неділя, 2 жовтня 2011 р.

Пенсія



Скінчилися колгоспи, майно їх поділили, документи звітності спалили чи загубили, а на пенсію людям треба виходити. І пішли питання: Де працювали? А як докажете? А чи не поїхали б ви туди за новою довідкою?
     Осіннього дня заїхав в справах до районного пенсійного фонду, знаю службовців і керівництво. Не складає великих труднощів вирішувати якусь частину проблем по цій службі. Де гумором, а де і знанням законів схиляю працівників на бік вирішення питання.
   Отак рухаючись по установі в одній із кімнат помітив жіночку. Вона сиділа в кутку і тихо плакала. Загляну в її метрику викладену на столі. Там було написано імя, по батькові, прізвище і місце народження. Народилася в селі Раслово  Компаніївського району Кіровоградської області. Дивно, яка рідкість, жива людина з села котре вже не існує з 60-х років минулого століття.
  -     Як Вас звати?
  -     Ганна Олексіївна.
 Підняла голову,  крізь сльози дивилась на мене не розуміючи що я хочу.
-          Я, Юрій Миколайович. Які у Вас складнощі.
 Жінка сприйняла мене за одного з керівників цієї установи.
-          Я на пенсію хочу йти, а стаж не хватає?
-          Ви не працювали?
-          Ні я багато працювала. Спочатку наше село відносилося до колгоспу у Доліловці, там і сільрада була. Потім укрупнили з колгоспом у Полтавці і туди приєднали колгосп і сільраду перевели. На цьому шляху у мене загубилось чотирнадцять  років стажу.
В цих краях. На Дніпропетровщині. З восьмидесятих.
-          А що трудової книжки тоді не давали?
-          В колгоспній конторі вони були, тоді не то що трудової і паспортів не давала щоб не позбігалися з села.
-          Так в Полтавці в архіві контори може що є?
-          Ні, ще в Доліловці все у конторі згоріло, пожежа була.
     Коли ми говорили ця бесіда з працівників пенсійного нікого навіть не зацікавила. Можливо величезна кількість таких випадків зробила їх черствими до людських долей, а можливо це  лице чиновника в гіршому розумінні.
-          Оксано! Звернувся до однієї з працівниць батьки котрої жили в нашому господарстві.
-          Що Юрій Миколайович?
-          Іди сюди, справу будемо вирішувати.
     Неквапливо підійшла працівниця, сіла біля нас за столом не звертаючи увагу на жінку поглянула на мене в чеканні викладу проблеми.
-          Ти бачиш цю жінку?
-          Так, вона ходить вже з місяць до нас.
-      Її звати Ганна Олексіївна. За своє життя вони висапала таку кількість гектарів на колгоспних ланах, що вашій конторі навіть не уявити. З її питанням знайома.
-          Стажу не хватає?
-          Що робити?
-          Треба їхати до тих країв, збирати підписи трьох свідків, затверджувати це і везти сюди.
-          І все?
-          Так у неї села вже того нема де вона жила, хто їй підтвердить?
-          То може в  сусідньому селі хто є.
-          А, що ви за неї так бідкаєтесь? Вона вам, що рідня?
-          Асфальтна ти душа Оксана. Хоч і родилася в селі.
   Ганна Олексіївна вже  висохлими від сліз очима спостерігала за ромовою не розуміючи причин котрі спонукали мене допомогти їй в цій безнадійній конторі.
-          Не треба мене соромити. Що треба?
-          Пенсію цій жінці нарахувати?
   Оксана сходила до свого столу, принесла зразки документів котрі поклала перед жінкою. І сухою конторською мовою почала мову.
-          За тиждень справитеся і привезете безпосередньо мені отакі документи. І свідки бажано щоб  керівниками або депутатами були.
-          Дякую. Все. Що змогла промовити жінка.
     Вона квапливо зібрала речі і пішла. Було враження, що до рідних країв вона вирушить уже сьогодні.
         Дивлячись в спину Ганні Олексіївні Оксана запитала
-          Юрій Миколайович, а де це Раслово.
-          На красивій річці Сугоклеї. Отак Оксано біжить річечка по камінцям і поблискує на сонці. По берегам скелі одна красивіша іншої.  Я в дитинстві головників любив там ловити. Село їхнього не застав, до мене воно історії свою зупинило. Люди там добрі. В основному вихідці з Скаліватки, Єрок,  що на Звенгигородщині Черкаської області та з Полтавщини.
-          Вона вам рідня?
-          Ні. А може і далека, мої прадіди з  Звенигородських сіл. У всякому разі я зріс недалеко на такому ж хуторі. Вербова зветься, там ще хат двадцять зосталось.
-          Не переживайте зробимо їй пенсію.
-          Не зробимо, а оформимо. Вона сама собі Оксано її зробила багаторічною працею.
-          Оформимо.
-          Оформи Оксано. Я твоїм батькам пошлю трактора зорати город.
-          От добре.
-          Зачекай Оксано.  У вас небайдужі в пенсійному працюють?
-          Ну що ви. Такі не витримують. Тут як підуть з ранку з своїми проблемами то й з розуму зійдеш, як тут нормальний будеш.
  Отак все життя проробила жіночка і по людські на пенсію піти не може. Що за відношення? Чому все в цій країні тільки на особистих звязках, або через нерви. 

1998 рік

Немає коментарів:

Дописати коментар