Ранок після війни

       Ніч не спала. Дніпром, між Шевськими і Становим островами, лоцмани сплавляли плоти. Тихою течією, збирали веслами зорі в воді, ішли  на Кодак. Ішли в своєму столітті через нинішнє, зшиваючи історію в один великий розділ.

       Темінь і світло боролись в сірості світанку, сіяли тривогу в сни жителів міста.  На острові Старуха домовлялись Доля і Недоля. Сірість гасила вогні, а вони загорялись і загорялись. Надія на спокій і віра в надію гукали світанок нового дня. З майдану розтікалась мелодія, проганяючи сірість. 

      На майдані нашого міста грав скрипаль.  Грав з самого ранку, а не ввечері, як завжди. І скрипка звучала трішки по-іншому.  Вона плакала і сміялась крізь сльози, ніби гукала людей до себе. Одинокі перехожі змінювали  шлях, обступали  скрипаля. А він грав безупинно.  Грав для них, для міста, для Дніпра, для вранішнього Сонця, котре з-за спин будинків, через голови людей дивилось на майдан. І  навколо цього скрипаля було все більше і більше дніпрян.

    … посеред майдану, оточений людьми, грав скрипаль, а перед ним танцювала маленька дівчинка.  Це був  перший ранок без війни.