субота, 10 грудня 2011 р.

Ліс


  Край села починалися відроги Чорного лісу. Насаджений ще за панщини, він починався парком та маєтком, а далі переходив у суцільний масив.
   Історія села перегукується з історією лісу. Колись, кажуть, диківський поміщик наділив по ярах та балках дочку на придане землею. Прізвище того пана було Пантазій не то Пантазіч. Вийшла заміж донька його за службовця Пєстова. Заходився новий поміщик хазяйнувати: людей у карти вигравав, та за собак мисливських вимінював кріпаків по других губерніях… Таке тоді життя було, зле та недобре, принесене Катериною Другою до вільного козацького краю. Молодий пан по кручах і ярах ліси садив, греблі на ставках городив — кріпаки, не знаючи спочинку, втілювали в життя задуми господаря.
   Ріс ліс, росло село, спиртзавод запрацював, цеглу робили, камінь добували. Граніт аж у Харків доправляли, там сходи до технологічного інституту з нього складені. Для випробування якості цегли найняли відставного матроса-балтійця, котрий не прохмелявся і вся перевірка зводилася до його спроможності розбити дві цеглини одна об одну. Якщо цегла розбивалась, то вся партія вибраковувалась, якщо ні, то йшла на будівництво чи на продаж. Виробництво росло, пани багатіли, а люди як люди, вони ж не люди…
   У першій чверті 1800-х років хазяйнував у маєтку Семен Семенович Пєстов, як. вийшов у відставку, то поселився в парку на узліссі. Милувався краєвидами, писав вірші та друкувався в «Беседующем гражданине» — надихав той ліс на творчість.
Та білі полоси в житті змінюються на чорні. І вже втішав ліс старого поміщика, бо перо вже випадало з рук у думках про сина Олександра, декабриста, якого посадили в Петропавловську фортецю та засудили до каторжних робіт. А другого сина Олексія прийняла чужа земля у Перському поході.
    Змінилася епоха господарювання поколінь Пєстових — церкву спалили, панський маєток зруйнували, зостався ліс, шумів зеленим листям, з старих часів його люди «шумом» звали. Я ще застав, коли старші говорили : піду до шуму. До шуму ходили за грибами і дровами, за ягодою та лікарською травою. Ліс годував і лікував, ліс зігрівав, у ньому ховались від білих та червоних у революцію, а від фашистів у Вітчизняну. Ліс — то життя, як скрутно там, де його нема. То як річка, ставок, озеро чи балки з луками, елемент неповторної душі села.
    Наш сільський ліс для мене приклад мужності — його зо два століття рубали, не один раз палили, в війну бомбардували, а він поновлювався і ріс, віддаючи людям все, що міг.
Пам’ятаю його, коли йому було вже років двісті, яскравим і красивим, можливо й тому, що в дитинстві все красиве і трохи казкове. Бабуся вчила мене збирати гриби — маленькі опеньки, з- під опалого листя, за пеньками та стовбурами дерев. Тихим голосом вона пояснювала і розповідала, чогось навчала, а я дивився на верхівки величезних дерев: хитаючись від вітру, вони то сплітались між собою, то розплітались. А вище було небо темно-синього кольору і по ньому швидко бігли білі хмари. Про ті хмари тоді бабця казала: «Біжать, як життя.»
- А ну, Юрку, гукни Оленку, десь загубилася,- казала бабуся.
І я гукав: «О-ле-нко!!!» А ліс відповідав розлогим відлунням , наче кожен яр відгукувався окремо. Радісним відлунням вертався і Оленчин відгук, так само повторений ярами.
Найкращий час в житті людини — молодість, а лісу — весна. Розпускається лист на деревах та кущах , повертаються птахи, зацвітають перші квіти, інакше дзвенить вода у струмку, один за одним ростуть мурашники. Казали напровесні в селі: «Ожив шум, зашумів». З тим шумом починалося і наше життя в лісі, починалося з перших походів за котиками та квітами. Таких пишних пролісків на довгих ніжках я не стрічав ніде. Вони вкривають голубим килимом землю під ще голими деревами, а далі той килим стає жовтий від квітучої калужниці, а ще далі міниться іншими кольорами. Бавлячись, ми часто ходили не по стежках, а по гілках дерев. Вилазили в самі верхів’я , розгойдували їх і перестрибували з одного дерева на друге, доганяючи один одного. Старий лісничий дід Антон казав:
- От бісові діти, в самий шум залізли, попадаєте!
І ми справді падали, як стиглі груші, та дерлися наверх знову, потім нас подряпаних обмазувала зеленкою шкільна медсестра, а дома матері лупцювали за подерті сорочки та штани. 
   Дерева-старожили нашого лісу - живі чудеса світу, що вражають своєю впевненістю і величчю. Вони - свідки минулих століть, живі свідки життя поколінь людей. Нерідко старезне дерево хитало  кроною за свій вік  у різних державах. Історія  дерев не менш цікава і повчальна, ніж біографії людей. Вони пов'язують минуле з майбутнім через теперішнє.  Навколо їх крон обертається небо.

   Панська алея з рядами осокорів веде від руїн фундаменту маєтку у глиб лісу, до самого яру зі старою землянкою. На завдання від вчителя природи ми рахували, скільки і яких порід росте по цій алеї і що є біля неї. Зі шкільною медсестрою ми тут збирали лікарські трави за планом, доведеним школі. Далі стежка вела вниз через струмок до кам’яних брил, на них проходила добра частина дитячого життя. Відзначали свята, заводили ігри, тут відбувалися уроки з ботаніки, сюди приходили, коли було сумно. На цих каменях писали «пташині» диктанти, за невеликий проміжок часу впізнавали птахів, хто який подає голос.
   Минуло вже досить часу від мого дитинства, а ліс росте, старіється і молодіє, зовсім як людське плем’я.
   Приїжджаю до свого «шуму», милуюся і дихаю повітрям дитинства, вітаюся з порослим мохом каміння.
Дивлюся на верхівки дерев, на небо з білими хмарами. Згадую стареньку бабусю, кличу: «О-ле-нко!!!» -, як колись у перше знайомство з лісом, а він відповідає луною із кожного яру. А може це та, з далекого 1973 року, луна заблудилась…



Немає коментарів:

Дописати коментар