пʼятниця, 16 березня 2012 р.

Василина


Любила баба Василина весняне сонце. З першим теплом виганяла гусенят на галявину і розмовляла з нами, з гусенятами, з сонцем, з вітром. Того року вона стрічала вісімдесят дев’яту, чи може і дев’яносту весну. Свого дня народження не пам’ятала, а церковного архіву не збереглося, згорів у 1922 році у спаленій більшовиками церкві. Чоловік Полікарп загинув в 1933-му за жменю зерна, зосталася сама з дітьми. Виховала, дала, як могла, їм раду.

І ось весняної днини сиділа проти сонечка і розмовляла чи то з дітьми і гусенятами, чи зі своїм життям.

- Бабцю, а ви до школи ходили? – питав хтось з нас.

- Аякже, диякон вчив письму та закону, грамотний чоловік був, молитви напам’ять знав.

- А школа?

- При церкві була.

- І ото диякон закони знав?

- Диякон церковні знав, а судові - мировий суддя. Мировий суддя був один на волость, його слухався навіть пан. Як не було сильного криміналу, то такі справи сам розглядав. Колись було Марія та Текля так сквернословили між собою, що ніхто не міг зупинити. А суддя наказав дати по кілька палиць їх чоловікам, то від Теклі з Марією більш поганого слова до смерті ніхто не чув.

Бабця притихла, зігріта весняним сонцем. Порушив тишу, проходячи мимо, дядько Андрій:

- Бабо Василино, а що то ваші з сусідом межу ділять?

При словах “межа” і “ділять” бабця заметушилась, підвелась і, спираючись на костур , швиденько посунула в напрямі городу.

Поділ межі на селі, то і фольклор, і народна творчість, то своєрідна поетика, театр, спорт - все разом!

Цього разу дочка, тітка Настя, стоячи на городі, жваво дискутувала з сусідом Павлом Івановичем – колишнім прибульцем з тульських країв і натуралізованим на наших теренах, а відтак добре обізнаним у тонкощах поділу межі. Згадали, як було минулого року, потім як було ще раніше, а далі згадали все, що було причетне і непричетне до цієї межі.

Баба Василина, спершись на костур, не пропускала жодного слова і була в цей час схожа на тренера, який спостерігає за грою: підтакувала дочці і заперечувала сусідові. Коли скінчилися аргументи в Павла Івановича і він обізвав Настю куркульською дочкою, баба твердо мовила: "Нема на тебе Виговського і Конотопу!” - повернулась і пішла назад до гусенят .

Що ця фраза значить - у той час я знати не міг, і тільки в дев’яностих роках у нових підручниках історії прочитав, хто такий Виговський і що під Конотопом він переміг війська Московського князівства та розірвав Переяславську угоду, підписану Богданом. Невже бабине покоління знало свою історію?

Повернувшись до нас, кинула оком на гусенят, сказала: “Всі”, немов кожне знала в лице, і повела далі перервану розмову з нами про школу, які хустини і черевики носять вчительки, про млин у райцентрі, куди не їздила років з двадцять. Любили ми, як бабуся розмотувала хустинку і діставала трішки копійок:

- А, збігай-но, Юрку, до лавушника та візьми цукерок тих, що я люблю.

Я вітром літав до крамниці за льодяниками. Поділивши порівну, ми ласували ними з бабусею та слухали казку про цигана:

- Сидить циган на гілляці і пиляє її від стовбура, а пан проїздить і каже: "Впадеш, цигане!”…

Вулицею до нас наближалася ровесниця століття, баба Явдоха:

- Добридень, Василино.

- Добридень, Явдохо, куди човгаєш?

- До сільради з метрикою розбиратись. Зробили копію і написали мене на двадцять років молодшою.

- Ти б їм ще гостинця дала та подякувала. З такими роками і заміж можна.

- Тобі, Василино, смішки, нам не про заміж, а про суд божий думати пора.

Я тепер знаю, на цій землі всі суди ті люди пройшли і заслужили кращої долі хоч на тому світі. Отакою запам’ятали ми бабцю, яка пасла панських гусей в далекому 1905 році, пасла і тепер, через 80 років. Запам’ятали людиною, громадянкою свого століття, представницею українського села, в якому і з яким пережила за майже століття все, що можна і не можна пережити.

3 коментарі:

  1. я дуже перепрошую за оффтопік, а хто автор прекраснної картини?

    ВідповістиВидалити
  2. Не знаю хто автор картини. В неті її знайшов без підпису.

    ВідповістиВидалити