неділя, 15 серпня 2010 р.

Рибалки



    Літня пора, шкільні канікули, час для допомоги батькам по господарству, підробіток в колгоспі, ну і в проміжках - для шкоди, без якої в дитячому віці прожити не можливо.
От і цього разу, отримавши лайку від сторожа, а потім прочухана від батьків за відвідування черешень в колгоспному саду, сидів я з товаришем на березі ставка , кидав в воду камінці та перебирав, які будуть ввечері покарання за сьогоднішню шкоду. Оскільки в нашому віці в вугол вже не поставлять, то скоріш за все обійдемося подвійними трудовими нормами та виховною роботою, і можливо, як попадемо матерям під гарячу руку - ще й мокрою ганчіркою. Отак, в дитячих мріях про вечір, передбачаючи його не дуже радісні перспективи, сиділи з Віктором жаркої червневої днини на березі водоймища.
Водоймищем його назвати було важко, більш підходила б назва “болотище”. Після засушливої весни в ньому висихала остання вода, накопичена зимою. Цей ставок був один із трьох, які були в селі, самий маленький і не кожного року в ньому трималась вода поний сезон. Зручно всівшись на станині водяного насосу, розглядували ми свійських качок та гусей в очереті, ластівок, які над водою ловили комах, і тут раптом я побачив сірий плавник великої риби, яка повільно плавала по середині ставу.
- Вікторе, дивись риба плаває, плавники видно!
- Та тут же глибини сантиметрів двадцять від сили!
- А яка тут може риба бути?
- Дядько в минулому році ловив на вудочку, біля очеретів, коропа та карася.
- Давай мерщій за підсаками!
Щосили бігли по березі, а далі по стежині через город до Вікторового дядька. Вбігши до двору, ледь віддихуючись, почали розмову :
- Дядько Микола, дайте нам підсаки метеликів половить.
- А чим це вони вам так дошкулять стали?
- Та в школі дали завдання, щоб за літо наловили різних метеликів та засушили їх...
Почухавши потилицю, підозрюючи обман, дядько витягнув з коморі дві старі підсаки. Декілька раз повторив застереження, щоб повернули цілі і все таки дав, до кінця не розуміючи, навіщо вони нам.
Ми бігли до ставка не по стежці, ми бігли понад картоплею, понад цибулею і не так давно висадженою розсадою.
Берег. Відро для риби лишили на ньому, а самі поруч пішли по воді, глибина разом з мулом - по коліна. Повільно переставляючи ноги, рухались, раптом блиснула спина великої риби, я махнув підсаком, щоб накрити зверху – мимо, Віктор повторив ті ж рухи і знову мимо. Нам вважалось що наші дитячі серця чути на березі. Знову злякали рибу і я і Віктор, і знову невдача. Та все ж приловчились користуватись підсакою на випередження рибини, перехитрили її.
Перший улов, короп кілограмів зо два, я його тримав, а серце в мене так билось, що короп більш лякався можливо не мене, а того, як стукало моє дитяче в грудях серце від радості .
Вдача і у Віктора і в мене, вже зловили по декілька коропів, всі як на підбір одного розміру, радість безмежна, відро майже повне. Вже почали радитись, кому бігти за другим відром , та з верб у березі почули хриплий голос діда Максима:
- А що, хлопці , ви ловите?
Оце тобі! Конкурентів ми тут ніяк не чекали і поява діда, м’яко кажучи, ніякої радості у нас не викликала.
- Та то , діду, наша качка до чужого стада прибилась, ото хочемо повернути додому її.
- Ага...
Дід недоговорив і закашляв, хотів ще щось сказати, та лише замахав руками. Я в цей час угледів пропливаючу мимо рибину, відпрацьованим за годину рухом підсаки майстерно витяг коропа. На березі, після паузи, обізвався дід Максим:
- Яка качка, це ж короп!
І швидко, майже пробіжкою, помчав додому. За півгодини ми були розсекречені і вже все чоловіче населення кутка махало підсаками, пересуваючись по ставку. Люди все підтягувалися, хто біг навпростець, хто на мотоциклах, хто навіть на машині, з крайнього двору несли для улову вагани через город. Поки чутка дійшла до окраїн села, то вже була дуже перебільшена по відношенню до кількості та величини риби, котру виловлюють на водоймі. Біг і Віктора дядько через город, але вже не над городиною, як ми, а безпосередньо по ній, важко гупаючи рибацькими чоботами по грядках. За спиною в нього тільки чути було крик його жінки:
- Ой, мої помідо-о-ори, ой, моя капусто-о-очка, ой мої огірочки!... Щоб твоя риба повиздихала!
А дядько біг і лаяв нас за те, що не сказали, навіщо підсаки брали і за те, що він, перший рибалка на селі, спізнився на такі лови!
За годину в ставку було більше людей ніж риби, носилися односельці по водоймі і нам там міста вже не було. Ми ж, ще піймавши по рибині, нічого більш і не зловили. „Добре, що хоч не затоптали”, - думали ми, спостерігаючи з берега за подіями на ставку.
Вже не згадували про черешні і сторожа, поверталися додому як рибалки-герої. Входячи до двору, я гордо промовив:
- Мамо, чистіть рибу, тут всім нам хватить! - і нахилив відро для оглядин улову.
Мама, як побачила рибу, враз забула про вранішній мій похід до колгоспного саду, про мокру ганчірку, яка майже завжди висіла для мого виховання на шворці для білизни і не вірячи своїм очам почала витягувати рибу з відра . Важив та розглядав рибу батько, сусід прийшов подивитися, хвалили мене. В нашому роду взагалі не було рибаків, ні дід, ні батько, а тут красені коропи по пару кілограмів кожний я піймав. Гордо поглядав я збоку на все і мріяв вже про нові рибалки і снасті.
Жарили рибу, з голів юшку варили не тільки ми, в той день в селі був рибний вечір.
Тої днини односельці такий жах навели на водоймі, що ввечері жаби або збігли, або по очеретах перелякані сиділи, не подаючи голос. Наступного дня ще окремі рибалки бродили по ставку в надії щось піймати, та вдача їх обминала, бо напередодні піймали все, що рухалось, а що не піймали - затоптали.
Пройшло з місяць, стихли розмови про улови, висох ставок, де-не-де ще блищали невеличкі калюжі. Вже на висохлу водойму ніхто не звертав увагу. В колгоспі кипіли жнива на ланах, я ж з однокласниками допомагав по ремонту класу.
Якось стала забуватися вже й та рибалка, та переглядаючи новий підручник з зоології, зацікавився розділом про риб. Розглядав їх будову і читав, де живуть. Внизу сторінок були “цікавинки” про життя в водоймах. І тут вичитав, що карасі, як пересихає водойма, зариваються в мул і можуть чекати деякий час, поки знову з’явиться в водоймі вода. „Карасі, їх же не було? Були коропи, різна дрібнота та жаби, а їх не було!”, - миттєво спалахнула думка. „Віктор же говорив, що дядько їх ловив..”.
Не марнуючи багато часу, тут же поділився своїми знаннями про життя карасів з Віктором. План лову узгодили майже миттєво і за деякий час на березі стояло два відра, а ми акуратно, як шкільну ділянку, почали перекопувати днище ставка. Копали глибоко, на повний штик, та вдача відверталась. Аж ось після перекопки першої сотки днища водойми товаришу поталанило. Дійсно, карась, грамів на триста а може й трішечки більше. Знову застукали серця, з подвійною енергією взялися за лопати. З натхненням і спортивним азартом давай копати. Карась, ще карась, грамів по двісті-триста.
І знов, як грім серед чистого неба цей голос з верб діда Максима:
- А що то ,хлопці , ви копаєте, чи садить що будете?
Дід своїм запитанням поставив нас в безвихідне положення.
- Діду, книжок начитались і скарби тепер шукаємо, може змило що з панського маєтку та до цього ставу принесло водою.
- Я пам’ятаю, як після війни....
Радісним криком Віктор перервав розповідь діда:
- Юра, я ще одного карася викопав, подивись!
Ми вже бачили тільки, як швидко віддалялась спина діда Максима в напрямку свого будинку.
Другого разу село зібралось вдвічі швидше до пересохлої водойми. Жваво ділили ділянки для перекопування, навіть лаялися, як на городній межі. Нам знову вже не хватало міста і сиділи ми на березі з своїми п’ятьма карасями на двох , поглядали на події, які відбувались.
Учасники цього дійства поділились на дві частини: спостерігачі, переважно жінки та діти на греблі, і копачі, переважно чоловіки та підлітки, з лопатами на дні висохлого ставка. Місце водоймища перетворювалось на дуже якісно свіже скопаний город. На улов комусь везло, комусь ні, зате видовище копання було незабутнє. Внизу копали, на греблі коментували і підтримували копачів-рибалок:
- Іване, глибше копай!
- Васю, на твою ділянку Тиміш заліз!
- Стьопо, відпусти карасика, нехай підросте!
- Арсене, поглянь, твій карась поплив до Миколи!
Марно агроном господарства, поважна людина, бігав, прикульгуючи на хвору ногу по греблі, і прохав повернутися механізаторів та різноробочих до колгоспних справ. Всі були захоплені азартом незвичайної рибалки, копаючи швидко і глибоко. А окремі крики про вдачу лише підганяли усіх до ще більшої наполегливості.
Отак в історії села, завдяки моїм пізнанням про життя карасів, був перекопаний ставок. Того вечора в зв’язку з невеликим уловом, вже не жарила мама рибу, а тільки варила юшку, яку ми дружно їли всією сім’єю під абрикосою, згадуючи події дня на ставку і намагаючись не зважати на її болотній присмак.

1 коментар:

  1. Да, всякий там Клондайк, просто "нервно курит в уголочке". Оце справжні пристрасті! І гарний приклад корисності читання.)) Моя осіння рибалка. http://uazpr.blogspot.com/p/blog-page_13.html Так що, будите на Великому Лузі, заходьте.

    ВідповістиВидалити