Сільський театр

По сірій асфальтній дорозі повзуть в два напрямки автівки у своїх справах. Спершись на капот машини, стою край шляху до Миколаєва біля роздоріжжя напроти селища Компаніївки. Навкруги степ, ворони тисячами кружляють, їх завжди багато в цій місцевості . Повітря чисте, запах трав після дощу, як у нас говорять «дух землі». Все тут знаю, з закритими очима дістанусь до найдальшого куточка. У всіх навколишніх селах був, яри і балки пройшов, у річечках вмивався, з джерел воду пив. Пам’ятаю і ті села, щодо яких на новітній карті з’явився напис « нежиле», це значить, що село вмерло. А воно ж колись народилося, будувалося і розросталося. Бігали босоніж діти по вулицях, у школі вчилися , дорослі орали, сіяли, косили, кували, пасли, буяло життя. Тепер чагарники, покинуті напіврозвалені хати і напис на карті — «нежиле».

Дивлюся в далину, про яку писав Винниченко: «А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорi кругами плавають шулiки; часами, як по дроту…» Оце тут той степ, з якого вийшли Карпенко-Карий з когортою перших українських корифеїв театру, Яновський і Близнюк, Вінграновський та Маланюк, Яр Славутич. Цей степ своєю безкрайністю започатковує творчу натуру, народжену на цих теренах.

Ще не так давно у навколишніх селах життя було духовно багате, майже у кожному селі був аматорський театр. Наше село на було винятком.

У сільському клубі культурне життя починало оживати з кінця осені. Зимовими вечорами, коли старше покоління ткало ряднинки, вишивало рушники і сорочки, дивилося телевізор, грало в карти і просто лежало на печі, молоді за віком та молоді за душею збиралися до клубу. Співали, танцювали, заставляли звучати музичні інструменти, а відважні виходили на сцену, щоб зіграти роль. Роль у мініатюрі чи в класичній п’єсі давала хоч на годину-дві відчути себе в іншому житті.

Репертуар складали вистави, духовно зрозумілі односельцям. Довженко, Карпенко-Карий, Нечуй-Левицький, Гоголь… До Жовтневих свят — вічний спектакль "Загибель ескадри " Корнійчука, щоправда уривками Бракувало хисту і наснаги поставити цілу виставу, колгоспники слабо сприймали революцію на сцені. У багатьох підсвідомо прокидався інстинкт дрібного власника. І те нерозуміння певних моментів політики партії спонукало фальш на сцені.

Взагалі ж успіх виконавця залежав від того, чи до душі була йому призначена роль. Такі ролі, як дід Григорій з кіноповісті «Земля» Довженка чи Терентій Гаврилович Пузир з «Хазяїна» Карпенка-Карого, гралися не на майстерності, а на своєму глибокому розумінні цього персонажу. В такі ролі не треба було входити, вони жили в селянській душі.

Коли Терентій Гаврилович у виставі «Хазяїн» по сцені розганяв гусей, йому співчували всі глядачі. І в залі висіло питання не про жадобу Пузиря, а про те, що гуси розскубуть копиці. Ну а як на підмостках обговорювали малюнок матерії на халат Терентієві Гавриловичу, то в очах глядача була заздрість. Всі в залі мріяли мати таку домашню одежину.

Сцени з кіноповісті «Земля» Довженка знали напам’ять, описане в ній не потребувало ніякого пояснення літературознавців. Плакали або сміялися ще до початку драматичного чи сатиричного епізоду.

Бувало, актори вживалися в роль так, що п’єса вже не належала драматургові, а була виставою за мотивами його твору. Такою стала «Кайдашева сім’я» Нечуй-Левицького. Її жодного разу не вдалося зіграти за текстом. Актори і акторки вживалися в образи дійових осіб так, що окремі епізоди глядач спостерігав як напружене спортивне змагання, приймаючи сторону то одного персонажу, то другого, часом навіть коментуючи і підказуючи акторам, як себе повести далі.

Сільський глядач відмінний від міського, і гріх не згадати його добрим словом. Міська оцінює в театрі гру актора, оформлення сцени, буфет а сільська живе впродовж вистави життям героя, якщо його доля зачепила селянську душу.

На Кіровоградщині ставили «Хазяїна», ясна річ, не перший раз. Дії вистави відбувалися в рідних для глядачів навколишніх селах. І котрий раз, затамувавши подих, зал жив усім тим , що діялося на сцені. Раптом при поділі Пузирем овечої отари, в яке село скільки погнати овець, голос з залу:

- Терентію Гавриловичу, це несправедливо.

Актори на сцені завмерли, а голос літнього чоловіка з залу вів далі:

- Це несправедливо. Минулий раз і позаминулий раз на Роздолля п’ять тисяч погнали, цього разу теж. Давайте вже до нашого села п’ять, а в Роздолля три. А то несправедливо.

От вам сільський глядач і сільський актор. Один мав зіграти жадобу, щоб усім зле стало, а другий засудити ту жадобу. Та, очевидно, перекроїти селянина неможливо, хазяїн в ньому не вмирає.

Про запізнення і паузи в сільському театрі варто згадати окремо. Зазвичай, причини поважні: не встигла з вечірнього доїння на фермі, недоварила вечерю, ішли в клуб мимо сільпо, в дорозі автобус з райцентру зламався … Паузи трапляються, коли актори дограють у карти, або принесли з дому вечеряти, то довечерюють, щоб сил стачило на другу дію.

І оці паузи й запізнення на сцені заповнюються. В художнього керівника заздалегідь передбачені номери з декламуванням прози, віршів, гуморесок. Трапляються й експромти. Одного разу в безвиході художній керівник прохав прибиральницю клубу виручити.

- Федорівно, ви тут всі книжки перечитали в бібліотеці, то розкажіть глядачам щось із книжки. Головний артист зі станції їхав, авто зламалося, хвилин за двадцять притягнуть на буксирі. Виручите, поки я ще когось знайду.

Цей вихід на сцену прибиральниці Олени Федорівни я запам’ятав добре, він не поступиться виходу маститих майстрів слова. Поважною ходою, без книги , чи навіть якогось папірця, вийшла на середину сцени, відсунула мікрофон, оглянула глядачів і впевнено, ніби й не перший раз промовила:

- Тичина. Пастелі. Витримавши паузу, з цілковитим усвідомленням відповідальності, молодо і дзвінко почала :

Пробіг зайчик.
Дивиться —
Світанок!
Сидить, грається …

Закінчувала вже хриплим протяжним голосом старої людини:

Укрийте мене, укрийте:
Я — ніч, стара,
Нездужаю.
Одвіку в снах
Мій чорний шлях.
Покладіть отут м’яти,

Раз за життя я чув цей твір, а прибиральниця сільського клубу прочитала його так, що зрозумів весь зал. Я цей вірш перечитав після того можливо, більш ніж сотню разів, та не зміг попасти в ту ноту, як читала Олена Федорівна. Не зміг його прочитати правильно, а значить в моєму виконанні його б і зал не зрозумів.

Всього було в театрі, і удач і не удач. Глядач радів удачам і пробачав невдачі. Виходити на сцену за відсутності душі неможливо, цього глядач не пробачить. Ви уявіть останню сцену з «Ревізора», бачену в професійному театрі Києва чи Москви. І уявіть її у сільському театрі. Коли на сцені два комірники, головний бухгалтер з половиною підлеглих і начальник складу паливно-мастильних матеріалів. Як вони грали фінальну сцену: "До нас їде ревізор! ".
2006 рік.