неділя, 10 квітня 2011 р.

Батькові сади


Моєму батькові Миколі Дмитровичу

Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький небопад
Освітлює пахучі очі квітів.

М.Вінграновський

Сад красивий у будь-яку пору року. Навесні біліє і рожевіє цвітом, гуде бджолами та джмелями, наповнюється співом птахів, які повернулися з вирію. Влітку шумить зеленим листом, стиглою вагою врожаю слив, абрикос, черешень та вишень. Восени палає жовтим та червоним листя на деревах і чути, як тяжко падають на пожовклу траву груші і яблука. Навіть узимку, коли стоїть в інеї, простягнувши до неба гілля, мов людина руки, сад завмерлий в чеканні весни, по-своєму, красень.

Красиві і люди, які працюють в тих садах, сповнені любові до всього живого, сповнені надії та добра. Мій батько любив сад всією своєю селянською душею. Ма
ма його ще малого навчила садити дерева. І з того часу, де б він не жив, то все садив і садив дерева: на своїх садибах, допомагав садити людям, на колгоспних землях біля тракторних бригад і край доріг, садив скрізь, де тільки було це можливо. Мав невтомну потребу садіння дерев. Говорив з ними, як з людьми, і здавалося, що вони його розуміють. З любов’ю cтавився до посадженого ним і другими людьми, до того, що росте в полі чи лісі. Міг зупинити автомашину біля груші-дички край дороги і розчистити та причепурити її, надавши форму кроні, не зважаючи на обмаль часу. Така потреба була закладена в нього самою природою його душі.

Іду садом, зупиняюсь, закриваю очі, а поряд батько. І я починаю в думці йти за ним. Він розповідає, а я ніби чую його голос: «гілочка напроти гілочки не повинна рости», «вертикальна гілка не плодоносить», «плодові бруньки закладаються в кінці травня цього року на наступний»… Хочеться відкрити очі, а батько щоб був і йшов поруч. Отак просто йшов, як колись своєю важкою ходою, говорив до мене, до дерев, до шпаків, з якими завжди ділився черешнями, ставлячи відразу їх перед фактом: «Вам ягода на верховітті, а мені все останнє.» Відкриваю очі, а його нема, тільки дерева ним посаджені, шумлять мало не по всій Кіровоградщині , наче згадують розмови з ним , згадують його руки, які садили та доглядали їх. Немов згадують його з друзями садівниками, які сміялись та вели бесіди, а нерідко і чарчину піднімали під густими їх кронами. Яка ж у тата була широка і добра душа. Здавалося, якби в неї встрибнув весь світ, то йому було б там просторо і зручно.

Їду краєм, де виріс, а скрізь батько ніби зі мною — там сад, тут верби на греблі, липи край села, на схилі виноградник, а біля дороги дика груша пишається ним сформованою кроною. Так і зривається з вуст: «Тату! Де ти?».

Тільки тепер я зрозумів ту розмову в саду під яблунею, коли він говорив: « Знаєш синку, раніше добре було не тому, що краще жилося. Достатку не було ні при якій владі. Раніше ми були молоді та здорові, батьки та діди з бабами живі. Сиділи всі за одним столом, пісень співали, ходили одне до одного з радості, а не з журби. А тепер уже не всі з мого покоління по цьому світу ходять, та й зустрічі здебільше з горя.»

Згадується батько по-різному, то ніби полем пшеничним іде, то джерело розкопує. Та більш за все бачу його, як він стоїть при своїй великій вазі на одному коліні схилившись і садить деревце, розправляє своїми дужими руками його молоде коріння в ямці, та говорить йому : «Оце я тебе посаджу та буду доглядати, а ти рости.»


P.S.
Вишніх наук саде святий,
Лист рожевий i цвіт твій красний, 
Прийми co6i весняний вид!         
Се возсія день твій благий!         
Освітив тебе світ ясний,         
Зверху-бо дух благословить. 
Возвеселися, о дерев сад,
Більших i менших, які є підряд.  
( Г.Сковорода. Сад божественних пісень. пісня 27)


Немає коментарів:

Дописати коментар