість моєї прабабці. Покидав я подвір’я під хропіння котре доносилось з під груші.
З того дня найвищий процент підписаних головою документів на теренах колгоспу був у мене. Підписи голови красувались на моїх документах по горизонталі , майже по вертикалі, а взагалі - під різними кутами.
Згадуючи той час я все таки вагаюсь хто ж більший професор з управлінської науки, завідуючий кафедрою чи моя прабабця з двома не підтвердженими класами.

Осінній вечір у Діброві

Скочуючись за обрій, осіннє сонце своїми променями рахує хати у селі. Поодинокі хмари пливуть наввипередки зі своїми зображеннями в темно-синій холодній воді Дніпра.

На краю вулиці, при в’їзді до села, череда. Попід парканами йдуть додому годувальниці. Махають хвостами та чухають боки об вишник.

По городах палять багаття. Пливе по селу запах осіннього диму і печеної картоплі. Бабці сидять - то там, то там, попід дворами й, можливо, народжують завтрашні новини. Діди спершись на паркани палять свої цигарки. Запах диму від котрих  перебиває запах городніх багать і печеної картоплі. Та заставляє ворон що пролітають над дідами кашляти.  

Повсюди величезні гори кабаків. Підсохлі ряди соняхів, що вже ніколи не підіймуть голову до сонця. Останні осінні квіти змагаються між собою в красі й кидають безнадійний виклик першій ріллі.

По асфальтній дорозі до міста інколи їдуть автівки. Але їх не хочеться чути. Вони з іншого життя. Їх рух занадто швидкий для сільського виміру часу. Тому вони рухаються у паралельному вимірі. Гуркіт їх моторів ніколи не переможе гупіт падіння яблук і груш в садах. Бо той тихий гупіт звучить не в проміжках часу, а у вічності.

Поодинокі бджоли несуть до вуликів останні крихітки літа.

Вітерець говорить з усім присутнім у селі шелестом листя сухої кукурудзи. Розповідає, яку погоду він завтра принесе.

У вечірнім небі летять у вирій ключі диких гусей. Старий рік від нас іде не 31 грудня, а сьогодні, на крилах вожака, який веде свою зграю до теплих країв.

Ніч… Осінній дим… В небі загоряються перші зірки на Чумацькому шляху. Гаснуть вогники у вікнах сільських хат. Засипає село з надією на життя. Не зважаючи, що на зміну сьогоднішньому теплу вже йде перша крапля осіннього дощу. А за нею – і сама зима.

Яворницький і Махно

Свого часу, світла йому пам'ять, навчав мене в інституті Тимофій Тимофійович Коцюбинський. Людина, котра пройшла в авіації Велику Вітчизняну війну, закінчила університет, викладала в загальноосвітній та партійній школах, інституті. Був ще один підробіток в нього, і теж викладацький, працював Тимофійович лектором у товаристві "Знання". У своїх лекціях полюбляв говорити про народонаселення країни і історію козацтва.

Лекції Тимофій Тимофійович читав настільки досконало, що ім'я його на теренах нашої області та й поза її межами було достатньо відоме. Вражала й кількість прочитаних ним лекцій. Їх було так багато, що, склавши мізерні гонорари за них, протягом 1960-х років він зміг придбати автомобіль “Москвич-408".

Лекторський успіх досягався витонченою професійною майстерністю, знанням предмета і великим обсягом матеріалу, котрий він брав безпосередньо зі спілкування з людьми. Тимофій Тимофійович, до слова, зібрав величезну кількість народних легенд і переказів Дніпропетровщини.

Хто тільки не писав про зустріч Дмитра Івановича Яворницького з Нестором Івановичем Махном. Письменники Василь Чапленко, Іван Шаповал, Олесь Гончар, сучасний автор Віктор Савченко. От і я на цю ниву ступив. Повідаю вам про цю зустріч легенду, почуту мною з вуст Тимофія Тимофійовича Коцюбинського. Але не задля того, щоб прилаштуватися до лав тих, хто писав про цю подію, а щоб відобразити ще одну версію. Від кого мій учитель почув це — мені не відомо, але вважаю за свій обов'язок це хоч якось зберегти.

Приїхав батько Махно до Катеринославського історичного музею, прийшов до директора в кабінет. Отамана цікавила зустріч з людиною, яка досконало вивчила та описала козацьке Подніпров'я. Гордо зайшов до Яворницького в кабінет, привітався. Зав'язалася розмова. Дмитро Іванович провів екскурсію залами, довго оповідав про козацькі звичаї, зброю. Після оглядин музею Махно виявив бажання залишити свій запис у книзі шановних гостей. І треба ж такому статися, що той запис мав бути на одній сторінці з відгуком Миколи II. Загаявся отаман, а Дмитро Іванович з притаманним йому хистом миттєво знайти вихід зі скрутної ситуації сказав:

— Та не личить вам, Несторе Івановичу, підпис ставити поряд з цією особою. Перегорніть сторінку і напишіть на новому аркуші.

Можливо, завдяки цьому збереглася книга в музеї взагалі. А то, чого доброго, диви, розгніваний революційно настроєний анархіст Махно ще знищив би її. На прощання Дмитро Іванович просив отамана, щоб хлопці його бува не спокусилися на зброю, котра була в музеї. Нестор Іванович пообіцяв ученому особисто попіклуватися про це. Не повірив досвідчений Яворницький запевненням, подумав та й прийняв як завжди мудре рішення. Запросив до себе співробітників музею — конюха та сторожа. І почав свої міркування:

— То не козак, що не поласиться на коня, дівку і шаблю. Так-от, хлопці, відпочиньте до вечора, бо вночі можуть гості в музеї бути.

— Так ми вдвох проти цих гайдамаків і півхвилини не вистоїмо, Дмитре Івановичу.

— Будемо брати хитрістю.

— Якою?

— У ніч одягнетесь у лицарські обладунки, посідайте та й пильнуйте. А як почуєте, що хтось крадеться в музей, то вже ставайте як вкопані та стійте. Коли з'являться в самому залі, починайте неквапливо рухатися.

— Ви думаєте, злякаються махновці?

— Повинні, вони поодинці на ескадрон в бою ходити можуть, а нечисту силу тільки на словах не і бояться. Сільська людина забобонна, вірить у всілякі дива. Я це вивчав і стрічався з цим протягом не одного десятиріччя.

Настала ніч, і все сталося так, як і чекав директор музею. Прийшли нічні гості до музею, проникли всередину і — до залу, де шаблюки козацькі, татарські, польські. А там конюх зі сторожем виходять тихим поступом в лицарських об ладунках... Тікали хлопці, що прийшли за зброєю, так, що ледве свою не погубили, злякавшись лицарської збруї і постатей, які почали серед ночі рухатися, немов привиди ожили в музеї.

...Не знаю, чи то правда, а чи одна з легенд. Передав я дослівно те, що чув від Тимофія Тимофійовича Коцюбинського, людини, котра багато чого чула від старшого покоління і багато чого знала правдивого з нашої історії.