Кавуни

1994 рік. Біля Діброви є така містина на пагорбах. З неї видко край Січеслава, як глянути в верх по течії, і пагорби в Запорізькій області коли поглянути вниз по Дніпру. Від Кодака й аж за поріг Ненаситець розкидається панорама з Дніпровими краєвидами. На тих пагорбах поливні землі нашого господарства. На частині їх вирощували овочі, а на більшій сільськогосподарські культури згідно з сівозміною. Того року було там два поля озимої пшениці і ячмінь.

Тяжко йшли жнива, складні для сільського господарства. Техніка стара, більшість прийшла в кінці сімдесятих на початку вісімдесятих років, до середини дев’яностих з великими складнощами дожила. Ланці такі, що подив викликали. Як вони тільки їдуть і не розвалюються на ходу.

Коло такого ґатунку комбайна, одного дня в жнива, ми чаклували з надією його оживити. Заглух посеред поля і ніяких ознак життя. Комбайнери в мастилах і пилюці, світились тільки очі й зуби. І я коло них допомагаю.

- Юрій Миколайович, з’їздь на берег до пристані. Там хлопці кавунами приторговують, візьми хоч пару штук.

- А що за кавуни. В колгоспі баштана цього року нема.

- Херсонські. Капітан на баржі кричав по гучному зв’язку з годину назад, повинні бути кавуни вже на березі.

- Вони, що з баржі крадуть?

- Поїдь, вони тобі розкажуть про промисел свій.

Внизу виблискувала на сонці гладь Дніпра і Вороної. Два острови Великий і Малий Макартети зеленими плямами на темно-синіх теренах вод Дніпра зеленіли травостоєм, деревами та очеретом. Один острів великий до сотні гектар, а другий з півтора десятка гектарів. Добрі острови, на більший баржею в травні телят перевозили і паслися вони там аж до осені.

Скотився вниз до пристані службовою автівкою. Там дійсно сиділи четверо сільських хлопців років по чотирнадцять. Оцінив що в гірці кавунів є півсотні рябих з херсонського баштану.

- Привіт хлопці.

- Доброго дня, - разом відповіли.

- Спілі кавуни?

- Як мед - відповів найменший.

- По чім торгуєте за кілограм?

- Юрій Миколайович, для жниварів безкоштовно, ми з дачників беремо гроші.

- Тимурівці.

- Ну не тимурівці, а своїх поважаємо.

- Дасте з п’яток рябих?

- Без питань – мовив старший серед хлопчаків і почав відбирати кавуни.

Що їх там відбирати, один в один. Смугасті, кілограм по шість-сім кожний, попідставляли свої рябі боки сонцю і лежать у купчі.

- То як же ви їх дістаєте з баржі?

- А он з півночі на малому Макартеті очерети.

- Ну.

- Ото від них за якусь сотню метрів форватор.

- І як ви їх долаєте?

- Мотор на човні вмикаємо і до баржі, як пірати на абордаж беремо.

У трьох на баржу
вилазимо, а Лесь човен за острів відганяє.

- А кавуни у воду скидаєте?

- Так. Поки матроси добіжать по декілька десятків встигаємо скинуть і в воду до берега на острів. А кавуни плавають, вони ж не тонуть.

- Вас як впіймають коли на баржі то, так по шиї надають.

- Та не кажіть. Капітан гвинти зупиняє, щоб ми під них не втрапили і кричить в гучномовець несамовитим голосом. У селі деякі баржі не по напису на боту відрізняють, а по голосах капітанів.

- Авантюристи ви.

- До берега допливемо і кричимо капітану що в воді вже нікого нема. Він покричить ще трішки й пливе далі.

- Течія кавуни зносить швидко?

- Є трохи. Як половину в Дніпрі зберемо то добре. Інші пливуть вниз по течії. Рибалки казали, що за Микільським куштували нашими кавунами.

- Дільничний інспектор не ловив вас?

- Він не лає сильно. Кавунів візьме і їде. А ото минулого року водна міліція як піймала то галасу було.

Завантажив п’ять добірних кавунів, подякував хлопцям. Добрі козаки, баржу на абордаж беруть. Такі й Стамбул візьмуть, козакування в крові у них. Поїхав в поле до комбайна.

Синє безкрайнє небо і жовті безкрайні хлібні лани. Між пшеницями полозом в’ється степова дорога. А над полем, дорогою, мною, комбайном і хлопцями біля нього повис в небі степовий орел. Піймав потік повітрі та повис на ньому крилами. Чатує свою здобич, господар в цих степах.

- Хлопці ідіть кавунів привіз.

- Спасибі агрономе, зараз поласуємо.

Повсідалися на стерні. Яка смакота спілі херсонські кавуни. Пішли розмови про баштани які були й кого як ловили в дитинстві на них.

Перед очима розкинувся Дніпро, острови, скелі на тім березі, пристань внизу. Десь внизу під тим причалом хлопці з кавунами. Жарке повітря гладило колоски граючись хвилями по полю, на тисячолітньому кургані перехоплювала ті хвилі з поля ковила. Степовий орел чатував високо в безхмарному небі.

Посеред цієї краси вимазані в мастила і пилюку сиділи ми ласуючи кавунами. А з за островів вверх по течії плив чотирипалубний корабель. Віз екскурсантів до Січеслава і далі. З нього лунала легка музика і доносилася до берегів і до нас на поле. До поламаного комбайна, до Петра з Лесем, до мене, до коня Метелика що віз воду по польовій дорозі між пшеничних колосків.

1994 рік.