Дитяча мрія

Дитячі мрії!!! Пов’язані вони переважно з бажаннями, котрі можуть здійснитися тільки в дорослому віці.
Любив я ходити до большака (так звалася дорога на Миколаїв) дивитися на автомашини. Вони з'являлися з за обрію то з одного боку, то з другого, за ним же і зникали на сірій асфальтовій смузі.
В один бік рух вів до Кіровограда, з його багатоповерхівками, аеродромом та перукарнею, де любив під час поїздок голитися і стригтися мій дід. Нерідко виглядав я його край дороги, вдивляючись в напрямку порушеного кургану. Стомлений, він ви¬ходив з попутної машини, з сумками гостинців, і від нього приємно пахло перукарським одеколоном. Йшли з ним до хутора, розмовляли: невисокий дідусь, народжений на початку століття, та босоногий онук - він крок, я два.
В другий бік дороги — містечко Бобринець, з церквами та бджолярським магазином. На Ринковій площі здіймавсь там до неба старий недіючий Собор. На його дзвіниці росло деревце та літало безліч ворон. До цього містечка теж їздили у справах та до рідні в гості. Бабусі ж на свята ходили туди до церкви, ставили свічки, молилися та святили вербу й паски.
По другий бік большака — інше село з сільрадою, там жив мій дід по татку.
Такими фундаментальними знаннями географії володів я в дошкільному віці. Коло большака стоячи, мріяв стати водієм, поїхати за Кіровоград, або ж за Бобринець, далі яких я не бував ніколи, і привезти усім гостинців. У тих думках бачив, як колись дорослий приїду до хутора на автомашині й вирушу з дідом до сільради, в область та до Бобринця.
Та доки не виріс, доводилося самому проситись, щоб покатали на підводі, на бричці, чи на веломашині. Вершиною ж дитячого щастя було катання на авто — на вантажівці чи легковику, то без різниці. Головне, їхати, а їхати на колінах у водія, тримаючи кермо, то взагалі годі порівняти з чимось.
На хуторі були дві легкові машини — у дядька Василя та дядька Олексія. Стрічали їх, стом¬лених після роботи, на краю вулиці, в надії, що котрийсь таки, попри втому, зго¬диться покатати. І радості дитячій не було меж, коли вмощувались у чиєсь авто. Скільки влазило нас туди, сказати дуже важко, визирали з усіх вікон, хіба що в бага¬жнику не сиділи. Повільно їдучи вулицями села, голосно сміялися, гукали на гусей І качок, що паслися обабіч дороги.
Як мало потрібно було для щастя, і те щастя було не фальшиве, а світле та радісне! І мрія була — вирости і от так, як дядько Василь чи дядько Олексій, покатати дітей по колу двома вулицями хутора.
Минуло три десятиліття з того часу. Завітав якось на хутір мого дитинства, а точніше, на його руїни, прибрати могилки діда та бабусі. Впорався на цвинтарі та й рушив вертатися, аж тут завважив, що два малюки років шести-семи бавляться біля ще живої хати. Натиснув на гальма:
— Хлопчики, а ви чиї?
— До діда Миколи приїхали.
— А звати ж вас як?
— Мене Іванко, а його Юрко, — відповів старший.
— Сідайте, козаки, я вас покатаю, тільки дідові скажіть, щоб не хвилювався.
Двоє хлопчаків, а один навіть мій тезко Юрась їхали і сміялися, щось питали, а в мене наверталися сльози на очі. Через тридцять років стала явою моя дитяча мрія вирости й покатати на своєму хуторі діток, таких, як колись я сам був.
Зупинився біля їхньої хати, повистрибували Івась та Юрко, хвалячись перед дідом. А я вмився чистою колодязною водою, сів на лавку до старого.
— Діду Миколо, чи пам'ятає¬те мене?
— Вас, Маржанів, по породі видно. Ти Лаврівський?
— Ні, Аврамівський..- Нас ділили по Іменах дідів.
— Добрий коваль Аврам був, вали в кузні центрував, до Москви їздив ще, кажись, при Сталі¬ні. А ти чим на хліб заробляєш?
— Землю копаю, дерева саджаю, наче лісник.
— Добре діло. На хліб вистачає?
— Та коли як.
— Дітей катав, як вас колись Альоша з Василем?
— Так, діду, аж душа співала, як їхав з ними.
— Мало нас тут зосталось, десятків зо два людей.
— А чому до дітей в Бобринець не їдете?
— У гості їжджу. Тут прожив, тут мені добре. Ці старі верби пам'ятаю, як ще кілками в греблі стирчали, а вони мене — як парубкував.
Поговорили з дідом, попрощався І поїхав дорогою, якою ходив малим. Далі переїхав через большак, за сільраду, щоб уклонитися сади¬бі другого свого діда. А потім — аж за Кіровоград по миколаївській дорозі й по багатьох інших, їхав по-дитячому щасливий і радів своїй дитячій мрії, яка збулась.