Казка про лоцмана Панька

         Жили собі дід  та баба. І так сталось, що гляділи вони внучка свого Панька. Справний внучок був. По господарству допомагав, грамоту вчив. Прийшов час і ремесло йому пізнавати. От він і говорить до діда з бабою – «Буду як батько лоцманом. Піду до дядька Хведя за Кодацький поріг. Вчитимусь справі щоб  мати ремесло і статок Вас доглянути».

         Провели дід з бабою на світанку до краю хутора, вузлик з харчами на дорогу дали. Пішов Панько лоцманській справі вчитись. Дійшов до Чумацького шляху. А він такий викатаний мажами, що рівний серед рівного. Так і стелиться під сонцем.  А понад шляхом під дичкою грушею біля криниці старий чумак Юрко сидить.  На шлях дивиться. Коли сонечко виходить, то він засипає, а коли ховається за хмарою, то прокидається. Та такий старий, що люди по ньому погоду вгадуть.  Привітався Панько та й питає

-          Діду , а чи не знаєте Ви шлях до Кодака?

-          А нащо тобі?

-          Іду на лоцмана вчитись.

-          Та воно і близько і не близько, яка вдача буде, такий і шлях. Іди до межового каменя он туди, а там вниз. Далі понад річечкою. Вона і виведе до порогу.

-          Дякую, діду.

-          Не спіши. Коли на порозі чорта зустрінеш то підіймись знов в степ на гору, там сонях росте великий. Він з Сонцем знається. Попроси допомоги. Сонечко тебе через поріг і переведе.

-          А що за чорт?

-          Та так, пакосник більше. То вірьовки лоцманам попідрізає, то білизну на кладках у бабів покраде, коли ті пранням заняті. А то дітям абетки підкидає. Вроді і букви такі, а по іншому читається.

-          Дякую, діду.                                  

               Подякував, вклонився Панько, і пішов. За межевим каменем понад річкою. І чим ближче до Дніпра гуркіт все більшав і більшав. А на самому березі, так і зовсім хоч вуха закривай. Ревів потік води, котрий розривав каміння.

              Пішов Панько понад берегом шукати, по якому ж камінні можна через поріг перебратись. Ішов, поки не приглядів підходящу містину. І тільки примірився переходити як з води щось як вискочить. Та як заскіглить. Панько вискочив на береговий камінь, дивиться, а то чорт водяний. Такий з борідкою, противний і підлістю від нього несе.

-          Ти хто?

-          Я Панько?

-          А куди ідеш?

-          В лоцманську науку найматись.

-          Не дійдеш.

-          Чому?

-          А я тебе не пущу, бо я більш за все лоцманів не люблю. Повертай додому.

-          Не поверну.

-          Повертай і іди світ блима за очі.

         Панько згадав пораду старого чумака і пішов на гору. Аж дивиться, сонях росте. Та такий високий, що небо підпирає. Гукнув Панько до Соняха.

-          Доброго здоров’я Вам.

-          Доброго й тобі, Паньку.

-          А з відки Ви знаєте, що я Панько?

-          А я такий високий, що знаю і бачу. Бачив, як ти вранці від самої  Терси йдеш.

-          Допоможіть через поріг перейти. Чорт водяний не пускає. А мені дотемна до лоцманів дійти треба.

        Заглянув сонях за хмарку.  І з-за хмарки виглянуло Сонце. Посміхнулось і засяв поріг сотнями веселок.

-          Біжи хлопчику по веселках і нічого не бійся, – сказав Сонях.

-          Дякую! – гукнув Панько і побіг над порогом Веселками.

         А чорт як збісився, він же не може на Веселку дивитись, Підплигує, верещить, а зробити нічого не може. Лається словами складеними  з букв своєї абетки. А Панько стрибнув з останньої веселки на берег, подякував Сонечку і пішов до поселення лоцманського.

      Зустрів його дядько Хведь і лоцмани прийняли до науки. Став Панько вчитись ремеслу. А з часом і на пороги його взяли. Пішов перший раз через пороги Панько з лоцманами. А чорт його впізнав.  Став злиться. До човна підпливти не може. Усі  лоцмани ж у вишиванках, а чорту зле робиться коли зірочки восьмикутні бачить, та барвінок з мальвами хрестиком вишиті. Ото він підпливе, а Панька вхватити не може. Так Кодацький, Сурський, Лоханський вже пороги пройшли. Аж попереду Звонецький. Там козаки колись дзвін загубили. Якраз на Звонецькому порозі чорт хотів пірнути і перевернути плота. Пірнув та як зачепився за мотузку дзвона, і виплутатись і не зміг.

        Ото і нині по ночам чути на тому порозі ніби «Дзень!», а потім хтось як заскавучить. То чорт. Він же не може чути дзвону, тому і скавучить…

        А Панько вивчився. Майстром справи став. Хозяйську дівку Дарину висватав у Волоськім. Весілля таке було, що всі лоцмани по порогам гуляли. І зажили Панько з Дариною так що усі раділи їхньому щастю.