четвер, 8 травня 2014 р.

Добрі люди


Найкультурніше місто

    Коли шановне панство думає, що найкультурніше місто Європи -то Париж  чи  Відень, воно глибоко помиляється. По правді сказати, я і сам до певного часу помилявся. Поки не потрапив до одного містечка.
   Прибув до нього в справах зрання. У запасі до відкриття потрібної установи  було ще декілька 
годин. Достатньо часу, аби  прогулятися  центральною вулицею, роздивитися будівлі...
    Без поспіху мандрував, порівнював архітектуру з тим, що бачив у інших містах, шукав схожість і відмінність. З річки повівав ранковий свіжий вітерець. Спека ще не встигла зробити гербарії з пишної краси листа дерев і трави. Одним словом, кінець травня.
    Посеред цієї зеленої ранкової краси  на парковій лавці сиділи дві людини.  Вони далеко не належали, по вигляду, до еліти цього міста. І ,можливо ,у них навіть не було постійного місця  проживання. Сиділи скромно. Між ними була розстелена газетка ,на котрій притулилися одне до одного кілька шматочків печива, струнко стояли дві скляночки і  пляшка коньяку.
     Це місто звалось Каховка. І то не важливо, що  підпільно винесений з місцевого заводу коньяк дешевший, ніж звичайне вино. Важливо, що в цім місті вживають виключно коньяк без прив’язки до ступеня зажиточності. Каховка - реальне місто високої культури.

 Пан з Малої Виски.

    Дніпро. Крамниця біля мого будинку. За мною в черзі жіночка з хлопчиком років шести-семи.  Скупляюсь.  Продавчиня взяла кошти за покупку. Мовчки відходжу на декілька  кроків від прилавка. Пакую покупку . Раптом чую дитячий голос:
-          Доброго дня!
-          Доброго!
-          А Ви в школі погано вчились?
-          Чому ти хлопчику так вирішив?
-          А Ви не сказали продавчині : «Дякую!»
     До такого діалогу я був трішки не готовий. У цей момент моя перша вчителька згоріла би від сорому за мене. Отак я неввічливо вчинив. Нічого кращого ,як викручуватись із ситуації , не придумав.
-          Ти, козаче, звідкіля такий?
-          З Малої Виски. До бабусі вчора приїхав.
   
    Далі вступила в пояснення бабуся : “Вчора приїхав. За сьогодні я вже не знаю, що робити?  Як по мікрорайону ходити? Він усім робить зауваження.
     Поряд із бабусею покидав крамницю маловисківський пан ,котрий помножив десять хвилин тому мене на нуль. Покидав з чесно заробленою шоколадкою, за котру не забув подякувати.   Перед моїми очима ж  була моя перша вчителька.  І мені було соромно.

      
      Горіхи

    На краю села, понад толокою, літній чоловік  виконував незвичайне дійство. Він  щось вибірково садив. Але що він міг садити ,зробивши отвір і щось кидаючи в нього з відра? Я стояв у роздумах. Перебравши думки, зібрався іти за відповіддю до цієї людини. Як раптом  із села появився перехожий.
-          Доброго дня!
-          Доброго!
-          Пане ,чи не можете ви пояснити, що той чоловік садить на тій стороні толоки?
-          Горіхи.
-          Та ви що?!
-          У нашому селі його навіть прозвали дід Ворона. У нього заточена палиця з міткою. Відстань від краю палиці до мітки на п’ять сантиметрів довша за дзьоб ворони. Бо як менше, то повитягувати можуть. Технологія така в нього.
-          Це унікальна людина!
-          Унікальна. Щось із ним сталось таке років десять тому. Чи приснилось ,чи привиділось і почав садити. Обсадив усе село. Вже є такі горіхи метрів під чотири.
-          Дякую! Добра Вам!
-          Нема за що. До побачення!
     І тільки тепер я побачив ,як декілька ворон увесь час крутилось позад тієї людини ,маючи інтерес до того, що в нього у відрі.



Пів століття

    
В одному містечку на острові є старий парк. Блукав його алеями,  розглядав красу. Чомусь увагу весь час привертали лавки. На кінець зрозумів. Вони були з бруса. І що цікаво, весь брус одного віку і доволі старий. Питання так зацікавило, що почав розглядати сліди бодай одного ремонту. Невже простояли отак і ніхто не пошкодив ні разу?
     У розглядинах дійшов до жіночок, котрі працювали на клумбі.
-          Доброго дня!
-          Доброго !– по черзі відповіли жіночки.   
-          А якого віку ці лавки?
-          У шістдесят восьмому поставили, до свята в місті. Кожного року лаком скривають. Ви не перший ,хто питає, – відповіла найстарша.
    Півстоліття…?  Неймовірно!!!



 Вихованість

     У нашому селі працював один чоловік столяром. Чоловік - як чоловік. Шматок хліба заробляв чесно, людей поважав. Ходив завжди теплої пори  в фетровому капелюсі, коли жарко - в легенькому кашкеті.
    І мав той чоловік один гріх. Він любив раз неділі на три випити горілки. І не в міру,  а добре випити. Голови не втрачав, шкоди не робив. Вживши оковитої ,ноги несли його виключно додому. 
    Дійшовши до воріт, він мав два варіанта подальшого перебування до полегшення свого стану. Перший – лягти на лавку під забором. Другий - лягти на спориш , головою до хвіртки, а ногами до дороги ,і ні в якому разі не по- іншому.
    Коли мимо нього по дорозі рухався хоч якийсь значимий об’єкт ,то він припіднімав голову, не приходячи до свідомості, і рукою  намагався зняти  трішки капелюха чи кашкета ,вітаючись. Його вихованість, на відміну від сили волі, перемагала пияцтво.
   
    

Поминальні дні.

    На цвинтарі порались дві жіночки. Прибирали на могилках, садили квіточки.
-          Вітання Вам!
-          Вітання!
-          А хто Ваші по прізвищу, світла їм пам’ять?
-          Наших тут нема…
-          Ви від сільради?
-          Ні. Ми так.
-          Як?
-          Я з Житомирщини, Марія з Одеської області. Могили наших батьків там. Поїхати можливості нема. Доглядаємо тут кинуті могилки, може, хто там наших батьків догляне.
    Я мовчав і просто гордився жіночками.

   

        Любов до людей

    Дід Іван був такий старий, що другого за віком діда в селі він водив у школу до першого класу. Жив сам. Мав сад і город. Тримав незліченну кількість кролів. Вони жили у нього скрізь. І, здається , що коли відкрити клітки і загороди,то вони від діда нікуди не підуть.
    І так велось в селі, що поки він був живий, то  ні одне дійство не відбувалось без кролів.
Ідуть дітки в школу -він усім подарує по парі кроленяток, закінчаться жнива – механізаторам по кролику, новосілля теж без його вухатого подарунку не обходилося.

   До його дійства неможливо застосувати слова пожертва чи  благодійність. Він робив це просто від Душі. Так дід намагався по-своєму дарувати радість людям.

4 коментарі:

  1. Вкотре пишаюсь, що в мене є такий ДРУГ! Дякую за тепло душі.

    ВідповістиВидалити
  2. Дякую за приємні спогади перед сном!

    ВідповістиВидалити
  3. Юрію, дякую за нариси і чудове українське слово.
    З задоволенням додаю Ваш блог у вибране - заходитиму в гості на почитайку)))

    ВідповістиВидалити