Добрі люди

Найкультурніше місто

 

Коли шановне панство вважає, що найкультурніше місто Європи — це Париж чи Відень, воно глибоко помиляється. Правду кажучи, я і сам до певного часу помилявся, поки не потрапив до одного містечка років п'ятнадцять тому.

Прибув до нього зі справами зрання. До відкриття потрібної установи було ще кілька годин — достатньо часу, аби прогулятися центральною вулицею, роздивитися будівлі...

Без поспіху мандрував, порівнював архітектуру з тим, що бачив в інших містах, шукав схожості та відмінності. Від річки повівав свіжий ранковий вітерець. Спека ще не встигла перетворити на гербарії пишну красу листя дерев і трави. Одним словом, кінець травня.

Посеред цієї зеленої ранкової краси на парковій лавці сиділи дві людини. За виглядом вони навряд чи належали до еліти цього міста. Можливо, у них навіть не було постійного місця проживання. Сиділи скромно. Між ними була розстелена газета, на якій притулилися одне до одного кілька шматочків печива, струнко стояли дві склянки та пляшка коньяку.

Це місто звалося Каховка. І неважливо, що підпільно винесений із місцевого заводу коньяк дешевший за звичайне вино. Важливо те, що в цьому місті вживають виключно коньяк, незалежно від ступеня зажиточності. Каховка — реальне місто високої культури.

Пан з Малої Виски

 

Дніпро. Крамниця біля мого будинку. За мною в черзі жіночка з хлопчиком років шести-семи. Скупляюся. Продавчиня взяла кошти за покупку. Мовчки відходжу на кілька кроків від прилавка. Пакую покупки. Раптом чую дитячий голос:

- Доброго дня!

- Доброго!

- А Ви в школі погано вчилися?

- Чому ти, хлопчику, так вирішив?

- А Ви не сказали продавчині: «Дякую!»

До такого діалогу я був трохи не готовий. У цей момент моя перша вчителька згоріла б від сорому за мене. Ось так я неввічливо вчинив. Нічого кращого, як викрутитися з ситуації, не придумав.

- Ти, козаче, звідки такий?

- З Малої Виски. До бабусі вчора приїхав.

Далі вступила з поясненнями бабуся: «Вчора приїхав. За сьогодні я вже не знаю, що робити. Як по мікрорайону ходити? Він усім робить зауваження».

Поряд із бабусею покидав крамницю маловисківський пан, котрий десять хвилин тому «помножив мене на нуль». Покидав із чесно заробленою шоколадкою, за яку не забув подякувати. Перед моїми очима ж стояла моя перша вчителька. І мені було соромно.

 

Горіхи

 

На краю села, понад толокою, літній чоловік виконував незвичайне дійство. Він щось вибірково садив. Але що він міг садити, зробивши отвір і щось кидаючи в нього з відра? Я стояв у роздумах. Перебравши думки, зібрався іти за відповіддю до цієї людини. Як раптом із села з'явився перехожий.

- Доброго дня!

- Доброго!

- Пане, чи не можете ви пояснити, що той чоловік садить на тій стороні толоки?

- Горіхи.

- Та ви що?!

- У нашому селі його навіть прозвали дід Ворона. У нього заточена палиця з міткою. Відстань від краю палиці до мітки на п’ять сантиметрів довша за дзьоб ворони. Бо як менше, то повитягувати можуть. Технологія така в нього.

- Це унікальна людина!

- Унікальна. Щось із ним сталось таке років десять тому. Чи приснилось, чи привиділось, і почав садити. Обсадив усе село. Вже є такі горіхи метрів під чотири.

- Дякую! Добра Вам!

- Нема за що. До побачення!

І тільки тепер я побачив, як декілька ворон увесь час крутилося позад тієї людини, маючи інтерес до того, що в нього у відрі.

 

Пів століття

 

В одному містечку на острові є старий парк. Блукав його алеями,  розглядав красу. Чомусь увагу весь час привертали лавки. На кінець зрозумів. Вони були з бруса. І що цікаво, весь брус одного віку і доволі старий. Питання так зацікавило, що почав розглядати сліди бодай одного ремонту. Невже простояли отак і ніхто не пошкодив ні разу?

У розглядинах дійшов до жіночок, котрі працювали на клумбі.

-  Доброго дня!

-  Доброго ! – по черзі відповіли жіночки.  

-  А якого віку ці лавки?

- У шістдесят восьмому поставили, до свята в місті. Кожного року лаком покривають. Ви не перший, хто питає, – відповіла найстарша.

Півстоліття…?  Неймовірно!!!

 

Вихованість

 

У нашому селі працював один чоловік столяром. Чоловік — як чоловік. Шматок хліба заробляв чесно, людей поважав. Ходив завжди теплої пори у фетровому капелюсі, коли було жарко — у легенькому кашкеті.

І мав той чоловік один гріх. Він любив раз на три тижні випити горілки. І не в міру, а добре випити. Голови не втрачав, шкоди не робив. Вживши оковитої, ноги несли його виключно додому.

Дійшовши до воріт, він мав два варіанти перебування до полегшення свого стану. Перший — лягти на лавку під забором. Другий — лягти на спориш, головою до хвіртки, а ногами до дороги, і ні в якому разі не по-іншому.

Коли мимо нього по дорозі рухався хоч якийсь значущий об’єкт, то він припіднімав голову, не приходячи до свідомості, і рукою намагався зняти трішки капелюха чи кашкета, вітаючись. Його вихованість, на відміну від сили волі, перемагала пияцтво.

 

Поминальні дні.

 

На цвинтарі поралися дві жіночки. Прибирали на могилках, садили квіточки.

- Вітаю Вас!

-  Вітаю!

-  А хто Ваші за прізвищем, світла їм пам’ять?

-  Наших тут нема…

-  Ви від сільради?

-  Ні. Ми так.

-  Як?

-  Я з Житомирщини, Марія з Одеської області. Могили наших батьків там. Поїхати можливості немає. Доглядаємо тут закинуті могилки, може, хто там наших батьків догляне.

Я мовчав і просто пишався жіночками.

 

Любов до людей

 

    Дід Іван був такий старий, що другого за віком діда в селі він водив у школу до першого класу. Жив сам. Мав сад і город. Тримав незліченну кількість кролів. Вони жили у нього скрізь. І, здається, що коли відкрити клітки й загороди, то вони від діда нікуди не підуть.

    І так велось в селі, що поки він був живий, то  ні одне дійство не відбувалось без кролів.

Ідуть дітки в школу - він усім подарує по парі кроленят, закінчаться жнива – механізаторам по кролику, новосілля теж без його вухатого подарунка не обходилося.

   До його дійства неможливо застосувати слова “пожертва“ чи  “благодійність”. Він робив це просто від Душі. Так дід намагався по-своєму дарувати радість людям.