Козацькі хрести.

- Доля і Недоля - дві сестри. Котра з них погляне в степу на козака - то одному Господу відомо. Коли доля - то щастя. А коли недоля? Викопають шаблями побратими могили та і поховають братчиків. Коли сам козак загинув в бою - лежатиме під небом поки не знайдуть свої. А знайдуть - то наносять шапками могилу над лицарем. Як там у думі співається: ” Тогді ж то козаки штихами суходіл копали, шликами землю виносили.” І на тих могилах ставили хрести. Та білі прапори як символ лицарської честі. Отож де вряд, а де поодиноко в степах, стояли хрести  на тих могилах. Ті з козаків, хто на хуторах доживав до старості, ще за життя собі хрест кам’яний самі робили.
- Діду, а де ж у нашому селі могили тих козаків, що тут жили?
- Там, на горі понад річкою.
- А хрести де?
- В фундаменті старого колгоспного корівника.
- Так ось чому він“ корівник на хрестах “…
- Отак по багатьох селах. Лежать ті хрести побиті, а де і цілі. Лежать в фундаментах корівників, свинарників, польових станів, …
   Історія  пишеться на цвинтарі. Там писане датування і прізвища. Нема найстарішого цвинтаря - то і нема найстарішої сторінки історії. І вже можна датувати його як дароване від чужих царів і цариць. У священника Іващенка про Чорний ліс сказано: “Описываемый нами край заключает в себе одиннадцать селений и деревень и семь урочищ, носящих название прежде бывших заселений.” Як там у Гоголя: "А хто їх знає! У нас їх по всьому степу: що байрак, то й козак". Нерідко дати на кам’яних хрестах були давніші за офіційні дати заснування сіл і містечок.
    Недарма СРСР так боролися з народною пам’яттю. Законодавство дозволяло знищувати цвинтар через 25 років після останнього поховання. Мало хто вже переховував, а у більшості випадків і не було кому.  Хрести козацькі в фундаментах… Канави з померлими в голодомор розрівняні.
   Одна з найстаріших згадок дитинства про похорон. На старому цвинтарі у Бобринці біля сільгосптехніки хоронили літнього пана. Шестирічним хлопчаком розглядав з краю цвинтаря сумну подію. Як раптом заграв оркестр. І не похоронний марш заграв, а гопака. Гучно, виразно, дзвінко. Здалося, що у світі все завмерло. І тільки гопак у вихорі танцю підіймався над цвинтарем,  Бобринцем , Сугоклією , нашим степом.  І у тому вихорі забирав з собою дідову Душу. Хто вже взнає, що то за старого козака хоронили? І що він творив за свого життя? І того дубового хреста не знайти… Лиш в пам’яті та подія як червона нитка чогось непересічного й українського…