Прикмети

  Повір’я на селі - річ не остання. Вони живуть в людях, як побожність і у кожній місцевості мають свій колорит і відмінності, хоч взагалі є то звичайнісінький забобон. Мій дід, приміром, у далеку дорогу ніколи не виходив через ворота, а йшов з двору через город чи іншим неторованим шляхом. Якщо бабуся говорила йому в спину якесь побажання - вертався і вже нікуди не рушав. Або - коли із запланованих справ не клеїлась перша, то й решта в цей день скасовувалась, і дід вертався додому. 

   А розповім ось приклад з життя його ровесника. Літнього погожого вечора Карпо Іванович міркував, як вирватись з під жінчиного нагляду до кума. Ще вранці його було запрошено на куліш під стару грушу, і тепер він готував офіційну версію своєї відлучки. Покашлявши для годиться, почав: - Галино, Трохимович просив медогонку полаштувати… 

- А що там складного? 

- Складне не складне, а удвох легше. 

- То тебе Трохим на сто грам кличе. 

     Діставши конкретну репліку, Карпо Іванович трішки перемістив акцент: 

- Все життя ті сто грам тобі вважаються. 

- Вважаються чи ні, а останній раз онуки додому привели.

- Годі тобі, треба чоловікові допомогти, - і під бабині не вельми ґречні побажання дід Карпо попрямував з двору. Зачиняючи хвіртку, пообіцяв:

 - От побачиш, прийду скоро і тверезий. „Вирвався на волю!” - думав дід, простуючи липовою алеєю попід цукровим заводом. 

   Вже чувся дідові запах кулешу, уявлялася холодна, запітніла пляшечка оковитої. Ось і початок заводського паркана понад тінистою стежкою. Раптом - гуп, - почувся глухий звук. Дід став, потім різко ступив крок назад і очам не повірив: з-за паркану, наче з неба, впав на стежину тяжкий мішок. І тиша, і нікого ніде. Карпо Іванович, отямився, присів над ним. Мішок був з цукром! Щастя впало з неба. „За візком!” - майнула думка. „Ні, приберуть мішок, поки ходитиму.” Підтягнув ремінь, звичним рухом кинув мішок на плечі й поніс до своєї господи. Задихався, тремтіли ноги, гнулася спина, та думка, що такий дарунок не кожний день на дорозі валяється гнала його додому. Нарешті двір. Тяжко дихаючи, весь мокрий від поту, щасливий, сів на мішок, ще не вірячи вдачі: 

- А чом ти так рано, чи Марія Трохимовича порозганяла? – виглянула з хати жінка. 

- А ти все не вгамуєшся , - гримнув дід на бабу. - Не бачиш, хіба, що я на дорозі знайшов? 

Жінка побачила мішок з цукром. 

- Та ти що?! Справді, де взяв? 

    Карпо Іванович розповів бабі про знахідку, мішок занесли до комори. Витяг дід води з криниці, вмився, посидів, віддихався. 

- Ну, я до Трохимовича таки піду! 

- Іди, та не барись, мерщій вертайся! – в спину сказала бабця і пішла поратись по господарству.       „Таки побажала в дорогу! От норов! І мати в неї така була, жалівся ж колись покійний тесть на їх породу. Казав, що господиня добра буде з його дочки. Та як піде характером у свою матір, то нерви попсує.” Отак згадуючи тестя, Карпо Іванович підійшов до прибуткового місця, де знайшов мішок. 

    І тут, перевалившись через цегляну огорожу цукрового заводу, на землю гепнув ще один, такий же точнісінько. „Дай, Боже, сил!”, - проказав дід Карпо і чимдуж потяг до господи другий мішок. Доніс до воріт, сів на нього. 

 - Ганно! - гукнув стару, спершись спиною на огорожу. - Чай зимою з цукром буде, йди допомагай! Не тямлячи, за що таке щастя, потягли мішок до комори.

 - Ти ж мовчи, нікому нічого не говори! - наказував дід. 

-  А як же, вчи, бо без тебе не знаю! 

    Дід ще раз умився біля криниці й поспішив до кума втретє. Відійшов від воріт кілька кроків, прислухаючись, чи бабця нічого не говорить йому в слід. Навіть озирнувся - на подвір’ї її не було. „Цього разу дійду до Трохимовича!” – подумав. „ А може її погукати, аби щось сказала. Ще мішок в господарстві не завадить” – посміхнувся сам до себе, і пішов стомленою ходою. 

   Біля щасливого „солодкого” місця ходили два спантеличених молодики. Дід тихенько прошмигнув мимо них, далі прискорив ходу і зупинився аж на подвір’ї Трохимовича. 

 - Куме, де ви там? - гукнув. 

 - Та тут я. Що це ви спізнюєтесь, все готово! 

 - Господарству лад давав…

 - Заходьте! 

     Під старою грушею сиділи за столом два діди. Смакували кулешем на старому салі, пили чарчину оковитої. Говорили мало, бо за життя так знали один одного, що вже могли обмінюватись думками не говорячи. Під смеркання, попрощавшись, пішов Карпо Іванович додому. Йшов у роздумах, неквапом. „Таки правда, третього разу жінка в спину нічого не сказала, то я й дійшов до кума. І якою ціною – навіть мішки з цукром з неба летіли, таки тесть покійний правду казав про їх рід”. Біля місця, де знайшов прибуток, Карпо Іванович аж протверезів. Там ходили і щось розглядали міліціонери 

 - Діду, ви місцевий? - запитав один. 

 - Так. - злякано промовив дід. 

 - То ви тут двох молодиків у спецодязі не бачили? 

  - Ні. - зовсім розгубився Карпо Іванович. 

  - А що сталося? 

  - Два мішки з цукром тут не помітили? 

  - Ні, не помічав. То ви, певно, злодіїв шукаєте? 

  - Злодіїв, діду, злодіїв. Йдіть додому, не заважайте. 

   Карпо Іванович прислухувався тижнів зо два, чи не йде міліція за цукром. Та все було спокійно. Був і до чаю цукор, і на варення. За чаєм згадував літні пригоди, що б не казали, а прикмети збуваються. Тепер, ідучи мимо цегляного заводського паркану, автоматично поглядав надією на повторну удачу.