неділя, 23 вересня 2012 р.

Зірка з дитинства



       Там,  де мій шлях пірнав за обрій, шив вечір жовтими і синіми пасмами ниток небосхил. Ніч підкрадалась  зі сходу,  вправно накидала  темні  тіні на відроги лісу і кургани понад  шляхом . Місяць,  як  перевертень , ховався  за деревами,  зачепившись рогом за крони старих дубів.  Долиною  річки повз між очеретами туман.  По березі , як вартові, де не де ще стояли чаплі в очікуванні на поживу.  До батьківської хати, де чекала матуся,  лишалось година шляху.  Думками був вже біля мами. Та щось непокоїлось в душі . Той неспокій заставляв уповільнювати швидкість авто і рухатись,  не порушуючи ритму навколишнього життя.
           На небі засвітилась перша зоря.  За нею друга і третя.  Яка краса – зоряне небо...  У жителів міст неба нема. Там зорі замінюють феєрверками . Молодята обіймаюся під сяйвом рекламних вогнів. А тут зорі, небо, річка, туман, ліс… Тут час рухається зовсім по іншому. Думки народжуються раптово і складається враження, що вони повністю керовані небом, лісом, річкою, одним словом,  усім тим, що навколо оточує.
            Не давала спокою та перша зірка на небі.  Вона наказувала  звернути з шляху, безмовно промовляючи : Поїхали,  Юрко, поїхали”.  Куди ж ти мене гукаєш?” крутилась в голові думка… Боже..,  - так от куди. Попереду був поворот в старе село,  де колись я ходив до школи.  В семи кілометрах  за відрогами Чорного лісу лежало воно понад  ставом.  Я послухав  зорю і звернув  з шляху.
           Ґрунтова дорога спочатку копіювала поряд  стару бруківку, а потім полозом пірнула вниз між ланів.  Мимо лісу і ставу до села , котре вже ніч встигла накрити своїм темним покривалом.  На пагорбі біля дикої груші зупинив авто.  Переді мною за туманом в низині світилося віконцями хат рідне село. 
         Сільські вікна… То вікна з одного світу в інший.  Коли вони відкриті, то ті світи поєднуються. Коли зачинені, то ті світи межують. За ними  радість і смуток, достаток і виживання.  В дитинстві часто приходилось прохолодної пори року  по темряві бігати до односельців в якомусь питанні на прохання батьків.  Підійдеш до віконця щоб постукати, заглянеш в нього…. Он дядькова Іванова хата, за його вікнами завжди вечеряли,  солили  сало,  щось тітка пекла чи готувала. У діда Василя  баби ткали ряднинки.  У діда Антона діди грали в карти. У тітки Марії колисали дітей, їх було четверо з різницею в пару років між кожною. В тітки Надії віяли молоко, я навіть її хату без гулу сепаратора і уявити не можу. А он вікна вчительки моєї , вона завжди сиділа в окулярах над нашими зошитами.  Далі хати і вікна.  Всі вони були схожі і зовсім різні.
       Тепер уже не зірка, а вікна манили мене до себе.  Пірнув вниз, я не їхав шляхом, плив туманом. Випірнув  в селі. Ні, не в селі,  а в дитинстві. Душа, розум і тіло існували в мені окремо.  Переді мною була наша хата. Вона ховалася в садку. Крізь крони дерев пробивалося світло  вікна моєї кімнати. 
      Що там? Невідома сила підштовхувала мене до віконця. Руки відкрили хвіртку, ноги крок за кроком наближали до вікна. З острахом я заглянув…  За столом сидів світлоголовий хлопчик років десяти, зайнятий читанням книги. Він сидів за моїм столом. Дім був двічі вже перепроданий, але стіл залишився. Я б його пізнав серед  тисячі учнівських столів того часу. На стіні у нього за спиною висіла мапа світу. Там був СРСР, НДР, Чехословакія і Югославія…. Невже і мапа моя?  Сорочка прилипла до спини, потилиця спітніла. Мені стало холодно , потім тепло, потім знову холодно. Тривожно  поглянув на настінний календар біля мапи – 2012 рік.
      Відійшов від вікна. Погукав до двору на господарів.
-          Господарі є?
-          Є, -  з господарської  частини двору відгукнулась жінка, а за нею відгукнувся і проспавший мене пес.
-          Доброго вечора, чи вже навіть ночі.
-          Доброго. А ви хто?  Що вас привело в такий пізній час.
-          Я Юрко Хоменко. Колись ріс в цьому дворі. Якась сила оце з шляху зігнала і привела до хати.
-          Я чула , що Хоменки тут жили. Я Оксана.
           З сусіднього двору доносився голос.  Рідний і знайомий голос тітки Галини. Вона  вкладала господарство спати , бажаючи їм різного. В основному, хто чого заслужив за день. Тітка  його вкладала точно так, як три десятка років тому. Ніби нічого не змінилось,  лише голос став глухіший .
-          Тітко Галино! Тут старий господар будинку завітав – гукнула Оксана.
Тітка з’явилась на межі біла паркану так ніби чатувала за ним, в одну мить.
-            Ой, Юрку! Як ти виріс? Ти ж був зовсім маненький. Одні ребра і портфель.
-            Та, тітонько,  якось до центнера підріс. Чи то земля наша така родюча , а чи харчі в користь ідуть.
-          Як мама? Де ж ти нині…..
 І за мить тітка стояла біля мене по серед  двору. На її швидкі запитання я намагався також
швидко відповідати.За хвилин десять вона побігла гукати сусідів і накрити в своєму дворі стіл.
-          Оксано, а можна до хати зайти. Інколи сниться вона.
-          Будь ласка,  зараз тільки світло в коридорі ввімкну.
Піднявся по сходах. Знімаючи черевики я оперся рукою на одвірки.
-          Що ви не заходите? – запитала господиня
-          Я зараз.
      Не міг розігнутись. Під моєю долонею на одвірках були зарубки. Зарубки мого зросту. Кожного першого  вересня батько робив мітку на одвірках мого зросту.  З іншого боку братові зарубки.  Ось я в першому класі, ось в другому…. А там три братові зарубки, він тільки три класи в цім селі закінчував.
        Світлиця мало відрізнялась від нашої. Чиста, стіни білені, килимки та картини.  З кімнати до світлиці вийшов хлопчик.
      Доброго вечора – вивчаючи незнайомця очима привітався він.
-                     Доброго . Я дядько Юрко.
-                     Я Юра. – коротко відповів хлопець і протягнув назустріч мені руку.
          Ще не прийшов до тями від такого знайомства, як за спиною настінний годинник почав відбивати 8-му. Це був наш годинник, з маятником і гирями. Я рахував кожен удар. Я його впізнав би серед  сотень подібних годинників, навіть стоячи спиною до нього, як от зараз. Він теж тут. Я все розумів , але очі шукали підтвердження , що я тут, я не на початку 1970-х років. Відривний календар на стіні заспокоїв мене – 2012 рік.
        В моїй руці була його дитяча рука. Я  тиснув в вітанні його руку немов через десятиліття свою. Це була моя дитяча рука, в мозолях і порізах. Так, це були порізи від тертя кабаків та буряків домашній птиці. Це були мозолі від сапи, котрою хлопча пололо рядки. Коли я заговорив, стало ще цікавіше. Я запитував і вгадував відразу його відповідь. Я був точно такий. І тими стежками до школи ходив,  і ті ж рядки полов, і рибу там же ловив, корів пас по тим же балкам і сіно ворушив на тих же луках… Юрко говорив, а в мене зупинялось серце.
       Селом інформація ходить зі швидкістю не набагато меншою, ніж всесвітньою мережею Інтернет. За якийсь час зібрались сусіди у тітки Галини під горіхом.  Сидів між ними і мав відчуття, що нікуди не відїзжав і був тут весь час. Говорили про вічні проблеми:  дітей, врожай, господарство,  реманент, ціни на ринку, дощ і цікаві події в селі. Між односельців було затишно і спокійно, сміх від душі , сльоза також. 
         Люди в селі добріші, ніж в місті. Їх роди десятиліттями, століттями живуть поряд. Вони радіють, лаються, ділять межу і плачуть, при всьому тому розуміючи, що нікуди їм не подітися з села. Коли в кого з них  яка небезпека чи горе,  один одному допомагають і та допомога щира. В місті за посмішкою і вихованістю нерідко ховається повна байдужість.
        Далеко за північ проводжали мене. Стояв біля хвіртки, спостерігав. як біля колеса моєї автівки підняв лапу  чистокровний дворняга, господарський пес  Рекс.  Майнула думка – “Рекс, давай усі чотири колеса помічай. Я поїду до столиці і до Криму, в Донецьк та до Львова. І то буде територія нашого сільського кутка  завдяки твоїм міткам. Нехай знають наших.
       Попрощався з односельцями. Пірнув за селом в туман і піднявся на пагорб. Зупинив автівку біля старої груші.  Вийшов глянути ще раз на село .  Перевертень місяць виглядав з-за хмари. В селі на нашому кутку односельці гасили одне за одним вікна, лягали спати. Останнім  погасло вікно в нашій хаті.  Село зникло , розчинившись в темряві. Стік балкою і туман.  В небі над ставом зірвалася зірка і погасла поза водою над лісом. Десь там в темряві було дитинство.   

5 коментарів:

  1. Після читання згадується власне дитинство, тепле, чисте омріяне високими почуттями майбутніх звершень... Дякую!:)

    ВідповістиВидалити
  2. Цудоўнае апавяданьне! Вялікі дзякуй!

    ВідповістиВидалити