понеділок, 18 лютого 2013 р.

Літературне село



     Ніч і шлях.  Дороги і ями.  Думи. Від котрих відволікало світло фар зустрічних автівок.  Вже далеко за північ, сон нагадує про себе. Довга дорога зі столиці до Дніпра. Тяжкі останні десятки кілометрів.  Потреба випити кави, аби прогнати сон, змушує зупинитися біля придорожнього кіоску.
      З гори до долини - село. Річка Саксагань вночі вкрилась туманом і заснула.  За нею, посеред темного села, горіло декілька вогників придорожніх кіосків. Виринувши за мостом із туману, зупинився біля них. Нічна прохолода привела до тями. Стаканчик кави грів руки. У цій темній тиші, поза моєю спиною, одна продавчиня говорила іншій: “Читаю «Войну і мир» і плачу…” Сонливість минула. Без кави. Повернувся до них і продовжив слухати оповідачку. Вона із запалом повідомляла, що саме у цьому творі викликало її переживання й сльози. Місто, безперечно, має культуру, але щоб отак, посеред ночі, біля кіоску почути про “Войну і мир”… Та ще ще й з характеристикою подій та образів… Я собі таке уявити не міг.
      Від Саївки до Дніпра - година шляху. Включив приймач, щоб не було самотньо їхати. З приймача приємний жіночий голос повідав, що наразі - третя година і шість хвилин, а на хвилях радіостанції розпочинається концерт  для працівників сільського господарства.  Ну, так. А коли ще селянам слухати концерт?... З піснями про безкрайні лани я в’їхав у світанок і в місто.
       У місті - не стерпів, і, при першій же нагоді, розповів знайомому викладачеві університету про літературний хист села. Викладач толерантно вислухав і навіть накивав головою, ніби повірив. А насправді - мою оповідку відніс до своєї колекції небилиць, яких мав не одну сотню.
      Пройшло більш, ніж півроку, і доля закинула нас із викладачем до Кіровограду - читати лекції. Поверталися - коли вже стемніло. Шлях був наповнений враженнями від степового міста та його людей. Ніч ставала  господаркою часу.  Майстер Дан викочував на небо вози. Згадувалась легенда, в якій він говорив: «Я зроблю із дерева маленькі «сонця», на яких будемо їздити. Ото, завдяки йому, й котимось на колесах до Дніпра. Шлях і бесіди. Втома опановує нас, і опівночі хочеться випити кави, для впевненості за кермом.
           З гори до долини село. В тумані спить Саксагань. Верби стоять над туманом і ловлять у ньому сни.  Декілька вогників, як маяки, вказували на кінець мосту. Майнула думка - не тільки випити кави, а й знайти ту жіночку, котра читала “Війну і мир”, аби підтвердити викладачу повіданий колись хвакт.
          Зупинившись під одним із кіосків, я поспішив до віконця, на світло. За ним сиділа молодичка і читала книгу.
-           Доброї ночі.
-           Доброї, - відклавши книгу, привіталася продавчиня.
-           Нам дві кави, щоби не заснути.
-           Хвилинку, приготую.
           Я собі глянув на викладача, втомленого лекціями, бесідами, шляхом, і трішки сонного посеред глухої ночі.
-           А це не Ви минулого року, коли я тут зупинявся, розповідали, що читали “Войну і Мир”? – продовжив я бесіду з продавчинею.
-           Ні.  Але я люблю читати. Я кожного тижня беру в бібліотеці декілька книг і прочитую. Тут на роботі, поки нема подорожніх. А от дочка у власниці кіосків - та дуже любить читати. Вона вдруге Достоєвського перечитує.
         Чесно кажучи, я й сам був приголомшений таким розвитком діалогу. Повернувся у бік викладача Дніпропетровського державного університету. Він стояв посеред ночі з круглими очима і трішки відваленою щелепою. Мені здалося, що кава йому вже не була потрібна. Олег Анатолійович перебували у стані, коли операційна система комп’ютера не слухається команд оператора. Ну звідкіля він в університеті міг почути, не те що вдруге, а, навіть, що вперше людина читає Достоєвського?...  У мене промайнула думка, що філологічний факультет ДДУ доцільніше було би тримати у Саївці.
       Коли пан викладач почали приходити до тями, і я зрозумів, що він мою минулорічну розповідь перекваліфікував із небилиць на науковий хвакт, - ми рушили далі. Позаду залишилось літературне село, а попереду – наприкінці  шляху маячив Дніпро. У серці – лишився теплий спомин.



4 коментарі:

  1. Юро, вітаю! Ще один шедевр... Ви - правдива Людина Українського Ренесансу.

    ВідповістиВидалити
  2. Посміявся перед сном. Дякую! Пора видавати книжку.

    ВідповістиВидалити