неділя, 8 вересня 2013 р.

Журавель

                                                                                                                                                                    Пантелеймонові  Журавлю

    Цього ранку старий Журавель почав косити леваду ще коли сіріло. Його не зупинив і вранішній туман, що стелився над землею по самі груди. Здавалося, дід Пантелеймон не косить, а пливе… Пливе над туманом з одного краю левади до іншого.
     Литовка, притискаючись  п’яткою до землі, викладала рівний валок. Яку сотню гектарів старий Журавель косив за своє життя – відомо одному Господу. Так косили усі його прадіди. Це було не просто косіння, а народний культовий обряд. Невідємна частина життя.
    Окраєць сонця з-за краю землі зазирнув на леваду. Легкий вранішній вітерець розігнав туман, дозволивши йому роздивитись косаря. Дід Пантелеймон глянув на обрій і пішов у сонце – косити останню загінку в леваді. Де в ручку, де у пів ручки підбирав край травостою. Сонце піднялося над обрієм, забираючи росу з трави. Прилетів на покіс журавель. 
   До краю – кілька десятків метрів. Дід Пантелеймон зупинився, перевернув косу, витяг брусок із холоші. Скрегіт камінця по сталі, ніби когось гукаючи,  прозвучав над левадою. Старий оперся двома журавлиними руками своїми на перевернуту косу. Глянув у кінець покосу, на дорогу, що вела за обрій – із села на сонце…
   …Ідуть люди повз дідову леваду ранком, вітаються з ним, а він – ніби й стоїть посеред покосу, а ніби його вже й нема… Застиг мовчазний Журавель посеред вічної левади, косити яку – ще не одному наступному поколінню...

   З левади злетів журавель. Злетів просто у Сонце. Душа Пантелеймонова на крилах здіймалася у Вирій.

            

1 коментар: