понеділок, 13 грудня 2010 р.

Віра



Релігія й Віра – поняття близькі за значенням, але не тотожні, і різняться між собою з найдавніших часів.
(Дан Берест)
Коли ми з бабцею підходили до церкви, на дзвіниці вдарили у дзвони…
Тихо в куточку біля ікони Божої Матері молилася бабуся: “Висапала город, онуку штанці пошила. Завтра кумі допомагатиму білити хату… Боже дай сил, допоможи ”.
Коло вівтаря батюшка читав Писаніє: “Господи…”
Кожен молився про своє і думав своє.
Бог є. Як і є віруючі люди.
Я все частіше згадую, як бабця молилась. Щиро і не публічно, на відміну від деяких нинішніх прихожан, котрі просять: “Прости Господи списком… І це тільки за цей тиждень…” Моляться так, що весь лоб в синцях від поклонів. При цьому літню людину біля церкви через дорогу не переведуть.
Народна мудрість говорить: “Який піп – такий і приход”. І правду говорить. Коли споглядаєш, як біля дверей церкви виходить з престижної іномарки батюшка років тридцяти, «замучений» постами і молитвами – кілограмів так на 120 ваги без хреста. А потім за ним сунуть підстрижені хлопці зі списками гріхів… А далі менші по церковному статусу люди. Закон “хто більше платить – той і перший” ніхто там не відміняв.
Мій дійсно віруючий і набожний товариш, апелюючи, говорить: “Батюшка – то жолоб, по якому стікає Божа Благодать. І не так важливо, з якого матеріалу той жолоб.” Ну що ж, нехай. От тільки як проржавіє жолоб, чи дотече до нас та благодать?
Яких тільки церков немає на цій землі! Хто йде до бога через християнство, хто через іслам, а хто і через атеїзм. Кожен іде своїм шляхом. Хтось через добрі справи, хтось через поклони, а хто і так, і так. А дехто через “Господи прости… і це тільки за тиждень”.
Бог є, як і є віруючі люди. І ті люди є серед християн і мусульман, іудеїв та буддистів, язичників і атеїстів. Як є вони і серед священнослужителів.
Біля ікони Божої Матері молилася бабуся: “Висапала город, онуку штанці пошила, завтра кумі допомагатиму білити хату… Боже, дай сил, допоможи”. Батюшка казав, що то в неї гординя. Наберуся сміливості поправити священнослужителя, що то не гординя, а гордість. І, мабуть, така гордість краща за каяття злочинця: “Господи прости за те, що вкрав частину бюджету громади. Ось тобі “відкат” в десять відсотків на “залатиє купола”…
Перед очима двоє священиків. Один прийшов попросити за діток з небагатих сімей на предмет підробітку. А другий обіймається з рейдером, котрий захопив приміщення дитячого садка, а тепер приїхав пройти ритуал “Господи прости”.
Церков нині, можливо, вже більше, ніж сільрад. І батюшок не менше, ніж парторгів за радянських часів. Навіть термін з’явився “номенклатурний священик”. От тільки навіщо вони такі? Нехай їх буде десять на область – тільки віруючих. Паства до їх храмів, повірте, дійде. Тоді хоч перед Богом не соромно буде. Всевишньому-то навряд чи потрібні “залатиє купола” і Мерседес. Йому потрібна Віра.
Коли ми з бабцею відходили від церкви, на дзвіниці вдарили у дзвони…

2 коментарі:

  1. думки поділяю - як завжди, без зауваження жодного!
    ...і коли вже вийде у світ книжка з цими глибокими філософськими мініатюрами, щоб можна було потримати її в руках, перечитати улюблені... поділитися думками з оточенням...
    словом, бездоганно! і за формою, і за змістом.
    Дякую!

    ВідповістиВидалити
  2. Священники, як і всі ми , є "за покликанням" а є "за професією"... І велика Божа ласка, щоб ці два поняття злучилися в одній людині!Тоді і "забринить" той потужний "рух душі" Церкви!

    ВідповістиВидалити