четвер, 13 листопада 2014 р.

Донецькі світанки

       З третіми півнями зникає нечиста сила. Зникає попід лісоcмугами, вимкнувши фари на автівках, степовими дорогами.  Накоївши  брудних справ, тікає. Біжить в надії  на щедру плату чужинців.  У неї нема  своєї землі. Вона квартирує на землі батьків із мрією продати її.
    Тікають найманці без роду і племені, їм ніхто і ніде не буде радий. Тікають, залишивши проміжок часу для роздумів. Проміжок до перших променів сонця. З ними прийде радість і спокій. Полетять на перших променях повідомлення  і дзвінки з донецьких степів, вітаючи рідних з добрим ранком.  Добрим тому, що ранок, не зважаючи на вітер, дощ чи пронизливий холод, є. Він  є, і то вже – радість.
    Донецький світанок видно в любому куточку України, і він бажаніший за власний. Його стрічають в Карпатах і Бессарабії, Наддніпрянщині й Поліссі, Поділлі й Таврії, Слобожанщині й Буковині. З такою радістю, як донецькі світанки, стрічаються хіба що луганські. У ці світанки просто вірять. І не важливо, що буде за ним. Головне, що він прийшов і почав відлік новій добі, що дає надію.
    На сході  заграва… Червоне світло над блукаючим з вечора пилом.  Окраєць невмитого туманом сонця виглядає у сподіванні, чи не порозумнішав світ за ніч. А світ не порозумнішав –   лукаво дивиться назустріч сонцю.  Отак і стрічаються погляди у степу надії й омани.
    Звук метала затворної рами як межа ночі й дня. Патрон вже не в патроннику. Ранок. Сонце відірвалося від горизонту і покотилось над зруйнованими містами й селами, над ланам, усіяними мінами та воронками від вибухів, над людьми… Ранок, за яким буде день і буде ніч. І знов буде ранок...
    Одного ранку світ все ж схаменеться. Сонячні промені принесуть розум у цей край і розвіють оману.  Чисті Думки на світанку в Донецьких степах…


(З записної книжки пана Бродника)

Немає коментарів:

Дописати коментар